Розділ 1. Онтологія та епістемологія М. Драгоманова

1.1 Позитивізм
Перш ніж розпочати безпосередній аналіз історіософських поглядів та соціальної філософії М. П. Драгоманова, розглянемо деякі загально філософські принципи його світогляду.
Дослідники відзначають передусім великий внесок Михайла Драгоманова в українську культуру, особливо в її суспільно-політичну думку. Його вважають істориком, фольклористом, літературознавцем, етнографом, публіцистом, громадським діячем. Предметом особливої зацікавленості досі виступали переважно дві останні характеристики. При цьому, звичайно ж, зазначається, що Драгоманов займався науковою працею, певний час викладав у Київському університеті. Проте ця його діяльність, а надто те, що він передусім був ученим і мислителем, присутня в драгоманознавстві на другому плані, відіграючи допоміжну, часом навіть декоративну роль. Предметом спеціального ґрунтовного аналізу вона досі не стала. А тим часом саме вона має посісти центральне місце в дослідженнях спадщини цього діяча, особливо філософських засад його світогляду, оскільки він був передусім ученим і мислителем, а вже потім публіцистом, громадським діячем тощо. Принаймі з цього треба розпочинати осмислення його творчого доробку. Адже за кожним питанням чи проблемою, над якими він працював, неодмінно проглядається постать ученого європейського рівня, для якого найвищим авторитетом, образно кажучи навіть “моральним принципом” власної поведінки, за будь-яких обставин була наукова істина. Вище за неї він нічого не знає.
З величезної спадщини Драгоманова на сьогодні чи не найменше вивчені філософські засади його світогляду. Це має свої причини. Найголовніша з них, гадаємо, пов’язана зі складністю вичленення зі значного за обсягом літературного доробку вченого тих філософськи значущих ідей, які визнавав і якими послуговувався в науковій діяльності не професійний філософ, а представник іншої суспільної науки, і на яких ґрунтувався його світогляд. Драгоманов не залишив жодної праці, де б спеціально виклав і обґрунтував метафізичні передумови свого світогляду. Все це “розпорошене” фрагментами по різних працях, що, звичайно ж, ускладнює процес “творення” образу Драгоманова як філософа.
Ще важче виокремити ту філософію, якою послуговувався Драгоманов як теоретико-методологічною засадою й інструментарієм в аналізі досить далеких від філософії питань. Щоправда, можна знайти прямі зауваження вченого на кшталт того, що він визнає такий світогляд, який “не признає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а бачить тільки переміну (еволюцію)” [8, 196]. Однак вони трапляються в його працях не дуже часто.
Дослідження світогляду Драгоманова слід розпочинати з аналізу ідей, чітко сформульованих уже в магістерській дисертації “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит” (1869), де він більш-менш повно викладає своє ставлення до різних філософських учень, підкреслюючи водночас власні уподобання. Більш того, можна цілком впевнено стверджувати, що на час написання магістерської дисертації Драгоманов уже сформувався як учений і мислитель. Пізніше його погляди, а надто філософські засади світогляду, якоїсь принципової зміни не зазнали.
Всі, хто досі досліджував спадщину Драгоманова, сходяться на тому, що він був позитивістом або близько до нього стояв. Саме в його магістерській дисертації найчіткіше сказано про ставлення до позитивізму. Український учений переконаний, що основні й найправильніші, на його погляд, ідеї позитивізму зводяться до таких положень. Прогрес людського життя здійснюється закономірно, відповідно до епох, які змінюються не фаталістично, а органічно й логічно випливаючи одна з одної. Прогрес залежить від безперервного розумового розвитку. Ці засади позитивної школи, гадав Драгоманов, “дають підстави для висування таких положень: а) знаходячись у зовнішніх умовах, які не паралізують розвиток, раз започаткована цивілізація народу розвивається безперервно і органічно за певними логічними ступенями; б) прогрес цивілізації проявляється і в свою чергу обумовлюється головним чином силою свідомості наукової, політичної й моральної ” [5, 5]. Наведеними положеннями вчений широко послуговуватиметься як методологічною основою у своїх історичних дослідженнях. Особливо імпонувало йому останнє з них. Проте щодо нього Драгоманов вважав за потрібне зауважити: “Хоч знання і є основою для раціонального політичного і морального облаштування суспільства, однак повне, безпомилкове знання у багатьох відношеннях є справою майбутнього. У минулому ж головний стимул прогресу полягав не стільки в безпомилковому знанні, скільки в напрузі розуму над певними питаннями, - у свідомості. Так, наприклад, хибна в науковому відношенні ідея про золотий вік все-таки рухала моральний розвиток, вказувала людям певний ідеал (мир, рівність, моральну чистоту). Так, у 18 ст. не менш хибна ідея про походження суспільства із договору і про представницьке правління в лісах Німеччини рухала все-таки політичний розвиток європейських народів і таке інше” [5, 6].
Очевидно, що ці твердження суперечать класичному позитивізмові. Що ж до останнього, то Драгоманов слушно відзначає, зокрема, що спроби Канта підвести всі явища історичного життя під теологічну, метафізичну й позитивну рубрики стосуються лише релігійно-наукового боку історичного життя і не можуть без натяжок пояснити всі явища життя політичного й соціального. Крім того, достатньо повно позитивізм не сформулював положення про значення розумового розвитку як умови прогресу. Не визначився він і в питанні про прогрес в історії: чи відбувається він у житті кожного народу, чи тільки у послідовному ланцюгу народів, що зветься людством [5, 6].
Як бачимо, немає належних підстав беззастережно зараховувати Драгоманова до табору позитивістів. Сам він зазнав значного впливу цього напряму і пророкував йому блискуче майбутнє серед тогочасних соціологічних учень. Проте всіх без винятку його ідей не приймав. Як слушно зазначає Лисяк-Рудницький, “позитивізм Драгоманова можна обмежити до вимог свободи наукових досліджень, якій би не перешкоджали релігійні чи якісь заборони” [10,308 ].
Водночас доводиться визнати, що саме ідеї позитивізму найбільше імпонували українському вченому, особливо ті з них, в яких визнавалась необхідність точного (на зразок природничо-наукового) знання в царині суспільствознавства. У праці “Положення і завдання науки стародавньої історії” Драгоманов прямо писав, що ми мусимо визнати правильність принаймні двох вимог позитивізму щодо історичної науки, а саме: історична наука, по-перше, повинна дати такі точні узагальнення, які дають науки математичні, фізико-хімічні та біологічні, тобто покликати відкривати закони розвитку суспільства; по-друге, вона повинна дати висновки,які мають таке саме практичне значення, як і висновки природних наук [7, 78-79].
Драгоманов переконаний у безмежних можливостях людського розуму пізнати й перетворити навколишню дійсність. І хоч наука “не одразу доводить людей до правди, хоч і по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди” [6, 16]. Він прямо заявляв, що тільки розум та наука виведуть людей із біди й темряви. У цьому пункті позиція Драгоманова значною мірою співзвучна з позитивізмом, котрий прагнув довести, що “супранатуральне і легендарне світоспоглядання втратило всякий смисл і значення з настанням цього енергійного прагнення до науки, до позитивного знання… Розум, наука, свобода – ось є нові сили, які ведуть до неминучого оновлення” [9, 11]. Саме наука прагне досягти такого результату, такої доктрини, яка могла б обійняти все, що тільки може регулювати життя і розвиток людства. Більше того, “вплив розумової діяльності є єдина корінна причина соціального прогресу” [9, 25], вона лежить в основі всіх великих перемін, пережитих людством. Драгоманов уважає також, що творчим чинником історії є інтелект. Проте, визнавши людину найвищою цінністю, український учений вступає в очевидну суперечність із класичним позитивізмом. Слушною, гадаємо, є думка сучасних дослідників про те, що не тільки людина як найвища цінність, але й між індивідуальні та міжнаціональні взаємини оцінювались Драгомановим з огляду на ідеал справедливості. Остання не вважалася метафізичним поняттям, що має бути еліміноване на засадах строго критичних наукових підходів. Драгоманов не був позитивістом і раціоналістом того ґатунку, котрих віра в наукову істину як вищу цінність призводить до етичного скептицизму чи релятивізму. Детермінізм як спосіб наукового пояснення явищ він поєднував з ідеалізмом шляхом визнання людини вільною в основі своїй істотою [12, 86].