Теоретичні та методологічні основи аналізу глобалізації

Тема 1. Часові межі феномену глобалізації

План

Глобалізація як результат людської діяльності.

Теоретичні та методологічні основи аналізу глобалізації.

Етапи розвитку глобалізації.

Глобалізація як результат людської діяльності

Термін «глобалізація» (від лат. globus; франц. global – загальний) передає цільову функцію історичного процесу до цілісності. Саме цілісність виявляє сутнісну характеристику глобалізації, яка по-різному проявляється на кожному з етапів розвитку людства.

Для характеристики глобалізації та її періодизації, пропонуємо схему глобалізаційної моделі (рис. 1)

Рис.1.Модель глобалізації

Просторовий вимір показує масштаб глобалізаційного процесу. Змістовий вимір фіксує сутність та домінуючу тенденцію цього процесу. Об’єктний вимір демонструє сфери та напрями, що охоплені глобалізацією. Комунікаційний вимір розкриває засоби зв’язку та носії розповсюдження інформації, за якими визначається динаміка глобалізаційного процесу.

Суб’ктний вимір констатує кількісний та якісний склад учасників процесу глобалізації.

Вага кожного вимірів є різною на кожному з етапів глобалізації. Пов’язанність вимірів між собою за вектором спрямованості процесу глобалізації виглядає наступним чином:

хто (суб’єктний вимір) де (об’єктний вимір) як (комунікаційний вимір) що (змістовий вимір) результат (просторовий вимір).

В науковій літературііснують чотири базових концепції, що віддзеркалюють історичні кордони феномену глобалізації:

– концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»);

– концепція глобалізації як сучасного економічного феномену (концепція реалістів);

– концепція протоглобалістів;

– концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца);

Перша концепція має найбільш широкого визнання в працях Р. Робертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Броделя, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Красіна, Ю. Пахомова та ін.

Аргументація прибічників першої концепції є логічною з погляду на глобалізацію як процес, що трансформував певні сфери світового простору. За думкою Ф. Броделя, розмір світового простору залежить від історичного сприйняття часу. Для Середземномор’я, наприклад, істотними глобальними подіями виступали тільки ті, які були безпосередньо пов’язані з басейном цього моря. Але поступово часовий центр змістився на північ Європи. Саме тому, як вважає Ф. Бродель, у кожну історичну епоху глобалізатори, в міру власних зусиль, намагаються освоїти світ у відомих для них межах, а отже, кожен часовий проміжок світового розвитку характеризується власним рівнем глобалізації.

Найбільш послідовними прибічниками другої концепції є такі вчені: західні – К. Омае, Т. Левітт, Ф. Фукуяма, російські – А. Вебер, А. Неклесса, В. Кузнєцов, В. Ядов, і вітчизняні – Д. Лук’яненко, О. Білорус, А. Гальчинський, А. Геєць та ін.

Вони піддають критиці концепцію «архаїчної глобалізації», вважаючи виділення її форм у минулому явним анахронізмом, пояснюючи його появу тим, що контингентний зсув світової економіки покликав до життя не тільки наслідки, але, як це не дивно, власні передумови.

Передислокація фокусу уваги науковців на зростаючі обсяги міжнародних торговельних операцій, діяльність ТНК і міжнародних організацій, планетарні комунікаційні мережі та мультикультуралізм створила новий предмет дослідження. Інтенсивність тенденцій розвитку світових економічних відносин після контингентного зсуву привернула до них увагу і спричинила проведення ретельної реконструкції (а насправді побудови за аналогією) їх у минулому, виділення фаз і передумов глобалізації, поєднуючи до логічної послідовності різнорідні події і тенденції минулого, що були розділені десятиліттями і навіть століттями, і ті, що зазвичай були мало значущими для життя сучасників.

Третю концепцію необхідно розглядати в контексті попередньої. За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації;

– протоглобальний;

– сучасний (етап ліберальної глобалізації).

Не суперечить цьому підходу і класифікація ОЕСР, за якою пропонується розрізняти три етапи процесу глобалізації:

– інтернаціоналізація (починаючи з середини XIX ст.), що відповідає розвитку експортних потоків (протоглобальна фаза світового розвитку);

– транснаціоналізація (особливо з початку 1945 р.), яка пов’язана зі стрімким зростанням потоків ПЗІ;

– глобалізація (починаючи з 1980-х рр.).

Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговельно-економічних зв’язків, зі зростанням фінансової взаємозалежності національних господарств, деякі дослідники дійшли висновку, що з 70-х р. XIX ст. до 1913 р. (початок протоглобальної стадії) ступінь економічної взаємозалежності індустріальних країн за багатьма з цих параметрів був не нижчим, аніж наприкінці XX століття.

На протоглобальному етапі, вважають прибічники третьої концепції, світ вступив до активної фази взаємозближення на основі активізації розвитку торговельних і інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки новітнім досягненням науки і техніки. Британія з власними морським, індустріальним і фінансовим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глобалізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. Трансатлантичний кабель (1866 р.) скоротив час передання інформації між Лондоном і Нью-Йорком з тижня в тисячу разів, а телефон – до кількох хвилин.

Четверта концепція «глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству» обґрунтована в термінах філософської науки в працях та доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова.

Головним завданням власної концепції Е. Азроянц вважає зближення трьох попередніх. У них він вбачає дві ключові розбіжності: одна – у визначенні часових параметрів глобалізації, друга – в трактовці самого поняття, яке може розумітися або як тенденція, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій.

Якщо глобалізація є тенденцією, вважає Е. Азроянц, це неминуче призводить до нав’язування поряд з нею інших тенденцій, яким властивий інший характер, а результат їх взаємодії повинен знайти певне вираження. На сьогодні реальний зміст такого результату залишається невизначеним. В іншому випадку, коли глобалізація уявляється як результат існуючих тенденцій, наводиться лише їх перелік. Для усунення таких розбіжностей, вважає Е. Азроянц, необхідно відповісти на два запитання: що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою), і в якому відношенні знаходяться поняття «інтеграція» і «глобалізація»: поглинається одне поняття другим або вони є рівнозначними?

Історичний процес, який можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський вчений і пропонує назвати глобалізацією.

Теоретичні та методологічні основи аналізу глобалізації

Глобалізацію як явище слід розглядати у наступних взаємозалежних аспектах:

1) економічному;

2) культурно-ідеологічному (в тому числі політична і правова);

3) територіальному;

4) інформаційно-комунікаційному глобалізація.

В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці та капіталу. Іншими словами, економічна глобалізація полягає у глобалізації ринків (товарів, послуг, трудових ресурсів) та збільшенні організаційних структур економіки (поява ТНК, світових банків, підприємницьких та торгових комплексів).

Сьогодні розвиток національних економік, забезпечення найсприятливіших умов для розвитку держави неможливі без співробітництва з міжнародними об’єднаннями, такими як СОТ, МВФ, Світовий банк та ін., адже вказані організації займаються питаннями регулювання фінансових ринків, удосконалення національних економічних політик, встановленням торгових тарифів. Під впливом глобалізаційних процесів відбувається перебудова економічних відносин.

У результаті та під впливом інтеграційних процесів різного характеру і масштабу відбувається формування «геоекономіки». Вказаній формі економіки притаманні спільні риси:

1) прискорення процесу глобалізації економіки в останні десятиліття, коли різні ринки (капіталу, технології, товарів, праці) ставали дедалі більше взаємозалежними та інтегрованими в багатошарову мережу ТНК;

2) об’єднання різних видів ринків (товарів, послуг, інформації, фінансів);

3) взаємозалежність і взаємодія національних економік як результат поглиблення інтеграційного процесу;

4) універсалізація, що виявляється в дедалі більшій подібності національних систем економічного регулювання.

Цьому явищу сприяють ТНК, СОТ, які здійснюють тиск на держави з метою приведення їхніх систем до світових стандартів.

Теоретико-методологічні основи аналізу глобалізації зводяться до використання наступних підходів:

1. Функціональний підхід – акцент робиться на ролі національних держав у праві спасіння національних економік від згубного впливу «гібридної» і «космополітичної» глобалізації.

2. Апологетичний підхід – підкреслює роль глобальних ринків в інноваційних процесах, обмежуючи втручання держави у процеси «космополітичної глобалізації».

3. Технологічний підхід – головна увага приділяється найновішим «кібернетичним» технологіям як умовно вибіркової, «гібридної глобалізації», яка допомагає периферійним країнам інтегруватися в глобальну економіку, зберігаючи власне регіональну специфіку.

Поряд з цими підходами виокремлюються певні парадигми розуміння цього історичного явища (Я.Пітерс):

– «зіткнення цивілізацій» – фрагментація світу відбувається через цивілізаційні відмінності, які базуються на культурній диференціації;

– «макдольнадизація» – гомогенізація культур, яка здійснюється транснаціональними корпораціями і відбувається під прапором модернізації (вестернізації, європеїзації, американізації);

– «гібридизація» – широкий спектр міжкультурних взаємодій, які приводять до взаємозбагачення.

Таким чином, економічна глобалізація – це формування глобальних ринків і стратегій поведінки, корпорацій і міжнародних фінансово-економічних інститутів, перспективи формування принципово нових економічних відносин і типів господарств.