США наприкінці XX. Президента США Б. Клінтона

Більшість людей погоджуються з тим, що за часів Холодної війни світова система була біполярною, а сьогодні існує лише одна наддержава. З іншого боку, продовжують точитися дискусії з приводу того, яким вважати сьогоднішній світ - однополярним, багатополярним, чи якимось іншим. На мою думку, нинішня міжнародна політична система є водночас однополярною і багатополярною. Для вирішення міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав.У цьому одно-багатополярному світі глобальний розподіл сил має чотири рівні. Єдиною наддержавою залишаються США. Далі йдуть найважливіші регіональні держави, кожна з яких відіграє домінуючу роль у своєму регіоні. Потім іде група країн, які можна назвати другорядними регіональними лідерами. До них належать Велика Британія відносно Німеччини та Франції, Україна відносно Росії, Японія та В'єтнам відносно Китаю, Пакистан відносно Індії, Австралія відносно Індонезії, Саудівська Аравія відносно Ірану, Єгипет відносно Ізраїлю, Аргентина відносно Бразилії. Нарешті, четвертий рівень - це країни, які не ввійшли до перших трьох груп. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то вона зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати всі рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою є нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Світова політика відійшла від біполярної системи (що існувала за часів Холодної війни), наприкінці 80-х років пройшла через короткий момент однополярності, а зараз рухається через 10 або більше однополярних років до багатополярного світу в ХХI століття, коли він утвердиться повністю.Спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку провідних регіональних держав. Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні потуги мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу в регіонах.По-перше, якщо говорити про західні цивілізації, то США і європейські країни мають набагато більше спільного в цінностях та стилі життя між собою, ніж з «незахідними» країнами. Вони мають взаємні стосунки довіри та співробітництва, яких вони не мають з іншими країнами. Розбіжності, які існували між США і західноєвропейськими країнами за часів Холодної війни, відходили на другий план через їх спільну опозицію до СРСР. Тепер же, за умов існування системи одно-багатополярного світу, існуючі конфлікти між США та європейськими країнами посилились: останні все більше не погоджуються із залежністю від США. Так, Франція часто наголошує на тому, що треба покласти край американській гегемонії. Європейська валюта (євро) також була свідомо запроваджена на противагу долару США. Європейці зараз працюють над планами спільної зовнішньої політики і створення спільного воєнного потенціалу. Якщо раніше точка зору США була на користь цього об'єднання країн, то тепер США все частіше починають ставити питання, а чи вигідно це Сполученим Штатам. Як наслідок, в цих стосунках виникає конфлікт між логікою культури і логікою сили.По-друге, зараз у Європі відбувається процес групування країн за цивілізаційним критерієм. Вже не існує «залізної завіси», але лінія поділу залишилася - тепер вона розділяє людей, які дотримуються християнства в західному варіанті, та мусульман і православних християн. Такий поділ дуже чітко видно на Балканах. Під час війни в Югославії католицькі країни Європи та Латинської Америки надавали значну допомогу Словенії і Хорватії. В той же час, православні Росія та Греція надсилали матеріали, дипломатів та військову техніку в Сербію. Ісламські країни, зокрема Іран, Саудівська Аравія, Туреччина та Малайзія, надавали допомогу на сотні мільйонів доларів грішми, зброєю та військовою підготовкою боснійським мусульманам. Між Грецією і Туреччиною знову відновилося протистояння, яке тимчасово стихло під час Холодної війни через небезпеку з боку СРСР. Відносини між цими двома країнами дещо поліпшилися, але схоже, що це тимчасово. США як єдина супердержава в політичному, економічному та військовому аспектах зацікавлені у створенні такої міжнародної системи, що сприяла б збереженню їхнього статусу єдиної супердержави, гарантувала їхню безпеку у військовому плані та створювала умови для встановлення демократичних режимів у якнайбільшій кількості країн. Оскільки жодна інша країна чи міжнародна коаліція не в змозі запропонувати та втілити в життя якесь альтернативне бачення майбутнього міжнародних відносин, то ініціатива реформування теперішнього світопорядку належить саме США. Занепокоєння викликає не сам факт зміни системи міжнародної політики чи те, що відповідні зміни ініційовані однією єдиною державою, а те, що США прагнуть створити новий світовий порядок в односторонньому порядку та завдяки використанню силових методів. Створюється враження, що внаслідок усвідомлення своєї уразливості США дійшли висновку, що військова сила є єдиним надійним способом вирішення міжнародних проблем. Такий підхід до зовнішньої політики таїть у собі небезпеку, на яку дуже образно вказує відома американська мудрість: коли єдиним знаряддям у вашому розпорядженні є молоток, то кожна проблема починає виглядати як цвях. Навряд чи така зовнішня політика США знайде розуміння та підтримку інших країн, адже котрась із них може якось перетворитися на цвях з погляду Вашингтона.