Б) суфікси -усь, -ус(я), -унь, -унь(о), -ун(я): дідусь, бабуся, матуся, братунь, братуньо, дідуньо, мамуня

Для позначення збільшеності і, як правило, негативного ставлення до предмета найчастіше використовується суфікс -ищ(е): вітрище, морозище, вовчище, комарище, дідище, бабище.

Переважно негативне, зневажливе ставлення виражається іменниками із суфіксами -иськ(о) (хлопчисько, дідисько, бабисько, вітрисько), -ак(а) (злодіяка, розбишака, здохляка, розумака), -ук(а) (зміюка, скаженюка, злюка), -уг(а) (бандюга, катюга, хапуга, хитрюга), -ур(а) (носюра, босяцюра) та ін.

Локалізована ознака лексично конкретизується як назва континенту, місцевості, території, населеного пункту, місця перебування, проживання тощо, пор.: австралієць — житель Австралії; волиняк — житель Волині; одесит — житель Одеси; селюк — житель села; горець — житель гір; хуторянин — житель хутора.

Значення локалізованого суб'єкта в сучасній українській мові виражають суфікси -ець, -анин/-чанин, -ук, -ак(-як), -ит, -ич: житомирець, киянин, дарничанин, крайнюк, австріяк, одесит, в'ятич.

Найвищим рівнем активності у творенні похідних іменників зі значенням назви особи за територіальною ознакою характеризується словотвірний тип із суфіксом -ець. Цей формант поєднується з основами акцентованих локативів, що є передусім назвами населених пунктів, а також держав та континентів, напр.: симферополець, ялтинець, херсонець, кіровоградець, дніпропетровець, миргородець, обу- хівець, баранівець, канадець, американець. У багатьох іменниках він зайняв позиції колись активного суфікса -анин, пор.: застарілі форми в множині: карфагеняни, ахеяни, македоняни і карфагенці, ахейці, македонці, однак повністю не витіснив його з ужитку.

Вибір одного із цих словотворчих суфіксів залежить від фонемного кінця твірної основи топоніма. Якщо вона закінчується суфіксами -иц', -ець, -ськ-/-цьк-, то назва жителя утворюється за допомогою суфікса -анин, напр.: Вінниця — вінничанин, Хомутець

хомутчанин, Свердловськ — свердловчанин, Мінськ — мінчанин, Луцьк — лучанин. Кінцевий суфікс -івк- топоніма передбачає вживання в назвах жителів суфікса -ець, напр.: Ковалівка — ковалівець, Степанівка — степанівець, Іванівка — іванівець, Романівка — рома- нівець, Баранівка — баранівець, Павлівка — павлівець, Калинівка — калинівець.

До компонентів -город/-град, -піль/-поль у відкомпозитних похідних приєднується суфікс -ець, напр.: Миргород — миргородець, Севастополь — севастополець, Симферополь — симферополець, Крас- ноград — красноградець, Бориспіль — борисполець, Ямпіль — ямпо- лець, Тернопіль — тернополець, Каргополь — каргополець, Крижополь

крижополець, Катеринопіль — катеринополець.

Іменники — назви жителів чоловічого роду мають пряму залежність від множинних іменників: Черкаси — черкащанин, Суми — сумчанин, Бакаївці — бакаївчанин.

Вибір того чи того суфікса для утворення назв жителів досить часто залежить від місцевої, історичної традиції, іноді вони утворюються за структурно незумовленими моделями. Функціональна спеціалізація суфікса -ець донедавна зазнавала обмежень із боку суфікса -чанин — похідного суфікса -анин, який виник унаслідок морфологічного перерозкладу основи. Іменники із суфіксом -чанин вживалися паралельно до іменників на -ець, пор.: полтавець — полтавчанин, черкасець — черкащанин, луганець — луганчанин, обуховець —обухівчанин, дніпропетровець — дніпропетровчанин. Напр.: У кожного полтавця є щось від Гоголя й Остапа Вишні (І. Цюпа); Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався

з її гостинності і все печене й варене так і залишилося на столі цілим (Григорій Тютюнник).

Останнім часом словники й довідкові видання не подають паралельних назв жителів на -чанин. їхнє активне вживання було зумовлене впливом російської мови. Це не стосується тих іменників — назв жителів, для яких суфікс -анин /-чанин є єдиним словотворчим засобом, пор.: Львів — львів'янин, Київ — киянин, Харків — харків'янин, Суми — сумчанин, Ромни — роменчанин тощо.

Чимало найменувань із суфіксом -ець на позначення осіб за територіальною ознакою здавна виконували функцію прізвищ [З, 137], напр.: Білоцерківець, Богуславець, Запоріжець, Лебединець, Смілявець, Уманець, Фастівець, Чорноморець.

У сучасній українській мові словотворчий формант -анин(-янин), що виник із первинного суфікса -ин, посідає друге місце після суфікса -ець у творенні назв осіб за місцем проживання, залишаючись у мові порівняно активною одиницею [2, 188—194].

Словотвірний тип із формантом -анин(-янин), як уже відзначалося, широко використовується також для утворення назв жителів від географічних найменувань місцевостей, які не є назвами міст, країн. Найчастіше це найменування жителів островів, басейнів рік, територій, які є складниками держав, пор.: подолянин, полянин, галичанин, покутянин. Іменники такого зразка можуть утворюватися від загальних неофіційних територій (горянин — житель гір, горець; загорянин — житель місцевості, яка розташована за горами; підгірянин — житель підгір'я; побережанин — житель побережжя), напр.: За вечерею.. зібрались: дочка бургомістра, її жених — офіцер прикордонної вахти, лісничий, ще якийсь горянин (К. Станіслав- ський); — Стережіться, побережани, в морі козаки! (П. Панч). Щоправда, деякі з них можуть мати паралельні утворення на -ець, пор.: побережанин і побережець, напр.: Бодай турки та й татари Того не діждали, Щоби наші побережці З хлібом виходжали (Укр. думи).

У сучасній українській мові збереглися давні утворення назв осіб за загальними найменуваннями населених пунктів, хоч і вживаються вони зрідка: городянин — житель міста; селянин — житель села; хуторянин — мешканець хутора; слобожанин — житель слободи; слободянин — те саме, що слобожанин, напр.: Місто жило вихідним днем. Городяни лишали місто, а на їх місце приходили люди з околишніх сіл, запруджуючи вулиці, площі (Я. Томчаній); Використовуючи землю, селянин водночас дбає про неї, бо він свідомий, він культурний, законний її володар (Остап Вишня); На моріжку коло тину сидить уже цілий гурток хуторян; біліють сорочки, видніють- ся кудлаті голови, босі ноги, тихим блиском сяють заспані очі (С. Васильченко); Прикрашена квітами й дзвінками, трійка птицею мчала по слободських вулицях, викликаючи заздрощі слобожан (А. Ши- ян); Перетята високою греблею, річка навпроти слободи утворювала тут широке плесо, до якого з обох берегів спускалися садки і городи слободян (С. Добровольський).

Суфікс -ин у „чистому" вигляді вживається зрідка, що зумовлено експансією словотворчого форманта -анин(-янин). У багатьох іменниках на -анин(-янин) можна виокремлювати як суфікс -ин, так і -анин (-янин), оскільки вони мотивуються двома типами твірних основ: іменниками, що виступають у множині (римлян-ин — римляни), та іменниками, що мають форму однини (римл-янин — Рим). Деякі дослідники, зокрема П. І. Білоусенко, з приводу цього заува­жує, якщо навіть множинного іменника на -яни в мові реально не існує, він носіями мови домислюється як ідеальне слово, як потенційно можливе [1, 129].

Словотвірний тип із суфіксом -ук у сучасному іменниковому словотворі непродуктивний. Він об'єднує поодинокі іменники, що називають осіб за місцем проживання, причому воно може бути назвою міста, офіційної території держави, загальною чи якоюсь примітною назвою місця локалізації особи, напр.: пінчук — житель Пінська; поліщук — житель Полісся; селюк — житель села; крайнюк — який живе на краю села. Сюди ж належить і лексема гніздюк (зневажл.) — козак, що осів на одному місці і має власне господарство, напр.: Як селюк, що виріс у глушині, Улас відчував розгубленість перед великим містом і зовсім не знав, як себе поводити в ньому (Григорій Тютюнник); Шофер Микола, маленький, худорлявий, бистроокий чернігівець, типовий поліщук, не може втриматися від сміху (П. Загребельний); Він винувато зирнув на сусідів, на свою шаблю — скільки років висить без діла, а хазяїн зовсім уже гніздюком зробився, гречкосієм (П. Панч).