Розділ 1. Українські землі під владою Литви та Польщі у ХІV–ХVІ ст

Вступ

Історія України, починаючи з ХІІІ ст. тісно пов’язана з Литвою. Ще у ХІІ ст. Литва була слабким і маловажним сусідом. В ХІІІ ст. вона об’єднується в одну державу, здобуває все більше значення, а з початком ХІV ст. виступає в ролі збирача роздроблених українських і білоруських земель. Відтоді і до половини ХVІ ст. Литва відіграє рішаючу роль.

90% території Литовсько-Руської держави становили східнослов’янські землі сучасної Білорусії, України, Росії. Входження до складу держави було переважно мирним. Самі литовці зазнали великого впливу з боку слов’янських народів – переймали військову організацію, адміністративний устрій, закони, систему господарства. Панувала руська мова. Язичники литовці приймали християнство. У другій половині ХІV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Східне Поділля.

В цей же час, українські землі, що перебували під владою Польщі, Галичина, Західне Поділля потерпали від політики покатоличення та ополячення. Відбуваються інтеграційні процеси двох держав, що врешті решт призвели до підписання Кревської та Городельської уній.

Процес входження українських земель до складу Литви та Польщі та процес об’єднання обох держав розглядатимуться в розділі першому «Українські землі під владою Литви та Польщі у ХІV – ХVІ ст.»

При написанні цього розділу автор використовував джерела з історії Литовської держави, насамперед Густинський літопис, умови Кревської унії, та погляди істориків різних історичних періодів, таких як М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Антонович, та ін. що досліджували даний період.

Незважаючи на намагання Литви та Польщі об’єднатися в одну державу, цей процес після Кревської та Городельської унії призупинився. Продовження цих подій бачимо при підписанні Люблінської унії. Причини, умови та наслідки Люблінської унії 1569 р. розглянуті в другому розділі даної роботи.

Знов таки, однозначного ставлення до цих подій ми не бачимо а ні у висловлюваннях істориків дореволюційного періоду, ні у істориків радянського та пострадянського періодів.

Одне можна сказати точно, процеси об’єднання Литви та Польщі, внаслідок Кревської та Люблінської уній призвів до втрати Україною власної державності на багато століть.

Розділ 1. Українські землі під владою Литви та Польщі у ХІV–ХVІ ст

Здавна в українських літописах згадується про успішні походи київських князів проти литовських племен, які платили данину Київській Русі. Та після Батиєвої навали, яка дуже підірвала зовнішній вплив Русі, «Литва почала ярмо руське із себе скидати й з лісів виходити»¹, а незабаром і на українські землі прийшла.

Об'єднанню литовських племен у єдину державу сприяли:

• розвиток феодальних відносин;

• загроза з боку лицарів Тевтонського ордену;

• послаблення впливу Русі на Литву.

1.1 Початок литовської доби на Русі-Україні

Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 рр.)². Він об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316-1341 рр.)³ започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт, який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину⁴. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися. Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 рр.), який у 50-60-х рр. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину⁵. 1362-1363 рр. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кут-лобугу й Дмитру⁶. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.

Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо»⁷. Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів і бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди». Чимало українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава — це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду»⁸.

Іншу думку виклав відомий український історик Д. Дорошенко. Він уважав, що в певний історичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: «Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайдальше вона могла дати князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала органів управи областями... Будування фортець, їх укріплення, об’єднування залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — усе це запозичилося в Русі... Столиця Вільно в XIV ст. була власне столицею не литовської, а литовсько-руської держави. У складі цієї держави тепер етнографічні землі займали всього одну десяту частину»⁹. У наступний відрізок часу, уважає Д. Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі, особливо після Кревської унії 1385 року, «на українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за Великого князівства Литовського в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі»¹⁰.

Частина істориків уважає, що Литовсько-Руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський

князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.

На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип'якевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію¹¹.

Сучасні дослідники української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці М. Грушевського та І. Крип'якевича, уважають, що:

• державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;

• великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів та війська;

• українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію;

• починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками¹².

Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.