Живопис, архітектура, скульптура Італії Доби Відродження

В історії Відродження виділяють три етапи: раннє, зріле та пізнє Відродження. Найбільш тривалими вони були в Італії, де на кожний період припадало майже століття. Італійське Відродження грає особливу роль у всьому західноєвропейському Відродженні, як своєрідний еталон.

Отже, колиска Відродження — Італія. Тут зародилась ця епоха, тому місцевий Ренесанс (до речі, термін «Renissance» запровадив італійський мислитель та художник Джорджо Вазарі; він так назвав період з 1250 по 1550рр. На його думку, це був час відродження античності) має власну періодизацію. Проторенесанс (дученто і треченто – XII-XIII – XIII-XIV ст.), Раннє Відродження (кватроченто XIV-XV ст.), Високе Відродження (чінквеченто XV-XVI ст.), Пізнє Відродження (кінець XVI ст.). Однак Італійське Відродження являє собою не загальнонаціональний рух, а ряд рухів у різних центрах Італії. Цьому причиною є передусім роздробленість країни. Найбільш повно риси Відродження проявилися у Флоренції. Рим Мілан, Неаполь та Венеція також пережили цю епоху, проте не так інтенсивно, як Флоренція. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху в Італії насамперед в апології краси світу і людського тіла, плотської любові.

Живопис. Справжній початок нової епохи справедливо пов’язується з ім’ям живописця-реформатора Джотто ді Бондоне (1266-1337) з Флоренції.

Він був провісником Ренесансу (Проторенесанс). Його мистецтво знаменувало собою відхід від середньовічних канонів та ствердження того мистецтва, яке виражає все: і божественне, і людське. Джотто стверджував природне мистецтво, і разом з тим привабливе та гармонійне. Мірилом його художнього смаку стала моральна реалістична ідея, згідно їй почуття не гіперболізується, а переводиться в дію. Майстер вдається до типово живописного засобу — передачі світовідчуття цілком за допомогою кольору (”Мадонна на троні”). Живопис Джотто — це не ілюстрація священної історії, це саме живопис з властивими йому специфічними виражальними засобами. З-поміж робіт Джотто краще з усіх збереглися фрески Капелли дель Арена (Скровеньї) у місті Падуя (1303-1306). Тут фрески розташовані у три ряди вздовж глухої стіни. Інтер’єр простої одноніфної Капелли освітлюється п’ятьма вікнами на протилежній стіні. Внизу на живописно імітованім цоколі з рожевих та сірих квадратів розміщено 14 алегоричних фігур пророків та благодійників. Над входом у Капелу — розпис "Страшний суд", на протилежній стіні — сцена "Благовіщення". 38 сцен з життя Христа та Марії Джотто поєднав у витончене ціле, створивши великий епічний цикл. Євангелічні сюжети представлені Джотто як реальні події. Живою мовою розповідається про проблеми та почуття, які хвилювали людей у всі часи: про щиросердність та взаєморозуміння ("Зустріч Марії та Єлизавети", "Зустріч Іоакіма та Анни біля Золотих воріт"), про глибину скорботи, смиренності та одвічну сильну материнську любов („Оплакування”). Сцена сповнені внутрішньої напруги, як, наприклад, „Воскресіння Лазаря”, іноді пронизливі у своєму трагізмі "Несіння хреста".

Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Головним досягненням нового живопису була перспектива: вперше за довгі століття зображення ніби набуло реальності, відчутності. Найбільші художні школи Італії знаходились у Пізі та Сієні. На початку XV ст. Відродження в Італії остаточно перемогло готику. Виник могутній осередок ренесансної культури у Флоренції. Творчість великих майстрів кватроченто (Раннє Відродження) пронизане ідеалами гуманізму, воно піднімає людину над рівнем буденності — Донателло, Мазаччо, Ботічеллі („Народження Венери”).

Славетні художники епохи посіли чільне місце у суспільному житті, уособлюючи в очах сучасників дух та славу нації. Творчість їх відрізняється різнобічністю та широтою, про що свідчать психологічні образи Леонардо да Вінчі, гармонійна досконалість мистецтва Рафаеля, грація та чуттєвість Корреджіо, могутній драматизм та титанічний розмах творчості Мікеланджело. Еволюція венеціанського живопису чінквеченто відобразилася у творчій біографії Тиціана. В раннім періоді Тиціан був близький до Джорджоне (Художник венеціанського Високого Відродження, який першим звернувся до міфологічних сюжетів. Пейзаж, природа, прекрасне оголене тіло —об’єкти поклоніння для нього.) з котрим співпрацював. У порівнянні з Джорджоне Тиціан менш ліричний та витончений, його жіночі образи більш «приземлені», однак по-своєму не менш привабливі. Спокійні, золотоволосі, повнотілі жінки Тиціана – то оголені, то в багатому вбранні — це сама природа, «вічна краса», не добра і не зла, не розумна і не тупа, у своїй відвертій чуттєвості абсолютно цнотлива. Природа, жінка, живопис, — не розділі поняття для Тиціана.

Архітектура. В архітектурі Італії перші паростки нових тенденцій часу були помітні вже на початку XV століття. Одним з основних моментів стала відмова від кам’яної каркасної конструкції готики та перехід на нову конструктивну систему, спрощену, економічну, достатньо гнучку. Це була низка споруд з цегляними стінами та склепінням (коробковим, хрестовим, зімкнутим, вітрильним, сферичним, ляльковим), у яких частково застосовувалося дерево. Цегляні конструкції облицьовували — тиньком, каменем чи мармуром. Це покриття використовувалося як зовнішній шар, що набував декоративно-пластичного вигляду. В епоху Відродження в сфері мистецтв на перший план виходить творча особистість майстра-художника, майстра-архітектора з власною індивідуальністю. Архітектор епохи Відродження приходить на зміну цеховому майстрові готики. У світову історію Італійський Ренесанс вписав імена Брунеллескі, Мікеланджело, Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Браманте, Альберті та інших.

До числа найбільш характерних мотивів архітектури раннього Відродження варто віднести: аркаду на невеликих колонках; філенки* в рамках; лопатки чи пілястри з ланцюжковим, канделябровим орнаментом; великий виступ карнизу, що вінчає фасади будівель; у період зрілого Відродження — мотив римської архітектурної комірки (замість аркади) тощо.

Поява нового стилю вперше саме в Італії пояснюється тим, що у XIV-XV століттях вона була провідною країною світу, через її територію проходили в той час торгові шляхи, що з’єднували Європу зі Сходом. Це призвело до розвитку мануфактурної промисловості, значного зростання класу ремісників, збагачення суспільної верхівки. В Італії швидко ростуть міста-промисловці, такі, як Флоренція, портові — Генуя, Венеція. Міське життя тут набуває розвинутих форм. Розвиток архітектури Відродження в Італії може бути розділений на три етапи: ранній період — XV ст., високий період — перші три десятиліття XVI століття та пізній — 1530-1580 рр. Ранній період пов’язаний з провінцією Тоскана та її головним містом Флоренцією — колискою мистецтва та архітектури італійського Ренесансу. Перші споруди з рисами нового стилю тут з’явились на початку XV століття, напротивагу — в Північні Італії та Венеції вони виникають лише всередині століття. Подальше переміщення центру архітектурної діяльності Італії до Риму пояснюється ростом політичної активності папства.

Ранній період носив перехідний характер: частковий влив рис готики, ордери зводяться без суворої пропорційної побудови. Велику роль відіграє орнаментація. Високий період асоціюється з роботою знаменитих майстрів, виникають величні задуми, ведеться будівництво Ватикану та собору святого Петра. Архітектура стає більш стриманою та зразковою у пропорційному відношенні. Орнамент застосовується рідко, від архітектури чекають монументальності, величності. Пізній період — подальший розвиток попереднього, однак у ньому виявляються і нові риси: прагнення до декоративності, краси і деякого ускладнення форм. Має місце відоме протиріччя між прагненням до офіційної, академічної суворості архітектури та тяжінням до живопису. Остання тенденція досягла розвитку в архітектурі бароко.

Протягом віків в Італії сформувався окремий тип міського будинку, прямокутного, із замкненим, часто квадратним подвір’ям. Багаті родини будують в центральній частині міста великі будинки планувальної структури — особняки палацового типу — палаццо. У Флоренції, Венеції та в Римі вони зазвичай триповерхові, а в численних містах північної Італії — двоповерхові. Будівлі ці мали кубічну форму, фасади відрізнялися пласкістю і були позбавлені якихось виступів. Єдину поверхню фасаду, облицьованого каменем, завершував карниз, сильно висунутий уперед. Дах при цьому з вулиці не було видно. Кращі зразки палаццо XV ст. зосереджені у Флоренції. Флорентійське палаццо, що слугувало зразком для спорудження пізніше у Римі та в інших центрах Італії, вирізнялося особливою строгістю. Вони нагадували кріпосні споруди романо-готичного часу. Цьому сприяла їх замкнута, лаконічна форма, облицювання грубими блоками каменю, невеликі вікна, що подекуди (перший поверх) прикривалися ґратами.

Ознаки стилю Відродження розмаїті, переважно пов’язані з національними особливостями архітектури, проте можна виділити головні мотиви в архітектурах різних країн; це — симетрія композиції, ділення будинку з допомогою горизонтальних тяг на поверхи, чіткий метричний порядок у розташуванні віконних отворів та архітектурних деталей — рівновіддалене розміщення. Всі ці ознаки присутні у палаццо Медичі-Рікарді,побудованому в середині XV ст. у Флоренції архітектором Мікелоццо((1396-1472; Флоренція) наслідувач традицій родоначальника архітектури Відродження Брунеллескі).

Невдовзі строгі та архаїчні кріпосні палаццо у Флоренції відходять на другий план. Починається будівництво споруд з іншою системою обробки фасадів із застосуванням ордерів. Найбільш відомим та показовим є палаццо Ручелаї італійського вченого-архітектора раннього періоду Леона Батиста Альберті (1404 - 1472). На фасадах його палаццо у всіх трьох поверхах були застосовані ордери у вигляді пілястр. Правильне чергування пілястр та арок віконних отворів нагадує римську ордерну аркаду. Л.Б. Альберті — приклад всебічно розвинутої особистості епохи Відродження (живописець, органіст, літератор, архітектор). Він був не тільки архітектором-практиком, а й теоретиком мистецтва. У теоретичних трактатах Альберті узагальнив досвід сучасного йому мистецтва та гуманістичної науки в області вивчення античної спадщини. В архітектурі використовував античну ордерну систему (церква Сант-Андреа в Мантуї, церква Святого Франциска в Ріміні).

Будівництво палаццо для представників вельможного панства — це не єдина тема італійської архітектури XV століття. Велике значення мали громадські будівлі; першою такою будовою був виховний дім Оспєдальї дельї Інноченті у Флоренції — робота основоположника архітектури Відродження Філіпе Брунеллескі. Це невисока двоповерхова споруда з проявами рис та ознак нового стилю: арочна галерея на фасаді. Філіпе Брунеллескі (1377-1446; Флоренція) — італійський вчений, архітектор, скульптор. Син нотаріуса. Учився та працював у Флоренції; у 1402-09рр. вивчав у Римі античну архітектуру. Після 1410 року Філіпе знайшов себе, як архітектор, інженер та математик, ставши одним із засновників архітектури Відродження та автором наукової теорії перспективи. Грандіозним на той час був зроблений ним купол (8-гранний, діаметром 42 метри) для Собору Санта-Марія дель Фьоре (1420-1436). Це перший масштабний пам’ятник ренесансної архітектури та інженерії. Купол складається з двох оболонок, зв’язаних між собою горизонтальними кільцями. Брунеллескі вдало використовував ордер у базилікальних церквах Сан-Лоренцо (1422-46) та Санто-Спіріто (почата у 1444), розділивши нефи колонами и розчленивши стіни пілястрами. Гуманізм та поетичність творчості Філіппе, монументальність його будівель, життєствердна сила його образів, масштабність і витонченість, поєднання творчої свободи із науковою обґрунтованістю задумів автора визначили великий вплив Брунеллескі на наступний розвиток архітектури Відродження.

Високий етап італійської архітектури Відродження ознаменувався боротьбою героїчного характеру за ренесансні ідеали. Титанічна міць образів, сповнених духовної та фізичної активності. Класичний стиль Високого Відродження в архітектурі сформувався у Флоренції, потім були створені монументальні пам’ятники у Римі, а пізніше центром стала Венеція. В архітектурі (Донато Браманте, Рафаель) гармонія, монументальність, чітка врівноваженість образів досягли апогею. Виникли великі архітектурні ансамблі, що вражали цільністю задуму та багатством композиційних прийомів.

Донато Браманте (Bramante) (1444-1514) — італійський архітектор епохи Відродження (ранній та високий етап італ. архітектури). Юність провів в Урбіно, де познайомився з провідними гуманістичними ідеями П’єра делла Франческі та Лучано Лаурані. У 1477 р. переїхав до Мілану, де зацікавився архітектурними пошуками Леонардо да Вінчі. Спершу виступав, як живописець, що відобразилось і на його архітектурній роботі — реконструкції церкви Санта-Марія пресо Сан-Сатіро у Мілані (1479-83): перспективний розпис та рельєф на склепінні хору; там були змальовані гармонічні центричні композиції сакристії та невеликої капелли Зняття з хреста. У храмі Санта-Марія делла Граціє у Мілані (1492-97) Браманте створив хор та світле просторе перехрестя, увінчане легким куполом;

цільність задуму поєднується тут з традиційною для архітектури Ломбардії декоративністю. Браманте належить основний задум собору в Павії (1488-1492), з куполом, високо піднятим на 8 струнких стовпах. Переїхавши в 1499 році до Риму, Браманте посів провідне місце серед архітекторів, які створили загально італійський стиль Високого Відродження, вплинувши на все європейське будівництво (фасад палацу Канчеллєрія; двір церкви Санта-Марія делла Паче (1500-04); маленька купольна каплиця-ротонде Темп’єтто, що знизу була оздоблена римсько-дорійською колонадою (на подвір’ї монастиря Сан-П’єтро ін Монторіо; 1502). З 1503 року Браманте вів за дорученням папи Юлія II великі роботи у Ватикані. Тут ним створено двір Сан-Дамазо (1510; завдовжки 300 м), двір Бельведера (1503-45) з нішею для турнірів та видовищ (провісник майбутніх віл). До кінця життя італійський метр проектував та будував собор св. Петра в Римі. Ним було запропоновано центричну споруду з планом у вигляді вписаного у квадрат хреста, з міцним сферичним куполом, чотирма малими куполами та баштами у кутах. Проект, на жаль, не був здійснений, проте його ідеї втілились у багатьох центрально-купольних спорудах Італії та інших країн.