Законодавча влада

КУРСОВА РОБОТА

З Теорії держави і права

(назва дисципліни)

на тему: «Теорія розподілу влади на законодавчу,виконавчу та судову»

Курсанта 1 курсу 108 взводу

напряму підготовки__________________

спеціальності_______________________

___ Дюльдін Є.О.______________

(прізвище та ініціали)

Керівник ___________________________

____________________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

м. Донецьк- 2013 рік

Тема № 10: «Теорія розподілу влади на законодавчу,виконавчу та судову»

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………...3-4

1. Загальні положення теорії розподілу влади в працях вчених (Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо. …………………………………………….…….5

1.1. Ідеї Дж. Локка про розподіл влади …………..……………………….…..5-6

1.2. Ш.Л. Монтеск’є про розподіл влади …………………………………….6-9

1.3. Ж.Ж. Руссо про розподіл влади …..……………………………………..9-11

2. Здійснення розподілу влади у зарубіжних країнах Європи. …………….12

2.1. Розподіл влади в парламентарних монархіях і республіках ………...12-16

2.2. Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління. Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму України. ….………………..…..….16-22

3. Органи державної влади України

3.1. Президент України …………………………………………………..…23-25

3.2. Законодавча влада ………………………………………….………..…26-28

3.3. Виконавча влада ……………………………………………………..….28-31

3.4. Судова влада ………………………………………..………………..….31-32

Висновки …………………………………………………………………….31-35

Список використаної літератури ………………………………………..36-37

Вступ

На даний момент у політичній та державно-правової теорії важливе місце займає концепція розподілу влади. Якщо поглянути на західну академічну і популярну літературу, то побачимо, що вона відвіку вважається традиційною. До поданої концепції інтерес, у міру розвитку суспільства, не тільки не згасає, а, навпаки, ще більш зростає. Ми маємо всі підстави вважати, що подібна тенденція збережеться і в майбутньому. Причин для цього досить багато. Головні з них зводяться до наступного: незаперечної дієвості і значущості теорії розподілу влади; життєвості багатьох її концептуальних положень і вимог; перспективності її як засобу запобігання концентрації влади в руках однієї особи або групи осіб і можливості встановлення їх диктатури або таранення.

Якщо кажучи про важливість і перспективність теорії розподілу влади, не слід, проте, перебільшувати її можливості, ідеалізувати і абсолютизувати її значення. Не можна також забувати те,що показує історичний і сучасний політичний і правовий досвід багатьох держав, далеко не всі вони офіційно сповідали і сповідають в своїй повсякденній життєдіяльності принцип розподілу влади.

Коли мова йде про концепцію розподілу влади і її значення, не слід упускати з виду:

* по-перше, те, що вона застосовна лише до формально-юридичного, а не до реального, фактичного рівня функціонування властей і що в цьому виявляється один з елементів її обмеженості

* по-друге, при розгляді концепції розподілу влади і оцінці її значення слід мати зважаючи на те, що іноді визнання її як демократичної доктрини на словах зовсім не означає реалізації основних її вимог на ділі.

Пояснюється вибрана тема саме постановкою питання – як(ким) повинна управлятися країна, що або хто здійснює перехід від тоталітарного до демократичного ладу, які органи повинні утворюватися, щоб управляючі імпульси, що приходять від одних органів до інших і до народу, були б дієвими, близькими до оптимальних і приводили б до поступового усунення проблем, що стоять перед країною.

Видатні вчені з усіх періодів людства здавна шукали відповіді на всі ці питання. Від Аристотеля, Платона і Сократа людська думка перейшла і у вісімнадцяте століття, до Джефферсона, Локка, Монтеск’є і Гегеля, до класиків ліберальної ідеї, що сформулювали "якнайкраще з найгірших" на сьогоднішній день як побудувати держави через систему правильного розподілу влади.

Держави, що вважаються цивілізованими країнами, якщо вони хочуть обрати для себе найкращій політичний устрій, прагнуть заглянути в глибину своєї історії, такі держави також використовують цивілізаційний досвід минулого, що був накопичений іншими народами.

Саме так, на досвіді багатьох з нечисленних тоді ще демократичних країн, перш за все США і Швейцарії, в цілому світі, де зовсім ще недавно панували і безупинно розвивалися один з одним великі тиранічні імперії, намагалися деякі країни стати на цивілізований шлях, це продовжувалось ще після першої світової війни. Але на жаль, в багатьох з таких країн відбувалися боязкі і незграбні спроби перенесення на свій ґрунт таких інститутів демократії привели до негативного результату. Криза,що відбулася на початку століття, що йде, криза не тільки в економіці і політиці, але, перш за все, ментальна,яка підвела багато провідних країн Європи до встановлення ще жорстокої і кривавої тоталітарної системи влади.

Розподіл тоталітарної влади між політичним устроєм та іншими механізмами інтеграції політичних гілок в одне, загальнодержавне рішення, є важливими і початковими причинами, з якими зазвичай стикається демократична влада на первинних стадіях свого становлення.

Визначивши актуальність теми, варто перейти до визначення об’єкту та предмету дослідження. Об’єкт – державна влада, яка представлена у трьох напрямах законодавчому, виконавчому та судовому. Предмет – філософські та теоретичні концепції, що визначають сутність розподілу влади.

Мета

Завдання

Методологія

1 Загальні положення теорії розподілу влади

Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо

1.1 Ідеї Дж.Локка про розподіл влади

Політичні теорії Дж.Локка зробили досить великий вплив на значну кількість держав по всьому миру. До його ідей зверталися в США при створенні Американської конституції, особливо в пунктах, що були присвячені розподілу влади і відокремленню церкви від держави. Англійська Конституція також спиралася на його ідеї. Завдяки Вольтеру, Руссо і Ш.Л.Монтеск’є ідеї Локка набули поширення і у Франції.

Саме Джон Локк передбачав особливий конституційний механізм, що,як він вважав, заважає державі виходити за рамки своїх повноважень, стаючи тим самим деспотичним. Його найважливіші компоненти – це були принципи розподілу влади і законності у державі. Щоб не відбувались допущення концентрації влади в руках керівництва, яке дістало б тим самим можливість обернути до своєї вигоди і створення законів і втілення їх в життя, Локк пропонував не сполучати законодавчу і виконавчу владу в одне ціле, і не підпорядкувати законодавців дії ними ж створених законів, здійснюваних тільки виконавчою владою.

Окрім законодавчої і виконавчої, Дж. Локк виділяв федеративну гілку влади у державному апараті, що представляла собою державу, як одне ціле в стосунках з іншими державами.

Законодавчій владі Дж. Локк виділив верховну, але не повну абсолютну владу, і це було на користь народу,він вважав,що її не слід обмежувати. Локк також перерахував чотири головні умови, що на його думку будуть обмежувати законодавчу владу:

1.Закон повинен бути рівним для всіх у соціумі,як для багатих так і для бідних індивідів, для фаворита при дворі і для простого селянина за плугом.

2.Закон створюється не для придушення свобод людей, а для їхнього блага.

3. На його думку, без згоди народу не можна збільшувати податки.

4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої законні обов’язки та повноваження.

Скоріше за все, філософ Локк більше побоювався перетворення тиранії влади виконавчої, що втілена в одній людині, ніж парламент, що складався з багатьох осіб.

Виконавча влада, на думку Дж.Локка, є підлеглою та вторинним елементом по відношенню до законодавчої гілки. Глава, що відповідає за виконавчу гілку влади у державі, належить виконувати свої функції верховного виконавця закону. Але коли ж він сам порушує собою та державою встановлені закони, то не може розраховувати на покору усіх інших членів суспільства, і тоді він перетворюється на приватну особу без влади і без волі. Суверенітет цілого народу вищий і за парламент, і за самого короля.

1.2 Монтеск’є про розподіл влади

Щоб ніхто не мав можливості зловживати владою, потрібна така структура речей,такий порядок,при якому законодавчі, виконавчі і судові органи влади були б розподілені і могли б взаємно притримувати один одного. Як підкреслював Монтеск’є, все загинуло б, якби в одній і тій же особі, установі або організації, що складена з чиновників, з дворян або міщан, всі ці троє властей були «сковані» в одній.

Виходячи з цього, Ш.Л.Монтеск’є гласив, що кожному класу треба надати певну частину верховної влади. Як він вважав, Законодавчу владу треба розділити між буржуазією і феодалами, створивши двопалатний парламент, який би складався із зборів представників народу та аристократичної знатної верхівки. Виконавчу владу можна було б закріпити за дворянством, залишивши її тільки королівському уряду, котрий повинен стати відповідальним перед буржуазією. Судова влада, яка була спеціально виділена Ш.Л.Монтеск’є в тріаді властей, може бути довірена тільки виборним особам з соціуму, що привертаються до закріплення правосуддя на певний строк. Треба, щоб судді були з одного суспільного положення з підсудним, рівними йому, щоб підсудному не здалося, що він потрапив до людей, схильних зробити йому зло. Якщо ж підсудному виноситься вирок,не задовольняючий його, він має право на відведення суддів. Головна задача суду полягає в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. І саме завдяки такій організації судова влада стає соціально і політично нейтральною і не зможе стати деспотичною. Ш.Л.Монтеск’є зробив висновок, «з трьох властей... судова у відомому значенні зовсім не є владою» і, отже, немає необхідності як в її обмеженні іншими властями, так і у втручанні суду в законодавство і управління. Виходячи з цього, надалі Ш.Л.Монтеск’є міркує про розділення політичних сил і повноважень між законодавчою і виконавчою владами.

Дуже важливе значення Ш.Л.Монтеск’є надавав своїй ідеї рівноваги властей і системі «стримань і противаг». Він вважав,що необхідно встановити такі взаємвідносини між властями, щоб вони, самостійно вирішуючи державні задачі, кожен своїми правовими засобами, могли в той же час врівноважувати один одного, запобігаючи можливості узурпації повноважень верховної влади якою-небудь однією установою. Виконавча влада повинна обмежувати дію законодавчих зборів, які інакше зосередять в собі деспотичну владу. Тому монарх, особа священна, наділяється правом вето коли затверджує законопроекти, володіє законодавчою ініціативою, за його наказом скликається і розпускається парламент. Також Ш.Л.Монтеск’є зазначає, що законодавча влада, хоча і не має права «зупиняти» вимагаючу швидких рішень діяльність виконавських органів, проте вона може контролювати, яким чином виконуються створені нею закони, і уряд повинен звітувати парламенту про своє управління.

Монтеск’є розробив складну систему «стримань і противаг», тобто взаємного урівноваження і навіть зіставлення властей. Ця система не забезпечувала ефективної співпраці між ними в рішенні державних справ і не передбачала створення дієвого механізму для вирішення можливих проблем. Монтеск’є розумів, що сгруповані їм таким чином власті можуть виявитися в стані бездіяльності і нерухомості, але сподівався усунути цю проблему тим міркуванням, що, «оскільки необхідний перебіг речей примусить їх діяти, то вони діятимуть погоджено».

При осмисленні теорії розподілу влади, Ш.Л.Монтеск’є намагався застосувати на французькому досвіді деякі істотні риси сучасних європейських держав і особливо англійської монархії, в якій він бачив зразок помірної форми правління, що є, як він вважав, найкращою. Зокрема, складна побудова законодавчої влади в особі нижньої палати як виборного органу народних представників і верхньої палати як спадкових зборів аристократичної знаті, «володіючого правом відміняти рішення народу», точно так, як і «народ може відміняти його рішення», - було засновано у Монтеск’є на структурі англійського парламенту.

Доктрина розподілу влади по своїй політичній спрямованості в інтерпретації Монтеск’є носила помірний, компромісний характер і була ідеологічним обгрунтуванням класового блоку буржуазії і дворянства в ході буржуазних революцій XVII-XVIII ст. У цій теорії найяскравіше і зримо відобразилися суперечності переходу від феодального суспільства і держави до буржуазного зі всіма його позитивними і негативними проявами. Отже, при оцінці теорії розподілу влади важливо враховувати її історичну прогресивність неминучу обмеженість.

Проте, в конституційному проекті Монтеск’є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги властей. Законодавча влада явно виконує домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск’є називає обмеженою за своєю природою, а судову - взагалі полу владою. Думається, все це було не таке актуальне за часів Ш.Л.Монтеск’є, скільки актуально було наступне положення теорії розподілу влади: певна гілка влади повинна представляти інтереси певної соціальної групи. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчих зборів (передбачена конституційним проектом Монтеск’є) - аристократія, нижня палата зборів - інтереси народу.

1.3 Ж.Ж. Руссо про розподіл влади

У ідеї Монтеск’є про взаємну заборону відособлених і протиставлять один одному властей Руссо бачив небажані крайнощі, які ведуть до їх ворожих відносин, дають силу приватним впливам або ведуть навіть до роздроблення держави. Відкидаючи ідею розподілу влади в трактуванні Монтеск’є, автор «Суспільного договору» разом з тим визнає необхідність розподілу державних функцій і розмежування органів, що представляють в межах своєї компетенції державну владу. Ж.Ж.Руссо бачить принципову відмінність між законодавчою і виконавчою владою.

Законодавча влада у нього тісно пов'язана з суверенітетом. Це - воля всього суверенного народу і тому повинна регулювати питання загального характеру, що стосуються всіх. Народ, що покорюється законам стає їх творцем. Але «як може сліпий натовп, який часто не знає, чого він хоче, бо рідко знає, що йому на користь, сам зробити таку велику і таку важку справу, як створення системи законів?» Для того, щоб закони погоджували в собі волю і розум, були мудрими, потрібен «поводир», тобто законодавець, що є лише агентом волі і додає їй закінчену юридичну силу. «Законодавець - в усіх відношеннях людина незвичайна в державі… Це - не магістрат; це не - суверенітет… Це - посада особлива і вища, що не має нічого спільного з владою людською. Бо якщо той, хто керує людьми, не повинен володарювати над законами, то і той, хто володарює над законами, також не повинен керувати людьми. Інакше його закони знаряддя його пристрастей, часто лише збільшували б досконалі їм несправедливості; він ніколи не міг би уникнути того, щоб приватні інтереси не спотворювали святості його свідомості».Руссо визнає, що той, хто формулює закон, знає краще за всіх, як цей закон повинен виконуватися і тлумачитися. Здавалося б, тому не може бути кращого державного пристрою, ніж той, в якому влада виконавча сполучена із законодавчою. Проте, автор робить висновок, що в уникнення впливу приватних інтересів на суспільні справи необхідно, щоб перетворенням закону, як загального правила, в акти індивідуального характеру займалася особлива урядова (або виконавча) влада. Виконавча влада встановлюється рішенням суверенного народу. Народ доручає здійснення цієї влади конкретним уповноваженим особам, які повинні діяти в строгих рамках закону і підлягають невсипущому контролю з боку верховної законодавчої влади. Більш того, повноваження виконавчої влади зникають самі собою, як тільки народ на законній підставі зібрався як суверен для ведення своїх справ.

Звідси видно, що, проводячи відмінність між законодавчою і виконавчою владою, Руссо у жодному випадку не допускає незалежність уряду від народу-законодавця. Що стосується судової влади, то Руссо надає їй значно менше уваги, але підкреслює неухильну зв'язаність її законами, в той же час підкреслюючи її необхідну організаційну самостійність по відношенню, як до законодавця, так і до уряду.

Ж.Ж.Руссо виходить з того, що рівновага сфер влади в державі, їх узгоджена діяльність повинні забезпечуватися не відособленням або зіставленням їх один одному, не за допомогою взаємних стримань і противаг, як це пропонував Монтеск’є, а завдяки переважанню верховної законодавчої влади, що утілює суверенітет народу.

Будь-яка влада, будь-яка система законів повинна забезпечувати громадянам максимум свободи і рівноправності. Руссо також відзначав, що багаті люди завжди залишаються безкарними. Уряд, яким би він не був по своїй формі - демократичним, аристократичним або монархічним,він повинен знаходитися під постійним і безперестанним наглядом народу. Всякий уряд тимчасовий і може бути відмінений народом, доручення якого він виконує. «…Охоронці виконавчої влади, - говорить Руссо, - зовсім не пани народу, а його урядовці; що він може їх призначати і зміщувати, коли це йому бажано, що для них йдеться …про те, щоб покорятися; і що, беручи на себе посадові обов'язки, які Держава покладає на них, вони лише виконують свій обов’язок громадянина, не маючи жодним чином права обговорювати умови.» Щоб запобігти можливості захоплення урядом верховної влади Ж.Ж.Руссо рекомендує часто скликати народні збори і ставити перед ними питання: чи бажає народ зберегти дану форму правління і даних осіб, що стоять на чолі держави, народ може у будь-який момент відмінити навіть самий договір, на якому засновано державу: «не існує в Державі ніякого основного закону, який не може бути скасований, не виключаючи навіть і суспільної угоди. Бо якби всі громадяни зібралися, щоб розірвати цю угоду із загальної згоди, то можна не сумніватися, що вона була б цілком законним чином розірвана.

2. Здійснення розподілу влади у зарубіжних країнах Європи

2.1 Розподіл влади в парламентарних монархіях і республіках

Народ у сучасних демократичних теоріях держави і права є єдиним носієм і джерелом влади. Владу народ здійснює як безпосередньо, використовуючи підсумки референдумів та народних законодавчих ініціатив, так і через своїх представників – народних депутатів України. Орган народного представництва, якому довіряється рішення найважливіших державних справ і встановлення законів держави, є парламент.

Серед трьох гілок власті (законодавчої, виконавчої та судової) парламент виступає як носій законодавчої влади і найвищий представницький орган. Йому по праву належить перше місце серед тріади властей. В Європі домінують держави з парламентською формою правління. При цьому важливо мати на увазі, що до числа країн з парламентською формою правління належать як монархічні, так і республіканські держави. Проведений аналіз показу, що у Західній Європі їх взаємовідношення приблизно рівне: з 12 держав, що входили в 1994 році до Європейського союзу, 6 - республік і 6 - монархій.)

У всіх парламентарних республіках і монархіях головними інститутами, які створюють конституційний механізм влади, є: глава держави, парламент, уряд, найвищі судові органи. Вони представляють певну гілку влади і володіють достатньою предметною компетенцією. Слід підкреслити той факт, що орган законодавчої влади здійснює повноваження, пов'язані з розробкою і ухваленням законів. Саме уряд здійснює керівництво державними справами і забезпечує виконання законів. Суд як правило здійснює правозастосовну діяльність. На нього покладений захист прав і інтересів кожної людини від будь-яких злочинних посягань. Його головне призначення - бути вартовим особистої свободи.

У реальному житті схема розподілу влади, механізм реалізації цього принципу виглядає набагато складніше. Пов'язано це з тим, що в даній групі країн, у відмінності від президентських республік, розподіл влади проводиться не так жорстко. Взаємодія функцій і компетенцій законодавчої і виконавчої влади іноді таке вагоме, що дозволяє деколи засумніватися в реальності здійснення цього принципу. Все це дає право вважати, що насправді розподіл влади в парламентських країнах відсутній. Відстежимо, яким чином це відбувається на практиці.

У всіх країнах з парламентською формою правління є, як правило, одноосібний глава держави - монарх або президент. Глава держави формально наділений чималими повноваженнями, але на ділі не має майже ніякої влади. Його повноваження реалізовують інші державні органи, і у першу чергу уряд країни. Проте глава держави має великий авторитет. Процедура заміщення глави держави відрізняється в монархіях і республіках. Монарх займає свою посаду довічно.

У парламентарних республіках главою держави є президент. Він вищий посадовець держави і верховний представник країни. Його обирають на певний термін, але історія знає випадки довічного обрання президента. На відміну від президентських республік і країн із змішаною формою правління в парламентарних країнах президент обирається, як правило, не самим народом безпосередньо (хоча є і виключення, наприклад, Австрія, Ірландія, Португалія), а парламентаріями.

Конституційні акти містять без сумніву дуже широкий перелік повноважень, які належать главі держави. Так, згідно з Конституцією Іспанії, король є і законодавцем, і керівником виконавчої влади, і головою адміністрації президента і озброєних сил. Але насправді король Іспанії жодне з цих повноважень не здійснює самостійно. В Іспанії монарх - політично не відповідальна особа. Його акти не мають ніякої законної сили, якщо не вони не підписані главою уряду або, залежно від конкретного вирішуваного питання, іншого високопосадовця. (Це так званий інститут контрассигнатури.)

Глава держави в парламентарних монархіях і республіках, дійсно користується не владою, а впливом. Проте, цей вплив деколи такий значний, що може впливати на процес формування провідних державних інститутів. А це в свою чергу, позначається на механізмі реалізації принципу розподілу влади.

Найголовнішим носієм законодавчої влади в даних країнах є парламент. Його положення в системі державних органів визначається тим, що він є найвищим представницьким органом. Більшість парламентів має двопалатну структуру. Порядок формування палат в різних країнах різний. Нижня палата - це представництво депутатів, обраних шляхом вільного, таємного, загального, рівного виборчого права. Верхня палата же формується за протилежними принципами. Так у федераціях це представники суб'єктів федерації, а в Англії, наприклад, верхню палату представляють пери і духовна верхівка, що є «рудиментом» станово-представницької монархії.

Партії у країнах з парламентарними формами правління мають виключно важливу роль у всій діяльності парламенту. У деяких країнах саме лідер партії, яка перемогла на виборах, стає прем'єр-міністром країни. При всіх особливостях політичної і організаційної структури парламенту і його палат досить виразно простежується наступна тенденція. Представники народу не повинні допустити, щоб партія, яка так би мовити панує у парламенті, повністю підпорядкувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи. У цьому випадку діє система певних противаг. Думки і голос меншини обов'язково повинні бути почуті. У цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії.

Особливу важливу частину повноважень парламенту складає його участь у формуванні інших державних органів і контроль за діяльністю виконавчої влади. У країнах з парламентськими формами правління представницький орган завжди відіграє вирішальну роль під час формування уряду. Також уряд підзвітний перед парламентом. Основною формою парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади виступають усні і письмові питання депутатів, контрольні і слідчі комісії, інститут парламентської відповідальності уряду.

Парламент також має ряд повноважень у сфері зовнішньої політики і оборони, до компетенції якого відносяться питання війни і миру. На основі закону здійснюється ратифікація міжнародних договорів і угод.

Носієм виконавчої влади у всіх країнах з парламентською формою правління є уряд. Незалежно від будь якої назви чи то рада міністрів, кабінет, федеральна рада, державна рада, тощо - він воно завжди залишається колегіальним органом, який здійснює функції управління державними справами. Уряд забезпечує виконання законів і здійснює керівництво державними справами. У теперішній час уряд, як правило, володіє законодавчою ініціативою. За ним або навіть за главою закріплюються також найважливіші повноваження, як проведення національної політики. У зв'язку з цим багато дослідників пропонують використовувати термін не "виконавча", а "урядова" влада.

Сучасний уряд - найважливіша складова частина механізму здійснення влади. Уряд зосереджує в своїх руках провідних політичних діячів, що очолюють правлячу партію або коаліцію. Уряд і особливо його глава виконують вирішальну роль в розробці, формулюванні і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави. На прикладі Конституції Іспанії "Уряд здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною і військовою адміністрацією і оборони країни. Воно здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів".

Маючи величезними повноваженнями, уряд завжди залишається під контролем парламенту і завжди у всіх країнах з парламентською формою правління несе відповідальність перед парламентом. Так склалося, що парламент може відправити уряд до відставки.

Тільки добре налаштована система стримувань і противаг, без якої не можливо функціонування механізму розподілу влади, має забезпечувати ефективну і легітимну владу. Забезпечення такого балансу інститутів і інтересів - одна з найважливіших задач, що стоять перед тими, кому довірив народ здійснення механізму влади.

2.2 Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління

Франція належить до числа держав, що зіграли особливу роль в становленні концепції і затвердженні принципу розподілу влади. Французька революція 1789 року проклала шлях до провідного конституційно-правовий принципу, на якому ґрунтується у теперішній час державний лад будь-якої демократичної країни.

Оскільки у французькому праві основні права і свободи сформульовані як основоположні принципи, то можна зробити висновок, що вони не підлягають перегляду або відміні законодавцем. А орган конституційного нагляду повинен стежити, щоб основні принципи (включаючи і розподіл влади) не порушувалися у поточному законодавстві.

Головним принципом Конституції є національний суверенітет. Він належить тільки народу і ніяка окрема особа або група не можуть його порушувати.

Збереження національного суверенітету відповідно до принципу розподілу влади покладається на три гілки влади. Центральне місце в системі державних органів Франції належить президенту республіки. Повноваження президента стосуються найголовніших сторін державного устрою. Він глава держави. Саме він реалізовує верховне представництво країни у всіх актах внутрішньополітичного і міжнародного життя. Він забезпечує дотримання Конституції та адекватне функціонування державних органів і спадкоємність держави. Президент виступає гарантом національної незалежності, територіальної цілісності і дотримання міжнародних договорів. Він очолює озброєні сили країни. Президент Франції не несе політичної, тобто парламентарної відповідальності.

Особливістю положення президента у Франції є той факт, що через свої повноваження він як би бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади. І в той же час жодну з них не можна ототожнювати з президентом.

З 1962 року президент обирається на загальних прямих виборах. Президент обирається строком на 7 років. Обмеження в переобранні у Франції не передбачено. Проте у Франції відсутній пост віце-президента. Якщо в країні відсутній пост глави держави, то його обов'язки тимчасово виконує голова сенату - верхньої палати парламенту. Виконуючий обов'язки декілька обмежений в своїх повноваженнях. Він не може оголошувати референдум, достроково розпускати Національні збори або проводити перегляд Конституції.

Президент республіки наділений більш розширеними повноваженнями. Частину з них він здійснює самостійно, частину - сумісно з іншими державними органами.

Виконавча влада у Франції, як і у всіх інших країнах зі змішаною формою правління має подвійний характер. Вона відбувається і президентом і урядом одночасно. Президент бере участь в реалізації всіх найзначущих функцій, які закріплені за урядом. Президент може брати участь і в здійснені деяких функцій судової влади. Сам він призначає членів Вищої ради магістрату і є його головою. Даний орган проводить дисциплінарну владу стосовно суддівських працівників. Президенту належить також таке гуманне право як помилування. Президент є гарантом судової влади.

Статус і повноваження президента Французької Республіки підтверджують, що даний інститут не можна однозначно віднести тільки до однієї гілки влади.

У Франції, як і у всіх інших демократичних державах, забезпечені самостійність і незалежність судової влади. Помітно складніше виглядають взаємовідносини між законодавчими і виконавчими державними органами.

Носієм законодавчої влади в П'ятій Республіці є парламент, але з незначними обмовками. Парламент Французької Республіки складається з двох палат. Національних зборів (нижня палата) і сенату (верхня палата). Нижня палата є органом загальнонаціонального представництва. Вона обирається шляхом загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Сенат же формується шляхом непрямих виборів. Його члени обираються по департаментах особливими колегіями вибірників.

Двопалатну структуру виправдовують часто посиланням на необхідність забезпечити дії системи стримань усередині парламенту. Згідно з Конституцією, закон вважається прийнятим, якщо він схвалений обома палатами в ідентичній редакції. Якщо процедура примирення не надає ніяких результатів, нормотворчий документ вважається відхиленим. Але у разі подібних розбіжностей між палатами уряд може просити винести Національні збори остаточне рішення. Викладене вище маю доповнити, що саме Національним зборам належить вирішальне слово при остаточному затвердженні бюджету. Тільки Національні збори можуть прийняти резолюцію осуду або відмовити в довірі уряду. Все це свідчить, що нижня палата виконує переважну роль при здійсненні парламентських функцій, хоча формально обидві рівні при здійсненні законодавчих функцій. Вважається, що перевага нижньої палати не суперечить ніяким демократичним принципам оскільки саме нижня палата представляє загальнонаціональні інтереси, що підтверджує і порядок її формування.

Французький парламент залишається формально єдиним законодавчим органом країни. Це свідоцтво того, що серед всіх державних органів тільки йому, відповідно до особливої процедури, встановленої Конституцією належить право приймати закони республіки. Разом з тим, існує два вельми істотних виключення. По-перше, президент республіки за пропозицією уряду (або сумісному положенню палат) може передати на референдум будь-який законопроект, що стосується організації державної влади або передбачає ратифікацію міжнародного договору за умови, що він не суперечить Конституції.

Друге, не менш істотне обмеження законодавчих повноважень парламенту встановлене ст. 34 Конституції України 1996 року [3]. Ця стаття визначає питання, регульовані законодавчими органами. Це громадянство і користування правами і свободами, право і дієздатність, кримінальне покарання і судочинство, податки і грошова емісія, дозвіл на оголошення війни, продовження на термін більше 12 днів облогового положення, уповноваження на ратифікацію найважливіших міжнародних договорів. Крім того, Основним законом встановлюються загальні принципи організації оборони, місцевого самоврядування, національної освіти, режим власності і речових прав, цивільних і торгових зобов'язань, соціального забезпечення, трудових і профспілкових прав.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентаріям. До числа традиційних найважливіших функцій парламенту відносяться встановлення державних доходів і витрат, ухвалення державного бюджету і затвердження звіту про його виконання. Фінансові законопроекти готуються і вносяться в Національні збори урядом.

Вважаю за доцільне звернути увагу, що однією з важливіших функцій парламенту є контроль за діяльністю уряду. У цій області П'ята Республіка знає цілий ряд новин. Парламентарії зберегли за собою право усних і письмових питань, що адресуються прем'єр-міністру або членам уряду. Проте, найважливішою і значущішою формою контролю залишається інститут парламентської відповідальності. Саме в цій області зміни найбільш істотні. Одне з найістотніших нововведень - це можливість постановки питання про довіру уряду, яке може виходити від представників самого уряду.

Принцип розподілу влади в умовах змішаної республіки у Франції зазнав ряд змін в порівнянні з парламентською республікою. Загальна спрямованість визначається не стільки прагненням до самостійності, що граничить з відособленням, скільки прагненням до ефективності і максимальної дії. Цей же початок був значною мірою закладений і в організації виконавчої влади. Остання носить у Франції подвійний характер. Вона поділена між президентом і урядом як колегіальним органом. Про положення і повноваження президента вже було сказано. Зараз відстежимо структуру і функції уряду, як діє система стримувань і противаг усередині самої влади.

Уряд Французької Республіки є колегіальним органом, який несе основну відповідальність за здійснення виконавчої влади в країні. На нього покладено загальне керівництво і управління справами держави. Як орган загальнополітичного керівництва уряд визначає задачі і цілі державної політики. Уряд одночасно залишається найвищим органом управління. Відповідно він планує і здійснює заходи, необхідні для реалізації поставлених цілей і задач. Уряд є головним розпорядником кредитів, на нього покладається виконання державного бюджету. У розпорядженні уряду знаходяться також адміністративний апарат і озброєні сили. Своєрідність і специфіка статусу уряду у Франції полягає у тому, що він як би виступає в двох значеннях. По-перше, він є Радою міністрів республіки. По-друге, він виступає у формі кабінету, який об'єднує всіх членів уряду, але під керівництвом прем'єр-міністра.

Складність полягає у тому, що у ряді випадків основний закон не відображає чіткої відмінності між двома організаційними формами, користуючись узагальненим терміном "уряд". Так, Конституція (ст.49) говорить про відповідальність уряду, явно виключаючи при цьому президента республіки. Адже він не несе парламентської відповідальності. В той же час прем'єр-міністр має право поставити питання про довіру уряду тільки після обговорення в Раді міністрів. А в даному випадку участь президента - необхідна умова, бо рада міністрів збирається тільки під його головуванням.

Саме відповіді на ці питання дала практика функціонування державного механізму. Все залежить від правильної розстановки політичних сил в країні. Так якщо і президент і прем'єр-міністр представляють одні і ті ж сили, то у президента в руках знаходяться, як правило, управління всіх найважливіших питань, залишаючи в руках міністрів лише питання оперативного характеру.

Інакше виглядає ситуація, коли Єлисейській палац (резиденція президента) і Матіньон (резиденція уряду) контролюють різні політичні сили. Тут особливо важливе значення має те, що рішення приорітетніших питань може мати місце лише при їх обговоренні в Раді міністрів. Цілком природно, що в даних умовах повноваження президента і самі реальні можливості їх здійснення значно звужуються, а повноваження прем'єр-міністра істотно розширяються.

Таким чином, система противаг, яка закладена в побудові виконавчої влади, дозволяє її по-різному збалансувати в різних політичних ситуаціях.

В країні з високим рівнем централізації і бюрократизації державного апарату вже давно склалася ще одна специфічна система додаткового контролю за діяльністю адміністрації. Вона направлена перш за все на запобігання можливості зловживання владою з боку адміністрації і забезпечення дотримання законності у разі її порушення представниками адміністрації. Йдеться про ту, що набула широке поширення у Франції адміністративної юстиції. Адміністративні трибунали, що є судами першої інстанції по адміністративних правопорушеннях, розглядають всі скарги на дії адміністративних властей, пов'язані із зловживанням службовим повноваженням і іншими, переважно посадовими злочинами.

Поява адміністративної юстиції найтіснішим чином пов'язана з реалізацією принципу розподілу влади. З 1899 року Державна рада є найвищим органом адміністративної юстиції з питань застосування адміністративного права і у справах, в яких одній із сторін виступає адміністрація. Основу адміністративної юстиції у Франції складають нині регіональні адміністративні трибунали. Вони розглядають справи за позовами про анулювання неправомірних актів адміністративних органів, про відшкодування шкоди у зв'язку із збитком, заподіяним діями адміністрації. Найвищим органом адміністративної юстиції є Державна рада, яка виступає касаційною і апеляційною інстанцією у справах, які вирішуються адміністративними трибуналами. У 70-і роки у Франції виник ще один інститут, покликаний підсилити контроль за діяльністю адміністрації і попередити її посягання на права і свободи громадян. Йдеться про так званий медіатор, встановлений за рекомендацією Ради Європи для використовування всіма країнами, що входять до складу Ради.

Принцип розподілу влади в умовах змішаної форми правління реалізується абсолютно інакше, ніж в президентській республіці. Проте, він безумовно присутній. Забезпечуючи в першу чергу самостійність і ефективність виконавчої влади, він націлює одночасно всі гілки влади на співпрацю і взаємодію. На мій погляд досвід П'ятої Республіки продемонстрував, що ця форма правління в змозі еволюціонувати і залишається вельми ефективною навіть при радикальній зміні політичних ситуацій.

3 Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму

України

3.1 Президент України

Згідно зі статтею 6 Основного закону державна влада в нашій країні розподіляється на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Це, у свою чергу дає можливість запобігти диктатурі будь-якої з них і одночасно організувати їх загальну діяльність на основі взаємозалежності і взаємодії в процесі реалізації єдиної державної влади у країні.

Здійснення єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган повинна своєю законотворчою роботою на практиці будувати єдину систему національного права. Виконавча влада же здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права централізовано, тобто всіма органами системи виконавчої влади.

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України, який не належить безпосередньо ні до однієї з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, відповідно до яких він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини і кожного громадянина. Саме Президент, здійснюючи об'єднуючу функцію, робить безпосередній вплив на їх діяльність в процесі здійснення державної влади.

А зараз більш детальніше проаналізуємо місце і роль органів державної влади і дамо їм характеристику через призму їх основних повноважень.

Особливе місце серед повноважень Президента кожної країни займають його повноваження відносно парламенту, зокрема його права розпуску парламенту, яке мають глави держав в парламентських і напівпрезидентських республіках (парламентсько-президентських або президентсько-парламентських). Це право керівника держави вважається важливим важелем в системі стримань і противаг в їх відносинах з парламентом. Підставами застосування права розпуску парламенту у ряді країн є порушення передбачених Конституцією умов формування уряду, ухвалення державного бюджету і т. і.

Президент України має право припинити повноваження Верховної Ради України, якщо впродовж 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не розпочинаються з будь яких причин.

Ряд повноважень Президента стосується його права впливу на законодавчу і іншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи, тобто право вносити на розгляд до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо ухвалення законів. Законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, мають бути розглянути у першу чергу. Президент також має право вносити законопроекти про внесення змін і доповнень у всі розділи Конституції, зокрема до розділу І "Загальні основи", розділу ІІІ "Вибори. Референдуми." і розділу XІІІ "Внесення змін в Конституцію України", які за умови їх ухвалення не менше ніж двома третинами конституційного складу Верховної Ради затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання і оголошення законів. Згідно з діючою Конституцією Президенту України належить право підписання законів прийнятих Верховною Радою та їх оголошення (ст. 106 п.29 КУ).

Схвалені Верховною Радою закони спочатку підписуються Головою і надсилаються Президенту. Конституцією України (ст.94) передбачено, що Президент впродовж 15 днів після отримання закону підписує його і офіційно робить надбанням гласності або повертає закон зі своїми мотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У випадку, якщо Президент впродовж встановленого терміну не повернув закон для повторного перегляду, закон вважається схваленим Президентом і може бути підписаний і офіційно оголошений. Якщо ж під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менше ніж двома третинами від її конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати і зробити надбанням гласності впродовж десяти днів.

Одним з найважливіших повноважень Президента, як глави держави, є його засновницькі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій.

Так, відповідно до п.9,10 статті 106 Основного закону України:

- Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України;

- припиняє повноваження Прем'єр-міністра України і ухвалює рішення про його відставку;

- призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також глав місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження на цих посадах.

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади і органів, які здійснюють контроль і нагляд. Зокрема:

- Президент призначає за згодою Верховної Ради України на посаду

Генерального прокурора України і звільняє його з посади;

- призначає третину складу Конституційного Суду України;

- утворює суди у визначеному законом порядку;

- здійснює помилування;

- здійснює перші призначення на посаду професійного судді на перші 5 років. (п.11, 22, 23, 27, 31 ст.106 Конституції).

Законодавча влада

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Він є представницьким органом, тому обирається саме народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Парламент України має різносторонні взаємовідносини з іншими органами державної влади. Найбільш тісна співпраця простежується у відносинах парламенту з Президентом. Це обумовлено їх спільними функціями і повноваженнями, передбаченими Конституцією і законами, системою стримань і противаг один щодо іншого і іншими обставинами.

Початкові повноваження Верховної Ради України у взаємостосунках з Президентом простежуються безпосередньо під час призначення дати виборів Президента в терміни, визначені Конституцією (ст.85). Але головним змістом взаємостосунків парламенту і Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень.

Згідно з положеннями Конституції, Верховна Рада України заслуховує щорічні і позачергові послання Президента про внутрішнє і зовнішнє положення держави (ст.85), спрямовує новоприйняті закони Президенту (ст.94).

Особливе місце у взаємостосунках Президента з парламентом займає питання формування органів виконавчої влади. Так, парламент дає згоду на призначення Президентом запропонованої кандидатури Прем'єр -міністра.

Крім того, Верховна Рада України ухвалює рішення про напрям запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів або комітету Верховної Ради, заздалегідь підтриманого не менше, як третиною конституційного складу Верховної Ради. Вона також має право усунути Президента від поста у порядку імпічменту, встановленого Конституцією (ст.111).

Багатофункціональними є відносини Верховної Ради України з Кабінетом Міністрів України, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ст.113). Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр - міністра, розглядає і ухвалює рішення щодо схвалення (або скасування) програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює дієвий контроль за виконанням його функцій.

По пропозиції не менше ніж третини народних депутатів від її конституційного складу Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів і прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради. Надалі, як слідство цих дій є відставка Кабінету Міністрів України. Найважливішими повноваженнями Верховної Ради щодо Кабінету Міністрів і інших органів виконавчої влади є ухвалення нею законів про організацію і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, тощо.

Різносторонніми є відносини Верховної Ради України і з органами судової влади. Зокрема, Верховна Рада має право призначати третину складу Конституційного Суду України, обирати суддів загальної юрисдикції, надавати згоду на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, може виказати недовіру Генеральному прокурору, ініціювати його відсторонення від посади, призначати три представники до Вищої ради юстиції.

Парламент, як орган законодавчої влади визначає законами України судовий устрій, судочинство, статус суддів, основи судової експертизи, організацію і діяльність прокуратури.

Досить широкою є співпраця парламенту з органами правосуддя в процесі здійснення парламентського контролю.

Яскравим прикладом цьому може служити стаття 81 п. 2. Незалежно від волевиявлення або згоди народного депутата його повноваження припиняються достроково у разі отримання законної сили обвинувального вироку щодо нього. При цьому, не має значення, який вид покарання визначений судом щодо депутата, а також міри покарання. Підставою для дострокового припинення повноважень народного депутата України є також рішення суду про визнання його недієздатним або безслідно відсутнім, що вступило в законну силу.

Принципово новим в Конституції є положення про те, яким чином у разі невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, його депутатські повноваження припиняються достроково. У відмінності від чинного законодавства про статус народного депутата, за яким рішення про дострокове припинення повноважень ухвалювалося Верховною Радою, по Конституції воно повинно бути прийняте судом.