Волинський експеримент воєводи Г. Юзевського

Під час польсько-української війни у травні 1919 року західну частину Волині зайняло регулярне Військо Польське, витіснивши українські підрозділи. За Ризьким мирним договором 1921 року Західна Волинь юридично увійшла до складу Польщі, тут було утворено Волинське воєводство, яке за територією займало друге місце в польській державі. Оскільки кількість польського населення на цих територіях коливалась тоді у межах 10%, безсумнівно це була окупація, здійснювана всупереч волі українського населення, яке становило переважну більшість. Переписи населення 1921 та 1931 років не у всьому відповідали справжньому стану речей. Так, перепис 1931 року засвідчує, що у Волинському воєводстві проживало 2085,6 тисяч мешканців, з них українці становили 1426,9 тисяч (68,4%), поляки – 346 тисяч (16,6%), євреї – 205,5 тисяч (9,8%), решта – інші національності (росіяни, чехи, німці, білоруси). Проте як перший, так і другий переписи засвідчили, що українці на Волині складали абсолютну більшість.

Отже, український чинник був досить істотним у політиці урядових кіл. Проте, національна політика польської держави не завжди різнилася гнучкістю, поважанням прав місцевої української людності. А тому українсько-польські відносини на Волині протягом усього міжвоєнного періоду були досить непростими. Крім того, ці відносини включають широкий спектр сфер дотику. Насамперед це взаємини між польськими державними структурами та політичними угрупованнями, з однієї сторони, і найбільш впливовими українськими політичними силами, громадськими об’єднаннями, групами людей чи окремими особами – з іншої. Вони зачіпають проблеми правничого й політичного становища українців у Другій Речі Посполитій, відносини в економічній, соціальній, культурно-освітній, релігійній та багатьох інших сферах.

Польські політики вважали, що з точки зору міжнародного права територія Другої Речі Посполитої, у тому числі й Волинь, була законною, оскільки польська державність у її кордонах була визнана міжнародними договорами. Таке становище, на їхню думку, було виборено Польщею збройно та схвалене пізніше відповідними договорами, що відповідало прагненням та відчуттям польського суспільства. В свою чергу українці Волині, як і інших українських земель, опинилися в польській державі всупереч своєї волі, внаслідок воєнних дій. Повоєнний устрій, закріплений Версальською системою, як відомо, не був досконалим. Скористатися проголошеними Вільсоном принципами права націй на самовизначення зуміли не всі народи, на жаль, і українці. Неприязне ставлення українців підкріплювалося польською державною національною політикою. У міжвоєнний період для неї характерні круті зигзаги і вагання, половинчасті рішення, і несправедливі, алогічні дискримінаційні заходи.

Щодо розв’язання українського питання в польському політичному таборі було декілька концептуальних підходів. Протиборство оберталось в основному навколо двох концепцій – прометеїзму та інкорпорації, представлених відповідно головними політичними таборами – пілсудчиками (прихильниками політичної лінії Ю. Пілсудського) та ендеками (національними демократами).

Офіційна Варшава під час розробки політичної лінії щодо українців намагалася поглибити регіональні особливості й розчленувати на окремі частини єдиний український народ. Враховуючи відмінності в рівні національної свідомості, культури, політичної активності українців Волині й Галичини, польські урядовці хотіли ці відмінності поглибити і не допустити об’єднання українців в єдину політичну силу. Особлива увага при цьому приділялася Волині.

Ендеки, котрі були при владі до травневого перевороту 1926 року, прагнучи створити одно національну польську державу, намагалися якнайшвидше асимілювати представників непольських меншин. Для цього вони не виключали насильницькі методи. Польські націонал-демократи фальсифікували історичне минуле західноукраїнських земель, відомості про їхній національний склад. Намагаючимь утримати й розширити «польський стан посідання на східних кресах», вони надіялися досить швидко інкорпорувати Західну Україну в склад польської держави. Представники цього напряму не враховували того, що навіть нетривале існування української держави доводило можливість її існування в майбутньому. На це сподівались українські політики, широкі народні маси. Відбувався процес невпинного зростання національної свідомості українці. З цим фактом ендецькі політики не бажали рахуватись. У зв’язку з цим їхня мета, як виявилося, була мало реальною.

Пілсудчики виступали за створення федерації Польщі, України і Білорусі шляхом відокремлення двох республік від Радянського Союзу, при цьому Волинь мала залишатися в складі Польщі. Цю концепцію підтримували близькі Ю. Пілсудському «федераціоністи» Л. Василевський, Т. Голувко, які наполягали на проведенні окремого курсу щодо Волині. Його практичне здійснення пов’язане з ім’ям волинського воєводи Г. Юзевського, якого було призначено на посаду волинського воєводи 3- червня 1928 року. Новий адміністратор вирішив радикально змінити політичний курс.

Кращого кандидата в Польщі, напевно, не було. З наказу маршала до Луцька їхав діяч, який народився і формувався у столиці України, колишній комендант ІІІ округу Польської військової організації, створеної у Києві в грудні 1914 року, пізніше віце-міністр внутрішніх справ уряду Петлюри. Як писав пізніше у спогадах: «Я був поляком – довіреною особою Польщі і був поляком – віце-міністром України, довіреною особою України. Не був «інструментом» Польщі в українському уряді, не був агентом чи підставкою. Польща могла мати до мене довіру. У не меншій мірі могла мати до мене довіру Україна. І тут, і там я був собою, а одночасно був зустріччю двох світів, які дивились собі в очі довірливо і віддано…». Отже, на Волинь їхала довірена особа обох народів не з національно-демократичною концепцією навернення православних душ, побудови на кресах польського муру з української цегли, а тільки з ідеєю створення спільного дому, у якому обидва народи почуватимуть себе спів господарями. За даних умов це було найкраще вирішення, незважаючи на те, що також тимчасове, власне, до часу відродження на етнічно українській території незалежної України.

Генрик Юзевський розумів, що політика, яку проводили його попередники, викликала ненавить й обурення українців, створювала підґрунтя для антипольської опозиції, тому новий адміністратор Волині вирішив радикально змінити політичний курс.

З першими намітками майбутньої політичної лінії Г. Юзевський ознайомив волинських послів і сенаторів 20 серпня 1928 року. 2 грудня 1929 року в Луцьку на нараді керівників східних воєводств Польщі воєвода виступив із доповіддю, яка цілком присвячувалася волинським справам. Так народилася нова «волинська політика» чи так званий «волинський експеримент». Його суть полягала в тому, щоб виробити у волинян почуття належності до польської держави, виховати відданих громадян Речі Посполитої шляхом державної асиміляції не поляків. «В українців – говорив воєвода, – не мало виникати бажання відійти від Польщі навіть після створення самостійної України над Дніпром».

Створюючи «волинську програму», Юзевський висував необхідність відбудови незалежної української держави зі столицею у Києві, передбаченої польсько-українським союзом 1920 року у такій конфігурації, щоб Волинь залишилась у межах Польщі, як цього вимагав польський державний інтерес. Відкидаючи ендецький план національної асиміляції, тобто примусової полонізації автохтонного населення, нереальний у зв’язку з швидким формуванням української національної свідомості, Юзевський представив проект державної асиміляції. Він полягав у формуванні серед місцевого населення такого сильного почуття лояльності до Польської держави, щоб вони не захотіли відриватись від Польщі. Підставою для формування почуття лояльності повинна була бути можливість вільного розвитку всіх галузей українського національного життя. Правда, вони почали розвиватись, хоча і з зусиллями, ще перед прибуттям Юзевського, дістаючись на Волинь з Галичини. Проте, галицькі організації несли з собою націоналістичну ідеологію, так само небезпечну для польської влади, як і комуністичні гасла. За допомогою адміністративного апарату, головним чином, поліції, Юзевський збудував на межі Волині і Галичини так званий сокальський кордон, своєрідну греблю для націоналістичної ідеології, не допускаючи на Волинь львівську пресу і обмежуючи між людські контакти обох сторін. Ліквідовано було всі осередки з галицьким родоводом, такі як культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», яке утримувало на Волині і Поліссі понад 600 читалень і стільки ж бібліотек, саме осередків Просвіти було ліквідовано 630. Польська адміністрація робила обшуки в читальнях, нищила їх майно, арештовувала активістів, навіть забороняла виступи українських хорів. Розпущено було економічно-господарське товариство «Сільський господар», антиалкогольне в антинікотинове товариство «Відродження», не легалізували обєднання жінок Союз Українок і ряд інших організацій. Розпустили політичні партії: Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), знищили український кооперативний рух. Пустку, що виникла, мусили заповнити нові осередки, польсько-українські, головною метою яких було б власне доведення волинян до державної асиміляції, яка мала полягати у «творчому процесі взаємного проникнення культур і насиченні українських національних якостей польськими елементами» – як це подавав Юзевський, презентуючи тези волинської програми. Тим самим втілювалася в життя ідея Г. Юзевського про прискорення «творчого процесу взаємопроникнення культур», під якою він розумів «насичення» національних рис українців польськими елементами. За своєю суттю це був процес полонізації українського населення, але дещо уповільнений та цивілізовані ший, в гуманній оправі.

Нова волинська адміністрація на чолі з Г. Юзевським поставила справу досить просто: «або безоглядна підтримка влади, або ж репресії до нелояльних груп, які ставлять свої вимоки». У 1928 році воєвода відзначав, що необхідно ліквідувати ворожі до держави групи, закриті суспільні організації, які проводять антидержавну агітацію.

У таких умовах нових переслідувань зазнали національні українські кооперативи, культурно-освітні товариства, політичні партії з галицьким родоводом. Різними заборонами і репресіями нова адміністрація стримувала розвиток «Просвіт», повела наступ на українське шкільництво, закривала українські кооперативи зі львівським родоводом. Усе це робилося для того, щоб відгородити «сокальським кордоном» Волинь від впливів націоналістичної Галичини.

У тридцятих роках український політичний і громадський рухи на Волині набирали все більше незалежницьких рис. У той час значно посилюється тенденція до відновлення української державності. Зростання національної свідомості волинян дуже непокоїло польську владу, яка все частіше вдавалася до репресивних ззаходів. Зокрема, у червні 1935 року поліцією було проведено міні-пацифікацію у Волинському воєводстві. У ніч з 24 на 25 червня були організовані масові поліцейські облави. У них брали участь 11 офіцерів і понад 500 рядових поліцейських. На підмогу були вислані курсанти поліцейської школи із Великих Мостів, що в Галичині.

Як відомо, на українських землях величезний вплив на людей мала церква, а християнська мораль у міжвоєнний період виступала тут як панівна ідеологія. Жодна політична партія не мала на людей такого впливу, як церква.

Розуміючи це, правлячі кола Польщі, з одного боку, й українські політики, з другого, намагалися використати релігійні організації і церкви в своїх інтересах. Українська інтелігенція розпочала боротьбу за надання православній церкві національного характеру. У цій справі вона відчувала підтримку Г. Юзевського. Проте воєвода був противником розвитку українського шкільництва, виступаючи за так звані «утраквістичні», тобто двомовні школи.

Ліквідація старих, добре розвинутих осередків усунула з суспільного життя майже всю українську інтелігенцію на Волині. Вона не була і не могла бути численною, коли випускник сільської загальної школи, звідки походила більшість української молоді, після семи років навчання виходив зі свідоцтвом чотирикласної освіти. Ця молодь не була придатною також для реалізації волинської програми, бо була заражена мікробом трефної ідеології. Тому Юзевський спирався на групу українських емігрантів з колишньої Української Народної Республіки, з якими співпрацював в уряді Петлюри, притягнув також поляків, які походили з Наддніпрянщини. Ця група, яка складалась лише з кількох людей, утворила Волинське українське об’єднання (ВУО), замислене певною мірою як заміна колишній «Просвіті». Діячі ВУО увійшли до сейму і сенату за списками Безпартійного блоку співпраці з урядом як представники волинських українців. Але ВУО не здобуло популярності у масах – зібрало лише 6000 членів. Ця політична партія заявила про свою лояльність до польської держави й готовність до співпраці з польською адміністрацією. Нею в містах почали створюватися «Рідні хати» - своєрідні клуби української інтелігенції, а по селах – «Просвітянські хати», українські народні хори. Українське суспільство прохолодно ставилось до діячів ВУО, вважаючи їх кар’єристами, часто зрадниками, які за «миску чечевиці» готові продати полякам рідного батька.

Свого часу ендецький уряд взяв курс на ліквідацію національних шкіл й утворення так званих двомовних утраквістичних. Цей курс намагався втримати дуже обережно і Юзевський. Проте більше йому імпонували польські школи, у яких українська мова вивчалася лише як предмет. За часи його управління українських шкіл залишилося лиша 4. У цей ж час чехи мали 13 своїх національних шкіл, росіяни – 5, євреї – 57, а німці – 66. Безперечно, така ситуація в освітній політиці не могла задовольняти українців.

Намагаючись залучити українських дітей до пізнання польської культури, воєвода залучав на Волинь польських учителів з інших регіонів Польщі. Так, з 1927 по 1933 рік чисельність учителів-поляків у волинських школах майже подвоїлася: з 1535 до 2637. В свою чергу українських вчителів залишилось 447.

Як досвідчений політик, Юзевський повинен був розуміти, що для реалізації волинської програми потрібні нові кадри, не обтяжені багажем минулого. Їх підготовку почав знаменитий Крем’янецький ліцей. Спираючись на досвід датського педагога М. Грундтвіга, ліцей відкрив у 1932 році народний університет у Михайлівці, повіт Дубно. Щороку там відбувались по два чотиримісячних курси для молоді (чоловічий і жіночий), які підготовляли сільських громадських діячів до ведення культурно-освітньої роботи і поширення ідей польсько-української співпраці. Для розвитку волинського села це був хороший задум, оскільки лише у самій лише Михайлівці навчено до війни близько 300 слухачів.

У 1935 році було вікрито другий народний університет у Ружині коло Ковеля під керівництвом відомого народного діячі Казімєжа Банаха, пізніше начальника штабу Батальйонів Хлопських. Третій народний університет, відкритий у 1939 році у Малинську, повіт Костопіль, не встиг випустити слухачів.

Гірше було з ідеєю польсько-української співпраці. Галина Юршова – керівник народного університету в Михайлівці, педагог, психолог і вихователь, постала перед складним завданням поєднання двох стихій – польської і української. Народний університет був, мабуть, єдиним місцем на Волині, де не тільки можна було, але й треба було висловлювати відкрито свої погляди. Слухачів інформували, що їхні висловлювання напевно не потраплять до поліцейських картотек, тому дискусії на національні теми відбувались в емоційній атмосфері. Ніхто з молоді н вивчав у школі історію України, але її знали самоуки, які могли легко довести, що «все в нас було добре, поки не було поляків». Ні до чого виявлялись тлумачення, що поляки на Волині живуть з діда-прадіда, якщо звучала репліка, що так, бо тут їх влада пхає безперервно з ХІV століття, щоб повністю оволодіти українською територією. Спроби обґрунтування польських прав до цієї землі ще більше посилювали роздратування. Завдання, поставлені перед керівництвом народного університету, виявилось неможливо виконати. Повертаючись з курсів додому, слухачі не привозили переконання про можливість співпраці обох народів на Волині.

Поряд з згаданими справами Юзевський багато уваги приділяв вдосконаленню адміністративного апарату, особливо органам місцевого самоврядування, які вважав основною позицією у формуванні відносин на Волині. Насамперед він турбувався про сільське управління, оскільки «гміна, ця найближча до людей влада, повинна визнаватися ними своєю владою, а це значить – бути мешканцям близькою, такою, що живе з ними, з них і з їх волі створеною… Гмінна влада, кваліфікована людністю як влада чужа, і з рисами окупаційної влади є державною катастрофою на змішаному терені. Проте, органи місцевого самоуправління, задумані воєводою як поле спільної польсько-української співпраці, такими не стали. У виконавчих органах територіального самоуправління основну роль відігравали поляки: з 103 війтів 19 були українцями, а 81 – поляками.

Перші успіхи Юзевського в реалізації «волинської програми» все частіше супроводжували невдачі. В середині 30-х років стало очевидним, що його експеримент терпить крах. В українському суспільстві все більше наростало незадоволення політикою воєводи.

Якщо з відсутністю довіри українців воєвода ще якось міг собі дати раду, то більша небезпека чекала на нього з польського боку. За життя Пілсудського це була звичайна критика волинської програми, яка нібито надає перевагу українським інтересам. Юзевський легко спростував ці звинувачення у 60-сторінковому звіті за 1936 рік, розкриваючи в ньому катастрофічне становище українців.

Протиріччя в таборі «санації», які намітились у першій половині 30-х років, особливо проявилися після смерті Ю. Пілсудського 12 травня 1935 року. Боротьба за владу розгорнулася між трьома угрупованнями, котрі об’єднувалися навколо осіб прем’єр-міністра В. Славека, президента І. Мосціцького та новопризначеного Генерального інспектора збройних сил Е. Ридз-Смігли. Розбіжності поглядів в урядовому таборі негативно позначилися і на вирішенні української проблеми в Польщі. У 1935-1937 роках в національній політиці паралельно розвивалися три напрями.

Перший, репрезентований Е. Ридз-Смігли, військовим міністром Т. Каспшицьким та вищим генералітетом, активізував діяльність щодо «зміцнення польськості» на сході держави. Прихильники ліберальних методів на чолі з прем’єр-міністром Б. Славеком започаткували у травні-червні 1935 року політику нормалізації польсько-українських стосунків. Одночасно з цими двома напрямами на Волині продовжував реалізовуватися політичний експеримент, який проводився Г. Юзевським.

Політика щодо «зміцнення польськості» у південно-східних воєводствах держави розпочалася ще за життя Ю. Пілсудського, проте активна праця в цьому напрямку припала саме на 1935 рік.

31 січня 1935 року у Любліні відбулася таємна нарада за участю воєводи Юзефа Ружнецького і командування корпусу ІІ. На ній воєвода оголосив свою директиву щодо ставлення влади до української проблеми. Під час її обговорення деякі військові висловили радикальні думки. Зокрема, капітан Міховський сказав: «Держава мусить позбутися шкідливої для себе толеранції, яка зайшла задалеко і є необґрунтованою нинішніми стосунками терені. В імя власної екзистенції потрібно на території Холмщини цілком зліквідувати проблему української меншини або ж її звести до ролі незначної проблеми, такої, якою є справа чеських колоністів на Волині і німецьких у Холмському повіті». Вимоги війська йшли так далеко, що люблінський воєвода змушений був робити таку заяву: «Політика сильної руки щодо неприхильних до держави громадян, не є методом екстермінації нації, якого ми повинні уникати».

Все ж таки на нараді військові оголосили свою категоричну програму дій на найближче майбутнє. Вони домагались обмеження мережі православних церков, перемішування українців із поляками, усунення всіх українців з лісової служби, усунення всіх учителів-українців з шкільництва в Холмському повіті, звільнення непольських елементів із залізниць і шляхової служби. Підсумовуючи нараду, воєвода Ружнецький подав розроблені у своєму кабінеті директиви, які повинні були стати обов’язковими для всього воєводського адміністративного апарату на найближчі роки.

Прикриваючись гаслами зміцнення обороноздатності держави, військовики перебрали на себе функції цивільної адміністрації. Водночас особливого значення надавалося зміцненню східних кордонів. Політика «зміцнення польськості на кресах» посилилася після того, як 15 липня 1936 року прем’єр-міністр Ф. Славой-Складковський оголосив Генерального інспектора Збройних сил другою (після президента) особою в державі й зобов’язав усіх міністрів підпорядковуватися його наказам. Нижчі військові чини, наслідуючи приклад командувачів, активно втручались у внутрішньополітичні питання. З ініціативи командувачів округів активізувалося місцеве польське населення «східних кресів». На території Галичини 77 польських організацій обєдналися в Секретаріат порозуміння польських суспільних організацій, а наприкінці 1936 року постав Координаційний комітет у Любліні, котрий поширював свою діяльність на всі східні воєводства. Польські організації ставали знаряддям для реалізації політики «зміцнення польськості» в Західній Україні. У таких умовах політика нормалізації і волинський експеримент Г. Юзевського втрачали всі шанси на реалізації.

Восени 1937 року копівці розпочали кампанію насильницького перехрещування православних у католицизм, так званий «конверсійний рух», який здійснювався дуже брутальними методами. Особливого розголосу набули події у селі Гриньки Кременецького повіту, де копівці примусили майже всіх жителів села перейти на католицизм. Проти втручання військових у релігійні справи протестувало багато волинян. Відома польська громадська діячка, публіцист Марія Домбровська у своєму щоденнику занотувала: «Бідна Волинь. Залишаться в ній лише Гриньки і військо у ролі польських хрестоносців, які навертають православних в католицизм. Морально – відраза, політично-клінічне божевілля, гріх, за який дорого заплатить Польща».

Конфлікт між волинськими воєводою і Міністерством військових справ розгорівся з новою силою. Противники Юзевського, не маючи можливості одним махом позбавитися воєводи, розробили тактику поступової компрометації волинської політики. Все частіше роздавалися тут заклики «рятування польськості на Волині». Заснований противниками Юзевського у січні 1927 року тижневик «Кур’єр волинські» розпочав гострі нападки на воєводу, у Варшаву посипалися доноси на нього. Військових підтримало Міністерство справедливості, яке вимагало негайного усунення Юзевського, а прем’єр-міністрові прямо погрожували, що «обурені офіцери застрілять того зрадника».

Зупинити хід подій воєвода не зумів. 10 березня 1938 року прем’єр-міністр Ф. Славой-Складовський дозволив КОПу й надалі проводити «конверсійний рух». Внаслідок поданого командувачем округом генералом Сморавінським рапорту Міністерству військових справ волинський воєвода у квітні 1938 року був звільнений і переведений на ту ж посаду в Лодзі.

Наступником Юзевського став Алєксандр Гавке-Новак – довірена особа військових, товариш убитого оунівцями у 1934 році міністра внутрішніх справ Бронеслава Перацького. Перед виїздом на Волинь новий управитель Волині мав зустріч з прем’єр-міністром Ф. Славоєм-Складовським, котрий доручив йому детально розібратися в ситуації на Волині й представити урядові політичну програму дій.

Новий волинський воєвода дістав півроку часу на опрацювання політичної програми. Проте у зв’язку з парламентськими виборами восени 1938 року і військовими маневрами йому цей термін продовжили. Програма була схвалена на початку лютого 1939 року, основною її метою було повязати Волинь з Польщею економічно, культурно і організаційно. Волині, з економічної точки зору, відводилася роль постачальника сировини. Це мало узалежнити краї від центральної Польщі. План передбачав також поділ Волині на дві частини: північну і південну. У північній Волині можна було досить швидко досягти позитивних результатів, оскільки, на думку творців програми, ця частина була за своїм характером дуже подібна до Полісся, де національна свідомість була нижчою, ніж в українців півдня Волині. Розкривалися також засоби для досягнення мети: пропонувалося утворити осередки православних поляків, які започаткували б ефективну полонізацію, охопити й підпорядкувати несвідому українську молодь польським напіввійськовим організаціям, посилити польські впливи у сільськогосподарських гуртках і кооперативах, посилити польську пропаганду в органах місцевого самоврядування.

Пропонувалося також не вживати терміни «українець», «український, а натомість – регіональні терміни «волиняк», «поліщук», «тутейший» або «православний». Програма передбачала також підбір кадрів православного духовенства, які б допомогли ополячувати українства. Створювалась така система відбору, що жоден національно свідомий українець не міг попасти на навчання в духовні православні навчальні заклади. У всіх громадських і господарських організаціях польські власті забезпечували польській мові й культурі перевагу над всіма іншими.

У розділі «Принципи співжиття польського населення з непольським» вказувалося, що основною метою національної політики на Волині щодо непольського населення є державна, а за сприятливих умов і національна асиміляція непольського населення.

Зважаючи на це, напередодні Другої світової війни політична ситуація на Волині й польсько-українські відносини вкрай загострилися. Відносини між польськими властями і українцями були дуже складними. Українці на Волині опинилися в становищі завойованого народу і боролися або за свою рівноправність з поляками, або й повноправність територ

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що впродовж 1921-1939 років, Польща, ігноруючи VII статтю Ризького договору, проводила на західноукраїнських землях антиукраїнську політику, спрямовану на полонізацію, асиміляцію та окатоличення українського населення. Опинившись у становищі завойованого народу, населення Західної України вело боротьбу за свою рівноправність з поляками і повноправність території, на якій воно проживало. Дискримінаційна політика польського уряду, навіть за «волинського експерименту» волинського воєводи Генрика Юзевського на західноукраїнських землях перетворила їх на справжнє вогнище і центр визвольних змагань.