Народонаселення як природне явище. 2 page. 2. Емоційна сфера свідомості

2. Емоційна сфера свідомості. Емоції – відображення об’єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.

3. Мотиваційно-вольова сфера - мотиви, інтереси, потреби суб’єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у «внутрішньому світі» людини існує рівень несвідомого – сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму (сновидіння, гіпнотичні стани, вища сомнамбулізму, стани неосудності, інстинкти). Інстинкти і запорогові почуття – структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватися на рівні підсвідомого, залежати від нього, переходити на рівень свідомості. Підсвідоме – особливий рівень несвідомого. Самосвідомість тісно пов’язана з рефлексією – принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін «рефлексія» означає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.

48. Еврестична і творча функції інтуїції. Причетність інтуїції до творчого процесу стала для багатьох дослідників такою очевидною, що перетворилася на умову і початковий пункт позитивного рішення як тій, так і іншої проблеми. Один з основоположників теорії творчості, А. Пуанкаре прямо заявляв, що від вирішення проблеми інтуїції залежить успіх в розкритті таємниці наукової творчості і кінець кінцем- прогрес науки. Б.М. Кедрів стверджує, що інтуїцію можна пізнати і належним чином оцінити лише в ланцюзі творчого процесу. Питання про співвідношення творчого і інтуїтивного в значній мірі ускладнюється тим, що зміст самого поняття“творчість” залишається навряд чи змістовнішим, ніж поняття “інтуїція”.

Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою. До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке неможе бути без“інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” - не більше ніж психічна ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає нове повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею.

У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.

49. рівні і форми сусп свідомості Суспільна свідомість – сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відображають суспільне буття, все різноманіття суспільних відносин, вироблених людством в процесі освоєння природи і суспільної історії. Суспільна свідомість не лише відображає світ, але й творить його, здійснюючи випереджувальну, прогностичну функцію.

У структурі суспільної свідомості зазвичай виділяють такі рівні:

· буденна свідомість - виникає в процесі повсякденної практики людей стихійно під безпосереднім впливом на них явищ природної і соціальної реальності, як емпіричне відображення її зовнішньої сторони. Виражається у аксіомах, догмах, постулатах, прислів’ях і приказках, анекдотах тощо.

· теоретична свідомість - відображення сутнісних зв’язків дійсності і притаманних їй закономірностей у наукових теоріях, які утворюють систему достовірних, глибоких і конкретних знань про неї.

· суспільна психологія - включає настрої, гадки, почуття, ціннісні орієнтації, що формуються в процесі повсякденної життєдіяльності людей. Тут домінуючим є не саме по собі знання про дійсність, а відношення до цього знання, оцінка дійсності.

· Ідеологія - сукупність теоретично обґрунтованих ідей і поглядів на ту ж оточуючу дійсність і самих себе, які сприймаються соціальним суб’єктом у якості правильних і потрібних у розв’язанні тих або інших практичних завдань. Інакше кажучи, ідеологія виступає у якості теоретично обґрунтованої практичної свідомості.

Структура сусп сві може розглядатися і з позиції виявлення її форм. При цьому необхідно відмовитись від спроби представити суспільну свідомість у якості якогось плоского дзеркала, що нібито складається з утворюючих його поверхню форм, у яких відображається суспільне буття. Просторово-часові характеристики, притаманні реальній дійсності, діяльності людини, властиві і суспільній свідомості, перебуваючи у ній в діалектично знятому вигляді. Сусп св. відображає людську д-ість у всьому різноманітті її проявів. Форми суспільної свідомості -наукова, релігійна, політична, правова, моральна, естетична і філософська

50.Несвідоме, свідоме, над свідоме

Звязок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема, австрійський психоаналітик Зігмунд Фрейд1856-1939 наприкінці19-на початку20 ст.в рамкахпсихоаналітичного підходу.

Ванатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. Воно — несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, киплячим котлом інстинктів, невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. Я — свідомий компонент, Який є посередником міжВоно і зовнішнім світом. Я виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. Над-я- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки, які виконують рольцензора надсвідоме

Аналізуючи Воно, Фройд виділивдві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини:

1лібідозну інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний потяг;

2агресивну потяг до руйнування,смерті,війни.

Задоволення цих потреб стикається як з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства.

Взаємодія трьох компонентів-несумісні.

Тому Я постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують:

А) сублімація- механізмі, який знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом трансформації інстинктивних форм поведінки в більш прийнятні для індивіда та суспільства

Б) проекція- неусвідомлене наділення іншої людини притаманними для даної людині мотивами, рисами та властивостями;

В) витиснення. процес, в результаті якого неприйнятні для індивіда думки, спогади, переживання виганяються із свідомості і переводяться в сферу несвідомого, але при цьому вони продовжують впливати на поведінку індивіда і переживатися ним у вигляді тривоги, страху та ін.

В заміщення- зміна обєкта, на який спрямовані почуття, Включається тоді, коли пряме

вираження почуттів стосовного даного обєкта може мати загрозу і викликає тривогу.

51.Основні складови пізнавальної діяльності:субьєкти і об’єкти,мета й цілі,засоби та результати.

Пізнання -це процес особливого розвитку субєкта і обєкта коли основним результатом постає знання.

Під субєктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонуютьсімя, група. Субєкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку.

Обєктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність субєкта. В принципі обєкт також знаходиться в процесі розвитку. Обєкт і субєкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної субєктом метою.

Мета пізн.проц.-це те, чого прагне людина.

Ціль-це ті конкретні результати, яких ми досягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.

Субєкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки.

Субєкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні звязки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п., так і духовнікатегорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання; це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Обєкт пізнання- це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність субєкта. Обєктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності субєкта. Поняття обєкт та обєктивна реальність повязані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Обєктом є не вся обєктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Обєктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, память, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише обєктивного світу, й ідеальних обєктів.

52.Гносеологія та епістемологія.

Говорячи про гносеологію, згадаймо споріднену з нею, але дещо відмінну науку — епістемологію. Терміни, що їх позначають, часто вживають як синоніми. Це не зовсім правильно. Тому спробуємо розрізнити ці науки.

Епістемологія (від грец. «епістеме» — знання, і «логос» — вчення) є філософсько-методологічною дисципліною, в якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток.

По-перше, якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт - об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «суб'єкт — знання». По-друге, епістемологія спирається не на «гносеологічного суб'єкта», який здійснює пізнання, а скоріше на об'єктивні структури самого знання. Головні проблеми епістемології порівняно з гносеологією такі: як влаштоване, вибудоване знання? Які механізми його об'єктивізації (співвіднесення з об'єктивною реальністю), реалізації в науковій і практичній діяльності? Які бувають типи знань (гіпотези, концепції, теорії)? Як розвиваються («ростуть») знання? По-третє, відсторонена від проблеми гносеологічного суб'єкта епістемологія лише опосередковано зачіпає і механізми свідомості, такі цікаві для гносеології. Навіть об'єкт епістемологія розглядає лише як елемент структури самого знання (ідеальні об'єкти на зразок «ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «абсолютний вакуум» тощо), або те, до чого відносять знання у процесі їхньої об'єктивації. По-четверте, якщо гносеологія оперує лише поняттям істинності знань, то епістемологія доповнює (а інколи — заміщає) класичну істинність поняттями «несуперечливість», «повнота», «інтерпретованість», «здійснюваність».

Якщо філософсько-гносеологічна підготовка науковця забезпечує загальне світоглядне орієнтування, то епістемологія є більш приземленою до конкретних питань наукової галузі, де йому належить працювати. Тому епістемологія тісно поєднується з філософією науки, з її методологією.

53.Можливості та межі пізнавального процесу.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення обєктивно істинного знання. Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії:

-субєкт

-обєкт.

Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світматерія, природа, а субєкт як носій свідомості і знання та обєкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність субєкта. Результатом процесу пізнання є пізнавальний гносеологічний образ, субєктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю субєктивного та обєктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі субєктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить субєкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом обєкта, а не самим обєктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, обєкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності.

54.Проблема істини в теорії пізнання.

Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини.

Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати ці знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдія-ті.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, тому що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, який полягає в тому, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, який полягає в тому,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, тому що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.

Ці три сторони істини — об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, але й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

Практика складає єдність пізнання, перетворення й освоєння світу людиною. Ці аспекти світовідношення припускають наявність специфічної пізнавальної активності. Під впливом практичної діяльності людей, зміни її змісту і форм у результаті розвитку суспільних потреб і виникнення нових цілей відбувається таке перетворення змісту і форм пізнання, що складає головну лінію його об'єктивного історичного розвитку.

55.Абсолютність і відносність як властивості істини.

Знання, яке відображує об'єктивну реальність, також повинно розвиватися, оскільки розвивається об'єктивний світ.

Звідси випливає, що істина не є статичний стан, а являє собою процес. Для того щоб пояснити "рух" істини, у філософії вироблені поняття "абсолютної" і "відносної" істини. Світ об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнавальний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, яке може містити в собі і помилки.

Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним.

Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, яку намагаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до другої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна.

У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі.

Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків, існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка.

56.Проблема критерії істини.

Питання Понтія Пілата до Христа – "Що є істина?" – було і є одним з головних питань філософії, В історії розвитку теорії пізнання проблема критерію істини завжди була надзвичайно важливою і складною щодо її розв'язання. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань людини реальній дійсності. Люди, з'ясовуючи питання значення та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над тим, яким чином можна відокремити істинні думки від помилкових. Суб'єкт пізнання повинен бути впевненим, що його уявлення, поняття, судження є дійсною істиною, а не оманою.

Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:

– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману. Наприклад, візьмемо Копер- нікову теорію обертання Землі навколо Сонця. Так, "ясним і очевидним" людині уявляється рух Сонця навколо Землі. Адже не випадково дотепер люди говорять: "Сонце сходить", "Сонце заходить". Або відносно того, що Земля кругла, наші спостереження показують, що аж до горизонту земля плоска

– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї: важливі роль чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти чи краси в побудові певних форм знання та ін. Але названі позиції не можуть задовільно вирішити проблему критерію істини, тому що вони у своїх пошуках не виходять, як правило, за межі самого знання.

Критерій істини не можна знайти лише в свідомості суб'єкта. Те саме стосується й об'єкта пізнання. Істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.

Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують різноманітні форми перевірки знань. Це і лабораторний експеримент, що підтверджує чи заперечує гіпотезу вченого. Це може бути астрономічне спостереження за допомогою телескопа та штучних супутників. Це – промислове і сільськогосподарське виробництво, яке дає змогу перевірити наукові досягнення.

57. Істина і правда. Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини · Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання ·Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом. ·Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1. Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне сприйняття істини.

2. Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3. Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість. Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського.

Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає".

58. Поняття методу та методології -Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.

-Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки.

-Методика – це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні об»єктивних умов виникнення та функціонування об»активних проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід – передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації.

5.Індивідуалізація – передбачає розкриття своєрідності кожної особистості,притаманного їй індивідуального стилю та ін.

59. Основні форми наукового пізнання.

1. Ідея – форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки закономірності дійсності і спрямована на її перетворення.

2. Проблема – форма наукового пізнання, що є єдністю 2 змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і цілісністю або протиріччя в самому пізнанні. Є одночасно засобом і методом пошуку нових знань.

3. Гіпотеза – форма та засіб наук. Пізнання, за допомогою яких формується 1 із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Висуваються для: 1)вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних. 2)усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки; після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою.

4. Концепція – форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково-обгрунтований та доведений вираз основного змісту теорії. Але: на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

5. Теорія – найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Найважливіші функції: пояснення багатоманітності наявних фактів; передбачення нових факті, прогнозування поведінки системи у майбутньому.

60. Мова як засіб комунікації та пізнаня. 1.Поняття про мову.
-Мова – система словесних знаків.-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання. -Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання. У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється, У мові виділяють: А) словниковий запас; Б) граматичну будову.
А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів); -синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання: А) функція власне спілкування, або комунікативну; Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання: А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства В) забезпечення мисленевої діял-сті;
Мова як засіб комінкації та пізнаня.
1) в історичному розвитку
1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. 2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.
3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням