НАЦІОКРАТІЯ 4 page

Історична заслуга фашизму полягає в тому, що в хаосі повоєнних відносин, коли перебуваючу в безчинній летаргії демократію намагався добити комуно-соціалізм для своїх “ек­спериментів” — він спромігся не лише здусити внутрішні ру­їнницькі сили, але й здійснити спою власну соціальну систему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому “непротив­ленню злу” і ворохобництву комунізму — фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки.

Корпоративна система фашизму нерозривно пов’язана й з його державно-політичним устроєм. Основні ідеї й форми останнього також різко протилежні демократії. Демократія, визнаючи людину, з її вродженими правами н вартостями, за самоціль, послідовно дійшла до парламентаризму. Не те фашизм. Уважаючи краєкутним камінням своєї ідеології націю-державу, він підпорядковує їй у цілості й суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє в її вартостях, одна­че відношення громадянина до держави будує не на її “вроджених людських правах” (як не робить демократія) лише насамперед на її обов’язку перед нацією-державою. Демократія видвигнула гасла: “свобода, рівність, братерство”, їм фашизм протиставить свої кличі: “обов’язок, гієрархія, дисципліна”.

Фашизм скептично задивляється на творчі спроможності народних мас. Останні не є діяльним чинником поступу. Твор­чість нації визначає й реалізує меншість; що її він називає аристократією духа. Ця провідна меншість своїм ідейним багацтвом, активністю, пристрасною волею та здібностями тво­рить життя, досягає здобутків, то ними користується цілий нарід. Цій меншості і належить керма в державі. Свою владу вона дістає не на підставі виборчої більшості демократії. Бо більшість — каже фашизм — це насамперед юрба, механічна збіранина одиниць, що сама не знає власних хотінь і кори­стей. Не питати в неї рівень, лише вести за собою для її ж власного добра — повинна провідна меншість. Логічним вис­новком цих поглядів фашизму на творчу ролю маси був встановлений ним державно-політичний режим диктатури.

Диктатура не є для фашизму тимчасовою методою прав­ління; вона заведена, як основний елемент державного устрою.

Законодавчою установою фашистівської держави є парламент, що складається з представників згаданих корпорацій і різних науково-культурних організацій. Ці установи не мають пра­ва вільних виборів, як це бачимо в демократії. Вони лише на­мічують у певній пропорції кандидатів до парламенту, пода­ючи їх реєстри на розгляд так зв. Великої Ради, що представ­ляє найвищий політичний орган держави. Велика Фашистівська Рада управнена викреслювати небажаних їй кандидатів і заступати їх іншими. Затверджений реєстр кандидатів до парламенту ставиться на всенародне голосування. Населення мо­же головувати “за” чи “проти” цілого реєстру, а не окремих кандидатів.

В ідеї, фашистівський парламент має реалізувати участь об’єднаного в корпораціях населення в державному управлінню Фактично він лише регіструє й формально ухвалює рішен­ня Великої Фашистівської Ради. В ближчому часі можна че­кати ліквідації цього парламенту, а на його місці, очевидно, стане Національна Рада Корпорацій.

Цілою політикою держави кермує Велика Фашистівська Рада; до неї входять провідники фашистівської партії та пред­ставники уряду. Таким чином, єдина й легальна в країні пар­тія (всі інші партії - заборонені) ототожнюється з державною владою й вона купчить у своїх руках все управління. Широ­ко розгалужена партійна організація охоплює не лише нейт­ральний державний апарат, але й владу на місцях, в провін­ціях. Управління визначається стислим урядовим централізмом, на тлі усунення громадської самодіяльности; фашизм скасував і органи місцевої самоуправи, настановляючи за-місць представників самоврядування — державних урядників.

На чолі держави стоїть король. Фактично він виконує лише репрезентативні функції суверенітету, в той час, як вся повнота державної влади перебуває в руках “дуче” — Мусоліні. Це є вождь, що його ніхто не обирав, він самий взяв до рук владу. Диктаторів не вибирають — каже фашизм — вони самі приходять.

Не важко зауважити певні подібності в державних уст­роях фашизму й комунізму, хоч виходять вони з цілком про­тилежних і ворожих до себе доктрин. Формальні познаки дик­татури виступають в фашизмі ще більш підкреслено, ніж в комунізмі. Комунізм теоретично заступає принципи влади - ко­лективу — безкласового (чи вірніше однокласово-пролетарського) суспільства. Свою фактичну диктатуру він лицемірно ховає під спекулятивною маскою “тимчасовості” і оперетко­вих “рад”. Фашизм натомість, виразно заперечує владу колективу, будуючи її на принципах монократизму, та суспільної гієрархії. Зовнішня схожість обох режимів не управнює ототожнювати їх внутрішній зміст. Диктатура фашизму базу­ється на здорових основах суспільної культури й моралі; во­на виростає з тисячолітніх творчих традицій старого Риму, та, навіть при деяких своїх внутрішніх дефектах, лишається чинником будуючим. Диктатура комунізму заперечує й культуру, і мораль; її зродила стихія варварського московського нігі­лізму, що робить її фактором руїни.

Чи посідає фашизм такі ідейні, суспільні я політичні цінності, що упідставнюють голошену ним місію реформатора но­вої доби й забезпечують його закріплення на шляхах історії? Відповідь на ці питання треба зачати з оцінки його духового змісту та ідей, що ми їх коротко окреслили. Треба зазначити, що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний і суспільно-політичний про­цес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних (на­самперед поневолених і покривджених) народів; це — націо­налізм. Самий фашизм, це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму. Джерелам його народження є національний інстинкт, національний дух і національна свідомість.

Ворожа постава фашизму до демократії й комуно-соціалізму базувалася напочатку не так на запереченню їх устроєвих концепцій, як насамперед їх внутрішнього змісту, що йому фашизм проголосив безпощадну війну. Фашизм відчув, що хворобливий лібералізм, космополітизм, матеріалізм і утилі­тарний примітивізм нашої епохи загрожують згангренувати духовість і суспільний організм нації, розсаджуючи її зсередини. Зроджена колись сама на здоровому національному інстинкті — демократія поступово марнувала свій творчий капітал. Вкупі з соціалізмом вона позначила нашу добу безідейністю, сірою і безбарвною меркантильністю, та тупим своєкорисннм анархічним міщанством. Фашизм наново відкриває забутий світ ідей, він апелює до духовості й змагає до морального переродження нації, в ім’я її зросту, блага й сили. На місці скептичного релятивізму демократії — він ставить віру й абсолютний світогляд; компромісовости — не­примиримість у захисті своїх постулатів; безвідповідальному, претензійному в домаганнях прав і скупому у виконанню обов’язків, лібералізмові — він протиставить повинність дисциплі­нованого чину; космополітизмові й інтернаціоналізмові — ідеал власної нації; суспільній та ідейній анархії — внутрішній лад і мир.

Дарма й нещиро жахаються представники демократії та комуно-соціалізму простолінійної безпосередності фашистівських ідей, що їх вони в опінії свого примітивно-міщанського оточення виставляють лк “зоологічне” страховище й “амо­ральне” викривляння мети життя та людської природи... Бо оперуючи “високими” гаслами миру, справедливости, братерства, рівності й інтернаціоналізму — вони самі своєю практичною чинністю лі Гасла перетворили в спекулятивні брехні, в глузування над людиною! Фашизм виявив чесність із собою, коли па місце їх підступних, брехливих фраз, що при­сипляють чуйність слабших, поставив на порядок дня нашої епохи всю неприховану правду життєвої концепції, що відвіч­но спирається на чинну мораль, на закони противенств і на право сили.

В цьому збудженню первородного інстинкту нації, в на­пруженні її ідей і зактивізованні її творчих потенцій лежить заслуга фашизму-націоналізму не лише перед власною батьківщиною, але й перед іншими — насамперед поневоленими - народами. Для цих останніх свідоцтво творчого духового напруження фашизму й його змагань за життєві ідеали нації, повинно бути незабутнім “мементо” і дороговказом їх власних почувань і чину. Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив’язаності до наркозу демо-соціалістичних забобонів про “мир, згоду, благоденствіє” та інтернаціонали — ті з них ніколи не матимуть діючого миру (і свободи). Призначен­ня таких народів — бути погноєм для інших!

Поруч із ідеологічними цінностями, фашизм визначає конструктивність його суспільної концепції, з її стремлінням до об’єднання цілої нації на зреформованій соціальній базі. Соціалізм і комунізм, заперечуючи націю, хотіли її розкладати на окремі антагоністичні складники; демократія, хоч і визнає теоретично націю, своїм ліберальним егоцентризмом, соціально-господарською безплановістю та всім устроєвим укладом не погамовує цього розкладу, полишаючи його “внутрішній логіці” життя та випадковим парламентарним кон’юнктурам.

Фашизм станув на правильному розумінні органічності нації, пов’язаності її окремих соціальних складників, як тих атрибутів, що необхідні для здорового розвитку цілого націо­нального організму. Не обмежуючись на голошенню цієї засади в теорії, він — як ми бачили — і на практиці застосував реконструктивний соціально-господарський план, опертий на співпраці класів, позапартійності й корпоративнім устрою. І хоч цей план ще не дійшов свого остаточного завершення, хоч, можливо, зазнає він у свому дальшому розвитку певних змін, то до його ідей і устроєвих принципів належить засто­совуватися з найбільшим співчуттям і прихильною увагою. Слід сподіватися, що головні — випробувані часом, досвідом і обставинами — його елементи стануть основою для дальшої соціально-господарської реконструкції нової епохи.

Дещо відмінне становище належить заняти до державно-політичного устрою фашизму. Як вже згадувано, диктатура для фашизму не є переходовим етапом. Вона є стабільним елементом устрою й випливає з певних рис фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці — вождя, і про­відної меншості, при одночасовому недовіррі до будуючої ролі народних мас. Провідна еліта творить і наказує; маси виконують і повинуються — така формула фашизму.

Засадничому розглядові проблеми диктатури ми те при­святимо окремо увагу. Тут лише зазначаємо, що підкидаючи з найбільшою непримиримістю устрій політичної демократії, визнаючи благотворні впливи диктаторського правління в певних обставинах, і засадничо заступаючи устійнені принципи авторитарності нормального державно-політичного режиму — ми водночас задивляємося на деякі засади диктатури фа­шизму з певною критичністю. Перманентна диктатура зправила схильна позначати життя надмірним урядовим етатизмом і відтворювати культ своєманітної “поліційної держави”, що гальмують розвиток суспільства та індивідуальності. Гадаємо, що цих прикмет не позбавлений і устрій фашизму.

Щоправда, власне цей його устрій скріпив Італію та під­ніс її силу та авторитет на небувалу височінь. Одначе, не слід забувати, що в сучасному наростанні потуги фашизму ми якраз обсервуємо початковий (найбільш активний і твор­чий процес кристалізації диктатури, що її на чолі з сильним, високоздібним і талановитим Муссоліні, реалізує молода еліта. Ця еліта — це ще свіжа невичерпана енергія, що перебуває в патосі, в екстазі будуючого, безкорисного, іде­алістичного чину. Але... може й для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випливаючими з того від’ємними наслід­ками. Десяток років існування режиму, це надто малий про­тяг часу, щоб на основі його можна було встановлювати “залізні закони”, без ризика помилитися.

Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхля­баної, обезличеної дійсності видвигнути потужну ідею. В цей спосіб створив він середники духового гарту й скріплення жит­тєвих первнів націй, знеможених від блукань в лабіринтах шу­кані й сумнівів. Суспільна його заслуга в тому, що касуючи гнилий егоцентризм демократії й комуно-соціалізму, що добачували в людині будь недоторкальне “табу”, будь об’єкт для неприродних експериментів — він зумів цю людину поставити на службу нації, посилюючи в ній розхитаний інстинкт соціальності й ослаблене почуття обов’язку.

Слабість фашизму в надмірному урядовому централіз­мі його системи, що утрудняє процес творчої індивідуалізації громадянина. Було б трагічно, коли б ця прикмета загальмува­ла його розгоновий поступ. Бо це могло б викликати ще біль­ший маразм і ще глибший розклад нашої епохи.

V.ДИКТАТУРА

Політична диктатура належить тепер до найбільш спір­них і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направи політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя. В практиці, устрій дик­татури бачимо на протилежних бігунах політичної сучасності: з одного боку в московськім большевизмі, з другого — в іта­лійськім фашизмі та інших, споріднених із ним рухах.

Комуністичної диктатури ми в цим місці не беремо під увагу. І то не лише з причин засадничого заперечення її те­оретичних підстав, що їх ми уважаємо за руїнницькі й непри­родні, але й тому, що реальні вияви диктатури большевизму є вислідом внутрішніх суперечностей між самою соціалістичною доктриною та практикою большевизму. При таких умо­вах годі шукати теоретичних заложень сталінського варвариз­му!.. Сталінізм давно перестав рахуватися й з марксівською концепцією соціалістичної диктатури, кермуючись у своїй по­літиці виключно інтересами пануючої партійної кліки.

Цілком відмінно представляється внутрішній і реальний зміст диктатури фашизму та інших націоналістично - автори­тарних рухів. Фашизм не маскує її брехливими твердженнями про “владу мас”, або спекулятивними запевненнями в її “тимчасовості” (як це робить московський комунізм). Диктатура для фашизму — це не лише метода політичного кермування;

це синтеза його суспільного світогляду, що здатність до керів­ництва визнає лише за індивідуальністю й провідною меншістю. Фашизм не вірить у, владу більшості, в тих її механічних формах (партії, голосовання, парламент), що їх створила по­літична демократія; замість демократичного культу кількості-числа, він творить культ якості — творчої одиниці.

Свій політичний устрій фашизм будує на принципах су­спільної гієрархії, авторитарності й монократизму, де право на кермування мають лише найліпші, себто ті громадяни, що своїми здібностями, енергією й досвідом покликані творити провідну еліту нації — її духову аристократію. Ця еліта, очо­лювана вождем-диктатором, веде за собою більшість нації — народні маси.

Видвигнені фашизмом ідеї авторитарності суспільної організації знайшли широкий відгомін і признання серед націоналістичних рухів інших народів. Між ними та приклонниками старих устроєвих теорій уже від літ точиться завзята боротьба за впливи й владу, що вже позначається певними наслідками націоналістичні рухи скрізь у наступі; їх противники скрізь у відвороті. Причини цього явища ми вже з’ясовували раніше: націоналізм — з його реформаторськими суспільними тенденціями — є діюча й корисна реакція на стан, що його витворили анархія політичної демократії та нівелююче руїнництво комуно-соціалістичного колективізму. Власне в унутрішній конструктивності авторитарно-націоналістичних ру­хів захований “секрет”, що притягає до себе розчаровані й зневірені в хаосі існуючих відносин суспільні маси.

Цей неоспоримий конструктивізм тим не менш не звільняє нас від обов’язку поставитися з критичністю до тих надмірних (і часто непокликаних...) ідеалізаторів режиму диктатури та її метолів, що в свому захопленні схильні цілком ігнорувати те органічне тло, на якому лише і мислимі здорові форми самої диктатури. Такі ілюзії часто витворюють помилкові й не­безпечні погляди на більшість (народну масу), як на ту “во­рохобну юрбу”, або “деструктивну чернь”, що до неї, мов­ляв, можуть бути застосовані лише два середники кермування:

сліпий послух і... погорда. Забуваючи, що самий політичний устрій — це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності — вони обертають його в са­моціль, у незмінну на віки вічну догму.

Підходячи до критичного обговорення проблем диктатури, провідної меншості й народної маси (більшості), зазна­чимо, що в аспекті історії вони не є новими. Зокрема питан­ням “правління найкращих” суспільство займалося вже з тих часів, як заіснувала державна організація й політична наука. Є величезна кількість рецептів цієї “селекції” провідної елі­ти. Певна частина з них находила собі примінення в практи­ці життя, виконуючи свою позитивну суспільну ролю до часу, поки їх перестарілий зміст не заступали нові засади й форми. Цей історичний процес є доказом, що творення суспільних устроїв завжди підпадало впливам еволюції, в даному етапі якої збігалися й знаходили собі конкретний вияв нові ідеї, но­ві поняття моралі й нові матеріальні форми існування. Коли в історії розвитку державних і соціальних устроїв хочемо вста­новити якийсь тривалий закон, то він проявляється хіба в од­ному: всякі спроби творення тих чи інших устроєвих форм завжди давали від’ємні наслідки тоді, коли вони відривалися від народу, або полишали його лише в становищі пасивного глядача та виконавця. Існуючи певний час з допомогою на­сильства або інерції, вони банкротували чи то під внутрішніми революційними ударами, чи то внаслідок власного відмирання, спричиненого ізоляцією від більшості суспільства.

Ми підчеркуємо рацію тези фашизму про величезну, кон­структивну ролю творчої індивідуальності в процесах життя. Геній, воля, духова сила, розумова вищість, моральні прикме­тній активний розгон людської особистості завжди були завжди були надзвичайно двигунами ідей, культури й прогресу, будуючи нові епохи. Так само правильний є погляд фашизму, що, дібрана на підставі якости провідна меншість (еліта) е мозком. нервом, душею і провідництвом більшості. Ця еліта є уособленням якісних багацтв нації; вислідом її творчости користується й більшість — народня маса. Історія дає чисельні приклади чисельні приклади величезної ролі індивідуальності й провідної елі­ти в державно-політичному та культурно-цивілізаційному житті народів. Заперечувати ці факти можуть хіба сторонники вульгарно-демократичного культу натовпу, комуно-соціа-лістичного “колективу”, або анархізму.

Але... чи управнюють вони до скороспілих, при тому “засадничнх”, висновків про брак конструктивності народної більшості, до погоджування нею?.. Чи дійсно народні маси — не лише “юрба”, що її отарна психіка, примітивність і ворохобність унеможливлюють творчість і засуджують її лише на ролю сліпого знаряддя в руках провідної меншості?.. Такі погляди, що їх тепер доволі часто зустрічаємо в надто екзаль­тованих ідеалізаторів “вождизму”, є діяметральною проти­лежністю до теорій політичної демократії та споріднених із нею “народницьких” течій, то лише в масі добачують дже­рело “правди всіх правд” (класичним зразком цього є відома заява, то у конфлікті влади з масою, вина завжди на боці... влади). Порівнюючи ці підмінні погляди, ми гадаємо, що прав­да десь посередині...

Заперечування ad hoc творчих спроможностей народних мас повинно привести до заперечення значної частин іс­торії культури людства. Бо ж хто в силі заперечити, що остан­ня твориться й збагачується не лише і не виключно зусилля­ми провідних еліт, але й постачається неоцінимими вкладами з неоформлених глибин народних? Досить вглянутися в етнографію, епос, мистецтво, штуку, музику, культуру і т.д. даного народу, щоб переконатися в тій важливій ролі, щоїї відограє будуючий інстинкт його мас. Щобільше, історія дає та­кож приклади, коли власне народні маси, у свому здоровому консерватизмі й духовій устійнености виказували у рішаючих подіях далеко більшу відпорність, ніж їх провідні верстви: вони зберігали здобутки національних культур і політично-державних традицій навіть тоді, коли їх еліти, під впливом асиміляції, ставали на службу ворожих історичних фак­торів. Це саме сталося в історії Українського Народу. Ніде правди діти!.. Коли б не ті (погороджувані деким із наших “консервативних аристократів”...) українські маси — не існу­вали б сьогодні підстави відродження Визвольної Ідеї, бо як­раз наша стара “еліта” не лише не спричинялася до її скріп­лення, але станула середником її нищення в ворожих руках (ці явища бачимо ще й сьогодні!). Наша історій дає справді рідкий приклад, коли не еліта, лише власне народні низи сти­мулюють появу нової провідної меншості, видвигаючи її на кін життя зо своїх невичерпаних творчих глибин.

Конструктивізм мас не обмежується на ділянках народного побуту й культури. Він проявляється й в суспільно-по­літичному житті, коли маси стають чинником акції, джерелом нових ідей, шукань й здобутків. Коли комуно-соціалізм добачує причини політичних, господарських і соціальних процесів в історії лише в факторах матеріального порядку, то він допу­скається помилки, подібно як ті, що ці процесії пояснюють виключно впливами ідей і волі провідної меншості. Бо в дійсності на ці здвиги (зміни соціально-господарських систем, державні перевороти, національні революції і т.д.) вплива­ють фактори й духово-ідейного, і матеріального характеру, що — сполучаючись у певний причиновий зв’язок — витворюють імпульси нових прагнень і чину. Поруч із впливами ідей еліти та реальних обставин життя, стає в тих здвигах активним співчинником і народня маса. Коли цього не має, то такі процеси не в стані набути значіння переломової історичної події та змінити існуючий уклад. Зарисувавшись в обмежено­му середовищу даної еліти, вони там же й ліквідуються, або консервуються до часу, поки їх змісту не зрозуміє й не під­держить маса. Треба зазначити, то в більшості випадків на­родні маси, ангажувавшись у певні політичні події, виявля­ють правильне, здорове відчуття моменту та його значіння, хоч чинність їх і має переважно стихійний, неупорядкований характер. Вияви “сліпоти” мас трапляються тоді, коли дана ідея чи історичне завдання ще не заглибилися й не оформили­ся в їх почуваннях і колективній свідомости.

З другого боку народня більшість — з огляду на свою масовість і неоформленість — мало придатна до тяглої, планової, систематичної чинності в широкому державному мас­штабі. Виявляючись у рішаючих моментах у вигляді стихійних здвигів і зривів, її енергія в нормальних часах розплива­ється, розпорошується в тисячах дрібниць серед сірих життєвих будній. Координація цієї енергії, уложення її в певну, постійно й правильно діючу, систему, де рішають план, свідомість. цілей і способів їх досягнення — належить вже еліті, провідній меншості нації. Мобілізуючи всю чинність народу, висуваючи перед ним і розділюючи поміж окремими соціальними прошарками завдання, правильно вчуваючись в їх збірні устремління — провідна меншість веде нарід за собою на шляхи його загального розвитку. Як бачимо, саме життя логічно розділює ролю маси й еліти. Коли завдання останньої означуються вже самим її змістом, то маса — це те середовище, де народжується творча індивідуальність, де наростають і акумулюються збірні будуючі потенції, то без них не лише була б неможливою провідна функція еліти, але зникли б усякі життєві підстави її власного творення.

Як окрема індивідуальність, так і провідна меншість є продуктом свого оточення (народу). Своїм генієм, здібностя­ми, силою духа й волі вони можуть у певних періодах це оточення собі в цілості підпорядкувати,але сама їх поява зале­жить від його розвитку та якісного змісту. Ескімоси не дали і певно не дадуть світові Бетховенів і Кантів, папуаси — Едісонів, тунгузи чи вотяки — великих політичних систем і провідників. Не видадуть вони і геніїв, бо наколи б такі в них і з’явилися, то були б змарновані без відповідних можливостей свого проявлення. В цьому не має нічого випадкового... Бо творчість вибранців даного народу (провідників) обумовлюється виміром багацтва його духа, його культурних, соціальних і матеріальних ресурсів, його внутрішньою свободою, його зовнішньою незалежністю та його державними традиціями. Ці власне ознаки ділять народи на аристократів і плебеїв, на сильних й слабих, пануючих і поневолених, продуцентів цінностей і їх споживачів, або... руїнників.

Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу; її внутрішній зміст і спроможності у великій мірі залежать від його зрілості й розвитку, а провідна роля — від постійного з народом контакту через втягнення найглибших його прошар­ків у процес активної співтворчості з нею.

Між тим у сучасності існують тенденції легковажити ці підстави суспільного розвитку, і це доходить аж до встанов­лення дивовижних “законів”, згідно з якими провідники й дик­татори не лише не є витвором більшості, не лише не мають рахуватися з її стремліннями, але своєю власною волею і часто всупереч бажанням народу “цієї суми пасивних нулів” — ма­ють здійснювати йому ж на користь те, чого він самий ніколи навіть собі не усвідомив би. Такі приклади дійсно бували...

Нам пригадується велична постать Богочоловіка Христа та небагатьох інших гігантів-реформаторів. Але ж такі постаті з печаттю божеського духа являються раз на століття, а то й ще рідше!. Щасливий той нарід, що йому доля судить таких вождів. Ну, а як їх не має? Чи ж можливо на такій пресумції, що виходить із якогось фетишизму, будувати устрій держави — отого цілком реального витвору, складного механізму, що його складові частини вимагають безнастанного пильнування й раціонального поділу праці та керівництва?

Треба зазначити, що сама проблема диктатури (коли ро­зуміти її не як доцільну методу, а як догму) є надзвичайно скомплікованою й в критеріях своїх суб’єктивною. Бо на практиці кожний диктатор і його провідна група глибоко переко­нані, що власне вони самі та їх правління е “найкращими”, в той час як інші — “гірші”. Як встановлювати правильні крите­рії в оцінках кожного окремого випадку цієї проблеми?

Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого самотворення. Вираз самотворення підчеркуємо, бо справжня диктатура майже завжди приходить і опановує життя сама собою. В цьому й полягає одна а її різниць від демо­кратичного правління, що повстає вона при найменшій “організації”, (вибори, голосування і т.д.) в наслідок свого вміння правильно вчутися в завдання моменту, ба навіть епохи, і зро­зуміти їх — захований від інших — зміст. В початковий пері­од диктатури, її представники найчастіше визначаються висо­кою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчоздібністю й самопосвятою. Ці взнеслі прикмети провід­ників сугерують, захоплюють більшість народу, що в масі сво­їй зправила прив’язана до дрібниць життя й не легко від них відривається. Пірвана чинною волею й високими прикладами проводу, ця більшість вже безкритично, без всякої надуми, полонена самим чуттям й вірою, іде за провідниками, сліпо повинуючись їх наказам. Це буває переважно в рішаючих, переломових епохах життя даного народу; нещасливий той нарід, що не схоче, чи не зуміє в такі моменти огорнутися цим поривом єдності під проводом найкращих!..

Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духово-ідейний порив заступає “ділова” практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й “теплих місць”; загальні ціди затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за вдержання свого панування. Диктатура з чинника, що напочатку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого — підкопують її власні основи.

Процес розмінення внутрішніх вартостей диктатури та просякнення її антисуспільним змістом відбувається навіть і тоді, коли її самотворення стимулювали великі, чисті ідеї. Ці останні лише до часу стримують негативні вияви, що заховані в диктаторському режимі. Наслідком останніх бувають чи то революційні зриви, чи суспільне примітивізування, що тягне за собою культурний і політичний занепад даного народу. Перманентна диктатура — це, власне кажучи, навіть не фор­ма нормального державного устрою. Вся історія політики не знає прикладу, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує — являлися режи­мами будуючими. Навпаки — вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспіль­ний розвиток щоб диктатури — задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує – являлися режимами будучого. Навпаки – вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток.

Лише державний устрій, де — побіч принципів авторитарності правління, якісної суспільної ґієрархії й дисципліни — збережені також елементи суспільної контролі та самодіяльності (в їх здорових формах) — лише такий устрій у стані сво­єчасно стримати переродження диктатури в антисуспільний чинник і забезпечити нації корисне сполучення авторитарно­сті проводу зо збірною, діючою волею народних мас. При цьо­му сполученні відбувається постійна співчинність між творчі­стю провідної меншості й працею, корективами й безпосеред­німи почуваннями середньої “масової” людини. В цей спосіб переходить нормальний обмін функцій у національно-державному організмі, подібний до циркуляції крови в здорової лю­дини.