Роль М. Драгомановав розвитку літературної критики

Внесок Михайла Петровича Драгоманова(1841 – 1895) в історію української літературної критики та значення його літературно-критичних оцінок і суджень зумовлені науковим типом його мислення і розвинутим соціяльним критицизмом. Останній проявився вже в гімназії, про що свідчить не тільки спогад «Два учителі» (1894), а й лист 17-річного юнака до Є. Корша, редактора російського журналу «Атеней», з роздумами про «істинну критику» і необхідність ясного викладу її засад. Похвальна сміливість, певна задерикуватість гімназиста, самостійність мислення, що характерні для цього листа, — необхідні передумови діяльності критика. «Вам известно, — писав М. Драгоманов, — как мало в той части публики, для которой Вы предназначаете журнал Ваш, распространены начала истинной критики; известно, сколько литературных дебрий ходит у нас и как ни один журнал не держится своего знамени [... ] Среди этого, можно сказать, хаоса являетесь Вы, ставите критику одним из главных элементов Вашего журнала — и какова Ваша критика?

В первом номере Вы высказали «Взгляд на задачи современной критики». Большинство, могу Вас заверить, не поняло Вашей статьи, таким трудным стилем Вы её изложили»23. Адресант брався при потребі додатково доводити свої закиди, якби редактор ними зацікавився, і під кінець зробив симптоматичний для подальшої його діяльності висновок: «Мы не хотим жить чужим умом, и для этого мы вправе требовать от передовых людей, чтобы они указали нам дорогу вначале нашего пути, только тогда мы можем идти самостоятельно вперед. Иначе мы не получим общего образования, а только нахватаем сведений из всех наук и будем всегда пристяжными в науке» (Там само. — С. 64).

М. Драгомановне став «пристяжним» у науці, хоча успішно пройшов підготовку до професорської діяльності в Київському університеті, а — першопрохідником-універсалістом у гуманітарних науках, публіцистом-культурологом. На відміну від своїх попередників П. Куліша, М. Костомарова, він не писав художніх творів, за винятком декількох віршових спроб. Спеціалізуючись з давньої історії Римської імперії, до української літератури мав стосунок дуже віддалений. Але, читаючи в університеті курси історіографії, М. Драгоманов проходив школу критичного мислення. Одну з наукових статей, опублікованих в «Журнале Министерства народного просвещения» (1874), починав характерною тезою: «Последние годы — один из наиболее критических моментов науки древней истории: она удвоила, если не утроила, свой материал в последние 20–30 лет, а уже одно это не может не отразиться и на системе обработки этого материала, и на качестве делаемых из него выводов»24. Отже, різке збільшення літературних (а Драгоманов часто вживає термін «література» в найширшому значенні) текстів вимагає таких оцінних процедур, як систематизація, класифікація, критичне зіставлення. Особливу гостроту цих логічних операцій М. Драгоманов уже апробував і на художніх текстах, укладаючи разом з В. Антоновичемдвотомний збірник «Исторические песни украинского народа» (К., 1874). Називаючи друковані і рукописні джерела, з яких добирали пісні, що в них «отразились изменения общественного строя» (В., 47) українського народу, укладачі наголошували: «Для полноты оценки таких песен чувствуется потребность систематического их свода». Після такої роботи «историческая поэзия малорусского народа станет вполне понятна и станет сама надежным источником для истории народа, а за тем может быть верно оценена и творческая сила самого народа, её произведшего и удержавшего в памяти в течение веков» (В., 46). Вибір пісень, зведення їх (і варіянтів) у тематичні групи, пояснення можна було здійснити, на їх думку, на основі «сравнительной истории словесности» (В., 47). Порівняльні студії, зіставлення мотивів історичних пісень українців з піснями інших слов’янських народів здійснив сам М. Драгоманов, відкинувши явні підробки, «квазінародні» витвори деяких фольклористів, звертаючи увагу на «эстетические достоинства» та «исторический характер» дум і пісень.

Таким чином, історик підходив до розгляду й поцінування явищ української літератури через народну творчість і одним з перших публічних виступів на цю тему була його рецензія на книжку І. Г. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории её литературы с ХI по ХVIII век» (Воронеж, 1869), опублікована в петербурзькому журналі «Вестник Европы» (1870. — Кн. 6. — С. 754 — 801) під криптонімом П. Т–евъ (Толмачев). Рецензія переросла в самостійне дослідження, бо автор, реферуючи книгу, постійно додавав свої матеріяли і спостереження, висуваючи ідеї, які згодом лягли в основу вже згаданої передмови до збірника історичних пісень. Праця стала по суті громадянським подвигом у Росії післявалуєвського періоду. Маніфестуючи «чисто научный» погляд на дослідження російського автора, М. Драгомановпідходив здалека до великого «національно-соціяльного» (його термін) питання. Він констатував, що «наша литература так бедна сочинениями касательно южного края» (В., 5), що «значение Малороссии в русской истории и жизни до сих пор еще хорошо не выяснено в общем сознании», що «весьма редко смотрят на Малороссию как на страну, имеющую оригинальные особенности...» і всім викладом матеріялу далі доводив, що історія української словесності починається з ХI cт., показував, що поетична історія народу більш мобільна стосовно історичної науки, зіставляв книжну літературу з уснонародною і на прикладі пісень про мадьярсько-польські події 1848–1863 років обґрунтовував оцінне судження: «Несмотря на меньшее совершенство формы, эти последние произведения ясно показывают, что народное творчество не искудело окончательно, что народная мысль внизу сохранила еще до сих пор свои характеристические черты и основное направление» (В., 45).

Як бачимо, науковий метод М. Драгомановаспирався на історично-порівняльні процедури, відточувався на матеріялі давньої історії, народної творчості і під впливом актуальних запитів часу (російсько-польські претензії до України) переносився в публіцистику на матеріялі літератури (стаття «Література російська, великоруська і галицька»), про що уже йшлося.

Все це поступово «втягало» вченого історика в літературне життя, спонукало до літературно-критичної діяльності.

Важливу роль у прискоренні цього процесу зіграли його особисті контакти з діячами Київської і Полтавської громад, із львівськими «правдянами»-народовцями і «словістами»-москвофілами («словісти» — від газети «Слово». — Р. Г.). М. Драгомановмав безперечний дар проникливо оцінювати людей як певні соціяльні і психологічні типи, як виразників історичних тенденцій. В «Австро-руських споминах» він дає цікаві і влучні характеристики галицько-буковинських діячів і київських старогромадівців. Одні виступають під власними прізвищами (К. Сушкевич, Ом. Огоновський, В. Барвінський, Л. Лукашевич), інші — під криптонімами (О. Терлецький, С. Подолинський). Поруч з ними — анонімні образи: «літератор», «учений», «патріот», «рівноважець», за якими сучасники Драгоманова легко впізнавали І. Верхратського, А. Петрушевича, О. Кониського, Ф. Волкова(Вовка). Суперечки в редакційному комітеті «Киевского телеграфа», зокрема обговорення статті М. Драгоманова про Т. Шевченка, розмова у «Руській бесіді», в «Просвіті», в редакції «Правди», у помешканнях галичан про різні громадсько-просвітні справи були не тільки школою аналітико-критичного мислення, а й приводом до імпровізованих оцінок літературних явищ, конкретних творів, творчості тих чи інших письменників. Колоритна розповідь М. Драгоманова про одну з таких гутірок у К. Сушкевича, на яку зібралася тодішня львівська еліта, якнайкраще ілюструє роль цих своєрідних «салонів» у розвитку критичного думання, у виробленні громадської думки, індивідуальних оцінок кожного і висновків, які робив для себе Драгоманов25. У таких гутірках йшлося про соціялізм, комунізм, безсмертність душі, причини селянських злиднів, про враження від газетно-журнальних публікацій і т. д. та, зрештою, з них виносились і оцінки, як-от: «Я поклав зостатись ще день у Львові ради Лукашевича, котрий видівся мені «єдиним тверезим в гурті п’яних», і ради Барвінського, в «котрім виділась мені енергія»26. Було це в 1875 році. У мандрівці Західною Україною М. Драгоманов відчув на собі, як відмінність у стилі життя, звичаїв жителів обабіч Збруча постійно зумовлює певну морально-психологічну напругу, а такі контрасти живили й відповідні оцінки. «Небагата сім’я попа, — фіксує М. Драгоманов, — стріла нас дуже гостинно і при тому без тих буржуазно-польсько-австрійських манер, котрі панують по більших «цивілізованих» кутках Галичини і котрі досить прикрі для людей, звикших і до російської простоти, і до романських салонів»27. Або: «Витерпіти галицький мітинг — тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої»28. Все це й підсилювало «рокові спори з правдянами», формувало «потребу видавати щось прогресивніше, ніж «Правда», намовляння В. Навроцькогоразом «проломити уперте рутинерство та ретроградство генерального штабу львівських народовців»29. «Огидно балакати», «стало дуже досадно» — такі морально-психологічні оцінки відбивали самопочуття М. Драгоманова середини 70-х років і разом із соціяльними кваліфікаціями групової поведінки народовців типу «рутинерство та ретроградство» вмотивовували основну ідею відкритих листів київських громадівців і особистих звернень Драгоманова до тієї частини українства, щоб «львівські народовці в усіх своїх публічних виступах говорили виключно від свого імені, а не покликувались на весь український народ або на всю українську громаду»30.

Здавалось би, є всі підстави бачити в критичному ставленні Драгомановадо галичан і буковинців отой непримиренний конфлікт, який як класово-антагоністичний, ідеологічний бар’єр роз’єднував українців, розводячи М. Драгоманова і народовців на шляхи різної історичної перспективи. Парадокс у тому, що правдяни, маючи свої людські вади, ображаючись на різкість оцінок «свідомого українця»-космополіта (так себе іменував тоді Драгоманов), знову і знову закликали до згоди. У відповіді на другий лист киян редакція «Правди» писала: «Як в обох листах з України, так і в поглядах і прямованнях русько-народної партії у Галичині зовсім нема значної ріжниці: всі ми хочемо розвивати нашу малоруську народність; всі ми й годимося, що се може статись дорогою прогресу; всі ми стоїмо за свободою як поодиноких лиць, так і цілих народностей, за демократизмом і федералізмом; а що в дрібніших питаннях є деякі ріжниці, а навіть що одні сю, а другі іншу справу кладуть наперед — се зовсім природно. Та ж ні в одній партії — а тим менше у цілому народі — нема єдності всіх а всіх гадок: бувають гадки ріжні, але котра гадка прийметься більшістю, за тою піде і меншість (...) Обміна гадок однако є у всіх питаннях важна, і ми тілько вдячні будемо нашим братам українцям, коли ві всіх справах висказувати будуть свої гадки»31.

Отож, Драгомановсвої міркування висловлював завжди відверто, дбаючи про відтворення духу історії і культурного процесу. Він тонко вловлював найменше випрямлення діалектики процесу в негнучкій думці, прагнув відчути, що думається і що говориться, пишеться опонентом. Дбав про засвоєння українською культурою (літературою й критикою) новітніх наукових здобутків. Але не тільки правдяни, а й деякі київські громадяни вже в 70 роки йому дорікали як опоненти тим, що «занадто мало дає ваги національності, українофільству, а занадто далеко йде в своєму європействі і занадто багато робить уступок всеросійству»32. Це ображало Драгоманова, який в кінці життя у листі до Ом. Огоновськогознову пояснював, що любов «до рідної батьківщини» (слова Ом. Огоновського) «показується ліпше всього ділом, а не словами, але коли Ви не вбачили в нашій праці, як вона єсть, любові до України, то лишень з крайньої тенденційності»33. Драгоманов просив далі автора «Історії літератури руської» зняти «прискорений суд над тим, що в мене і товаришів моїх не видно любові до України». Щодо себе, особливо своїх праць з етнографії, то він нагадував, що завжди «одмічає національні ознаки українські», тільки «український матеріял фільтрує через решето космополітичного історико-порівняльного методу»34, який «не перешкоджа виясненню національності в народному творчестві, а єсть непремінна умова такого пояснення, без котрої всякі розмови про національне творчество будуть суб’єктивними і навіть просто фантастичними»35. Це — знову ретроспективний погляд з початку 90-х років у роки 70-ті. Такий погляд увиразнює методологію Драгоманова, яка складалася тоді в наукових студіях з історії, етнографії, фольклористики, історії літератури, проявляючись і в публіцистиці, і в тих формах літературно-критичної діяльності, до яких він тоді сам вдавався або мусив займатися з обов’язку чи необхідності: відбір і видання історичних пісень, захист української словесності на міжнародних літературних конґресах у Парижі (1878) і Відні (1881), публікація творів Ю. Федьковичаз власною передмовою, окреслення статусу й перспектив розвитку української літератури. Ці форми літературно-публіцистичних виступів не були ще власне літературно-критичними, бо в жодній з них не аналізувалися нові твори українських письменників, а згадувалися в широкому загальнокультурному контексті. За жанром до власне літературної критики належали хіба що «Переднє слово до «Повістей» Осипа Федьковича» (1876), яке того ж року вийшло у Львові окремою брошурою під назвою «Галицько-руське письменство», правда, з певними відмінами та іншою кінцівкою.

М. Драгомановпрацював над цим виданням справді як літературний критик. Він неодноразово зустрічався з письменником: приймав його в готелі у Львові, побував з цікавими дорожніми пригодами в Путилі, мандрував з Федьковичемгорами, написав про це окремі спогади, називаючи Федьковича «буковинським Шевченком». Полюбив письменника як людину, захопився прозою, тому й видав у Києві 11 повістей. Проте передмова стала просторою історичною розвідкою, в якій, крім характеристики соціяльних умов, стану освіти й культури Буковини й Галичини, розповідалось про біографію Федьковича, передруковувалися поезії, перші відгуки на попередні книги письменника. Все це мотивувалося однією фразою: «Щоб було ясно, яке місце має у галицько-руськім, а через те й в усім малоруськім письменстві Федькович, мусимо сказати хоть небагато про те, що і як писали австро-руські люди руською мовою у останні сорок років»36. Обіцяне «небагато» вилилось у сорок сторінок тексту, в якому автор від критичного розбору пропонованих творів свідомо відмовився, попередивши читачів: «Не личить нам тепер оцінювати та розбирати подрібно, що є гарного, а що хибного у писаннях Федьковича. Це треба зробити у другім місці другим разом» (с. 341). Вказавши на вторинність поезій Федьковича, самопереспіви автора, Драгоманов поцінував повісті як «цілком його власні, самостійні, яких не було ні перш, ні після у галицькім письменстві». Щоб дати читачам уявлення про їх характер, критик знову ж таки тільки вказав на міжлітературний контекст: «Для розуміючого діло (!) доволі буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв— великоруського, Квітка й Марко Вовчок— українського, Ауербах— німецького, Жорж Занд — французького...» (с. 341). Така, власне, критика... Закінчено «Переднє слово» в дусі ідей статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» із закликом до читачів «порівнювати Федьковича з другими галицькими писателями» (с. 347) і думати, як мають писати «руські писателі у Австрії, щоб дати живі плоди, а не мертві».

У кінці брошурного видання цієї передмови М. Драгомановвисловив дві діалектично-суперечливі тези, що випливали з його федералістських політичних переконань. Спрямовуючи погляд у майбутнє, він писав: «Малоруське письменство зв’яже до купи найміцніше увесь малоруський люд — в чотирьох краях: Росії, Галичині, Буковині і Угорщині» (с. 508). Водночас, на його думку, «австрійська Русь через Україну буде зв’язана з Великоруссю» через «природній зв’язок України з Великоруссю» і єдиний дух письменства.

Такі постійно повторювані твердження М. Драгомановане сприймалися правдянами і тією частиною молоді, яка об’єднувалася навколо журналу «Друг». Ідейно-політичні суперечки активізували і диференціювали літературну критику, бо відбивалися на літературних орієнтаціях та доборі до друку іншомовних творів.

Яскравим періодом такої активізації був час з весни 1875 до весни 1876 року, коли «Друг» друкував листи М. Драгомановадо редакції цього часопису і свої відповіді на них. Три листи Драгоманова — це своєрідний критичний триптих, майстерний зразок письмової полеміки і журнальної дискусії, яка дала бажаний для автора листів ефект. У редакції молодіжного журналу стався розкол, диспутанти від листа до листа фіксували моменти порозуміння, і драгоманівські адресати змінили свої позиції, зокрема, погляди на суть і завдання критики.