Приложение 2

Уявлення про світ і людину в культурі Стародавнього Єгипту

Культура Стародавнього Єгипту - одна з перших цивілізацій Стародавнього Сходу.

Витоки давньоєгипетської культури. Чинники, що сформували ментальність стародавніх єгиптян. Виникнення давньоєгипетської цивілізації більшість дослідників пов'язують приблизно з IV тис.до н.е., однак є свідчення, що перші поселення з'явилися на території Стародавнього Єгипту приблизно в VII - VI тис.до н.е., тому цей період можна вважати витоками давньоєгипетської культури. Вважається, що перші поселення (номи) на території Єгипту заснували племена збирачів і мисливців, що прийшли в долину Нілу з Сахари (на той час не пустелі, а степу з бідним рослинним і тваринним світом). Завдяки сприятливим для землеробства умовам (щорічному розливанню Нілу, що забезпечувало зволоження ґрунту й високоякісне добриво у вигляді мулу), колишні мисливці перейшли від полювання до сільського господарства. Необхідність виникнення міцної деспотичної держави (а саме такими були держави Стародавнього Сходу) була продиктована потребою колективного виживання: забезпечення ефективних іригаційних робіт, створення й планомірного витрачання запасів зерна на випадок неврожаю тощо. Усе це вимагало жорсткого адміністративного управління сільським господарством, об'єднання численних сільськогосподарських общин у єдине ціле. У державній структурі кожна людина мала певне місце й чітко регламентовані функції. Своєрідною моделлю давньоєгипетського суспільства була піраміда, верхівку якої уособлював фараон, який сприймався як основа цивілізації, як сила, що впорядковує світ. Влада фараона вважалася сакральною. Сакральність фігури фараона і реалізовувалася в його функції будь-якою ціною підтримувати у світі космічну рівновагу, порушення якої призвело б до настання хаосу, що загрожувало людству загибеллю. Отже, влада фараона була запорукою непорушності світобудови. Фігура правителя ставилася уявою єгиптянина в центр світобудови, від нього по периферії розташовувалися фігури цариці, вельмож, наближених, відповідно до чого зменшувався масштаб зображених. Посох (символ влади) в руках фараона вказував на належність йому світового дерева.

Своєрідність давньоєгипетської культури певною мірою забезпечувалася географічним чинником. Однією з найхарактерніших рис Стародавнього Єгипту була його відносна ізольованість, що створювало умови для розвитку самобутньої культури без значних зовнішніх впливів. Особливості світовідчуття стародавнього єгиптянина, зокрема - ставлення до природи, суспільства й самого себе обумовлювалися природою Нільської долини. Не випадково Геродот свого часу назвав Єгипет «даром Нілу»: ця обожнювана єгиптянами річка не тільки дала можливість розвинутися могутній аграрній цивілізації, а й стала основою моделі світу стародавнього єгиптянина. Саме з Нілом пов'язувалося в Єгипті сприйняття часу й простору. У більшості єгипетських космогонічних міфів першостихією є вода. Так, згідно з однією з версій³, спершу існувала безмежна водяна стихія - Нун. У водах волею Нуна почав рости первинний пагорб Бенбен, який врешті-решт виринув над хвилями. Верхівка його мала чотири грані, як піраміда. У непроглядній темряві на верхівці Бенбена виросла квітка лотоса. Коли квітка розкрилася, з неї народився бог сонця Ра, який освітив воду й землю, що постала з води. Ра оглянув землю, і з його очей вийшли люди й усе живе (за іншою версією, Ра народився немовлям. Немовля заплакало, і з його сліз з'явилися люди). Потім Ра відкрив рот, і постали боги з його уст. Не уявляючи життя без обожнюваної річки, єгиптяни вважали, що крім земного Нілу існує також: Ніл небесний, яким вдень на човнику подорожує бог сонця Ра, а також: Ніл підземний, по якому Ра, спустившись за обрій, пливе вночі. Щоночі на сонце чекала небезпека: велетенський змій Апоп випивав підземний Ніл, і човник зупинявся на мілині, ризикуючи ніколи не піднятися вранці на небо. Тоді Ра, перетворившись на рудого кота, вступав у поєдинок зі змієм. Переможений змій повертав вод⁴, і Ра

продовжував свою подорож:, внаслідок чого обов'язково наставав новий ранок. Цей міф свідчить, що Ніл для стародавніх єгиптян був реалізацією міфологічної моделі світу: Ніл земний, небесний і підземний - це три просторові зони впорядкованої цілісності - Космосу. Разом з тим, це й уявлення про цілісний циклічний час, адже рух сонця по колу, утвореному Верхнім і Нижнім Нілом - це доба. Із Нілом пов'зане й уявлення про річний цикл: новий рік єгиптяни зустрічали в день розливання річки. Спостерігаючи щорічне оживання природи після посушливого сезону, єгиптяни були переконані, що життя існує тільки завдяки Нілу.

Життєвим простором (Космосом) для єгиптянина була вузька смуга родючої чорної землі на узбережжі Нілу. Єгиптяни називали свою країну «Та-Кемет» («чорна земля»), протиставляючи родючий ґрунт Нільської долини «червоній землі» - пустелі. Отже, Космос єгиптянина був чітко окресленим, а Хаос являв собою неосяжну пустелю - безмежне мертве море розпечених сонцем пісків. Відповідно, простір сприймався єгиптянином як щось таке, що знаходиться в межах чіткого контуру, натомість відсутність контуру означала відсутність самого простору, порожнечу, небуття. Свій, «позитивний» простір для єгиптянина був чітко окресленим заповненим. Порожнеча викликала пригнічення й страх. Таке сприйняття простору спостерігаємо, наприклад, у давньоєгипетському живописі: для малюнків характерний чіткий контур і максимальне заповнення площини. Так звана «гігантоманія» давньоєгипетської архітектури - гігантські піраміди, храми, колосальні статуї - це, ймовірно, намагання закріпитися в безмежному просторі, не бути в ньому «безпорадною піщинкою», прагнення протиставити ворожому хаосу порядок, втіленням якого були правильні геометричні форми архітектурної споруди. Іще одним дуже важливим переконанням була віра в те, що життя може перемагати смерть, бо саме це й відбувалося щороку перед очима єгиптянина: змучена спекою мертва долина, напоєна життєдайною вологою Нілу, оживала, вкривалася буйною зеленню, запашними квітами; заводі щедро наповнювалися рибою; повітря дзвеніло від пташиного співу. Зрозуміло, що за таких обставин у Єгипті найпопулярнішим стає міф про Осіріса - бога вмираючої й воскресаючої природи. Як стверджують легенди, саме Осіріс (син бога землі Геба й богині неба Нут), царюючи на землі, вивів людей зі стану дикості, навчивши їх обробляти поля, вирощувати хліб і виноград, робити виноградне вино. Підступно вбитий своїм братом Сетом, Осіріс воскрес, передав владу на землі своєму синові Гору, а сам залишився володарем потойбічного світу (і водночас - богом рослинності, продуктивних сил природи). Культ померлого й воскреслого бога відігравав у єгипетській культурі надзвичайно важливу роль, оскільки став ідеологічною основою заупокійного культу. Єгиптяни вірили, що воскресіння померлого бога є запорукою воскресіння померлої людини. Усе земне життя єгиптянина було підготуванням до вічного життя, яке повинно настати після смерті. З раннього дитинства єгиптянин знав, що йому доведеться колись послати перед Судом Осіріса й відповідати за всі свої земні вчинки. Єгиптяни вірили, що людина складається з кількох субстанцій: тіла, двійника-душі Ка, що народжується разом з людиною й продовжує жити після смерті, душі Ба у вигляді птаха з головою людини (саме Ба відправлялася після смерті людини на суд Осіріса), імені Рен. Для того, щоб людина могла жити після смерті,

необхідно було зберегти всі її субстанції, які повинні були поєднатися (життя = «цілісність»). Так, треба було зберегти тіло, в якому жила душа Ка (для цього робилася житлом (збудувати заупокійний храм), їжею і всім необхідним для життя; зберегти ім'я людини Рен (воно мало бути вирізьблене на стінах храмів, на статуї, що заміняла тіло, й фарбувалося в зелений колір - символ вічного життя й оновлення). Якщо якась із субстанцій руйнувалася, наприклад, стиралося ім'я на саркофазі, людина вже ніколи не могла відродитися до вічного життя. З уявленням про потойбічне життя було пов'язане давньоєгипетське мистецтво.

Давньоєгипетське мистецтво було орієнтоване на заупокійний культ, але при цьому втілювало любов єгиптян до життя, відображало їх прагнення отримати перемогу над смертю. Набуваючи такої важливої магічної функції, мистецтво вже само в собі містило життєвий початок. Чіткої межі, яка відділяла б мистецтво від життя, не існувало. Люди - творіння богів - мали можливість відтворювати життя. Праця митців - скульпторів, художників, архітекторів - вважалася священнодійством. Єгиптяни називали скульптора «санх» - «той, хто дарує життя». Давньоєгипетські митці були високоповажними особами, часто - жерцями, їх імена були добре відомі й оточені пошаною.

Особливого значення у зв'язку з заупокійним культом у давньоєгипетській культурі набувала архітектура. Оскільки земне життя сприймалося як нетривалий епізод буття, пов'язані з ним архітектурні споруди будувалися з неміцного матеріалу - глини, висушеної на сонці цегли. Після смерті господаря вони швидко руйнувалися. Зовсім інакше єгиптяни ставилися до будівництва гробниць і храмів. Ці споруди були орієнтовані на вічне життя, тому будувалися з «вічного» матеріалу - каменю. Гробниці божественних фараонів повинні були відрізнятися від гробниць інших людей розмірами й формою. Результатом пошуків такої ідеальної споруди - «будинку вічності» для царя - стала піраміда. Першою в історії СтародавньогоЄгипту архітектурною формою такого типу є піраміда Джоссера (зодчий Імхотеп). Ця східчаста споруда (висота - 58 м) символізувала сходження фараона до неба, прославляла могутність фараона, підкреслювала його велич.

Класичного вигляду піраміди набули за часів правління фараонів IV династії Хеопса, Хефрена й Міккерина, які збудували свої гробниці в долині біля містечка Гізи поблизу Фів. Ці три величні піраміди з давніх-давен вважаються одним із чудес світу. Піраміда Хеопса дотепер не має собі рівних за розмірами серед кам'яних споруд усього світу: якби піраміда була порожня, у ній міг би розміститися весь ансамбль собору св. Петра в Римі.

Комплекс пірамід є не тільки поховальним архітектурним ансамблем. Піраміда мислилася єгиптянами в орбіті Космосу, символізувала порядок, стабільність, цілісність світу. Квадрат в основі створює враження непорушності, надійності, сталого розташування в просторі. Чотири грані піраміди досить точно орієнтовані за сторонами світу й нагадують про міфічний камінь Бенбен. Місце, де збудовані піраміди, визначалося межею, що відділяла пустелю (царство мертвих) від зрошуваних Нілом земель (царства живих). Як зазначалося вище, піраміди втілювали прагнення єгиптян закріпитися в безмежному просторі. Разом з тим, це було намагання отримати владу над часом, протиставити щось вічності, на тлі якої життя здавалося швидкоплинним. Єгиптяни говорили: «Все у світі боїться часу, але навіть час боїться пірамід».

Піраміда тісно пов'язана з культом сонця. Люди помітили, що коли сонце сходить чи заходить, над лінією горизонту виникає так зване «зодіакальне світло», яке утворює світловий трикутник. Отже, трикутні грані пірамід символізували застиглі промені сонця. Фараон же вважався сином сонячного бога Ра.

Таким чином, піраміди є своєрідною «візитною карткою» Стародавнього Єгипту. Втілюючи невимовну мудрість століть, вони поєднують у собі все - монументальність, лаконізм форм, геометричність, сувору логіку конструктивного задуму, релігійно-філософське осмислення світобудови, пов'язане з культом вічного життя.

Інші види мистецтва, зокрема - скульптура й живопис, також відігравали важливу роль у житті єгиптянина Традиційно вважається, що в давньоєгипетській культурі живопис і скульптура були другорядними щодо архітектури: архітектурна споруда прикрашалася малюнками й рельєфами, статуя ставилася в гробницю й підпорядковувалася її просторовій організації. Із цим можна погодитись, однак слід зауважити, що для самих єгиптян усі ці види мистецтва на шляху до вічного життя виступали своєрідним комплексом засобів, серед яких кожен був незамінним: архітектура забезпечувала вічний дім для Ка, скульптура - нетлінне тіло, малюнки й рельєфи на стінах гробниць повинні були супроводжувати душу померлого в потойбічний світ, ритуальні тексти й магічні замовляння на стінах усипалень фараонів виступали гарантами безпеки в потойбічному світі й мали допомогти переродженню небіжчика в Осіріса - володаря вічності. Кожен предмет, з яким померлий вирушав у нескінченне майбуття, настінний живопис, що прикрашав місце його останнього притулку, численні ушебті (скульптурні зображення слуг) - усе це майстерно виконувалося митцями як гарант переходу до вічного світу й раювання там. Отже, давньоєгипетське мистецтво у всьому розмаїтті його видів було посередником між: світом живих і царством увічнених.

У зв'язку з цим на митця покладалася величезна відповідальність: у його руках була людська доля, яка повністю залежала від якості художнього твору. Забезпечити вічне існування міг тільки такий твір, який відповідав певним вимогам. Ці вимоги визначалися каноном. Канон – система мистецьких норм і правил, що формується у певному релігійно-культурному середовищ і якої повинен дотримуватись кожен митець. Канони набули в давньоєгипетській культурі сакрального значення.
Вважалося, що вони сформульовані самими богами й записані в божественних книгах богом мудрості Тотом.

Давньоєгипетські митці були високоосвіченими людьми й бездоганно знали всі канони, ретельно дотримувалися найдавніших зразків, що були розроблені попередніми поколіннями. Завдяки канонам, які в Стародавньому Єгипті являли собою надзвичайно сувору систему, протягом кількох тисячоліть від Давнього до Нового царства забезпечувалася стилістична єдність творів мистецтва. Простежимо єдині норми, що пронизують все давньоєгипетське мистецтво, на прикладі окремих скульптурних і живописних творів.

Серед шедеврів круглої скульптури Давнього царства особливе місце належить скульптурній групі подружжя Рахотепа й Нофрет. Парні статуї чоловіка й дружини, що поміщалися в гробницях, є досить поширеним явищем у єгипетському мистецтві. Статуї Рахотепа й Нофрет належать до найдавніших творівтакого типу. Чоловік і жінка сидять на тронах з високими прямими спинками, які одночасно є опорою і тлом. Спини обох статуй ідеально прямі, ступні міцно спираються на горизонтальну поверхню перед троном. Обидві статуї займають надійне, стійке, впевнене положення в просторі: здається, їх неможливо зрушити з місця. Виготовлені з прямокутних брил вапняку, вони залишаються трішки чотиригранними. Статуя чоловіка пофарбована в червоно-брунатний колір, статуя жінки - у світло-жовтий з ледь помітним рожевим відтінком. Одяг Рахотепа (шматок тканини, що огортає стегна) й сукня Нофрет пофарбовані в білий колір; волосся чоловіка й жінки - чорне. Приклавши руки до серця, спрямувавши погляди перед собою, чисте помислами й душею подружжя постає перед обличчям вічності. Пози чоловіка й жінки фактично однакові, фігури - статичні (нерухомі) і внутрішньо напружені - незважаючи на застиглість, в них відчувається внутрішня енергія, життєва сила; тіла трактовані узагальнено й лаконічно: акцентуючи увагу на найважливішому, скульптор не показував дрібні деталі, які на тлі вічності вважалися несуттєвими. Обличчя Рахотепа й Нофрет зберігають індивідуальні портретні риси: перед нами постає конкретна людина (портретна схожість з оригіналом була необхідно для того, щоб душа Ка могла безпомилково впізнати свого господаря). Вирази облич - спокійні й безпристрасні: земні почуття - ніщо порівняно з вічністю. Незвичайне враження справляє погляд статуй: він має якусь притягальну силу й водночас не дозволяє з собою зустрітися: величний і спокійний, він спрямований ніби «крізь» і «поверх» глядача. Здається, статуя, бачить щось таке, чого не може побачити звичайна смертна людина. Очі Рахотепа й Нофрет обведені чітким контуром, що робить їх ще більш виразними й підсилює магічний вплив погляду.

Іще один зразок давньоєгипетської скульптури - статуя Каапера, члена царської родини.

Незважаючи на те, що всі ці статуї є зображенням різних людей і створювалися різними авторами, у них простежується багато спільних рис, зумовлених давньоєгипетським каноном: 1. Для єгипетської скульптури характерна усталена поза, якій притаманнапростота, лаконічність, стриманість і деяка урочистість. Основними позами, згідно з каноном, є: а) зображення фігури, що сидить на троні, при цьому спина пряма (навіть у тих випадках, якщо спинка трона показана умовно й настільки низька, що не може бути опорою для тіла), руки притиснені до грудей чи складені на колінах, ноги зведені, ступні розташовані на одному рівні (саме так показані Рахотеп і Нофрет); б) фігура зображена стоячи, на весь зріст, руки або опущені й притиснені до стегон, або одній руці зображений тримає символ влади (це,наприклад, статуя Каапера); ступні можуть бути на одному рівні, але частіше ліва нога виставлена вперед, хоча враження руху це не створює, статуя залишається статичною. Більш різноманітними в цьому плані є дрібні статуетки - фігурки слуг, що мали прислуговувати господарю після смерті. Однак навіть ці зображення загалом підпорядковані канону, щодо їхніх поз існував певний їх «набір» відповідно до роду занять (кухар, ткаля тощо). Кожне з таких зображень мало узагальнений характер і було своєрідним «знаком» трудового процесу. 2. Композиційно єгипетська статуя підпорядкована законам геометрії, вона має вертикальну вісь симетрії, частини тіла становлять чітку систему горизонтальних і вертикальних ліній і «прив'язані» до горизонтальних і вертикальних площин. Своєю формою статуя тяжіє до чотиригранної прямокутної кам'яної брили, з якої була виготовлена, і має чітко виражений «фасад», тобто характеризується фронтальністю зображення. Це передбачає розташування за скульптурою архітектурного тла (кам'яної брили, спинки трона). Ці ознаки можна пояснити тим, що статуя, встановлена в усипальні фараона, була частиною скульптурно-архітектурного ансамблю, тому повинна була вписуватися в загальну систему горизонтальних і вертикальних ліній; розміщену біля стіни статую треба було розглядати спереду й не дозволялося переставляти на інше місце, тому спиною статуя часто «зростається» з кам'яною брилою. 3. Одяг і волосся портретованих показані спрощено, схематично. 4. Єгипетська статуя - статична, але внутрішньо напружена. Вона займає стійке в просторі. Ритмічна організація статуї забезпечує сконцентрованість її внутрішньої енергії, скульптурне зображення являє собою «згусток енергії», життєвої сили. 5. Обличчя єгипетської статуї характеризується максимальною портретною схожістю з оригіналом, спокійне й зосереджене. Портрети фараонів були дещо ідеалізованими з метою створення піднесеного, героїзованого образу. Щоб душа передчасно не вселилася в статую, за життя людини у статуї залишали неінкрустованим око. Смерть людини була сигналом до завершення роботи над статуєю. Погляд зображуваних залишається невловимим для живих, оскільки спрямований у вічність. 6. Колір має символічне значення. Згідно з каноном, волосся статуй завжди розфарбовувалось у чорний колір, одяг - у білий, тіло чоловіка - в червоно-брунатний, а жінки - у світло-жовтий. 7. Простежується тісний зв'язок скульптури з письмом: ієрогліф має магічне значення і разом зі статуєю забезпечує померлому вічне існування. 8. Простота, лаконічність, стриманість поз, відстороненість погляду, внутрішня зосередженість, статичність, урівноваженість єгипетської скульптури в поєднанні з яскравою кольоровою гамою створює враження урочистості, яка пов'язується з переходом людини у вічність. Незабутнє враження справляють давньоєгипетські живопис і рельєф. Вони суцільно вкривають стіни заупокійних камер, фактично не залишаючи вільного місця (як зазначалося вище, порожнеча, незаповнений простір, безмежність приголомшували єгиптянина). Яскраві, барвисті малюнки й рельєфи (рельєфи в Єгипті розфарбовувалися) створюють святковий настрій і свідчать про життєлюбність єгиптян, які вміли насолоджуватися земним життям і мріяли про вічне

Сюжети малюнків і рельєфів були продиктовані потребою відтворити все необхідне для Ка померлої людини й розповідають як про земне життя (сцени жертвоприношення, полювання, військових походів), так і про перебування в потойбічному світі (суд Осіріса, подорож з богами на сонячному човнику, перебування на райських полях Іалу тощо). Давньоєгипетський живопис і рельєф тісно пов'язані з письмом. Зображення читаються рядками: ось ми бачимо, як фараон із військом вирушає в похід, далі - сцена поєдинку, а ось лежать вбиті вороги, рівною низкою крокують полонені. Для того, щоб живопис і рельєф читалися подібно до того, як можна прочитати ієрогліфи, єгипетські митці розробили систему умовних знаків, яка закріпилася й стала канонічною. Живописний метод єгиптян чимось нагадує картографування.

Малюнки, подібно до сучасних креслень, повинні передати всі важливі властивості предмета з максимальною

точністю й повнотою. Художник вибудовує свої картини з тих елементів, які йому добре знайомі й мають певне значення в контексті зображуваних подій; пише не з натури, а з пам'яті, спираючись на свої знання про предмет, зображаючи його так, як він мислиться. При цьому реальне розташування предметів та їх деталей у просторі для митця не є актуальними. Єгиптяни вільно поєднували на одній площині різні точки зору, зображаючи кожен елемент картини в тому ракурсі, який є найбільш інформативним. Яскравим втіленням такого методу є зображення саду з басейном. Якби цей об'єкт взявся б писати сучасний художник, йому довелося б підшукати зручний кут зору. Форма й обриси дерев найкраще сприймаються з фронтальної позиції, тоді як басейн - зверху. Єгиптяни не переймалися цією проблемою. Вони просто давали вигляд басейна зверху, а дерева показували фронтально. Птахів і риб було б важко розпізнати зверху, тому вони зображені в профіль.

Послідовне втілення такого живописного методу зумовило певну специфіку зображення людської фігури на площині. Простежимо її на прикладі плити фараона Нармера (шиферна плита висотою приблизно 60 см, призначена для розтирання фарби; з обох боків прикрашена рельєфними зображеннями, які розповідають про об'єднання Верхнього й Нижнього Єгипту в 3 тис. до н.е.)- Зображення фараона свідчить про прагнення митця шляхом поєднання ракурсів зафіксувати все, що в людській фігурі вважалося суттєвим. Тут, як і в інших випадках, митець орієнтується не на миттєве бачення, а на мисленнєве уявлення про зображуваний предмет. Верхня частина тіла (плечі й груди) найповніше сприймаються з фронтальної позиції {анфас), долоні й ступні чіткіше вимальовуються при вигляді збоку (в профіль) Форми голови краще сприймаються в профіль, але око ми мисленно бачимо анфас. Відповідно, профільне зображення доповнюється зображенням анфас. Поєднання різних ракурсів призводить до того, що людська фігура виглядає ніби розпластаною. Разом з тим, митцю вдалося створити досить гармонійне зображення: незважаючи на неприродність пози, фігура зовсім не виглядає потворною. Ще однією важливою рисою єгипетських рельєфних і живописних зображень є різномасштабність: найважливіша фігура (фараон) завжди виділена розміром. Фігурки ж воїнів ледь сягають рівня коліна фараона. Кожна стрічка рельєфу відділена від паралельних їй сусідніх чіткою горизонтальною лінією. Вона є опорною для зображених фігур, забезпечує їм стабільне, надійне розташування в просторі (на цьому рельєфі добре видно, як фараон усією ступнею спирається на горизонтальну поверхню).

Як бачимо, в єгипетській живописній системі немає нічого випадкового. Геометрична впорядкованість дозволяє передати інформацію з детальною точністю. Єдині норми, що пронизують все єгипетське мистецтво, дають можливість сучасній людині подивитися на світ очима єгиптянина.