Тема: стереотипи поведінки. Поради з культурної адаптації 1 page

Будь-яка людина, коли опиняється в чужому культурному середовищі, відчуває почуття дискомфорту, невпевненість і навіть роздратування, що можуть бути викликані розходженням у культурних традиціях, нерозумінням того, що її оточує, незнанням норм і правил поведінки, того, що можна чи не можна в тій чи іншій ситуації.

1. Міжособистісні стосунки

У свідомості українців «ідеальна родина» — це «традиційна» родина, що поєднує кілька поколінь, які живуть разом (дідусь і бабуся, батько і мати, діти, онуки).
Традиційна українська родина будується за принципом авторитаризму. Головою такої традиційної родини є «годувальник» — чоловік, що належить до середнього покоління. Як правило, саме він забезпечує основний прибуток родини, і саме йому належить вирішальне слово під час обговорення різних проблем сімейного життя.
Основні функції жінки в традиційній родині в Україні — «Дружина» і «мати». Саме жінка в такій родині стежить за порядком у будинку, готує їжу, виховує дітей тощо. «Чоловічі обов'язки» у родині полягають у виконанні роботи, яка вимагає фізичної сили (наприклад, перестановка меблів), чи пов'язана з ремонтом (квартири, сантехніки, побутової техніки і т.д.).
Відношення до старшого покоління в традиційній родині безумовно поважне, однак безперечного підпорядкування старшим не існує. Старше покоління, як правило, вважає себе вправі втручатися в життя своїх навіть дорослих дітей, критикувати їх і давати їм поради. Саме бабусі звичайно приймають найактивнішу участь у вихованні онуків.
Діти знаходяться на утриманні батьків, поки не починають забезпечувати себе самостійно (а це може відбутися й у досить дорослому віці). Однак фінансова допомога батьків часто продовжується навіть після знаходження дітьми самостійності. При цьому батьки не тільки матеріально забезпечують дітей, але і прагнуть контролювати їхні вчинки і впливати на їхні рішення: вибір кола спілкування, професії, місця роботи і т.д.
Слід зазначити, що все вище сказане відноситься до «ідеальної родини», стереотип якої існує в колективній свідомості українців. У реальному житті спостерігаються істотні відхилення від даного «ідеалу» (наприклад, зараз молоде покоління прагне жити окремо від батьків, чоловік далеко не завжди є головою родини, інакше розподіляються «чоловічі» і «жіночі» обов'язки в родині тощо).
Однак зазначений стереотип багато в чому визначає оцінку відносин у родині як «нормальних, правильних» чи «ненормальних, неправильних». Так, «ненормальним» вважається, якщо дружина заробляє більше, ніж чоловік, якщо вона займає більш високий соціальний стан, якщо вона ставить на перше місце кар'єру, а не будинок, якщо батьки відмовляються допомагати дорослим дітям, а бабусі і дідусі — братії активну участь у вихованні онуків. Майнові і грошові відносини в родині. Майнові і грошові відносини в Україні не прийнято оформлювати юридично. Більш характерним є вирішення майнових суперечок (наприклад, при розлученні, суперечках про спадщину і т.д.) усередині родини, звертання з цього приводу в суд сприймається як крайній заход. Якщо під час розлучення виникають питання про розподіл майна, то, відповідно до традиції, чоловік повинен залишити основну частину майна дружині і дітям. Гроші, що заробляються чоловіком і дружиною (чи всіма дорослими членами родини, якщо разом живуть кілька поколінь), є загальними і витрачаються спільно. Але це не означає, що кожен дорослий член родини не має «кишенькових» грошей для особистих витрат.
У родинах в Україні, як правило, немає твердого бюджету як чіткого планування усіх витрат у родині. Звичайно плануються великі витрати, на які відкладаються гроші. Решта грошей витрачаються спонтанно. Це одна з причин того, що українцям часто не вистачає грошей до чергової зарплати, і тому вони можуть брати гроші в борг один у одної о (невеликі суми і на обмежений час — «до зарплатні» — розмовне).
Традиційно в родинах батьки допомагають дорослим дітям у вирішенні їхніх фінансових проблем, що сприймається дітьми як норма. Однак у даний час спостерігається зворотна тенденція: діти незалежно від віку, якщо вони заробляють більше своїх батьків, надають їм активну фінансову допомогу.
Багато іноземців, що живуть в Україні, відзначають, що в громадських місцях українці виглядають занадто серйозними, навіть похмурими і мало посміхаються. Це пов'язано, мабуть, з тим, що «нормальним» (нейтральним) є, скоріше, відсутність посмішки, що не означає поганого ставлення до співрозмовника і небажання спілкуватися. І навпаки, посмішка завжди виражає симпатію і добре відношення. Наприклад, якщо продавець чи офіціант не посміхаються Вам, це не означає, що вони нечемні, погано виховані чи не хочуть Вас обслуговувати.
У громадських місцях, у транспорті і т.д. поведінка українців відносно до незнайомої людини може бути сприйнята як агресивна. При будь-якому, навіть незначному і випадковому конфлікті вони часто воліють займати активно-оборонну позицію; так, наприклад, при випадковому зіткненні на вулиці з боку «винуватця» може підти не вибачення, а прояв незадоволення, виражений у досить грубій формі.
В Україні можна зіштовхнутися із так званим «комплексом вахтера». Мається на увазі, що люди, які мають «владу», особливо невелику (наприклад, вахтери, охоронці, секретарі, дрібні чиновники), усіля-ко намагаються цю владу показати. Цим, зокрема, пояснюються поведінка деяких працівників міліції, які можуть розмовляти в дуже категоричній формі, вимагати обов'язкового підпорядкування і, як правило, не терплять заперечень.
Відношення до часу. У людей в Україні є своє уявлення про точність і пунктуальність. Людина, що постійно і/чи набагато спізнюється, може викликати в них роздратування. Разом з тим, українці, як правило, досить вільно поводяться з часом, тому багато з них вважають, що вони непунктуальні. Так, навіть запізнення до 10 хвилин може сприйматися українцями як цілком припустиме. Однак бувають ситуації, коли запізнення не допускається (наприклад, важливі ділові зустрічі).
Часто, призначаючи зустріч, люди називають приблизний час (наприклад, «годин у сім», «близко до другої», «дня через два»).
Подібне відношення до часу можна спостерігати й у «офіційних» ситуаціях. Наприклад, далеко не завжди дотримуються розклад руху транспорту, години роботи і прийому тих або інших осіб чи установ. Так, якщо начальник назначає зустріч підлеглому у конкретний час, то це не означає, що зустріч відбудеться саме в цей час, хоча підлеглий повинен прийти до призначеної години (аналогічні ситуації: лікар — хворий, викладач — студент — деканат і т.д.).
Люди в Україні не звикли планувати своє життя на тривалий час уперед, і навряд чи знайдеться багато українців, які точно скажуть, що вони будуть робити у визначений час навіть через кілька днів (у першу чергу це стосується особистого життя і роботи, не пов'язаної з твердим розкладом).
Відносини «начальник — підлеглий». Якщо Ви знаходитесь чи працюєте в одному колективі з українцями, то майте на увазі, що відносини в колективі багато в чому схожі з відносинами у родині, тобто відносини «начальник — підлеглий» часто будуються на основі авторитарності (існує навіть «популярна» іронічна фраза: «Ти начальник — я дурень, я начальник — ти дурень» — розмовне). Але разом з тим, у них не прийнято відкрито показувати начальнику своє особливе, занадто гарне до нього відношення. Крім того, авторитарність може сполучатися з дуже неформальними відносинами, тобто всі співробітники (незалежно від їхнього службового становища) можуть разом відзначати свята (часто на робочому місці, після роботи), ходити один до одного в гості, розповідати про особисті проблеми, просити допомоги і таке інше.
Кар'єра. Відношення до кар'єри в українців неоднозначне: з одного боку, людина, яка зробила вдалу-кар'єру, як правило, користується повагою, з іншого боку, не прийнято вихвалятися своїми досягненнями і відкрито демонструвати прагнення зробити кар'єру.
Якщо людина, яка має більш високий статус, переносить відносини «начальник — підлеглий» на відносини з друзями, це найчастіше викликає реакцію засудження серед українців.
Ставлення до роботи. З відсутністю в українців звички до планування пов'язане і їхнє ставлення до роботи.
Люди в Україні вважають нормальним, коли періоди інтенсивної праці чергуються з періодами інертності і «бездіяльності». Не випадково в українській (та російській) мові існує слово «аврал», що означає інтенсивне виконання великого обсягу роботи за дуже короткий термін і, як правило, в останній момент.
Ставлення до закону. У своїх взаємовідносинах з державою та її законами люди в Україні часто займають позицію «дитини», яка, з одного боку, може «вередувати», бути «неслухняною», а з іншого боку, — вважає, що держава зобов'язана її «утримувати». Це обумовлює ставлення українців до різного роду законів, правил, інструкцій. Вони часто порушують правила (у широкому змісті цього слова: від порушення техніки безпеки, правил дорожнього руху, посадових інструкцій аж до несплати податків), і подібні порушення в багатьох випадках не вважаються аморальними.
Подібно скривдженій дитині, українці часто скаржуться на будь-яке начальство, державну владу і свою країну в цілому, однак, як правило, вкрай негативно сприймають будь-яку критику на адресу своєї держави з боку іноземців.

2. Поведінка в типових ситуаціях

Якщо Ви приїхали в Україну на навчання і мешкаєте тут більш-менш тривалий час, то ваші українські знайомі, імовірно, запросять вас у гості. Про те, яким буде це запрошення, як на нього реагувати, як тримати себе в гостях, взагалі про те, що таке «гості в Україні», варто поговорити детальніше, тому що тут є свої особливості і відмінності від прийому гостей на Заході і на Сході.
Іноземні студенти часто помічають великі відмінності від того, як приймають гостей у їхніх країнах (Марокко, Уганді, Сирії, Лівану, Йорданії, Маврикії, В'єтнаму, Тунісу, Болгарії, Єгипті й ін.).
При цьому у них виникають питання, на які вони не завжди можуть знайти відповіді в підручниках.
Вас запросили в гості. Для того, щоб піти в гості чи запросити в гості своїх знайомих або приятелів, друзів, не обов'язково мати серйозну причину. Вас можуть запросити не тільки на день народження, весілля чи яке-небудь інше свято, але і «просто так». Інакше кажучи, щоб зустрітися і поговорити, українці віддадуть перевагу домашній обстановці, а не кафе, бару, ресторану тощо.
Способи запрошення в гості можуть бути різні. Офіційне письмове запрошення прийнято посилати чи вручати тільки в зв'язку з весіллям, ювілеєм, причому задовго до самого свята. В інших випадках Вас швидше за все запросять усно і, можливо, «в останній момент». Рішення запросити в гості може бути спонтанним. Більш того, до Вас можуть «напроситися» у гості, якщо існує необхідність щось обговорити або якщо Ваш український знайомий знаходиться недалеко від Вашого будинку.
Незалежно від причини і «підготовленості» візиту, українці завжди запросять Вас до столу.
Майте на увазі, що від Вас чекають такого ж відношення! Але знайте, що запрошувати в гості без офіційного приводу, як правило, можна тільки друзів, приятелів, добрих знайомих.
Якщо Ваші українські друзі не говорять про причину запрошення, а Вам вона не відома, радимо поцікавитися, з якого приводу Вас запрошують у гості. «Напроситися» у гості можна тільки до людини, з якою у Вас дуже добрі, близькі, дружні відносини.
Рішення запросити кого-небудь у гості може бути «спонтанним», тобто «незапланованим», виникнути «тут» і «зараз». Наприклад, після занять, коли хочеться продовжити спілкування з друзями.
Майте на увазі, що той, кого запрошують, може відмовитися, сказавши, що в нього/неї є інші важливі справи.
На це не потрібно ображатися.
Коли запрошення прийняте, то хазяїн і гості купують продукти разом, тобто в складчину.
Майте на увазі, що сума, витрачена кожним, повинна бути приблизно однаковою.
Коли в Україні запрошують у гості, хазяї припускають, що гості прийдуть декілька пізніше (на 10-15 хвилин) призначеного часу.
Майте на увазі, що серед українців не прийнято приходити раніше, краще трохи спізнитися, нЬк прийти завчасно. Але намагайтесь не спізнюватися більше, ніж на ЗО хвилин.
Якщо Вас запросили в гості з офіційного приводу (весілля, ювілей, день народження, новосілля), то Вам потрібно принести подарунок. Яісщо Ви перший раз приходите в гості, Ви можете подарувати сувенір зі своєї країни.
Якщо в Україні запрошують в гості з неофіційного приводу, то прийнято запитувати в хазяїна: «Що принести?» У відповідь хазяїн може сказати, що необхідно купити, чи відповісти: «Нічого не треба».
Майте на увазі, що відповідь «Нічого не треба» може бути просто етикетною ввічливою формулою.
У цьому випадку варто принести із собою що-небудь солодке (наприклад, коробку цукерок). Якщо в будинку є діти, можна подарувати їм недорогу іграшку чи шоколадку. Господарці можна подарувати букет квітів.
Майте на увазі, що продукти і напої, що приносять гості, хазяїн обов'язково ставить на загальний стіл.
В українців немає чітких правил, як одягатися для візиту в гості. Однак майте на увазі, що люди в Україні, як правило, не одягають у гості фрак, смокінг чи довге вечірнє плаття.
Майте на увазі, що в українців прийнято, входячи в квартиру, змінювати взуття: знімати вуличне і взувати домашнє.
Гості можуть принести змінне взуття із собою. Якщо у гостя немає змінного взуття, то хазяїн може запропонувати гостю не знімати своє вуличне взуття і проходити в квартиру прямо в ньому, чи дати гостю тапочки. Звичайно українці пропонують гостям домашнє взуття.
В українському будинку гості, як правило, не відразу сідають за стіл.
До запрошення сісти за стіл гості розташовуються (сидять або стоять) недалеко від столу і розмовляють. Гості можуть запропонувати господарці будинку свою допомогу. Коли хазяї запрошують гостей до столу, гості, як правило, можуть самі вибирати собі місце за столом.
Але майте на увазі, що на чолі столу звичайно сидить хазяїн будинку.
В Україні діти звичайно сидять за одним столом з дорослими. Як правило, застілля продовжується дуже довго. При цьому українці не тільки їдять і п'ють, але й багато розмовляють і співають. Іноді «демонструють» таланти своїх дітей (просять їх заспівати, декламувати вірші).
Звичайно сигналом закінчення вечора є десерт. Але це не означає, що потрібно йти відразу після десерту: гості можуть продовжувати розмовляти, співати пісні і танцювати.
Однак майте на увазі, що йти з гостей в Україні прийнято не
пізніше ніж опівночі.
Йдучи з гостей треба попрощатися і подякувати хазяїм. При цьому запрошення в гості у відповідь не обов'язково і часто є етикетною ввічливою формулою. В Україні не прийнято посилати хазяїм письмову подяку за проведений вечір. Рольова гра
А. Ви прийшли в гості до своїх українських знайомих (не близьких друзів!). Так вийшло, що Ви змушені були запросити із собою двох своїх друзів, з якими-хазяї не знайомі. Як Ви поведетеся в цій не зовсім спритній ситуації?
Б і В. Ви — хазяї будинку, куди прийшли гості, у тому числі й незвані. Як, по-вашому, будуть тримати себе українці в цьому випадку?

Традиційні свята та подарунки

Новий рік (31.12-01.01). Це, ймовірно, саме улюблене свято в Україні. Українці звичайно зустрічають Новий рік у колі родини. Молоді люди, які ще не мають своєї родини (не одружені чи незаміжні), можуть зустрічати Новий рік у великій компанії.
Різдво Христове (07.01). Різдво відзначається не так широко, як, наприклад, Новий рік чи Великдень. В Україні немає загальних, обов'язкових для всіх правил і ритуалів святкування Різдва.
Старий Новий рік (13-14.01). Це специфічне свято, що з'явилося після переходу (1918) від григоріанського календаря до юліанського. Різниця між календарями в XX столітті — 13 днів, тому і Різдво в Україні, Росії і країнах СНД святкується 07 січня.
Масляна (фіксованої дати немає, відзначається наприкінці лютого — початку березня). Масляна відзначається протягом тижня, але широко святкується в останній день — у неділю. У слов'ян це свято означає закінчення зими і наближення весни.
Міжнародний жіночий день 8 Березня (08.03). Відзначається як свято всіх жінок.
Великдень (фіксованої дати немає, відзначається, як правило, у квітні-травні). Найважливіше релігійне свято для православних.
Свято Весни і Праці (Перше травня; Першотравень) (01.05). Для деяких це свято залишається святом пролетаріату. А для інших це — свято весни.
День Перемоги (09.05). Широко святкується усіма в Україні. Це свято пов'язане з закінченням Великої Вітчизняної війни (1941-1945).
День Конституції України (28.06). Офіційне державне свято.
День Незалежності України (24.08). Це офіційне (з 1991) свято в Україні, відзначається на державному рівні.
День знань (1.09). Початок навчального року. Традиційний святковий день в Україні.
Крім цих загальних свят, в українців прийнято відзначати особисті і сімейні свята, наприклад, день народження, новосілля, весілля.
Що кому дарувати і коли. На перший погляд, для вас у темі «Подарунки» немає нічого складного. Ну, яка різниця, скажете ви, між тим, що люди дарують один одному в Марокко, Лівані, Японії і Росії?
Насправді, відмінності є і, як нам здається, величезні.
Звичайно, Ви можете зневажати цими правилами і дарувати своїм українським друзям і знайомим те, що вважаєте потрібним. Адже «Дарованому коню в зуби не дивляться», правда? Так, дійсно. Але в такому випадку нехай вас не дивує, що реакція на ваш подарунок буде не така, на яку Ви очікуєте. І ще, одержуючи подарунок від своїх українських знайомих, вам теж добре б знати їхні визначені специфічні погляди на це питання, щоб правильно оцінити те, що вам подарували.
Наприклад, відомо, що у японців прийнято робити подарунок як подяку за послугу, допомогу. Про цьому так і говорять, вручаючи презент.
Разом з тим, на Сході не прийнято афішувати свій день народження й очікувати в цей день подарунків.
У багатьох країнах на свята дарують гроші. Кажуть, що у В'єтнамі на Новий рік навіть потрібно дітям дарувати гроші — вони чекають цього.
Австрійці розповідають, що в багатьох родинах гроші можуть дарувати один одному навіть чоловік і дружина.
У Фінляндії є звичай дарувати квитки для поїздки за кордон або різного роду смішні подарунки, що продаються в спеціальних магазинах.
В австралійців зовсім не прийнято дарувати речі, парфуми, прикраси. Але в цій країні є такий милий звичай — послати особливо коштовний і красивий подарунок хворому другу в лікарню.
Новий рік і Різдво. Новий рік, а зараз і Різдво, як і в усьому світі, — улюблені свята в Україні. Але строгої сімейної традиції да-рити один одному коштовні подарунки немає. Подарунки призначені дітям. Для цього навіть існує спеціальна служба, у якій численні Діди Морози і Снігурки в переддень Нового року приносять подарунки дітям прямо додому. Гроші дарувати дітям не прийнято. Однак є родини, де люблячі батьки не дарують, а просто дають своїм чадам гроші без ліку. Можна це засуджувати, вважаючи непотрібним баловством, як це роблять іноземці, але це реальність, про яку треба знати.
8 березня — жіноче свято. У цей день чоловіки намагаються зробити жінкам подарунки. Цінність їх може бути різна. Але квіти бажані, а іноді навіть обов'язкові. І, як правило, у цей день жодна жінка не залишається без подарунка. Нехай подарунок буде невеликим, але його одерже кожна. Ми знаємо, що такого свята немає на Заході і тільки в деяких країнах (наприклад, у Марокко, Сирії, Лівану) на нього небагато схожий «День матері». Але якщо Ви чи працюєте учитеся з чи українцями маєте українських друзів, не забудьте про свято 8 Марта. У вас не буде кращого випадку завоювати симпатії і розташування відразу багатьох знайомих жінок!
Масляна. Поздоровляти з Масляною в українців не обов'язково. «Масляний тиждень» — останній перед Великоднем. На Масляну в Україні обов'язково печуть млинці і запрошують один одного в гості. Великдень. Великдень в Україні відзначають не тільки віруючі люди. В українців прийнято поздоровляти один одного, обмінюючи словами: «Христос воскресе!» — «Воістину воскресе!»
Атрибутами свята є паска (особливий круглий високий хліб) і писанки — фарбовані яйця.
Весілля. Не дуже давно в Україні з'явився звичай дарувати молодим на весілля саме гроші в конверті. До речі, цей звичай не усі схвалюють саме в силу такої відвертої, неприкритої меркантильності, матеріалістичності.
Якщо вас запросили на весілля, варто серйозно подумати про подарунок. Він повинен бути досить коштовним і корисним в майбутньому господарстві. Це може бути скатертина, серветки, постільна білизна, посуд, набір ложок, веделок, ножів і т.п.
День народження. Як і скрізь, у нас роблять подарунки в день народження, на ювілей. До речі, зараз стало прийняте відзначати свій день народження не тільки вдома, але і на роботі з колегами. Винуватець або винуватниця звичайно приносять пироги, солодощі, а співробітники разом купують подарунок. І, звичайно, обов'язково квіти!
Про квіти розмова особлива. Ви вже знаєте, що дарують тільки живі квіти. Одну квітку, якою би вона ні була красивою, дарувати не прийнято. Зверніть увагу, що в букеті повинна бути непарна кількість квіток — звичайно 3, 5 чи 7. Парне число квітів, як правило, приносять на похорон.
В українців, як і в інших народів, існує і приймається до уваги символіка кольорів. Білий колір — символ чистоти, невинності, отже, нареченій — білі квіти.
Червоний — колір перемоги, торжества, мужності, тому червоні квіти дарують не тільки жінкам, але і чоловікам (особливо гвоздики). У нашій країні особливо шанують День Перемоги — 9 Травня, і в цей день ветеранам дарують червоні гвоздики. Ці квіти можна принести і на ювілей, і в день народження чоловіка.
Не дуже прийнято дарувати жовті квіти (незважаючи на усю вишуканість цього кольору) через упередження проти жовтого кольору — символу розлуки, зради.
А чи знаєте ви, що в українців немає спеціальної пісеньки, типу «Happy birthday...», якою поздоровляють іменинника? Так само, як і обов'язкового торта зі свічками. Якщо його і ставлять зараз — звичайно дітям, то це — скоріше іноземний звичай, ніж чисто слов'янський.
Перше вересня — початок навчального року. Першого вересня школярі приносять своїм учителям квіти. Це — давня традиція в українських школах. Квіти, але не подарунки!
Що дарувати. Поговоримо тепер про те, що дарувати. Як говорять люди в Україні: «Мені не доріг твій подарунок — дорога твоя
любов».
Народна мудрість, як відомо, відбиває національну психологію — так і у випадку з подарунками. В Україні важлива не вартість подарунка, а та увага, любов, ставлення, що Ви виявили, обираючи подарунок саме для конкретної людини. Гість звичайно говорить: «Я.знаю, що Ви любите саме ці цукерки (шоколад), парфуми...», «Я. помітив, що вам йде цей колір...», «Я. бачу, що Ви завжди втрачаєте ручки/блокноти/олівці...» і т.п.
Цінність подарунка — також дуже делікатна область. Занадто дорогий подарунок може смутити людину, і вона відчує себе зобов'язаною якимось чином вам віддячити. Яшцо Ви прагнете до щирих відносин, то такий «натиск» небажаний. Не ставте людину в несприятливе становище, тим більш, що в українців не обов'язково відразу ж «віддаривати» людину що-небудь подарувавши.
Якщо ваше ставлення, любов так великі, продемонструйте їх різними способами, навіть цілою серією ні до чого не зобов'язуючих подарунків.
Отже, що ж подарувати на день народження? Питання нелегке, тому що усе залежить від ступеня близькості людей. Вибір дуже широкий: від красивого виробу зі шкіри (сумка, гаманець, пояс, папка і т.д.) до парфумів, косметики, книг, вина, красивої дрібнички і т.п.
Правда, занадто практичніш подарунок звичайно виглядає трохи дивно.
Зовсім приємно для українця буде одержати від вас який-небудь виріб, типовий для вашої культури. Так звичайний подарунок перетворюється в сувенір.
Відомо, що в різних країнах є визначений набір подарунків, пов'язаних з Різдвом, Великоднем. В Україні, на жаль, такого немає, що полегшує й одночасно ускладнює ваше завдання. Даруйте усе, що, як Ви вважаєте, сподобається вашим друзям. Головне, щоб вони відчули в цьому подарунку частку вашої душі. Визнаємо, що до деякої міри сентиментальні українці цінують це більш за все.
Виїхавши з України, не забувайте поздоровляти своїх знайомих з днем народження листівкою чи листом. Це дуже приємно, і, упевнені, буде оцінено.
А що можуть подарувати вам ваші українські друзі? Напевно, витвори української культури, що відбивають національні традиції, дух народу, його звичаї, історію.
4 Майте на увазі, що в українців не прийнято дарувати дуже дорогі речі людям не близьким.
Не прийнято дарувати гострі предмети {наприклад, ножі і ве-делки, голки і т.ін.) та носові хустки. Не близьким людям {не родичам і не близьким друзям) не можна дарувати предмети одягу {наприклад, нижня білизна, колготки, шкарпетки).
На Новий рік в Україні часто дарують один одному сувеніри — символи майбутнього року, пов'язані зі східним календарем.
Майте на увазі, що українці не завжди відразу розвертають і розглядають подарунок, що вони одержали.

3. Соціальні відносини

Спілкуючись з людьми на Україні, ви, звичайно, відразу виділите тих, хто вам симпатичний, приємний, і вам, ймовірно, захочеться виразити своє добре до них відношення за допомогою компліменту.
Крім того, комплімент допомагає встановленню контакту, зміцнює і поліпшує відносини між людьми.
Як українці реагують на компліменти, похвали? У яких випадках і в якій формі говорять вони їх самі? Чи є які-небудь відмінності в цій області, про які треба дізнатися заздалегідь?
Без сумніву, зі свого особистого досвіду чи з розповідей інших Ви знаєте, що такі відмінності в різних культурах є.
Наприклад, англієць, говорять, завжди відзначить, що його співрозмовник-іноземець добре володіє англійською мовою. У японців же питання володіння іноземною мовою ніколи не обговорюється, тому не потрібно побоюватися помилок і перепрошувати за свою погану вимову.
Але ті ж англійці роблять один одному компліменти вкрай рідко, а японців дивує велика поширеність компліментів у росіян, тому що в них самих комплемента не прийняті взагалі.
Австралійці люблять підкреслювати, що їхні компліменти «щирі і правдиві», а не формальні, як в інших народів.
Німці, як відомо, компліменти роблять часто, але переважно жінкам.
Араби часто роблять компліменти, люблять підкреслювати красу, бажають здоров'я, але їхній комплімент не завжди щирий, скоріше підкреслює традиційність звертання, прийняту в арабській мові.
Особливої досконалості в мистецтві компліменту досяглії французи, яких вважають еталоном галантності і люб'язності в стосунках з оточуючими.
Фіни вимовляють компліменти вкрай рідко і реагують на них з визначеним здивуванням.
Таким чином, існують величезні розходження в процесі висловлювання компліменту у спілкуванні людей. Компліменти в тій чи іншій мірі роблять у всіх країнах, але в різній формі і по-різному на них реагують.
Перевірте себе і надайте відповіді на питання тесту.
Комплімент і знаки уваги. Отже, як робляться компліменти в українців і як вони на них реагують?
Частіше ними обмінюються жінки. Схвалюють нове вбрання, зачіску, прикраси: «Як вам ли-чить ця блузка/костюм! Чудове намисто/обручка!», тобто звертають увагу на зовнішній вигляд. Чоловіки в Україні, на жаль, не страждають надмірною, галантністю і вимовляють компліменти рідше, ніж це хотілося б жінкам. Врахуйте це, і Ви можете таким простим способом завоювати прихильність і стати приємним співрозмовником.
На роботі (а це основна форма соціального спілкування в Україні) компліменти роблять один одному не тільки колеги, але і начальники своїм підлеглим, особливо жінкам. Зверніть увагу, що комплімент не повинен бути великоваговим, дуже серйозним. Він говориться з посмішкою, як би в жарт, щоб не смутити їм того, кому він призначений. Ви взагалі помітите, що українці люблять жарт і широко ним користуються у всіх життєвих ситуаціях.
Особливо типові компліменти робляться людині, яка повернулася з відпустки, відрядження: «Як ти покращала, засмагла!», «В тебе прекрасний вигляд!», «Чудова засмага!»
У чоловіків схвалювати зовнішній вигляд один одного прийнято менше — це звучить природно тільки в колі близьких друзів, особливо молодих. Предметом ухвали в чоловіків частіше є інтелект, ділові якості, що виявляються в роботі. Тоді можливі компліменти типу: «Прекрасна ідея! Чудова доповідь! Прекрасний виступ! Молодець!» і т.п.
Дуже поширені похвали дітям, але не прямо їм, а скоріше їхнім батькам. Українці, як і деякі інші народи, відносяться до своїх дітей з великою ніжністю і, на думку багатьох, навіть зайво пестять їх. Тому компліменти своїм дітям, їхнім здібностям, умінням, успіхам, красі вони сприймають з великим задоволенням. Правда, на відміну від іноземців, українці, як правило, не мають при собі сімейних фотографій і не тримають їх на своїх столах у кабінетах.
Якщо ж ці фотографії вам показують, то очікуються компліменти типу: «Яка гарна! Дуже милий/мила! Яка красуня!» іт.ін.
Самих дітей хвалять рідше, хіба що маленьких: «Молодець!» Більш дорослим при зустрічі говорять банальне: «Як ти виріс! Ти стала зовсім доросла!» Деякі українці вважають, що часті похвали можуть зіпсувати дитину, особливо дівчинку, що «повинна думати про навчання, а не крутитися перед дзеркалом», але з цього приводу є різні думки.
У гостях хвалити будинок, квартиру, інтер'єр не дуже прийнято. Самі хазяї, скоріше за все, не будуть показувати свою квартиру у всіх деталях, тому і перебільшену увагу до цього висловлювати не обов'язково.
Гордістю будь-якої інтелігентної родини в українців є книги (чи картини, що рідше.) Тому, якщо Ви в гостях знайдете у своїх українських знайомих гарну бібліотеку, її можна похвалити, і такий комплімент буде з вдячністю (зовнішньою чи внутрішньою) прийнятий. Хвалити гарний підбір книг прийнятно, на все, інше в будинку (меблі, килими, люстри і т.п.) ні хазяї, ні гості, так би мовити, не звертають уваги. Це є в будинку, але вважається, що це не повинно бути «сенсом життя», інакше це — міщанство. Уданому випадку Ви стикаєтеся з сути слов'янськими життєвими цінностями — традиційно вони знаходяться в духовній, інтелектуальній сферах.
Буваючи в українських інтелігентних будинках, Ви помічаєте, що вони набагато скромніше за оздобленням, інтер'єром, але книг у них більше, ніж в аналогічних будинках у Вашій країні.
Як люди в Україні реагують на компліменти. Стосовно того, у яких випадках говорити компліменти, то порада може бути тільки одна - краще робити їх більше, ніж менше; головне, щоб вони були щирими і досить елегантними за формою.
Більш складно і незвично для вас буде зрозуміти реакцію українців на компліменти. Багатьом вона може здатися незвичайною. У відповідь на комплімент жінка часто починає як би «виправдуватися»: «Ну, цю блузку я вже надягала, вона не нова...», «Та що ви! Раніш моя зачіска була краще!» і т.ін. Ви помітите і внутрішню зніяковілість того, кому призначений комплімент. Дуже рідко можна почути просто «Дякую!» і побачити задоволення, переможну посмішку. Цій поведінці є своє пояснення: скромність та сором'язливість традиційно у слов'ян вважалися чеснотами дівчат. Можливо, прагнення усіх вирівняти, нівелювати, що панувало багато десятиліть, також сприяло тому, що людина не звикла виділятися, бути краще інших.
Що стосується компліменту самому собі, тут, напевно, найбільша відмінність між українцями й іноземцями (не всіма, звичайно!). Зайва впевненість у собі, прагнення підкреслити свій високий авторитет, статус, свою компетентність, припустимі в суспільстві конкуренції, ринку, в Україні ніколи не вважалися якостями вихованої людини.
Погодьтесь, що таке істотне розходження в психологічних установках на оцінку та самооцінку в різних народів може призвести до так званого збою в комунікації, до помилкової реакції на поведінку співрозмовника, особливо якщо вам не зрозумілі глибинні причини поведінки свого партнера по спілкуванню.
У випадку з компліментом радимо вам не помилятися — українці так само, як і ви, оцінюють себе, навіть вище, ніж це допускає гідність (така вже людська природа!), а його реакція на схвалення — просте дотримання етикету.
Майте на увазі, що говорять компліменти тільки знайомим людям. При спілкуванні з неблизькими людьми компліменти повинні бути максимально загальними і нейтральними, наприклад: «Ви дуже добре виглядаєте!».
В Україні жінки можуть говорити компліменти одна одній і чоловікам.
У багатьох випадках комплімент виконує чисто етикетну функцію і висловлює тільки добре відношення і дружню симпатію (і нічого більше!).
В українців прийнято, що знаки уваги роблять в основному чоловіки. Чоловіки можуть не тільки говорити компліменти, але і дарувати своїм знайомим жінкам квіти і невеликі подарунки в зв'язку з різними святами.
Українець може запропонувати Вам перейти на «ти». Це говорить про те, що він вважає Вас
досить близькою людиною (близьким за віком, соціальном станом чи своїм гарним знайомим і т.ін.).
Українець може не пропонувати Вам перейти на «ти», але сам може почати використовувати цю форму в розмові з Вами. У цьому випадку Ви теж можете перейти на «ти», якщо Ваш співрозмовник приблизно одного віку з Вами і приблизно одного соціального стану.
Майте на увазі, що за етикетом не можна говорити «ти» людині, що старша від Вас і/чи вища за соціальним станом.
Тому, навіть, якщо людина, що старша за Вас чи вища за соціальним станом, звертається до Вас на «ти», Вам належить говорити їй «Ви».
Майте на увазі, що в Україні прийнято звертатися до дітей на «ти».
При знайомстві українці звичайно говорять, як до них звертатися (називають своє ім'я чи ім'я та по батькові).
В Україні немає єдиної форми звертання до незнайомих людей, імен яких вони не знають.
У мові українців Ви можете почути звертання «дівчина», «молода людина», «добродії», «жінка», «чоловік» (останні дві форми більш типові для мови малоосвічених людей). Останнім часом в Україні часто вживається звертання «пан», «пані», запозичене з польської мови, але це звертання не отримало широкого поширення.
Для залучення уваги незнайомої людини ми радимо Вам використовувати вираз «Вибачте», «Даруйте», «Скажіть, будь ласка» і т.ін.
Українські чоловіки, вітаючись і прощаючись, звичайно потискують один одному руки. Українські жінки звичайно цього не роблять. При зустрічі чи прощанні жінки в Україні кивають одна одній головою. В особливих випадках можливий обмін поцілунками в щоку.
Майте на увазі, що за етикетом, прийнятим в Україні, жінка перша подає руку чоловіку, що повинен пожати чи поцілувати 'їїруку. Але, як правило, жінки цього не роблять.
Майте на увазі, що посмішка не є в Україні обов'язковою при зустрічі і/чи розставанні, тому не дивуйтеся, якщо у відповідь на вашу посмішку українці не будуть посміхатися. Відсутність посмішки не означає небажання спішуватися з вами чи антипатію стосовно вас.
Даючи номер свого домашнього телефону, українці, як правило, говорять, коли їм можна дзвонити. Ви можете самі уточнити час, запитавши: «Коли вам можна/краще дзвонити?» Часто на це питання в Україні відповідають: «У будь-який час».
Майте на увазі, що телефонувати до 10 години ранку і після 10 години вечора можна тільки в тому випадку, якщо Ви заздалегідь домовилися про це.
Особистістна зона в українців менша, ніж у європейців чи американців, але більша, ніж у жителів країн південної Європи, Латинської Америки чи азіатських країн (матеріал для порівняння ми взяли з книги Аллана Піза «Язык телодвижений»). Тому не дивуйтеся, якщо українці будуть до вас підходити занадто близько чи, навпаки, відходити від вас під час розмови, у черзі, у транспорті чи в магазині.
При розмові в українців (чоловіків і жінок) прийнято дивитися в очі один одному, але не постійно. Якщо Ви взагалі не дивитесь в очі співрозмовника, то українець може вирішити, що Ви нещирі і щось приховуєте. Якщо ж Ви увесь час дивитесь в очі співрозмовнику, то це може бути сприйнято як агресія і бажання «підкорити» співрозмовника.
Під час розмови українці звичайно багато жестикулюють, при цьому жести досить широкі і плавні. У процесі спілкування припустимо робити жести убік співрозмовника (наприклад, протягнена убік співрозмовника рука) і навіть доторкатися один до одного (до руки, до плеча).
Майте на увазі, не прийнято показувати пальцем на який-не-будь об'єкт, особливо на людину. У розмові не можна використовувати жести, що позначають статевий акт, що не природно в українському спілкуванні, і те, що з ним пов'язане {у більшості випадків вони є запозиченням в українському спілкуванні).
В Україні не прийнято голосно розмовляти в громадських місцях, наприклад, у транспорті, у ресторані, у музеї й особливо в церкві.
Якщо Ви вирішили купити що-небудь у магазині, то будьте готові до того, що продавець може бути неуважний до Вас і Вам доведеться просити його про допомогу і навіть залучати його увагу, використовуючи такі вирази, як, наприклад: «Будьте люб'язні», «Будьте ласкаві», «Можна Вас попросити», «Вибачте», «Даруйте» та ін.
Правила поведінки в ресторанах у цілому схожі на правила поведінки в ресторанах європейського типу, навіть якщо це ресторани національної кухні (російської, грузинської, китайської і т.д.). В українців не прийнято брати із собою в ресторан маленьких дітей, особливо у вечірній час. В Україні в ресторанах, як правило, немає спеціального дитячого меню, немає спеціальних меблів для дітей, і діти, що прийшли в ресторан, звичайно сидять із своїми батьками; не прийнято, щоб діти вільно ходили по залі. Виключенням є ресторани швидкої їжі (наприклад, Макдональдс, «Бістро» і т.ін.).
Якщо Ви хочете відвідати православну церкву, і не хочете спровокувати конфлікт, то:
$ Майте на увазі: жінка не повинна бути в штанях, шортах чи короткій спідниці, в одязі з відкритим верхом (тобто плечі, живіт і ноги повинні бути закриті), крім цього, жінка обов'язково повинна бути в головному уборі; чоловік не повинний бути в шортах; входячи в православну церкву, чоловік обов'язково повинний зняти головний убір.
Українським жінкам подобається бути привабливими і звертати на себе увагу чоловіків. Саме тому жінки в Україні часто корис-таються яскравою косметикою навіть у денний час і носять ошатний одяг, прагнуть підкреслити свою жіночність і виглядати максимально привабливими для чоловіків.
Однак в Україні не прийнято знайомитися в громадських місцях: у транспорті, на вулиці і т.ін. Звичайно знайомства відбуваються в гостях, на дискотеках, у великих компаніях. У транспорті чи на вулиці звертання до незнайомої людини можливе тільки у тих випадках, коли потрібна нейтральна інформація: де знаходиться що-небудь, як пройти/проїхати куди-небудь, котра година і т.ін.
В всіх інших випадках радимо Вам ніяк не реагувати на звертання до Вас незнайомих людей.
При знайомстві в українців прийнято, щоб ініціативу (у всякому разі зовні) виявляв чоловік.
Транспорт. В Україні водії і пішоходи, на жаль, не дуже строго дотримуються правил дорожнього руху, тобто пішоходи переходять вулицю там, де вони вважають для себе це зручним, а не тільки по переходах. Водії можуть не звертати уваги на дорожні знаки і навіть їхати на червоне світло світлофора.
Майте на увазі, що в Україні пішохід завжди пропускає машину, навіть якщо йде по переходу.
Якщо Ви користуєтесь суспільним міським транспортом, то Вам варто мати на увазі деякі стереотипи поведінки українців.
Майте на увазі:
- люди в Україні можуть стояти дуже близько один до одного, навіть якщо у вагоні метро чи в салоні автобуса не дуже багато пасажирів; українці часто просять передати водію платню за проїзд; на зупинці, очікуючи автобуса, тролейбуса, трамвая, українці не стають у чергу і тому заходять у транспорт і виходять з нього не по черзі, а «усі відразу», однак черга можлива пазупинці маршрутного таксі; у транспорті всі двері автоматичні, їх відкриває водій;
- українці входять у транспорт і виходять з нього через усі двері (передні і задні);
- прийнято запитувати тих, хто стоїть бічя дверей, виходять вони на наступній зупинці чи ні;
- українці часто розмовляють у транспорті; при цьому вони можуть заговорити навіть з незнайомою людиною (наприклад, уточнюючи маршрут, довідуючись про дорогу, обговорюючи погоду і т.ін.); за правилами етикету, молоді люди повинні поступатися місцем
у транспорті літнім (але трапляється це не завжди).
Якщо Ви не хочете користатися суспільним транспортом, Ви можете їхати на таксі чи на «приватнику» (розм.) (так називають водія — не таксиста, що погодився відвезти пасажирів).
Українці звичайно «ловлять» (зупиняють) машину, піднімаючи пряму руку на рівні плеча.
і Майте на увазі, що, перш ніж сісти в машину, українці домовляються про маршрут і про ціну (навіть з таксистами!). При цьому можна торгуватися (сперечатися про ціну).
Звичайно українці (особливо чоловіки) сідають на переднє сидіння, поруч з водієм, а не назад.
Що дивує іноземців в Україні. Почнемо знову із свідчення іноземки — адже «з боку краще видно». Кореспондентка англійської газети «Дейли мэйл» Міранда Інграм дала таку назву своїй статті -- «Не продавайте вашу душу». Спостерігаючи українців, їхнє прагнення до усього західного в економіці, вона прямо-таки заклинає нас: «Ви розповідаєте всім нам, що приїхали з Заходу, про вашу невловиму «слов'янську душу». Що б це таке ні було, будь ласка, не продавайте вашу душу». Вона ж відзначає так само, що «Самі приголомшливі обіди для нас закочували в самих бідних будинках». «Якщо вас полюблять, то Ви отримаєте найкращого, самого відданого друга з усіх, що у вас коли-небудь були».
І далі: «Крізь сльози і сміх в українцях проступає стільки пристрасності, така душа, такий порив, які давно втрачені на Заході».
Здається, нам настав час згадати слова біографії великого англійського філософа Д. Юма, який писав, що: «важко довго говорити про себе, не впадаючії в марнославство», приводячи ці занадто вже комплементарні висловловлювання пані Інграм.
Визнаємо, що нерідко про Україну пишуть не тільки з розчуленням. Так ми і самі знаємо свої недоліки. Бажання усе покритикувати знайомо кожній людині в Україні. Звідси і хмурість, не-усмішливість, невеселість характеру і вираз обличчя.
Особливо цінують в Україні теплоту сімейних відносин, родинних уз. Українців жахають розповіді про те, як на Заході чи в Америці діти, досягши повноліття, ідуть з родини, ведуть своє життя, майже не спілкуючись з батьками. Адже в Україні все навпаки: діти продовжують жити з батьками, закінчивши вищий навчальний заклад, і часто батьки утримують їх за рахунок власних коштів протягом багатьох років. Є навіть такий жарт: «От догодую дітей до пенсії, — говорить старий батько про своїх дорослих дітей, — а там нехай про їх держава піклується». Жарт невеселий, і він відбиває ті недалекі часи, коли молодь не мала можливості заробити власний кошт. Але якщо Ви запитаєте українця, чи готовий він нести певні матеріальні збитки, щоб подалі зберегти з дітьми духовні зв'язки, чи воліє випустити їх з батьківського гнізда й отримувати лише вітальні новорічні листівки, він найчастіше вибере перше.
Такий напрям думок сформувався також у силу економічних умов — постійної житлової кризи, наприклад, коли в одній квартирі живуть представники трьох поколінь, і в силу патріархальності традиційного сімейного устрою на Русі. У маленьких містах, селах родинні зв'язки особливо сильні, старі часто живуть разом з дітьми, допомагають ростити їхніх дітей, онуків. Добре це чи погано - не нам судити. Це реальна дійсність, про існування якої не зайве знати, коли Ви приїздите в Україну.
Нові соціальні і політичні умови життя формують і новий соціальний характер.
У загальному значенні цього слова культура — це системна інтегративна властивість суспільства, що виявляє рівень досягнутого в його розвитку. Поняття культури якісно характеризує суспільство, показує міру його прогресу, рівень та міру досягнутого в плані панування над силами природи та своїми власними соціальними зв'язками та відносинами.
У широкому значенні слова «культура» — це соціальний механізм взаємодій (методи, способи, зразки, засоби, взаємодії) особистості з життєвим середовищем, який забезпечує передачу досвіду і розвиток реформаторської діяльності. У вузькому значенні слова це цінність, переконання, норми поведінки, властиві певній соціальний групі, певному суспільству.
У залежності від форм соціальної взаємодії, рівня та масштабів розрізняють різні типи, види та форми культури. Поряд із загальнолюдською культурою та домінуючою суперкультурою виділяються субкультуры моделі переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для тієї чи іншої соціальної спільності. Наприклад, професійна, національна, конфесійна (християнська, мусульманська та ін.) субкультури. Конфронтаційні моделі культури щодо домінуючої визначаються як контркультури (молодіжна культура «хіпі», у 60-х роках, расистські моделі «ку-клус-клана»). Оцінка інших культур за стандартами власної культури дістала назву етноцентризму. На практиці вона часто виявляється у нав'язуванні власної системи цінностей, властного способу життя.
Культурний релятивізм, навпаки, вимагає оцінки будь-якої культури лише за її власними стандартами.
Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна), яку створюють професіонали високого рівня та народна (фольклорна), тобто, пісні, казки, міфи, які створювали люди в повсякденному житті.
Масова культура апелює до всіх і розрахована на масове споживання. Масова культура пов'язана з уніфікацією, стандартизацією духовного в особистості, у суспільстві. Вона зводить високу культуру до поверхневого, вихолощеного змісту, потурає нерозви-неним смакам, хоча не виключає високого рівня окремих проявів елітарної культури.
Багатогранність культур не виключає загальних елементів чи культурних універсалі!!, що властиві різним культурам. Це спільна праця, звичай робити дарунки, засудження вбивств, похоронні ритуали тощо.
Виділяються такі елементи культури:
- мова як система знаків, наділених певним значенням;
- цінності (уявлення про щастя, сенс життя, міжособове спілкування, демократичні свободи, сім'я);
норми, волевиявлення, що дає змогу здійснювати соціальний контроль і демонструє зразки поведінки;
- звичаї, традиції, обряди, як засоби зберігання та передачі досвіду і перетворювальної діяльності;
- звичаї — звична соціальна регуляція, взята з минулого;
- традиції — елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок у історії людства;
- обряди, стереотипи символічних колективних дій, які виражають почуття.
Отже, культура — це не просто ряд духовних елементів (цінності, норми, знання, переконання, уявлення), не свідомість взагалі, а спосіб ціннісного опанування дійсності. Це стійкі зразки і моделі дійсності, які повторюються у практичній діяльності. Це вміння і навички застосування знань, норм тощо.
Культура виступає як засіб зберігання і розповсюдження людського досвіду, тобто виконує функцію соціальної пам'яті. Культура виконує освітню і виховну, комунікативну і регулятивну функції, адже вона поєднує духовні багатства, нагромаджені людством у минулому, і духовні цінності сучасного суспільства.
Культура здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює поведінку людини. Індивід взагалі стає особистістю у міру соціалізації, опанування культури, знань, мови, цінностей, традицій.
Як засіб соціального впливу культура забезпечує освоєння і перетворення світу, тобто виконує функції інтеграції і диференціації суспільства.
Методологічні підходи до аналізу культури
Функціональний підхід розглядає цінності як основний елемент культури. Т.Парсонс підкреслює, що культура — це стабільна, стійка організована певним чином система цінностей, яка відповідає потребам. Природним розвитком культури є лише еволюція.
Конфліктніш підхід розглядає культуру як динамічну, суперечливу систему, арену конфліктів, породжених нерівністю людей. Існуючі культурні системи не здатні рівною мірою забезпечити всіх членів суспільства, що призводить до постійної соціальної напруги, до революційних катаклізмів. Домінуюча культура — це результат нав'язування панівною групою власних норм, цінностей. Вона підкорює інші групи, закріплює відносини панування, стимулює конфлікти.
Кожний з цих підходів має свої особливості. Якщо функціональний підхід наполягає на стабільності культурних систем і приділяє мало уваги змінам та відхиленням, то конфліктний підхід розкриває протиріччя, джерела розвитку культури, але не бачить спільних рис різних культур, занадто підкреслює їх відмінність. Продуктивним є спроби поєднати конфліктну та функціональну теорії. Р.Мертон, наприклад, ввів поняття напруженості, а Л.Козер підкреслює функціональність самого конфлікту.
В ході іисторичного озвитку виникають або зникають певні елементи культури, відбувається трансформація внутрішніх та зовнішніх зв'язків, що знаходить своє відображення у способі життя індивідів. І. Спенсер розглядає історичний процес як частину глобальної еволюції світу. Критерієм прогресу він вважав ускладнення соціальної організації суспільства. Е. Дюркгейм причиною та результатом зростаючого ускладнення суспільства вважав розподіл праці. Ф. Тьонніс у книзі «Община та суспільство» критерієм прогресу називає зміни в системі зв'язків і типові регуляції поведінки.
Якщо регуляція поведінки в традиційному суспільстві здійснюється більше на основі звичаю, то в сучасному суспільстві переважає регуляція на основі формалізованих правових норм.
У. Ростоу у книзі «Стадії економічного зростання. Некомуніс-тичний маніфест» говорить про п'ять стадій еволюції суспільства:
- традиційне суспільство від первісного суспільства до 1780 року (час створення парової машини);
- стадія переходу до індустріального суспільства;
- індустріальне суспільство;
- стадія зрілості індустріального суспільства;
- стадія масового споживання.
Критерії прогресу, за Ростоу, — зміни в характері виробництва та споживання.
У 70-х роках набуває розвитку теорія «постіндустріального суспільства», згідно якої суспільство у.своєму розвитку проходить три стадії:
- доіндустриальну (аграрну);
- індустріальну;
- постіндустріальну.
З.Бжезинський називає третю стадію технотронною, а А.Тофф-лер — надіндустриальною. Кожна стадія має свою соціальну структуру, мету, специфічну організацію. У постіндустріальному суспільстві це — установи науки та освіти, вчені. Для третьої стадії висхідним продуктом є послуги, знання, досвід людини, передові технології, організаційні, інформаційні системи.
В сучасних теоріях підкреслюється різноплановість, бага-толінійність суспільства. Французький соціолог Ж. Гурвіч виділяє, наприклад, десять типів глобальних суспільств:
- харизматичні теократії (Стародавні Єгипет, Вавилон);
- патріархальні суспільства;
- феодальні;
- міста-держави;
- суспільства періоду становлення капіталізму (XVII-XVIII ст. у Європі);
суспільства конкуруючою капіталізму (XIX — поч. XX ст.);
- суспільства розвинутого капіталізму;
- фашистські суспільства на техніко-бюрократичній основі;
- суспільства, що опираються на принципи колективного цент
ралізованого етатизму;
суспільства, що спираються на принципи множинного децентралізованого колективізму.

4. Соціальні відносини (продовження)

Згідно марксизму, суспільство у своєму розвитку проходить п'ять основних стадій: первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Соціальні революції розв'язують соціальні протиріччя і прискорюють розвиток суспільства.
Крім еволюційного та революційного підходів, що базуються на ідеї прогресу суспільства, існують циклічні теорії розвитку суспільства. Німецький вчений О. Шпенглер та англійський історик А. Тойнбі розглядають окремі типи культур як історично замкнуті утворення та аналізують цикли їхнього розвитку. О. Шпенглер, наприклад, виділяв вісім культурно-історичних типів: єгипетський, індійський, вавілонський, китайський, греко-римський, візантійсько-аравійський, культури майя і російсько-сибірська культура. Всі культури проходять однакові стадії розвитку, живуть тисячу років, хоча кожна культура є унікальною і своєрідною. Загнивання культури, на думку Шпенглера, веде до Цивілізації, яка містить тільки мертві продукти культури.
А. Тойнбі називає цивілізацією всі типи культур. Він виділяє такі типи цивілізацій:
первісні відособлені цивілізації (єгипетська, антська); первісні невідособлені цивілізації (шумерська, мінейська, індуська, шапська, майя);
вторинні цивілізації (вавилонська від шумерської, давньоіндійська від індійської, давньокитайська від шапської і т.п.); третинні, дочірні (православно-християнська, руська, західна, арабо-мусульманська, японська).
застиглі цивілізації (ескімоська, спартанська, османська, кочова); цивілізація, що не розвинулися (далекосхідна християнська, да-лекозахідна християнська
Критерієм розвитку цивілізацій А. Тойнбі вважає найбільш повний розвиток внутрішнього самоврізначення, закладеного в даній цивілізації.
Отже, А. Тойнбі ототожнює культуру з цивілізацією. Поняття «цивілізація» вживається для характеристики більш зрілих етапів розвитку суспільства. Так, Морган відрізняє цивілізацію від дикунства та варварства. За О. Шпенглером, цивілізація — це закостенілі, мертві предмети культури. В теорії індустріального і постіндуст-ріального суспільства виділяють такі рівні культури, як аграрна, індустріальна та постіндустріальна цивілізації.
У сучасну епоху поняття цивілізації часто вживається для характеристики розвитку суспільства в цілому. У зв'язку з прогресом у галузях комп'ютеризації, інформаційних технологій сучасне суспільство перетворюється в єдину інформаційно-соціокультурну цілісність. Американський геополітик С. Ханінгтон визначає цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу і прогнозує конфлікт між західною, ісламською, конфуціанською, православно-слов'янською цивілізаціями.
Мистецтво Київської Русі Х-ХІ ст.
Історію вітчизняного мистецтва прийнято починати з X ст. н.е., тобто від часу створення давньоруської держави — Київської Русі, якій судилося бути колискою культури трьох братніх народів — російського, українського, білоруського. Проте передісторія його заходить ще в давніші часи, коли територію нашої країни населяли різні племена й народності. До нас дійшли пам'ятки культури, яким нараховується кілька тисячоліть. Яскравим зразком може бути чудовий глиняний посуд, знайдений у Трипіллі під Києвом. Прекрасні вироби з золота і срібла, виготовлені приблизно в III—II тис. до н. є., було виявлено під час розкопок під Майкопом. Особливо цікавою була ваза із зображенням на ній гірського хребта. Велику цінність для історії мистецтва становлять зразки монументальної скульптури кіммерійців, давнього народу, що жив тоді ж у Криму. Численні пам'яткії залишили по собі скіфи, що мешкали на землях Північного Причорномор'я (VII—І ст. до н. є.). Це, зокрема, так звані «кам'яні баби» — своєрідні скульптурні зображення воїнів або жінок, а також чудові вироби з благородних металів, які були виконані в так званому «звіриному стилі» (знахідки в курганах-по-хованнях Келермес, Куль-Оба, Солохата ін.). Все це свідчення блискучого розквіту скіфського ужиткового мистецтва. Слід згадати і про сарматів (І ст. до н. є. — І ст. н. є.) — войовничі племена, що, як і скіфи, уславилися своїм розвинутим художнім ремеслом. Сарматські ювелірні вироби часто оздоблювалися прикрасами із золота або інкрустувались коштовним камінням.
Отже, ще до того, як в середині І тисячоліття н. є. на просторих землях Придніпров'я, на берегах Волхова, Ільмень-озера розселилися численні племена східних слов'ян — спільних предків російського, українського і білоруського народів, їх попередники вже виробили певні мистецькі традиції і, звичайно, вони мали деякий вплив на розвиток молодої слов'янської культури.
До нас дійшли, щоправда у незначній кількості, пам'ятки слов'янської скульптури — кам'яні та дерев'яні ідоли — зображення язичеських богів, яким поклонялись слов'яни. Але особливо виразно їх мистецтво виявилося в ювелірній справі. Прекрасні зразки ужиткового мистецтва: вироби з срібла, бронзи із зображенням тварин і птахів, прикрашені різноманітним орнаментом, свідчать про високий рівень і самобутність культури слов'ян.
Протягом кількох століть (IV-VIII) відбувався процес поступового формування слов'янських державних об'єднань, який закінчився у IX ст. утворенням великої феодальної держави — Київської Русі. Уже наприкінці X ст. її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики — до берегів Чорного моря.
З ростом і зміцненням Київської Русі розширялися її зв'язки з країнами Європи та Азії. Цьому ще більше сприяло введення князем Володимиром християнства (988 рік) у його візантійському варіанті. Церква служила опорою князівської влади. Долаючи опір язичества, християнство прискорювало процес централізації давньоруської держави. Релігія була панівною формою ідеології середньовічного суспільства, і в силу цього мистецтво і література перебували в безпосередній залежності від неї.
Найвищого розквіту Київська Русь досягла в XI ст., за часів князювання Ярослава Мудрого. Швидкими темпами розвивалася торгівля, зростали міста Київ, Новгород, Чернігів, Полоцьк, засновувалися монастирі, споруджувалися фортечні укріплення, палаци, храми. На основі запозиченого в Болгарії слов'янського алфавіту поширювалася писемність, розвивалося книгопереписування. Уже тоді в давньоруській державі існував солідний історико-літератур-ний твір — «Повесть временных лет», створювалися інші високі зразки давньоруської рукописної книги.
Велику роль відігравали культурні зв'язки з Візантією. Було запозичено до тонкощів розроблений ритуал богослужіння, в якому широко використовувалися різноманітні види мистецтва: живопис, хоровий спів. Київські князі також перейняли у візантійців пишний етикет придворного життя, будували розкішні палаци, храми, для чого запрошували візантійських майстрів.
Візантійські архітектори й художники, які протягом багатьох віків обслуговували християнську церкву, створили у відповідності з релігійними догматами струнку і відшліфовану систему мистецтва, яка була породжена феодальним суспільством і відповідала інтересам панівних класів цього суспільства.
Ця художня система строго регламентувала характер церковної архітектури, зміст і порядок розміщення на стінах храмів релігійних сцен, іконографію святих. Особливий тип храму, що склався у Візантії, так званий хрестовокупольний набув широкого розповсюдження на Русі.
Але Київська Русь не тільки сприймала досягнення Візантії, а й по-своєму творчо переробляла іноземні традиції. Візантійські митці, які прибували на Русь, зустрічалися з досить високим рівнем місцевої культури і, в свою чергу, відчували на собі вплив її самобутності. Особливо сильними були народні звичаї та уявлення, що склалися ще за язичеських часів. Елементи «поганської віри» проникали навіть у церковно-християнські культові обряди. Яскрава, життєрадісна народна творчість живила професійне мистецтво, хоч як суворо не обмежували митців релігійні догматичні схеми.
На початку XI століття Київ був одним з найбагатших і найбільших міст Русі. Князь Ярослав Мудрий, сприяючи забудові «стольного града», намагався зробити Київ суперником Царегра-да. При ньому місто значно розширило свої межі — його територія збільшилася майже в десять разів. Навколо виросли укріплення у вигляді велетенських валів і ровів. Проїзд до Києва здійснювався через четверо воріт, головні з них, як і в Константинополі, називались «Золотими». Центр міста - «князівський двір» — височів на пагорбі і являв собою досить солідний комплекс: громади монастирських храмів Ірини та Георгія змінювалися кам'яними палацами князя, в західній частині виростав мальовничий силует центрального храму Київської Русі — Софійського собору, якого було споруджено на місці перемоги киян над печенігами. У спорудженні храму, у створенні декоративних прикрас його інтер'єру брали участь як приїжджі грецькі, так і місцеві майстри.
Архітектура Софії, розписи її стін, куполів вражають монументальністю і гармонією. Могутні об'єми храму плавними уступами підіймаються вгору і завершуються дванадцятьма куполами, що групуються навколо тринадцятого, центрального і найбільшого ку-
пола. Нижній поверх з трьох боків оперізували відкриті галереї, зі сходу стіну собору замикали п'ять напівкруглих виступів — апсид, в яких були неглибокі декоративні ніші. Із заходу, по кутах будови здіймалися могутні вежі, всередині яких були сходи, що вели на хори. Пропорції будівлі відзначалися строгістю і стрункістю, вся вона виглядала урочистою і святковою. Мальовничість собору підкреслювалась ритмічним чергуванням стовпів і арок галереї, напівкруглих вікон, барвистою гамою рожевоїцегляної кладки.
Не менш чудовий інтер'єр Софії. Він складається з численних, Неначе ізольованих один від одного стовпами й арками приміщень, які ведуть до залитого світлом центрального підкупольного простору. З трьох боків по другому поверсі собор оперізують хори, на яких під час служби знаходився князь із своєю сім'єю і почтом. Стіни, стовпи, арки, склепіння, куполи собору покриті мозаїками, розписані фресками, а підлога викладена кольоровими плитами і також прикрашена орнаментом. Все оздоблення християнського храму було ніби «образом світу», тобто наочно показувало складну «небесну» ієрархію, відображенням якої, на думку церкви, стала земна, феодальна ієрархія. Звідси й відповідне розміщення релігійних сцен і сюжетів, звідси і своєрідність художньої системи древньоруського мистецтва. Найвища точка собору — центральний купол — відведена зображенню Пантократора (по-грецьки — «Христос-вседержитель»). Нижче, у проміжках між вікнами, розмістились постаті так званих апостолів (їх дванадцять) — учнів Христа.
У вівтарі на напівсферичному склепінні центральної апсиди у молитовній позі зображена Марія (Оранта) — мати Христа. На місцях переходів стовпів до склепіння купола, так званих парусах, зображались євангелісти. Під Орантою розгорталась багатофігурна композиція «Євхаристія» — сцена «таїнства причастя апостолів». Ще нижче — на стовпах і стінах зображені інші святі — персонажі християнських легенд.
Центральні сцени і головні постаті виконані технікою мозаїки, яка практично не піддасться часові. Барвисті, насиченого кольору, мозаїчні композиції Софії зберегли й дотепер всю свою красу й святковість.
Суворим і недосяжним здається Пантократор у блакитному «небесному» плащі з книгою в руці, який строго дивиться з підку-польної висоти. Неначе застигла в благальній молитві з піднесеними до неба руками Марія (найбільше зображення в храмі: висота постаті — шість метрів), у темно-синьому одязі з важкими віялоподібними складками, наче оточена мерехтливим сяйвом, яке випромінює золоте тло композиції.
«Євхаристія», що розташована під Орантою, відокремлена орнаментальним поясом. Постаті апостолів, які йдуть за причастям до Христа, художник зображає великою мірою умовно, підпорядковуючи загальній композиційній симетрії (цілком симетрично розташовані і двічі повторені постаті Христа). Величному ритму «Євхаристії» відповідають величні й суворі у своїй нерухомості постаті «святителів», які розміщені нижче.
Характерною особливістю давньоруського живопису є умовність зображення. Митці, що втілювали у фресці, мозаїці чи іконі різноманітні сюжети християнської релігії, мали підкреслювати у своїх творах неземне «божествене» походження персонажів. Звідси — навмисна площинність зображень, їх «безтілесність», нематеріальність. Крім того, церковники вимагали суворого дотримування канонічної схеми, вже виробленої у християнському живопису. Очевидно, цим пояснюється широке і тривале використання так званої зворотної перспективи, якої митці додержували навіть у XVII ст. Прагненням до ірреальності можна пояснити і такий засіб, як розміщення зображень на умовному, найчастіше золотому тлі.
Але навіть і в таких, застиглих схемах релігійного канону давньоруські митці вміли передати своє, цілком земне розуміння світу, своє уявлення про людину, людські почуття і переживання. Тому часто в образі того чи іншого святого виділялась якась одна, вертає увагу в мозаїчній Оранті Софійського собору — це глибокі, скорботні материнські очі; в образі легендарної богоматері митець вбачав близьких йому земних жінок-матерів, які жили в постійній тривозі за долю своїх дітей у той суворий час.
Але найсильніше проявилася природна тяга давньоруського художника до відображення реального світу в орнаментальному оздобленні собору. В чудових мозаїчних і фрескових візерунках повною мірою проявилося оте життєрадісне, «язичеське» захоплення красою форм, ліній, кольорів.
Більша частина Софійського собору розписана фресками. Вони розміщені також відповідно до церковних канонів. Для софійських фресок характерне неяскраве забарвлення, подекуди зображення дуже потьмяніло, бо ця техніка, на відміну від мозаїки, більше піддається руйнівному впливу часу.
Серед фресок Софії найбільший інтерес становлять сюжети не релігійного, а світського змісту. Це зображення сім'ї Ярослава Мудрого, розміщене у центральній частині собору під хорами: на півн