Давні кочеві племена на території України

Висвітлюючи цю проблему, треба підкреслити, що серед народів, які населяли територію Північного Причорномор'я, Криму, Кавказу, першими в писемних джерелах називаються кіммерійці (ІХ – перша половина VII ст.ст. до н.е.). Вони мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Хмільне та ін.), займалися скотарством і землеробством. Кіммерійці на перших порах виробляли і застосовували мідні й бронзові знаряддя праці та речі.

Слід звернути увагу на те, що кіммерійці першими на території України перейшли від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Войовничість кіммерійських племен, яка випливала з самої природи кочового скотарства, а також наявність залізної зброї сприяли здійсненню широкомасштабних походів в Малу Азію, де вони успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося.

У VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули з Причорномор'я й частково асимілювали скіфські племена. Кіммерія розпалася і зійшла з історичної арени.

Таври. У ІХ – І ст.ст. до н.е. в гірських районах Криму і по узбережжю Чорного моря, у місцевостях, що їх давні автори, зокрема Геродот, називали Таврікою, жили племена таврів. Таври займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Жили вони замкнутими общинами, для житла використовували печери. У УII ст. до н.е. Тавріку завоював понтійський цар Мітрідат, а у другій половині І ст. до н.е. її захопили римські війська.

Скіфи. У VІІ – ІП ст.ст. до н.е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної і Південно-Східної України панували скіфські племена, що прийшли зі сходу. В VII ст. до н.е. скіфи утворили політично консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е. За свідченнями Геродота, Скіфію населяли кочові і осілі племена. Скіфи-кочівники мешкали у степових районах на схід від Дніпра- Борисфена.-Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. На Лівобережжі мешкали скіфи-землероби, яких ще називали борисфенітами, на захід від Дніпра жили скіфи-орачі. Найбільш могутнім було плем’я царських скіфів, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом.

Скотарі (кочівники) випасали худобу, перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. Хлібороби жили осіло у великих поселеннях – городищах, оточених валами й ровами. Продукти скотарського та хліборобського господарства вони продавали грецьким колоніям.

Слід звернути увагу на те, в V ст. до н.е. під впливом торговельно-економічних, військових і політичних чинників патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився в державу на чолі з царем. Існувало рабство. В основі системи управління скіфським суспільством лежала так звана «варварська демократія». Найбільшого розквіту Скіфія досягла в ІV ст. до н.е., під час правління царя Атея.

Занепад могутньої скіфської держави розпочався в ІІІ ст. до н.е., що було пов’язано з появою тут нових кочових племен – сарматів. Певний час Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова. На завершення слід зауважити, що скіфи створили дуже самобутню культуру, найяскравішими виявами якої були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба та ін.), скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна зброя верхових коней.

Сармати. У III ст. до н.е. із сходу, з-за Дону прийшли нові кочові скотарські іраномовні племена – сармати. Вони панували майже 600 років – до III ст. н.е. Сармати становили не єдине однорідне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Ці племена займалися переважно кочовим скотарством та грабіжницькими війнами. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося.

Варто підкреслити, що на відміну від скіфського суспільства, у сарматів велику роль відігравали жінки, що було проявом матріархальних пережитків. Столиця сарматів – місто Танаїс, розташована на р. Дон, була і важливим торговельним центром.

З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов'янськими племенами. Одне із сарматських племен – алани, утворили союз, який досягав до Аральського моря. Вони жили переважно між Дніпром та Міусом. Розбиті гунами, алани поділилися на окремі групи, одна з яких оселилася в Криму. Багато аланів мешкало між Сіверським Дінцем та Доном, де залишилися їхні могильники. В Донецькій області сарматське поховання розкопано на окраїні села Черевського Тельмановського району. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Однак слід відзначити, що у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування озброєння середньовічного лицарства.