Поняття культури і культурної реальності у сучасній філософії

вступ................................................................................................................................................................................................................ 3

розділ 1. історико–філософська еволюція поняття культури.................................................................. 7

розділ 2. феномен культури в контексті діяльнісної концепції людини...................................... 23

РОзділ 3. онтологічний аспект культури як способу буття людини................................................ 27

розділ 4. проблема культурної універсальності та форми культурної реальності............ 32

4.1. Повсякденність як онтологічна модальність.................................................................................................................. 33

4.2. Річ як втілення здійсненого буття......................................................................................................................................... 35

4.3. Відтворення буття у побуті....................................................................................................................................................... 36

4.4. Здоровий глузд як компонент людської духовності................................................................................................... 37

4.5. Онтологічні межі людського буття як сакральність..................................................................................................... 38

4.6. Традиція як обґрунтування буття минулим...................................................................................................................... 40

Висновки.................................................................................................................................................................................................... 42

список використаних джерел............................................................................................................................................... 45

У перипетіях буття ХХ століття в онтологізації і у зростаючій усезагальності значень культури важко і болісно назріває особливий тип свідомості людини нашого часу …формується новий тип мислення, його нова спрямованість, створюється Розум культури.

В.С.Біблер

вступ

Поняття “культура” відрізняється надзвичайною складністю; легше визначити поняття “наука”, “мистецтво”, “побут”; культура — цілісність, органічне поєднання багатьох сторін людської діяльності. Проблеми культури у власному розумінні виникають вже тоді, коли зорганізовані: побут, мистецтво, наука, особа і суспільство. “Культура є стиль життя і в цьому смислі вона є творчість самого життя, але не підсвідоме, а усвідомлене; культура визначається зростанням людської самосвідомості; вона є розповідь про зростання нашого “Я”; вона — індивідуальна і універсальна водночас; вона передбачає перехрестя індивіда та універсуму; перехрестя це є наше “Я”, єдино надана нам інтуїція; культура завжди є культурою якогось “Я”” [1, с.91].

Актуальність обраної теми зумовлена загальними для українського суспільства пошуками дійсних принципів власного розвитку і необхідністю впровадження в соціальну практику принципів культурного розвитку людини і суспільства. Ті зміни, які переживає наше суспільство, призвели до зниження загальної культури, особливо серед молоді, до спрощення взаємостосунків, нівелювання усталених правил і норм: відчуження від тисячолітньої культури людства та національної культури зокрема, відсутності сформованого світогляду, неготовності молоді у більшості випадків до створення власної культури, яка могла б стати надбанням нації на тлі культурних досягнень інших народів.

Напруженість сьогодення міститься в тому, що світ за останні роки дуже змінився і на місце матеріальних злиднів і безпритульності прийшов устрій індустріальної бюрократії, прихованих інтересів і боротьби за владу, жахливої маніпуляції людиною. Сучасне суспільство атомізує людину і робить її самотньою. Тому й виникає новий гуманізм особистості і особистісних стосунків як реакція на цю ситуацію. Парадигмальний поворот у сучасному розумінні феномена культури представлений концепціями низки українських дослідників — Є.К.Бистрицького, Г.І.Горак, А.К.Шевченко, С.В.Пролеєва.

Культура постає як уся людська діяльність в усіх її формах (духовних і матеріальних), усе спілкування людини, усе її мислення, як феномен самоспрямованості і основа можливості долати потужні сили детермінації зовнішнього світу, самому індивидуму вільно визначати своє життя. В цьому разі безумовне культуротворче значення отримує усе те, що оточує людину в безпосередності найближчого життєвого світу, який складається з усіх відношень людей. Онтологічне формулювання поняття культури підкреслює її переднаданість кожній людині безвідносно до її соціального походження, як спосіб життя або спосіб буття суспільства, який склався історично.

В онтологічному аспекті культура розуміється як увесь масив людського буття, як спосіб буття людини. В реальному процесі життя людей відбувається розрізнення двох планів культурного життя і відповідно способів культурного саморозуміння людини. Перш за все культура виділяється з потоку життя як своєрідне узагальнення історичного досвіду у вигляді форм спілкування, норм поведінки, систем цінностей, сукупності універсально-визнаних форм діяльності. І, по-друге, як безпосереднє буття людини, пов’язане з особливими предметами і індивідуальними обставинами їх повсякденної практики і спілкування. Такий подвійний характер культурної реальності і став методологічною основою виділення її форм — повсякденності, буденності, побутовості, речовності, здорового глузду, сакральності, традиційності.

Об’єкт дослідження — культурний процес як модус людського буття.

Предмет дослідження — особливості культурного універсуму та форм культурної реальності.

Спираючись на сказане, метою дослідження визначаємо обґрунтування онтологічного аспекту аналізу феномена культури та конкретизацію основних форм культурної реальності.

Завдання дослідження полягають у наступному:

– проаналізувати історичну еволюцію поняття культури;

– окреслити основні методологічні підходи у еволюціоністській, антропологічній, філософській та революційно-демократичній теоріях культури;

– розглянути феномен культури в контексті діяльнісної концепції людини;

– дослідити специфіку онтологічного повороту, що відбувся у вітчизняній філософії кінця минулого століття, до аналізу феномену культури;

– показати спрямованість культурного процесу на досягнення існування, автентичного людській сутності;

– розкрити характер форм культурної реальності як загальнолюдських універсалій, що надають людині якості самовизначення, а дійсності — властивості світоустрою;

– узагальнити значення поняття культури як феномена для подальшого успішного функціонування суспільного життя в цілому і кожного кінцевого індивіда окремо.

Система вищевказаних завдань визначає структуру дослідження. В вступі обґрунтовуються актуальність, мета, завдання та загальнонаукові основи роботи, визначаються її об’єкт і предмет. У першому розділі з’ясовується традиційне розуміння поняття культури та його історико-філософська еволюція. У другому розділі аналізується специфіка феномену культури крізь призму діяльнісного підходу до людини та людської сутності. У третьому розділі констатується онтологічний поворот, що відбувся у філософському аналізі феномену культури у зв’язку зі зміною смислової перспективи суспільного життя і появою особистісної модальності відношення людини до дійсності. Четвертий розділ містить шість параграфів відповідно до запропонованих шести основних культурних універсалій чи форм культурної реальності: повсякденність, речовність, побутовість, здоровий глузд, сакральність та традиції. Робота закінчується висновками та переліком використаних літературних джерел. У висновках узагальнюються результати дослідження, обґрунтовується їх вагомість і практичне значення.

розділ 1

історико–філософська еволюція поняття культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна “культура” в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з’ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується різноманітністю визначень. Відомий дослідник культури В.М.Межуєв писав, що “фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття “культура” для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах ХХ століття”.

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово “культура”, що походить від латинського culture і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Цицерон у “Тустуланських бесідах” називає філософію “культурою душі”. Ввід справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Цицерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін “культура” ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін “культура” у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як “людяність”, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалося в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII — XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов’язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалася тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по‑друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості ввід первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов’язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Ідеологічно готуючи перемогу буржуазного суспільства над феодальним, французькі просвітителі XVIII ст. вважали, що до справедливих, розумних соціальних порядків приведе розвиток розуму й моральності людей. Поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Проте революція у Франції (1789–1794 рр.) розчарувала тих, хто вірив у розумність та справедливість буржуазних відносин, поділяв натуралістичні уявлення про природу людини.

Цілком природно, що основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її матеріального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпіричною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому межа його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім’я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов’язку.

Своєрідну спробу розв’язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов’язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер. Завдання культури, на його думку, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов’язку. Він писав, що культура повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж — розвитком розуму.

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто “царство прекрасної видимості”. На думку Шіллера, саме у мистецтві примірюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

Ідея естетичного подолання суперечностей дійсності як головного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького романтизму. Брати Шлегелі, Новаліс, Людвиг Тік та інші представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожій людині. Протиставляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф.Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, яка дозволяє людині піднестися над суперечностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. “Природній людині” просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб’єктивну могутність генія, безмежну силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.

Спроба подолати з позицій об’єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г.В.Ф.Гегелем. Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки, і не творчою фантазією видатних осіб, а залученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням “світового духу”, то й залучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов’язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л.Моргана і англійського історика Е.Тейлора. Її виникнення пов’язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е.Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л.Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізація. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів, обмін досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу і обов’язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко. Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правлення в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трактую як “друге варварство”.

Концепція циклічності у розвитку культури дістала подальший розвиток у працях М.Данилевського, О.Шпенглера та А.Тойнбі. М.Я.Данилевський — відомий російський природознавець, що зробив спробу теоретично обґрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизації в біологічній науці. В історії людства він виділив одинадцять самобутніх типів культури: індійську, китайську, іранську, єгипетську, халдейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську і слов’янську. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну, та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Самобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерел теорії панславізму і шовінізму.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О.Шпенглера, який виклав її у своїй знаменитій книзі “Занепад Європи”. Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є “живим організмом” і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000 – 1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії культури О.Шпенглера. “Якщо хочуть знати, у якому кшталті відбувається доля західної культури, необхідно перш за все з’ясувати собі, що таке культура, у якому відношенні вона знаходиться до явної історії, до життя, до духу, у яких формах вона виступає і наскільки ці форми — народи, мови та епохи, битви та ідеї, держави і боги, мистецтва і твори мистецтва, науки, правові відношення, господарські форми та світогляди, великі люди і великі події — є символами і підлягають в цій якості тлумаченню” [27, с.129].

Розглядаючи історичні етапи розвитку культури, О.Шпенглер вірно вловлює своєрідність їх метафізичних основ. Еллін не відділяє себе від космосу, його боги у всьому схожі на нього, у них тільки житло на Олімпі. Грек перебуває у світі, в ньому живе відчуття вічності. Свідомість індуса надісторична. Єгиптянинові його життя уявляється єдністю минулого і майбутнього (звідси, мабуть, прагнення до увіковічення тіла — муміфікації). “Фаустівська культура” вивела на арену раціональну душу. Матеріалістичні та ідеалістичні методи мислення оголили культурні шари, утвердили штучні стани людського існування. На противагу становленню вони легалізували стан культури і цим самим зумовили старіння, неодмінний занепад історично надбаних цінностей. На думку О.Шпенглера, наближається час смерті “фаустівської культури” і в двохтисячному році вона продовжить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії О.Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запраграматизованій діяльності людей.

Послідовником О.Шпенглера в поглядах на культуру був англійський історик і соціолог А.Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю “Дослідження історії”. Спочатку А.Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, а потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалася антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська та інші. Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п’яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм “життєвого пориву”, то останні дві фази пов’язані з “виснаженням життєвих сил”. Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу над насильством. На арену виходить “внутрішній пролетаріат” — спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з’являється “зовнішній пролетаріат” — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження “внутрішнього пролетаріату” від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або “зовнішнім пролетаріатом”. Встановлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації. А.Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. У політичній сфері це приведе до відмови від демократії і встановлення диктаторських режимів.

Врятування західної цивілізації від загибелі А.Тойнбі вважав в оновленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію, яка виступає головним інтегратором культури. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити “єднання в дусі” різних народів. Володіючи багатим історичним матеріалом. А.Тойнбі формулює “закон культурної радіації”, згідно з яким між цивілізаціями існують широкі культурні контакти, різнобічні взаємини.

В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А.Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — “вільнодумною”. Очолюватиме нову цивілізацію “світовий уряд”, але лідерство в ній переміститься від європейського заходу до азіатського сходу.

Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського, французького етнографа і соціолога К.Леві-Строса, американського етнографа А.Кребера та багатьох інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов’язується з потребами людства. Б.К.Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності. Їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об’єднання людей, в потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

На основі обробки великого етнографічного матеріалу Б.К.Малиновський сформулював основні принципи функціонального аналізу культури. По-перше, кожна культура, як функціональна єдність суспільства, є цілісністю. По-друге, кожний тип цивілізації, кожна традиція чи звичай (або вірування) виконують важливу для культури функцію. По-третє, кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує цілісність культури. Культура в інтерпретації вченого постає як складне утворення, повна система взаємозв’язаних та взаємообумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальними інститутами приводить до руйнування культури як цілісного організму.

Вагомий вклад у розвиток антропологічної концепції вніс відомий французький вчений К.Левві-Строс, застосувавши теорію інформатики і методи структурної лінгвістики. Основну увагу він приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Вчений розвиває принцип ієрархії культурних систем, розкриває ізоморфний характер зв’язку між ними і робить висновок, що людська культура є цілісним утворенням. Леві-Строс відстоює ідею європоцентризму і доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого і раціонального начал культури, що втратила західна цивілізація. Вчений намагається зблизити гуманітарні науки, в центрі уваги яких вивчення людини, і природні науки, що досліджують закономірності природи. Такий підхід дозволяв йому більш предметно дослідити особливості культури даної цивілізації, розкрити її роль у взаємозв’язку людини і природи.

Антропологічну концепцію розвивав американський етнограф А.Кребер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Вчений вважав, що стиль властивий всім великим культурам та їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль і спосіб життя. Визначають стиль епохи або цивілізації, на його думку, геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, Кребер зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П.Сорокіна, Г.Маркузе, Т.Адорно. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Так, відомий соціолог культури Питирим Сорокін сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основних типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу; ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності; та ідеалістичний тип, що ґрунтується на інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Культурну систему П.Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку.

Сорокін відкидає концепцію локального розвитку культур, відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем. Культура одного народу взаємозв’язана з культурою іншого. Контакти між культурами були завжди і стають тепер більш інтенсивними. На його думку, соціокультурні феномени міняють свої позиції як у фізичному, так і в соціальному просторі. Вони неперервно мігрують, циркулюють і пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, від одного класу до другого, назад і вперед, згори вниз в різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, ванни і радіо, джаз і губна помада, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об’єкти і цінності рухаються із Сполучених Штатів у Китай, з Відня в Сідней і Калькутту, з Детройта в Москву, від вищих класів до нижчих, з міст до сіл, від аристократів до пролетаріату і навпаки.

Аналізуючи динаміку культури, П.Сорокін ставить питання: в якому напрямку відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішня пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією “принципу іманентних змін”, означатиме народження нової культури, що здатна виправити, якось оновити “ту систему культури”, що деградує. Цикл культурних процесів відбувається у власному колі, проходить “у холостому русі”, відірвано від суспільної практики. В кінцевому підсумку, на думку П.Сорокіна, одні ідеї породжують і замінюють інші ідеї.

Увагу багатьох дослідників привертає криза сучасної західної культури. Г.Маркузе, Т.Адорно та інші вчені пов’язують виникнення кризи з такими сутнісними характеристиками культури, як репресивність та раціональність. Руйнування традицій, раціоналізм, проникнення наукових методів пізнання в усі сфери знання не лише підірвали, на думку Г.Маркузе, основи діяльності та емоційний світ людини, а й придушили утопію, фантазію, спричинили кризу віри. Вже це привело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Основною суперечністю культури вважається суперечливість між високою (елітною) і низькою (масовою) культурами. Теоретично обґрунтувати виникнення цієї суперечності і розкрити її сутність намагався іспанський філософ Хосе-і-Гассет. У своїй книзі “Повстання мас” він протиставив культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. Споживаючи духовні цінності, народ перетворює справжню культуру в “ширвжиток”, що дістав назву “масова культура”. Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної, високої розцінюється як наступ “варварства в культурі” або “контркультури”. Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, вчений протиставляє науку і культуру. Серед різноманітних видів духовної діяльності людей найбільш стабільною і живучою виявилась наука. Її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя, значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Все це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури. Погляди, що наука забезпечує блага людству, а її прогрес приносить користь, є проблематичними в наш час для багатьох вчених. Істини культуру мають утилітарне призначення. Вони мають сенс і сприймаються людьми лише тоді, коли стають частиною їх життєдіяльності, сприяють задоволенню певних потреб. Світ, в якому живе людина, — це лише природне середовище, але й той “світ людини”, що створений самою людиною. Наука і культура протистоять одна одній.

Значного поширення набула марксистська концепція культури, основоположниками якої були К.Маркс і Ф.Енгельс. Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суб’єкта діяльності. В системі культури марксизм виділяє два рівні: матеріальну і духовну культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-претворюючій діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якій мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібностей особи, оскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного світу людини і його соціального буття. Її цінності існують не лише в опредмеченій формі, але й в різних видах діяльності, що зв’язані з процесом духовного виробництва (гра актора на сцені або в кіно, лекція викладача вузу або урок учителя в школі, діяльність художника або письменника і т.д.). Для духовних цінностей властива довговічність існування. Матеріальні цінності обумовлені рівнем задоволення потреб у їжі, одязі, побутових умовах і т.ін. В духовній сфері, наприклад, насичення знаннями, естетичними цінностями не знає ніяких меж. Безмежність споживання духовних цінностей обумовлена перш за все пізнавальною, моральною, естетичною, творчою діяльністю людей. Перше місце в духовній культурі посідає творча діяльність.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектичний взаємозв’язок. Вони активно взаємодіють між собою; в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. З одного боку, зросла роль матеріальної культури в духовному житті суспільства в особі засобів масової інформації і пропаганди, а з другого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межі матеріальної і духовної культур виникають такі соціальні явища (архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання і т.ін.), які одночасно є матеріальними і духовними. Все це — свідчення цілісності й системності культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона ґрунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К.Маркс і Ф.Енгельс історію суспільства ділили на три великі формації, яким, у свою чергу відповідали “три великі форми поневолення”: рабство, кріпосництво і наймана праця. В.Енгельс у своїй праці “Походження сім’ї, приватної власності і держави” писав, що суперечності докапіталістичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релігійними і політичними ілюзіями. К.Маркс підкреслював, що історія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави. Капіталістична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розірвала старі зв’язки між людьми. Подальше зростання продуктивних сил суспільства неминуче призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вона “неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації”. Вихід з такої ситуації класики марксизму бачили у соціалістичній революції, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а отже — усунути антагонізм класів і побудувати новий тип культури, створити “асоціацію” вільних громадян, себто “комунізм” — стрибок з “царства необхідності в царство свободи”. Це якісно нове суспільство, справжня висока цивілізація з відповідно розвиненою культурою. Саме з комунізму, на думку класиків марксизму, розпочнеться справжня історія суспільства та його культури.

Ця широкомасштабна і захоплююча ідея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обґрунтована на основі критичного аналізу антагоністичних суспільно-економічних формацій, зокрема капіталізму. Як гадали творці марксизму, цивілізація досягла високого рівня розвитку в середині XIX століття, а потім почалася її деградація і занепад, оскільки приватна власність в існуючій формі гальмувала суспільний характер виробництва. Капіталізм повинен поступитися місцем комуністичному суспільству, яке у своїх працях К.Маркс і Ф.Енгельс охарактеризували лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цієї теорії своїм послідовникам.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С.Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин у своїх працях “Сповідь” і “Про град Божий” зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства. Історію людства він розділив на два етапи: “Град Божий”, що заснований на любові до Бога і “презирстві людини до себе” і на “презирстві до Бога”. Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучасних теологічних концепцій культури. Розглядаючи культуру як “дар Божий”, сягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Наприклад, католицька культурологія ґрунтується на принципі, що культура є наслідком божественного одкровення, етапи культурного прогресу людства — не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. У книзі “Християнство і цивілізація” католицький соціолог Е.Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії культури. У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським собором (1962 — 1965 рр.) підкреслено, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, опромінює її з середини і дає животворчі паростки в людське серце.

Православна культурологія ґрунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М.Бердяєва, культура пов’язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі складові культури, зокрема філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура і т.ін., в органічній цілісності перебувають в церковному культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ. Православний філософ і богослов П.Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення та виховну роль духовних цінностей. Л.Карсавін у своїй книзі “Схід, Захід і російська ідея” підкреслював, що саме релігійність складає зміст культурно-історичного процесу — бо вона забезпечує вирішення “основного завдання культури” — перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю. Оскільки західна культура під впливом матеріалістичного соціалізму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релігійності. В цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православної або російської культури є універсальним і водночас індивідуально-національним.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духовної і матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму. Що стосується людської діяльності і матеріальної культури, то вони вражені секуляризмом і атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства.

Різноманітність концепцій культури обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об’єктом дослідження для фахівців різних галузей — філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.

розділ 2

феномен культури в контексті

діяльнісної концепції людини

У працях вітчизняних вчених у 70-х – 80-х роках XX ст. аналіз феномена культури здійснюється в напрямках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П.Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені суспільства сягають фундаментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об’єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різноманітності культурного існування індивідів та людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є “світ людини”, то культура утворює “світ людського буття”, тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної і духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну, діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством в процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з’ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їх думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури — доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною системою, і чітке виділення її взаємопереплетених складових частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Сучасною наукою розроблено критерій виділення основних сфер суспільного життя людей. Цей критерій, на думку відомого філософа А.К.Улєдова, включає “типи діяльності людей, суспільні потреби на задоволення яких спрямована діяльність, і суспільні відносини як форму діяльності, і соціальні суб’єкти діяльності та відносини”. Якщо соціальне явище відповідає всім вимогам даного критерію, то його правомірно розглядати як специфічну сферу життєдіяльності людей. На основі різних форм життєдіяльності виділяються основні частини культури. В одному випадку деякі вчені в структуру духовної культури включають науку, мистецтво і мораль, в іншому — всі форми суспільної свідомості, систему виховання й освіти, засоби пропаганди й інформації, систему установ культури. Виділення структурних елементів духовної або матеріальної культури дозволяє дослідити глибинні пласти її розвитку і функціонування. Разом з тим слід визначити, що проблема структуризації культури остаточно ще не розв’язана. Так, надзвичайно мало зустрічається наукових праць, в яких би система свят і обрядів суспільства виділялась як складовий елемент духовної культури.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила такого факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд з творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи передачі дістали назву традиційних. У межах соціальної спільноти (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури.

РОзділ 3

онтологічний аспект культури як спсобу буття людини

Сьогодні ми чітко спостерігаємо поворот до нового сприйняття співвідношення людини і культури. Він ініціюється зміною смислової перспективи, яка висуває на перший план суспільного світу особистість і особистісну модальність відношення людини до дійсності. Такий поворот виявляє себе у тому, що саме існування суспільного цілого і по екологічним параметрам природних умов життя, необхідних для вживання людей у сучасних соціальних умовах, потрапляє в пряму залежність від людських якостей окремих осіб. Його все частіше формулюють у вигляді низки питань про значущість особистості в суспільному житті, її активності, морального вибору, вчинку, відповідальності за запитання, важливі для нашого сучасного саморозуміння. “Суспільні науки сьогодні особливо виділяють із загального масиву людської культури явища, які співвідносяться з масштабами людського індивіда — повсякденне життя, побут, предметний світ похватних речей, нюанси міжособистого спілкування — усе те, що услід за істориком культури можна назвати мовчазливою на сторінках писаної історії культурою більшості” [3, с.7].

Відношення індивіда до культури виявляє світоглядну перспективу, зворотну тій, яка традиційно мається на увазі. Адже буття в культурі, як правило, і не сприймається у вигляді свідомого відношення, але сприймається людиною як природна належність до особливого культурного світу — “укорінення” в рідній культурі, буття на “цій” землі, серед “ось цих” людей …, місцевості, будинків, рослин, звірят, до всіх явищ… В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу” [6, с.73].

Культура перед-задається кожному безвідносно до його соціального походження, як спосіб життя або спосіб буття суспільства, який склався історично. Відношення ж до неї виникає не як проблема теоретичного визначення, а як завдання збереження культурних традицій, мови, звичаїв і побуту, світу речей, який дається природно і створюється людиною, зміцнення усього того, що називають культурним “ландшафтом”, середовищем існування і культурним “ґрунтом”.

Вектор подібного розуміння хоча і спрямований в історичну перспективу збереження і, можливо, відродження і розвитку культури як особливого культурного світу, проте вказує на культуру як на саму життєву реальність, як на безпосереднє культурне життя. В цьому разі культура не створює перспективу ідеального проекту суспільства майбутнього і універсально розвиненої особистості, а береться як буття у світі культури, “тут” і “тепер” наявна причетність даній культурі. Тому культура є перш за все спосіб людського буття, тобто постає як увесь масив людського буття.

В онтологічному аспекті культура постає як увесь масив людського буття, як спосіб буття людини. Разом з тим культура як спосіб буття звичайно не усвідомлюється в якості особливого культурного існування: не створює відношення в точному смислі цього слова — як покладання культурного буття — образу або способу життя — у вигляді особливої уваги, осмислення і пізнання. Ми — люди певної культури, культурної епохи, і повинно відбутися дещо незвичайне, подібне до сучасних національно-культурних зрушень, щоб цей факт став предметом усвідомленої уваги і наукового пізнання.

Онтологічне формулювання поняття культури як способу буття людей формально підходить і до найбільш відстороненого — пізнавального відношення до культури, яке передбачає максимальну ступінь об’єктивності і усвідомлення по відношенню до предмету, що вивчається, а також по суті виражає факт безпосереднього буття людини в культурі, залучення її реального життя в тканину культурного світу. Характерною рисою онтологічного аспекту культури і людини є відсутність будь-якого із зовні даного критерію, зовнішнього “тесту” на “культурність”. Перед пізнавальним відношенням в межах гуманітарного знання, у науках про культуру і людину таке питання не виникає в якості особливої теми роздумів і дослідження. Культура як реальність безпосереднього життя дана тому, хто самим фактом свого існування просто належить цьому культурному світові.

Незважаючи на відсутність зовнішніх, об’єктивних критеріїв відмінностей, демаркація культури від того, що не є культурою, існує як факт самої культури. Проте визнання культурної цінності речі, твору, людської дії чи суспільної події здійснюється не в результаті покладання деякого заздалегідь відомого образу культурно і по-людському визнаного. Єдиним безумовним критерієм того, що треба відносити до людської культури і культурності, виступає історичний рух самого культурного життя.

Якщо під культурою розуміється уся дійсність світу людей, то в принципі для культури і буття людини в культурі не можна вказати на якусь певну сукупність зовнішніх причин, умов і обставин, які її породжують, а також деяких “об’єктивних” критеріїв виділення і відокремлення культурного від “позакультурного” — культура сама виділяє і розпізнає себе. Це відбувається шляхом пізнавального акту або практично-вимірювальної оцінки, як результат прикладання якогось зовнішнього масштабу: культурність людини викриває сама себе з плином часу. Визнання фактом культури, а також зворотне заперечення культурної значущості складається лише через випробування історією.

Дуже лаконічно про це писав К.А.Свасьян: “Інтеграл культури — безвідносно до “щучих велінь” і “рачого ходу” сцієнтиських методологій і навіть до “лебединих пісень” філософії існування — один і єдиний: він — сама людяність, що пронизує увесь цикл культурних звершень … Культура — не стале, а становлення; як вже стале, воно цілком уміщується в тематичних відволіканнях чергового симпозіуму або конференції; як становлення, воно — суцільний мартиролог, нескінченна експозиція злетів і падінь, світлих захоплень і прояснених окаянств, гідна подиву колекція чернеток від дюреровських портретів до гоголівських “пик” у пошуках остаточного чистовика: обличчя людського, осяяного променями “розумного серця”” [22, с.135].

Людина не починає своє культурне життя зі спеціального знайомства з дійсно культурними зразками. Справа в тому, що індивіда тому й не можна ніяким зовнішнім чи загальним чином примусити поділяти відомі цінності, творити за їх образом і подобою, зобов’язати вірити в них, або, навпаки, зневіритися, як не можна, наприклад, по наказу зробити відкриття, творче звершення чи героїчний вчинок, оскільки для цього усе, що було спільно досягнуте людьми в культурі, повинно увійти в особливе життя людини і стати частиною її унікального буття так же природно, як безпосередньо особистість стає людиною культури. Культура тому є природний історичний процес.

В реальному процесі життя відбувається природно-історичне розрізнення двох планів культурного життя і відповідно способів культурного саморозуміння людей. Перш за все культура виділяється (трансцендується) із потоку життєво-практичних дій як своєрідне узагальнення історичного досвіду — у вигляді всього багатства, накопиченого людством: сукупності універсально-визнаних способів діяльності, форм спілкування, норм поведінки, системи цінностей, закріплених в значеннях і абревіатурах свідомості, категоріях мислення, розгорнутих формах духовного життя взагалі. Але культура отримує не менше визнання і в якості самого процесу безпосереднього буття людей, пов’язаного з особливими предметами і індивідуальними обставинами їх повсякденної практики і спілкування. Мова йде про подвійний характер культурної реальності — виділення у культурі суспільного зрізу людського буття або розуміння культури як загальної реальності колективного життя, з одного боку, і зрізу спільного буття людей, сполученого з індивідуальними параметрами їх життєдіяльності, з особистісними способами самовизначення в суспільному і предметному світі — з іншого.

Культура — це спосіб перебування людини, а точніше індивіда у світі. Це спосіб, що дозволяє особистості індивідуально жити й творити у цьому світі, реалізувати свободу вибору, згідно з власним виміром ставитися до надіндивідуального: природного та суспільного буття. Культура — це водночас індивідне творення смислів і значень навколишніх предметів, речей, подій, станів і т.п. Свідомість і духовність індивіда розгортаються й існують у полі культури, але перебування в ньому є не тільки детермінованість цим полем, а його дійсне творення.

Культурний вибір особистості не відбувається як акт свідомого порівняння наявних цінностей, правил поведінки, способів життя у цілому, що здійснюється з деякої “загальної” точки зору, яка виходить за межі культурного світу. Культура виявляє своє людське значення в межах самого персонального існування і здійснює “суд часу”, не чекаючи останньої оцінки нащадків, у вигляді особистих модальностей культурного буття або екзестенціалів, які емпірично дають знати про себе у відомих усім людських станах, настроях, настановах і переживаннях — відповідальності, рішучості до дій, голосі совісті, почутті провини, сорому, любові та ненависті, надії та безнадії, взагалі у вигляді особистісного виміру людського буття.

Підкреслимо, що мова йде не про психологічні емоції, пристрасті або особисті смисли, у суб’єктивній формі яких емпіричний індивід переживає своєрідність своїх власних вражень, а про загальновагомі для людей модальності людського існування. Вони створюють природний оплот людських дій (я такий і не можу інакше!), вказуючи своєю необхідною обов’язковістю для життя на глибинну екзистенційну конституцію світу людської культури. Екзистенційна аналітика культури, яка дозволяє зрозуміти висхідну єдність суспільного, у тому числі національно-етнічного, і персонально-особистісного виміру людського буття, постає сьогодні у контексті нашої власної культури однією з основних задач філософських досліджень.

розділ 4

проблема культурної універсальності та

форми культурної реальності

Виходячи з онтологічної концепції культури, запропонованої Є.К.Бистрицьким і С.В.Пролеєвим, вона розуміється як “та реальна форма життєдіяльності людини, яка “ставить”, “утримує”, “розташовує” її в існуванні, яке відповідає людській сутності, тобто в справжньому, автентичному для людини бутті. Культурний процес спрямований на досягнення існування, автентичного людській сутності”[21, с.68].

Можна сказати, що у культурі конституюється світ, з яким людина єдина і тотожна. Цей (культурний) світ складає безпосередню дійсність буття людини як людини. Цей зв’язок людини і світу фіксується в понятті культурної реальності. За допомогою культурних форм людина “володіє” світом, убачає його, а не просто є окремою частиною світового цілого. Іншими словами, дійсність, яку людина має в культурних формах, є світ для людини. До того ж, не просто “зовнішній світ”, а поставлений у відношення до людини і як такий, що обумовлює сам спосіб людського буття, тобто як упорядкована дійсність, особливий світоустрій. “Культура є тотожність дійсності і форм людського буття, і в цьому смислі вона є справжнє буття для людини” [21, с.69].

Ті реалії, з якими стикається людина і які складають її життя, створюють для неї “увесь світ”, наскільки частковим він не здавався з зовнішньої точки зору. Цей світ уявляється необхідною, єдино можливою і гідною сферою людського буття — своєрідною ойкуменою (світом, населеним людьми). Культурна реальність, таким чином, пов’язуючи кінцеве і конкретне існування людини з буттям світу і визначаючи її місце в системі світоустрою, робить людське буття універсальним за своїм змістом. Саме культурна реальність перетворює дійсність у світ для людини, в якому вона знаходить місце і сенс свого буття.

С.В.Пролеєв визначає форми культурної реальності як такі, в яких і через які людське існування набуває характеру самовизначення, а дійсність — властивості світоустрою. “У формах культурної реальності оточуюча людину дійсність набуває універсального значення, дані форми отримують статус “загальнолюдських” або “людських як таких”, ототожнюючись зі способом буття людини взагалі. Будучи історично конкретними і обмеженими, вони, проте, для носіїв культури є універсальними (“власне людськими”) і єдино можливими (“гідними людини, повноцінними”) формами буття. Тому, конкретна культурна цінність сприймається суб’єктами відповідної культури як цінність загальнолюдська, як репрезентація дійсно людського існування” [21, с.72]. На його думку, форми культурної реальності перетворюють оточуючий світ в життєвий світ людини, про який вона може сказати — це мій власний світ, світ, в якому я живу.

Складність аналізу форм культурної реальності міститься в тому, що вони існують у вигляді очевидностей — таких змістів, які для конкретних носіїв культури розуміються як “певна річ”. Це своєрідний “культурний ефір”, який не виділяється як дещо специфічне в межах конкретної культурної реальності.

В якості форм культурної реальності у концепції Пролеєва фігурують форми наявного буття: повсякденність, буденність, побут і речі, здоровий глузд, сакральність, традиції.

4.1. Повсякденність як онтологічна модальність

Найважливішою формою культурної реальності, яка організовує наявне буття людини, її життя в буденності і відтворюваності, є повсякденність, яка створює своєрідну тканину людського існування. Вона є одним з конституюючих моментів культурного універсуму, перетворюючи оточуючу людину дійсність в світ для людини, в особливий світоустрій. Світ повсякденності — одна з основних форм універсалізації людського буття, становлення людини в її культурній якості і розвитку її духовності.

Зміст повсякденного існування отримує своє продовження і закріплення в структурах буденної свідомості. Проте сам феномен повсякденності являє собою зовсім не факт свідомості, а особливе утворення буття, особливу онтологічну модальність. Найбільш поширеною формою визначення повсякденності (як у формі свідомості, так і діяльності) є вказівка на її неспеціалізований характер. Зміст цієї сфери утворюють ті реалії, які постійно відтворюються в життєвому процесі людини і становлять життя в його “звичайності”, на явному поданні, сталій течії. До її складу потрапляють одного разу знайдені, апробовані життєві форми — все те, що стало звичайним, увійшло в щоденний ужиток. Окрема область ужитку — специфічний речовий світ, стійкі способи його використання, визначені і відтворювані форми і методи дій і т.д. — присутній усім видам людської діяльності, що є одним з виразів універсального значення повсякденності. Сферу специфічного ужитку можна виділити і в процесі матеріального виробництва, і в науці, в мистецтві, в діяльності правової системи. Політикоекономічне обґрунтування повсякденності дав К.Маркс. Виходячи з того, що “нагальні життєві потреби відновлюються щоденно”, він виділяв в якості невід’ємної сторони виробничого процесу наявність певної кількості “… життєвих засобів, яка необхідна протягом одного дня і за допомогою якої наступного дня робоча сила продовжувала б своє існування, була б відтворена як жива робоча сила” [19, с.47].

В більш широкому контексті повсякденність постає як основа відтворення не ”робочої сили”, а людини в усій сукупності її ”сутнісних сил”, тобто виступає як гарантія людського існування у визначеній життєвій якості. Межі її співпадають з межами відтворюваного в своєму значенні іс