Проблема юридичного визначення лісу як об'єкта правового регулювання та відмежування його від об'єктів інших поресурсових галузей

ПОНЯТТЯ ЛІСУ ЯК ОБ’ЄКТА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

О. Чопик

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Проведення земельної реформи в Україні зумовлює зміну структури земельного фонду України, що тягне за собою зміни в земельному законодавстві, особливо щодо правового режиму окремих категорій земель. Це стосується і земель лісогосподарського призначення, з огляду на прийняття Лісового кодексуУкраїни у новій редакції. Базовим поняттям для визначення земельлісогосподарського призначення є поняття лісу, яке теж зазнало значних змін, тому з’ясування юридичних ознак лісу як об’єкта правового регулювання та йогопоняття є досить актуальним.

Загальноприйнятими, біологічними, “аксіомними” ознаками лісу є йогосприйняття як природного об’єкта, що має велике санітарно-гігієнічне, оздоровче, естетичне, рекреаційне значення; одного із основних елементів навколишнього природного середовища; окремої екологічною системою та природним ресурсом; джерела деревини та деяких інших видів природної сировини; природного чи насадженого людиною замкненого рослинного комплексу, в якому переважають дерев’янисті рослини і своєрідна фауна [1, с. 707].

Ліс як природний об’єкт нерозривно пов’язаний з землею, на якій він проростає. Саме тому, що такий зв’язок має не тільки біологічний, а й правовий характер, виникають різні тлумачення поняття “ліс”, які не завжди збігаються. Досить часто науковці у своїх дослідженнях звертали увагу на єдність тарозмежування понять “ліс” і “земля” у визначенні поняття лісу. Різні аспектиспіввідношення цих понять відшукуємо в працях О.І. Крассова [2], Н.І. Краснова[3], О.С. Колбасова [4], Г.Н. Полянської [5], В.Ф. Горбового [6], В.П. Непийводи [7], С.М. Шершуна [8], А.М. Мірошниченка [9] та ін.

Проблема співвідношення юридичних понять “ліс” та “земля” породжує наукову дискусію, яка відображає співвідношення двох об’єктивних тенденцій у розвитку природоресурсного законодавства. З одного боку, це тенденція до внутрішньої інтеграції цього права і відповідного законодавства. В її основу покладено об’єктивну єдність та внутрішній взаємозв’язок всієї сукупності природних ресурсів як цілісного природного комплексу. З іншого боку, є тенденція до диференціації, спрямована на детальніше правове регулювання відносин, які виникають у зв’язку з використанням окремих природних ресурсів, зокрема, лісу та землі.

О.І. Крассов вніс пропозицію створення окремого законодавчого акта, який би закріплював правове становище лісових земель, в рамках не лісового, а земельного законодавства. Було запропоновано визначення лісу як сукупності низки його природних елементів, окрім землі, так зване “юридичне поняття лісу”, що не збігається з його “біологічним поняттям” [2, с. 327–352]. Тобто, законодавче розуміння лісу звужувалось лише до лісової рослинності. Обґрунтовуючи відмінність юридичного та біологічного поняття лісу, Краснов Н.І. писав, що біологічні, економічні та інші характеристикиприродних об’єктів і відповідні їм поняття не можуть бути автоматичноприйняті юриспруденцією для використання у законодавстві, оскільки право формує поняття природних об’єктів, керуючись своїми критеріями, і поняття ці можуть збігатися, проте можуть і відрізнятись [3, с. 40]. О.С. Колбасов, дотримуючись того погляду, хоча і визнавав, що право повинно виражати потреби, які випливають з об’єктивних законів природи, і, відповідно, система юридичних понять загалом відображає реальний стан речей, ал, водночас вказував на те, що ця система понять має значну специфіку порівняно з природничими, господарсько-технічними та буденними уявленнями і поняттями [4, с. 40].

На думку В.Ф. Горбового, включення до визначення лісу землі, тварин та мікроорганізмів є безпідставним. Адже ці та інші природні компоненти, такі як надра, вода хоч і взаємопов’язані з лісами, водночас є самостійними предметами правового регулювання незалежно від місця розташування мають свій режим, зумовлений їх природними властивостями та соціально-економічною роллю [6, c. 8]. Проте з цим твердженням погодитись не можна, оскільки ліс є складним природним комплексом, що охоплює інші об’єкти навколишнього природного середовища: землю, надра, рослинність, тваринний світ. Кожен з них є окремим об’єктом правового регулювання, проте саме їх комплексне поєднання утворює такий об’єкт, як ліс.

Дослідник Непийвода В.П. вважає ліс об’єктом охорони лісового права, тобто тим осередком, навколо якого виникають і розвиваються відповідні суспільні відносини. Однак поняття “ліс” не може бути одновимірним і тотожним у всіх випадках. Тому в законодавстві потрібно відобразити два принципові аспекти поняття лісу: по-перше, як елемента довкілля в його нерозривному зв’язку з іншими елементами і, по-друге, як сукупності певних земель. Визначення лісу в ЛК України у редакції від 2006 р. не відображає єдності лісу із землею (вжито значно вужчий термін “ґрунти”) [7, с. 8].

Шершун С.М. пропонує визначити ліс як елемент географічного ландшафту, який складається із сукупності землі, дерев, що переважають чагарників, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одний і на довкілля [8, с. 8].

Науковець А.М. Мірошниченко вважає, що ліс не охоплюється поняттям “земля”, “земельна ділянка”, обґрунтовуючи це тим, що проголошення власника земельної ділянки “автоматично” власником цього природного ресурсу фактично є декларацією, не наповненою реальним змістом: власник земельної ділянки (за деякими незначними винятками, що підтверджують правило) не має змоги на свій розсуд володіти, користуватись та розпоряджатися лісами, розташованими в межах земельної ділянки [9, с. 28].

Тенденція до розмежування поняття лісу та землі простежується з часу прийняття Лісового кодексу Української РСР 1979 р. [10], в якому дано визначення поняттям “ліс” та “лісові землі”. Це було спричинене тим, що ще раніше, в Основах земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік [11] уперше в історії вітчизняного законодавства норми, які регулювали226 О. Чопик використання земель державного лісового фонду, були включені й до земельного законодавства. Відносини, пов’язані з використанням лісових земель, регулювались як земельним, так і лісовим законодавством. Таке рішення законодавця можна пояснити тим, що зазначені норми хоча формально і включені до складу лісового законодавства, проте за своєю юридичною природою є земельно-правовими.

У ст. 3 Лісового кодексу України в редакції 1994р. [12] ліс було визначено як сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Тобто, поняття лісу охоплювало землі, на яких він проростає.

Із внесенням змін Законом України №3404-IV від 08.02.2006 року [13] законодавець у частині 1 ст. 1 Лісового кодексу України (далі – ЛК України) під поняттям лісу розуміє тип природних комплексів, в якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Отже юридичне поняття “ліс” охоплює ґрунти як складову частину цього природного комплексу, не згадуючи при цьому земель.

Аналізуючи чинні норми законодавства доходимо висновку, що виключення землі з поняття лісу є лише потребою суто юридичною з метою уникнення незрозумілостей у правовому регулюванні лісів та земель лісогосподарського призначення. Так, не залишаючи землю складовою частиною лісу, законодавець

чітко вказує на те, що норми стосовно використання земель лісогосподарського призначення регулюються земельним законодавством, а норми щодо охорони, відтворення, захисту лісів – лісовим.

Крім того, у ст. 1 ЛК України [12] ліс є типом природних комплексів з відповідними ґрунтами. Згідно зі ст. 1 Закону України від 19 червня 2003 р. “Про охорону земель” [14] ґрунт – це природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості – родючості, а земля – поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Крім того, частина 2 ст. 79 Земельного кодексу України [15] визначає, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар. Ґрунти мають спільний режим із землею, їх використання, охорона та відтворення регламентується земельним законодавством [9, с. 29]. Отже, очевидною є нерозривність понять землі та ґрунту, а тому робимо висновок про те, що законодавець лише уникає слова “земля” у визначенні поняття “ліс”.

Тоді незрозумілою є така суперечлива позиція, яка водночас ототожнює та розділяє юридичне і біологічне поняття лісу. Земля є базисом, на якому проростає лісова рослинність. Без землі ліс перетворюється лише на окремі ресурси, втрачає свої природні властивості. Також у лісовому законодавстві не передбачено можливості надання у власність чи користування лісу як природного комплексу, а лише надання земельної лісової ділянки. І тільки це вже може свідчити про невідокремлюваність лісу та землі. Тому включення землі в юридичне поняття “ліс” є правильним з погляду завдань регулювання відносин, пов’язаних з використанням лісу. Це не суперечить тому, що відносини, пов’язані з використанням земель лісогосподарського призначення, є різновидом земельних відносин як предмета земельного права.

Щодо поняття земель лісогосподарського призначення, то в ЛК України [12] воно розкривається через їх склад. До цієї категорії земель належать лісові землі, на яких розміщені лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані у визначеному порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Переконливим вважаємо висновок Г.Н. Полянської про те, що землі державного лісового фонду за чинним тоді радянським законодавством мали двояке значення:

1) як частина земної поверхні за земельним законодавством;

2) як частина неподільного лісового комплексу за лісовим законодавством.

Поняття земель державного лісового фонду в земельному законодавстві булобільш абстрактне і, відповідно, менш змістовне, ніж в лісовому законодавстві, де воно конкретизувалось у нерозривному зв’язку з лісовою рослинністю[5, с. 17].

Цим нерозривним зв’язком і зумовлено включення норм, які регулюють відносини з використання лісових земель до складу лісового законодавства. У ЛК України [12] містяться не лише норми щодо охорони, захисту, використання та відтворення лісів, а й норми з приводу зміни цільового призначення та використання земельних лісових ділянок.

Крім того, лісове законодавство передбачає таке поняття, як лісоваділянка (ст. 1 ЛК України [12]), що стверджує існування прив’язки лісів до земель, на яких вони розташовані, і концепції використання та охорони лісів відповідно до цільового призначення та категорій цих земель, а не правового режиму використання та охорони лісів і земель лісогосподарського призначення.

Підсумовуючи викладене, доходимо висновків, що існування різноманітності визначень поняття “ліс” засвідчує те, що воно не може бути однорідним в усіх випадках. Біологічне та юридичне визначення лісу відрізняються, оскільки розуміння лісу як природного об’єкта та як об’єкта правового регулювання базується на різних його функціях. Проте не варто їх штучно віддаляти лише з метою уникнення правових колізій. Цілком очевидною є неможливість уникнення переплітання лісового та земельного законодавства. Юридичне визначення поняття “земля” має два значення: як частина земельного фонду (в цьому випадку вона є об’єктом правового регулювання земельного права) та як складова лісового фонду (підпадає під правове регулювання використання, захисту, відтворення та охорони лісів).

Біологічний зв’язок лісу та землі спричиняє існування і юридичного зв’язку, а поєднання цих двох природних об’єктів створює таку правову категорію, як лісові землі, що входять до складу земель лісогосподарського призначення. Тому основні вимоги до раціонального використання земель лісогосподарського призначення мають збігатися з вимогами щодо користування лісами. Включення землі в поняття лісу пояснюють неможливістю сприйняття лісу винятково як ресурсу, створеного для задоволення матеріальних потреб та господарської експлуатації. Земля є просторовим базисом, на якому проростає лісова рослинність. Викладене дає підстави сформулювати таке юридичне визначення лісу: ліс – екологічна система, яка складається з деревно-чагарникової та228 О. Чопик трав’янистої рослинності, що проростає на землі, та інших природних компонентів, які взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають одне на одного і на навколишнє природне середовище.

29. Проблеми постійного і тимчасового користування лісами (за науковими працями доц. Т.Г. Ковальчук)

Право постійного і тимчасового користування лісами: юридичні ознаки та особливості змісту (КОВАЛЬЧУК Т.)

Право користування лісами в теорії екологічного права розглядається як один із видів права природокористування та як один із юридичних титулів використання лісів.

Право користування лісами, зокрема види права користування лісами як складова правового режиму лісів, досліджувались науковцями [1].

Разом із цим у сучасних умовах господарювання та ведення лісового господарства, використання лісів фізичними та юридичними особами на різних юридичних титулах виникає потреба в більш детальному розгляді таких видів права користування лісами, як постійне та тимчасове з точки зору виділення особливостей суб’єктно-об’єктного складу, підстав набуття та змісту.

У теоретико-правовому аспекті право користування лісами можна розглядати як об’єктивну та суб’єктивну категорії, як правовідношення.

Як об’єктивна категорія право користування лісами є інститутом лісового права — складової природоресурсного права, а саме сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері багатоцільового використання, відтворення та охорони лісів, визначають суб’єктний та об’єктний склад, особливості використання різних лісових ділянок на юридичному титулі права лісокористування, закріплюють права та обов’язки лісокористувачів, підстави набуття та припинення прав на постійне чи тимчасове користування лісовими ділянками.

Як суб’єктивна категорія право користування лісами є встановленою об’єктивним правом можливістю юридичних і фізичних осіб здійснювати реалізацію прав та обов’язків щодо користування лісовою ділянкою, а у випадках, передбачених законом, і земельною лісовою ділянкою.

Право на постійне користування лісами в теоретико-правовому аспекті характеризується такими юридичними ознаками, які вирізняють його серед інших прав на користування лісами:

1) об’єктом є ліси на земельних ділянках державної та комунальної власності;

2) суб’єктами можуть бути лише спеціалізовані державні або комунальні лісогосподарські підприємства, інші державні та комунальні під

приємства, установи та організації, у яких створені спеціалізовані господарські підрозділи;

3) зміст становлять права і обов’язки постійних лісокорис- тувачів, визначених законодавством та спеціальними дозволами;

4) право постійного лісокористування набу- вається у порядку надання або вилучення і наступного надання земельних ділянок державної або комунальної власності на невизначений термін для ведення лісового господарства;

5) справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісогосподарського призначення;

6) неможливість вільного розпорядження лісами на земельних ділянках державної або комунальної власності без рішення органів державної влади або місцевого самоврядування;

7) може бути припинено лише з підстав, визначених законом;

8) по- свідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Зупинимось на окремих проблемних питаннях зазначених ознак. Чинний Лісовий кодекс України (далі — ЛК України) в редакції від 8 лютого 2006 р. [2] обмежив коло суб’єктів права постійного користування лісами у зв’язку з тим, що Земельним кодексом України (далі — ЗК України) в редакції від 25 жовтня 2001 р. [3] ще раніше було обмежено коло суб’єктів, які можуть набувати земельні ділянки на праві постійного користування з 1 січня 2002 р.

Разом із цим відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 21 вересня 2005 р. право постійного користування земельними ділянками (у тому числі земельними ділянками лісового фонду. — Авт.) зберігається за юридичними та фізичними особами, які відповідно до попередньої редакції ЗК України (та ЛК України. — Авт.) набули право користування земельними ділянками лісового фонду до 1 січня 2002 р. та не переоформили його в період з 1 січня 2002 р. до 22 вересня 2005 р. і продовжують використовувати їх за цільовим призначенням.

Згідно зі ст. 7 Земельного кодексу в редакції від 13 березня 2002 р. у постійне користування земельні ділянки надавались: 1) громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства; 2) сільськогосподарським підприємствам та організаціям; 3) громадським об’єднанням; 4) релігійним організаціям; 5) промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям; 6) військовим частинам, установам, військово-навчальним закладам, підприємствам та організаціям Збройних сил України, іншим військовим формуванням та внутрішнім військам; 7) спеціалізованим підприємствам лісового господарства тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Лісового кодексу в редакції від 21 січня 1994 р. у постійне користування земельні ділянки лісового фонду надавались спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково- дослідних робіт.

Характерною ознакою права постійного користування лісами є його набуття шляхом надання земельних ділянок державної або комунальної власності.

Реалізація положень чинного ЛК України та ЗК України щодо набуття у постійне користування лісів на землях комунальної власності буде можлива лише після реального розмежування земель державної власності на землі цієї та комунальної власності. До цього слід керуватися п. 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, згідно з яким до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.

Разом із цим, з огляду на прийнятий пізніше Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р. [4], є підстави вважати, що навіть до остаточного розмежування земель відповідні сільські, селищні міські ради не вправі самостійно розпоряджатися тими з них, які відповідно до вимог ст. 6 зазначеного Закону належать, зокрема, до земель під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; земельними ділянками, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельними ділянками зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; землями під казенними підприємствами; земельними ділянками, на яких розташовано державні, зокрема лісогосподарські, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти тощо. Рішення щодо надання таких земель у постійне користування, як і у приватну чи комунальну власність, відповідні органи місцевого самоврядування з огляду на вимоги ч. 3 ст. 17 ЛК України можуть приймати лише за згодою відповідних державних органів, підприємств, у віданні яких перебувають такі землі.

Змістом правовідносин у сфері постійного лісокористування є права та обов’язки постійних лісокористу- вачів, які зумовлені інтересами суспільства в екологічній сфері, цільовим використанням лісових ділянок на зазначеному юридичному титулі.

Підприємства, установи, організації здійснюють ведення лісового господарства з урахуванням господарського призначення лісів, природних умов і зобов’язані:

1) забезпечувати посилення водоохоронних, захисних, кліматорегулюючих, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних властивостей лісів з метою поліпшення навколишнього природного середовища та охорони здоров’я людей;

2) забезпечувати безперервне, невиснажливе і раціональне використання лісових ресурсів для задоволення потреб виробництва і населення в деревині та іншій лісовій продукції;

3) здійснювати відтворення лісів;

4) забезпечувати підвищення продуктивності, поліпшення якісного складу лісів і збереження біотичного та іншого природного різноманіття в лісах;

5) здійснювати охорону лісів від пожеж, захист від шкідників і хвороб, незаконних рубок та інших пошкоджень;

6) раціонально використовувати лісові ділянки.

Аналіз змісту ч. 1 ст. 19 ЛК України, яка містить перелік прав постійних лісокористувачів, дає змогу поділити такі права на дві групи: права у галузі ефективного використання лісів та права у сфері реалізації інших майнових і немайнових прав. До першої групи, зокрема, належать право самостійно господарювати в лісах, виключне право на заготівлю деревини; до другої — право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її реалізації; право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законодавством; право здійснювати відповідно до законодавства будівництво доріг, спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд, необхідних для ведення лісового господарства.

Так, наприклад, виключне право на заготівлю деревини означає, що тільки постійні лісокористувачі мають право на заготівлю деревини в порядку проведення рубок головного користування, а також інших рубок, пов’язаних із веденням лісового господарства (поліпшення якісного складу угідь, розчищення лісових ділянок, вкритих лісовою рослинністю тощо) відповідно до спеціальних дозволів. Правову основу реалізації зазначеного права становлять статті 43-44, 69-71 ЛК України, Порядок спеціального використання лісових ресурсів та Порядок видачі спеціальних дозволів на використання лісових ресурсів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2007 р. № 761 [5]; Правила поліпшення якісного складу лісів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2007 р. № 724 тощо [6].

Перелік обов’язків постійних лісокористувачів як складова змісту права постійного користування лісами, що визначається ч. 2 ст. 19 ЛК України, можна поділити на такі три групи:

1.)У сфері відтворення і комплексної охорони лісів: а) забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, здійснення інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого розвитку; б) вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування, здійснювати використання лісових ресурсів способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; в) забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об’єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства.

2.)У сфері ефективного використання лісів та земель: а) дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; б) вести первинний облік лісів; в) дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель; г) своєчасно вносити плату за спеціальне використання лісових ресурсів.

3.)У сфері реалізації інших майнових та немайнових обов’язків: забезпечувати безперешкодний доступ до об’єктів електромереж, інших інженерних споруд, які проходять через лісову ділянку, для їх обслуговування.

У правовому значенні тимчасове користування лісами характеризується специфічними рисами, які визначають особливу юридичну природу зазначеного виду спеціального використання лісів:

1) об’єктом тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності;

2) залежно від терміну тимчасового користування лісами таке користування може бути довгостроковим (від 1 до 50 років) та короткостроковим (до одного року);

3) підставою довгострокового тимчасового користування лісами є договір на довгострокове тимчасове користування лісами, а підставою короткострокового тимчасового користування лісами є спеціальний дозвіл;

4) встановлення законодавцем переліку потреб, для яких надаються лісові ділянки: а) на умовах довгострокового тимчасового користування лісами — для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт; б) на умовах короткострокового тимчасового користування лісами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб, передбачених ЛК України;

5) платність тимчасового користування лісами;

6) зворотність, тобто повернення лісових ділянок власникам або постійним лісокористувачам після закінчення терміну тимчасового користування лісами;

7) заборона для суб’єктів права тимчасового лісокористування на передачу лісової ділянки в тимчасове користування іншим особам як вид спеціального використання лісових ресурсів;

8) відповідно до чинного ЛК України право тимчасового користування лісами здійснюється на лісових ділянках, які виділяються для певних потреб, без надання земельних ділянок (на відміну від права на постійне користування лісами, якому передує оформлення права постійного користування земельною ділянкою лісогосподарського призначення). Разом із цим право тимчасового користування лісами зберігається за суб’єктами, які набули за раніше чинним Лісовим кодексом земельні ділянки лісового фонду як на умовах довгострокового тимчасового користування, так і на умовах оренди, за умови використання останніх за цільовим призначенням та якщо не закінчився строк, на який надавались земельні ділянки лісового фонду. Відповідно до статей 9, 10 Лісового кодексу від 21 січня 1994 р. у тимчасове користування за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду могли надаватися підприємствам, установам, організаціям, об’єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам (далі — тимчасові лісокористувачі) для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду могло бути: короткостроковим — до 3 років і довгостроковим — від 3 до 25 років. Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформлялося договором. У тимчасове користування земельні ділянки лісового фонду могли надаватися на умовах оренди.

Набуття права тимчасового користування лісами відповідними суб’єктами як процедура, як сукупність юридично значимих дій, з настанням яких виникає право довгострокового або короткострокового тимчасового користування лісами, має особливості, на яких доцільно зупинитись детальніше, оскільки належне правове регулювання зазначених відносин є однією зі складових механізму гарантування права користування лісами.

Згідно зі ст. 18 ЛК України право довгострокового тимчасового користування лісами державної власності набувається без вилучення земельних ділянок у постійних користувачів лісами.

Це право виникає на підставі сукупності юридично значимих дій, серед яких можна виокремити:

1) подання зацікавленими юридичними або фізичними особами клопотання або заяви про виділення лісової ділянки для потреб, визначених ч. 3 ст. 18 ЛК України до органів виконавчої влади або місцевого самоврядування;

2) розгляд зазначеної заяви чи клопотання та направлення її (його) на погодження з постійним користувачем лісами (постійними користувачами лісами є спеціалізовані державні лісогосподарські підприємства, інші державні підприємства, установи, організації, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи) та органом виконавчої влади з питань лісового господарства АР Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства (такими органами є Республіканський комітет АР Крим з лісового і мисливського господарства та обласні управління лісового та мисливського господарства, положення про які затверджено наказом Держкомлісгоспу від 4 липня 2007 р. № 223);

3) після погодження заяви або клопотання із зацікавленими органами, прийняття рішення про надання:

а) лісової ділянки на умовах довгострокового тимчасового користування лісами для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт; б) мисливських угідь для потреб мисливського господарства;

4) укладання договору: а) довгострокового тимчасового користування лісовою ділянкою між постійним лісо- користувачем та зацікавленими юридичними чи фізичними особами;

б) користування мисливськими угіддями між постійним користувачем земельних ділянок, на яких знаходяться угіддя, та суб’єктом господарювання.

Набуття права довгострокового тимчасового користування лісами приватної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок у суб’єктів права приватної власності на ліси (ними можуть бути юридичні особи України або громадяни України).

Це право виникає на підставі сукупності юридично значимих дій, серед яких можна виокремити:

1) подання заяви або клопотання про виділення лісової ділянки для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт до власника лісів, до якої додаються документи про можливість здійснення зазначених видів діяльності;

2) розгляд заяви чи клопотання, розробка і погодження умов договору на довгострокове тимчасове користування лісами та його підписання;

3) реєстрація договору в органі виконавчої влади з питань лісового господарства АР Крим, територіальних органах центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.

Чинним ЛК України визначені умови та підстави набуття права на короткострокове тимчасове користування лісами:

1) зазначена законом мета користування: для заготівлі другорядних лісових матеріалів (живиці, лубу та кори, деревної зелені, деревних соків — ст. 72 ЛК України), здійснення побічних лісових користувань (заготівля сіна, випасання худоби, розміщення пасік, заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, збирання лісової підстилки, заготівля очерету — ст. 73 ЛК України) та інших потреб, передбачених ЛК України (наприклад використання корисних властивостей лісів на умовах короткострокового тимчасового користування — ст. 74 ЛК України);

2) короткострокове тимчасове користування лісами набувається без вилучення земельних ділянок у власників лісів, постійних лісокористувачів;

3) суб’єктами права короткострокового тимчасового користування лісами є: підприємства, установи, організації, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи (далі — лісокористувачі).

Підставою набуття права короткострокового тимчасового користування лісами є надання спеціального дозволу (лісового квитка) власником лісів або постійним лісокористувачем зазначеним вище лісокористувачам відповідно до їх заявки на заготівлю другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних лісових користувань, використання корисних властивостей лісів на умовах короткострокового тимчасового користування.

Надання спеціального дозволу (лісового квитка) здійснюється відповідно до Порядку видачі спеціальних дозволів на використання лісових ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2007 р. № 761. Форма лісового квитка наведена у додатку 2 до цього Порядку.

Лісовий квиток видається щороку на підставі лімітів використання лісових ресурсів під час заготівлі другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних лісових користувань (у межах території та об’єктів природно-заповідного фонду — за погодженням з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АР Крим, територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища (державні управління охорони навколишнього природного середовища в областях, містах Києві та Севастополі). Передача лісового квитка іншому лісокористувачеві може здійснюватись власником лісів або постійним лісокористувачем, які видали квиток, на підставі письмової заяви. Відмітка про передачу лісового квитка робиться в усіх його примірниках. З моменту видачі лісового квитка виділені лісокористувачеві лісові ділянки (лісосіки) здаються під його охорону.

Права та обов’язки тимчасових лісокористувачів на умовах довгострокового та короткострокового користування як складова прав та обов’язків природокористувачів та лісокористувачів, як складова правовідносин тимчасового довгострокового та короткострокового лісокористування зумовлені цільовим використанням лісових ділянок, додержанням екологічних вимог при використанні лісових ресурсів та передбачені статтями 20, 21 ЛК України.

Отже, такі види права користування лісами, як постійне та тимчасове (довгострокове та короткострокове), мають суттєві особливості з точки зору суб’єктно-об’єктного складу, змісту, підстав набуття такого права.