Порівняльні характеристики банківського кредиту та лізингу

Фінансування, що здійснюється за рахунок залучених коштів, пов’язане з емісією та розміщенням акцій, коштів компаньйонів, пайових внесків тощо. Такий механізм фінансування передбачає участь інвестора в управлінні інвестиційним проектом у разі придбання контрольного пакета акцій.

Акціонерний капітал може створюватися у вигляді грошових вкладень, майна, а також у формі економічного обґрунтування проекту чи права використання природних ресурсів, якщо таке право надане державними чи муніципальними органами.

Привабливість такого виду фінансування пояснюється тим, що значний обсяг фінансових чи інших ресурсів акумулюється на початку реалізації проекту, що дає змогу перенести виплату основних сум боргу на більш пізні терміни, коли зростає здатність проекту генерувати доходи, а прогнозовані капітальні витрати та вимоги до фінансування будуть більш зважені. Для фінансування великих проектів, що вимагають значних обсягів інвестицій, випуск акцій може суміщатися з іншими залученими або запозиченими ресурсами.

Важливу роль у проектному фінансуванні відіграє держава. Розподіл коштів із державного бюджету здійснюється, як правило, за такими напрямами: загальні функції державного управління, оборона, громадський порядок, безпека та судова влада, охорона навколишнього природного середовища, житлово-комунальне господарство, охорона здоров’я, духовний та фізичний розвиток громадян, освіта, соціальний захист та соціальне забезпечення.

На безповоротній основі кошти державного бюджету можуть надаватися підприємствам, установам та організаціям державної та комунальної форм власності для реалізації інвестиційних проектів, що мають соціальне спрямування, а також інноваційних та концесійних проектів.

За методом бухгалтерського обліку розрізняють позабалан-
сове та балансове проектне фінансування. За умови використання позабалансового проектного фінансування вся фінансова заборгованість позичальника-інвестора відображається на балансі проектної компанії і тим самим не впливає на оцінку платоспроможності, отже, не може погіршувати фінансовий стан позичальника. Такі зобов’язання, як гарантія своєчасного завершення будівництва, мають, як правило, тимчасовий характер, виділяються окремим рядком на обумовлений період за балансом інвестора.

Позабалансове проектне фінансування визначається правилами бухгалтерського обліку та звітності і має місце лише у разі, якщо законодавством країни дозволено не включати баланс проектної фірми у консолідований баланс інвестора.

За формами участі комерційних банків у проектному фінансуванні за балансовим методом виділяють спільне проектне фінансування і послідовне проектне фінансування.

Спільне фінансування декількома кредитними установами має місце у процесі реалізації великих інвестиційних проектів переважно у галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування, як правило, виступають міжнародні фінансові організації, які залучають до цих операцій банки, що звичайно креди­тують найбільш прибуткову частину проекту.

Застосовуються дві форми спільного проектного фінансування:

· паралельне фінансування, за якого проект ділиться на складові, що кредитуються різними незалежними між собою кредиторами у межах установленої для них квоти;

· синдиковане фінансування, за якого всі кредитори надають позички в ході виконання проекту. Така форма фінансування реалізується через консорціумний кредит, що надається двома чи більше кредиторами, об’єднаними в консорціум, одному позичаль­нику. При цьому один або кілька провідних та авторитетних кредиторів організують роботу консорціуму протягом певного терміну та представляють його інтереси, виконуючи функції менеджера. Ця управлінська структура координує і контролює на­дання, використання та погашення позички, веде переговори з позичальником відносно умов кредитної угоди, забезпечує мобілізацію необхідних фінансових коштів.

На відміну від синдикованого фінансування під час паралельного фінансування переговори з позичальником проводяться окремо кожним банком-учасником, а після узгодження всіх умов операції укладається загальна кредитна угода.

Спільне фінансування дає певні вигоди позичальнику, відкриваючи йому доступ до пільгових кредитів. Але головні вигоди одержують кредитори, оскільки таке кредитування дає додаткову гарантію своєчасного погашення позики боржником і встановлює залежність країн, що розвиваються, від кредиторів.

Послідовне проектне фінансування має місце, коли великий банк виступає лише ініціатором кредитних операцій, переуступаючи право вимагати сплату заборгованості позичальника іншим банкам. Проте за оцінку інвестиційного проекту, розроблення кредитної угоди та видачу позички банк отримує комісійну винагороду. Основною причиною такого механізму здійснення фінансування є обмежені фінансові можливості великих банків відповідно до значної кількості інвестиційних пропозицій.

За ступенем ризику кредитора проектне фінансування поділяється на фінансування:

· без регресу на позичальника;

· з частковим регресом на позичальника;

· з повним регресом на позичальника.

Під терміном «регрес» розуміють право кредитора висувати зворотні фінансові вимоги до позичальника.

Найбільш дорогою для позичальника є схема фінансування без регресу, тобто права на пред’явлення фінансових вимог до позичальника відсутні. За цих умов кредитор бере на себе всі комерційні та політичні ризики, що пов’язані з реалізацією проекту, але плата за надання кредиту значно вище, ніж за інших способів фінансування.

Кредитор у змозі взяти на себе незначну кількість ризиків за проектом у разі, якщо йому вдається розробити чітку систему зобов’язань сторін, які братимуть участь у реалізації проекту. Це стосується питання забезпечення ресурсами, транспортування, збуту, страхування тощо. У цьому разі істотні переваги має позичальник, оскільки він несе витрати на залучення коштів, а його кредитний рейтинг дає йому можливість залучати кошти для задоволення інших потреб. Для того щоб кредитори визначили ризик вкладання коштів, необхідно створити такі умови:

1) використання відпрацьованої технології, що дозволить випускати конкурентоспроможну продукцію;

2) можливість оцінити ризик будівництва, виводу на проектну потужність та ризики, що пов’язані з функціонуванням підприємства, яке фінансується;

3) кінцева продукція повинна мати досить місткий ринок збуту і можливість легкої реалізації, оскільки у цьому разі можливо визначити цінові ризики;

4) наявність угод з постачальниками сировини та комплектуючих виробів, якщо такі необхідні;

5) домовленість із постачальниками енергоносіїв з узгодженням граничних цін;

6) політична стабільність реалізації проекту.

Кредиторам часто доводиться надавати певні пільги своїм партнерам, брати участь у статутному капіталі, укладати довгострокові угоди, запроваджувати гнучкий графік погашення позичок тощо.

Фінансування без регресу на позичальника застосовується досить рідко через складність створення системи комерційних зобов’язань і високі витрати на залучення спеціалістів, консультаційні послуги та інше. Зазвичай так фінансуються проекти, що мають високу рентабельність і забезпечують виробництво конкурентоспроможної продукції або пов’язані з видобутком та переробкою корисних копалин. Таким чином, сферою застосування фінансування без регресу на позичальника є інвестиційні проекти, що реалізуються в енергетиці, добувній галузі та первинній переробці сировини, у металургії, нафто- та газопереробці.

Проектне фінансування з частковим регресом на позичальника ґрунтується на оцінці всіх ризиків, пов’язаних із реалізацією про-
екту. Вони розподіляються між усіма учасниками угоди таким чи-
ном, щоб останні могли прийняти на себе всі ризики, які залежать від них. Наприклад, позичальник бере на себе всі ризики, пов’язані з експлуатацією підприємства; підрядник несе відповідальність за завершення будівництва підприємства; постачаль­ники обладнан­ня беруть на себе ризики, пов’язані з комплектністю та якістю поставок тощо. Вартість цього типу фінансування є невисокою, що привело до поширення його на практиці. Максимальний розподіл ризиків між усіма учасниками проекту стимулює їх зацікавленість у здійсненні проекту. Сторони беруть на себе конкретні комер­ційні зобов’язання замість надання гарантій. Різновидом проект­ного фінансування з частковим регресом на позичальника є фінан-
сове забезпечення проекту, яке не зачіпає баланс інших учасників проекту. У даному разі позичальник має надати кредиторам певні гарантії і частково представити свої активи як забезпечення. Крім того, позичальник може отримати такі додаткові переваги:

1) можливість мобілізувати кошти, які неможливо залучити з інших джерел фінансування;

2) у разі чіткого розподілу ризиків за проектом можна отримати додаткові кредити;

3) можливість пролонгації боргу з боку кредитора;

4) можливість створення для позичальника доброї ділової репутації та кредитної історії.

Кредитні установи виявляють зацікавленість у проектному фінансуванні переважно через реалізацію схем фінансування з частковим правом регресу або без права регресу. Особливе значення для банків мають експортні проекти із забезпеченням доходів (надходження від експорту спрямовуються на офшорний рахунок, з якого спочатку вираховуються операційні та окремі капітальні витрати, а залишкова частина сплачується спонсорам проекту). Банки з обережністю ставляться до урядових контргарантій комерційних проектів. Основна причина такого ставлення в тому, що банки традиційно розглядають проектне фінансування як приватний захід, а урядові контргарантії вносять у взаємовідносини сторін елемент суверенності.

Проектне фінансування з повним регресом на позичальника являє собою тип фінансування, якому віддається перевага через швидкість і простоту отримання необхідних коштів, а також ниж­чу вартість їх залучення порівняно з іншими типами проектного фінансування.

Такий тип фінансування застосовується у разі:

· надання коштів для реалізації малоприбуткових проектів, які мають державне значення, об’єктів інфраструктури, проектів, які дають можливість погасити кредити за рахунок інших доходів позичальника;

· надання коштів у формі експортного кредиту, оскільки спеціалізовані агенції з надання експортних кредитів мають можливість приймати проектні ризики без додаткових гарантій третіх
осіб;

· недостатньої надійності виданих по кредиту гарантій, хоча вони й покривають усі ризики за проектом;

· виділення коштів для невеликих проектів, які є чутливими навіть до незначного збільшення витрат, що може бути пов’я­зано, наприклад, з організацією інших форм проектного фінансування.

За умови фінансування проекту з повним регресом на позичаль­ника кредитор не бере на себе жодних ризиків за проектом. При цьому він обмежує свою участь наданням коштів проти гарантій спонсорів проекту чи третіх осіб навіть без аналізу потоків готівки. Надані кредитору гарантії можуть мати небалансовий характер, виступаючи у формі договорів про управління, безумовних договорів постачання тощо.

Тип фінансування з повним регресом усіх ризиків на пози-
чальника також застосовується для проектів, які мають державне значення, здійснюються під гарантію уряду та за його сприяння. Винятком є форс-мажорні та політичні ризики, які може брати на себе кредитор. Так фінансуються проекти пріоритетного розвитку галузей, регіонів, виробничої та соціальної інфраструктури тощо.

Останнім часом поширилися контракти, які містять безумовні зобов’язання покупця типу «бери і плати» («take and pay»)
з третіми кредитоспроможними особами. Прикладом є будівництво великих електростанцій із залученням іноземних кредитів за схемою «будуй — володій — експлуатуй» («build — own — operate»), де відбувається суміщення фінансування з частковим регресом на позичальника та фінансування під урядову гарантію. Проте неактивна участь банківських установ у проектному фінансуванні за таким принципом пояснюється, як правило, посиленим втручанням уряду у реалізацію таких проектів безпосередньо через державне замовлення або опосередковано через надання послуг, регулювання цін, прийняття нормативних актів
тощо.

1.3. Світовий досвід розвитку
проектного фінансування

Сучасне проектне фінансування бере свій початок з відомого продукту банківського бізнесу — погашення кредиту виробленою продукцією. На початку 30-х рр. ХХ ст. перші механізми подібного роду були задіяні під час розроблення нафтових родовищ у США. У 70-ті рр. у зв’язку з геологорозвідкою та початком широкомасштабної розробки нафтогазових запасів у Північному морі схеми проектного фінансування почали застосовуватися в Європі. Так, кошти, необхідні для розробки родовищ нафти, надавалися банком у кредит під нафтові запаси. З початком добування нафти позичка погашалася з отриманих від продажу доходів. Фінансовий ризик банку при цьому полягав у ймовірній
недостатності нафтових запасів для погашення основного боргу та відсотків по ньому. Згодом фінансування за типом проектного дало поштовх розвитку енергетичних галузей та сировинної промисловості: розробка рудників, будівництво електростанцій, нафто­переробних заводів, тобто тих галузей та напрямів, які відчували потребу у значних вкладеннях. Це суттєво вплинуло на поведінку банків, що зайняли активну позицію на фінансовому ринку. Вони відшукували прибуткові проекти для кредитування з метою їх фінансування без регресу або з обмеженим регресом на позичаль­ника, беручи на себе підвищені ризики. До 1980-х рр. енергетичні та сировинні проекти, особливо розробка нафтових родовищ, були основою портфеля проектного фінансування фінансово-кре­дитних установ. Проте падіння цін на нафту та газ, з одного боку, знецінило визначений напрям роботи банків, а з другого — спонукало до розвитку та поширення проектного фінансування на інші сфери та галузі, серед яких особливо виділилися високотехнологічні галузі, гірничодобувна та інші галузі мінерально-сировинної промисловості, туристичний бізнес та індустрія розваг (готелі, казино, аквапарки тощо).

З другого боку — світова криза заборгованості країн, що розвиваються, яка почалася в 1982 р., призвела до скорочення кредитування країн, що розвиваються, під суверенні гарантії. Середньо- та довгострокове кредитування платіжного балансу таких країн комерційними банками фактично припинило своє існування.

Високі темпи економічного зростання, характерні для розвитку світового господарства в першій половині 90-х рр., зумовили велику потребу у формах проектного фінансування. Понад усе така потреба була характерна для ринків країн, що розвиваються. До світової фінансової кризи 1997—1998 рр. лідерами на світовому ринку проектного фінансування були країни Південно-Східної Азії. У 1996 р. в Гонконгу було реалізовано 36 інвестиційних проектів обсягом 19,3 млрд дол. США, в Індонезії —
72 проекти обсягом 14,1 млрд дол., у Таїланді — 31 проект обсягом 9,4 млрд дол. Усього в 1996 р. в азіатських країнах було профі­нансовано 400 інвестиційних проектів обсягом більше 86,2 млрд дол.
Ці показники були більшими, ніж у країнах європейського та аме­риканського континентів.

У кінці 1990-х рр. азіатські країни втратили першість на світовому ринку проектного фінансування, лідерами знову стали США та західноєвропейські держави. Проте останніми роками азіатські та східноєвропейські країни знову прагнуть забезпечити високі темпи економічного зростання за рахунок залучення іноземних інвестицій. Це стосується передусім таких азіатських країн, як Китай, Філіппіни, Малайзія, Індонезія, а також східноєвропейських країн, де темпи інвестування за останні 2—3 роки стали помітними на загальносвітовому тлі.

За даними журналу «Project and Trade Finance», наприкінці
90-х рр. у всесвітньому масштабі було укладено 897 угод інвестиційних проектів на умовах проектного фінансування на загальну суму більше ніж 225 млрд дол.

У міжнародній практиці поширилися такі методи та інструмен­ти фінансування інвестиційних проектів:

· боргові зобов’язання у формі цінних паперів, що випускаються корпораціями та інвестиційно-фінансовими інститутами (у тому числі транснаціональними), державних облігацій, облігацій, що випускаються регіональними та муніципальними органами (включаючи облігації з фіксованими ставками та термінами), цін­них паперів, забезпечених активами компанії-позичальника, облі­гацій з більш низьким статусом порівняно з іншими фінансовими зобов’язаннями емітента тощо;

· різноманітні цінні папери міжнародних фінансових ринків (у тому числі єврооблігації, євроноти та єврокомерційні папери), а також похідні від них фінансові інструменти (передусім опціони та свопціони), доходи за якими не оподатковуються;

· кредитні лінії та банківські кредити («старші» та субординовані, забезпечені та бланкові, авальні, акцептно-рамбурсні, контокорентні, ролл-оверні, револьверні, синдиковані, «стенд-бай»
тощо);

· різновиди лізингу, операції факторингу та форфейтингу;

· гарантії, у тому числі умовні гарантії, непрямі гарантії, гаран­тії виконання контракту, гарантії завершення проекту та інші види гарантій;

· зобов’язання, підкріплені прямими гарантіями третіх осіб; різні комбінації зовнішніх та внутрішніх зобов’язань, обмін ними;

· специфічні контракти (зобов’язання) на продаж майбутньої продукції типу «take and/or pay», толлінгові, «пропускні» (thro­ughput) та інші компенсаційні угоди;

· структурування фінансування проектів на основі дочірніх («кептивних») компаній, спеціалізованих філіалів, спільних підприємств, спеціальних проектних компаній, трастових фірм та венчурних фондів, стратегічних альянсів, партнерств тощо.

Учасниками міжнародної системи проектного фінансування виступають міжнародні та регіональні фінансово-кредитні інститути, багатосторонні агенції розвитку та агенції з гарантій інвестицій, транснаціональні та багатонаціональні корпорації, транснаціональні банки, великі міжнародні страхові асоціації-синди­кати, національні уряди, національні агенції експортно-імпорт­ного кредитування та страхування, а також національні кредитори та інституційні інвестори (фінансово-промислові групи, інвестиційні та пенсійні фонди, холдинги, банки чи їх об’єднання, фінансові, інвестиційні, страхові, лізингові компанії, фонди венчур­ного капіталу та спеціально створені венчури-інвестори цільового призначення тощо).

У наш час проектне фінансування є однією з найпоширеніших форм залучення та організації інвестицій у реальний сектор економіки як в промислово розвинутих, так і в нових індустріальних країнах та тих, що розвиваються. За схемою проектного фінансування реалізується сьогодні значна кількість проектів із загальним обсягом фінансування кожного до 100 млн дол. Враховуючи те, що загальний обсяг запозичень на світових ринках капіталу в кінці 1990-х рр. становив 1250 млрд дол., можна передбачити, що п’ята частина ресурсів міжнародних ринків позичкового капіталу обслуговує проектне фінансування.

Для успішного виконання великих проектів (як правило, міжнародних) використовуються різні комбінації видів боргового та пайового, зовнішнього та внутрішнього фінансування, гарантій та організаційних структур, а також різноманітні схеми проектного фінансування типу «будуй — володій — експлуатуй» (BOO =
= Build, Own and Operate), «будуй — експлуатуй — передай право власності» (BOT = Build, Operate and Transfer) чи комбіновані схеми «будуй — придбавай права власності — експлуатуй — передавай права власності та отримай дивіденди» (BOOT = Build, Own, Operate and Transfer) та інші схеми фінансування, у процесі реалізації яких здійснюється суміщення фінансування з обмеженим регресом та фінансування під державні гарантії.

Класичним прикладом використання проектного фінансування (з обмеженим регресом на позичальника) для великого інвестиційного проекту є проект «Євротунель». Інвестиційна стадія проекту (будівництво тунелю завдовжки 50 км під проливом Ла-Манш між Великою Британією та континентальною Європою) завершилася в 1993 р. Вартість проекту — 60 млрд фр. фр. Це перший випадок реалізації великого інфраструктурного проекту, на основі приватного капіталу навіть без залучення державних га­рантій. Для реалізації такого проекту була створена спеціальна про­ектна компанія, акціонерний капітал якої в розмірі 10 млрд фр. фр. був мобілізований за рахунок емісії франко-британських цінних паперів. Проектній компанії був наданий міжнародний кредит
у сумі 50 млрд фр. фр. (основний кредит — 40 млрд фр. фр. та резервний кредит на умовах «stand-by» — 10 млрд фр. фр.). Гарантами по кредиту виступили 50 міжнародних банків. Кредитором виступив банківський синдикат у складі 209 банків. Кредит надавався на умовах обмеженої відповідальності позичальника, погашення його передбачається лише за рахунок надходжень від доходів з проекту. За ризики по основному кредиту (термін пога­шення 18 років) передбачається виплата маржі в розмірі 1,25 % річних понад базову ставку в період до завершення будівництва об’єкта, 1 % річних після введення об’єкта в експлуатацію, 1,25 % річних після трьох років функціонування об’єкта в тому разі, якщо не будуть виконані умови кредитної угоди за показниками окупності проекту. Крім того, банки-кредитори поставили умову, щоб кошти проектної компанії (акціонерний капітал) були значною мірою використані на початковій стадії робіт, а використання кредитів передбачалося на наступ­них стадіях.

Важлива роль у реалізації проекту «Євротунель» відводиться договору концесії, в розробленні якого брали активну участь бан­ки-кредитори. У договорі було обумовлено «право заміни», що дозволяє кредиторам передавати концесію від компанії-позичальника — у разі її неспроможності виконувати свої фінансові зобов’язання — іншому концесіонеру. У процесі реалізації проекту до функцій кредиторів належали: контроль процесу ство­рення компанії-позичальника (тобто компанії-концесіонера); підготовка засновницьких документів, визначення складу акціонерів, дирекції, розміщення акцій. Кредитна угода за проектом набула чинності лише після підписання основних договорів та угод (концесії, підряду на будівництво, про банківські гарантії, з питань експлуатації об’єкта тощо). Ряд зобов’язань за ризиками по кредитній угоді були покладені на компанію-позичальника (за термінами введення об’єкта, за забезпеченням додаткового фінансування з інших джерел у разі перевищення кошторису
тощо).

1.4. Передумови розвитку проектного
фінансування в Україні

Проектне фінансування як різновид фінансування реальних інвестицій зарекомендувало себе як досить успішний спосіб залучення коштів для фінансування інвестиційних проектів у розвинутих країнах, проте в Україні залишається низка чинників, які унеможливлюють використання проектного фінансування пов­ною мірою.

Причини, що стримують розвиток проектного фінансування в Україні, можна згрупувати за напрямами:

1) недостатній рівень розвитку вітчизняних джерел боргового фінансування порівняно з розвинутими країнами. Внутрішні рин­ки кредитів не мають достатніх і ліквідних коштів, необхідних для широкомасштабного фінансування капіталомістких проектів, особливо великих проектів з тривалими термінами погашення позичок. Практично відсутній досвід оцінювання приймання на себе частини або всього проектного ризику;

2) невідповідність між доходами і позичками всередині країни та обслуговуванням боргів у валюті. Ризик неадекватності між валютами, в яких надходить виручка, та валютою, в якій має обслуговуватися заборгованість, ускладнює процес проектного фінансування;

3) недостатньо розвинуті правова культура та законодавча стабільність у сфері узгодження та розподілу ризиків, а також надання гарантій та інших форм зобов’язань за кредитним фінансуванням. Комерційна та кредитна документація з проектного фі­нансування є складною і має бути підкріплена законодавчо-нор­мативною базою. Мають бути законодавчо оформлені всі види зобов’язань та гарантій, розподіл ризиків та прибутків, політичні та страхові ризики тощо;

4) відсутність достатньої кількості спеціалістів з проектного фінансування. Недостатній досвід розроблення системи такого типу фінансування для великих інвестиційних проектів;

5) обмежений досвід роботи кваліфікованих учасників проект­ного фінансування — організацій та фірм, що можуть брати на себе функції керуючих великими проектами.

Попри існування низки проблем, що потребують вирішення для розвитку проектного фінансування, реалізація законів України «Про концесії» та «Про угоди про розподіл продукції» створили засади для практичного застосування схем проектного фінан­сування.

До форм проектного фінансування, які успішно використовують в українських умовах для реалізації великих інвестиційних проектів, можна віднести схеми залучення іноземних інвестицій у разі зіставлення фінансування з обмеженим регресом фінансування під державну гарантію компенсації і забезпечення політичних ризиків через їх страхування або привілейований статус кредиторів.

З використанням таких схем відбувається розподіл проектних ризиків між учасниками: спеціальною компанією — підрядником, кредитором (банком) або групою і державою, що закріплюється у концесійному договорі або франчайзинг-угоді. При цьому забезпечується взаємна зацікавленість учасників проекту в його своєчасному й ефективному здійсненні. Привабливість схем залучення іноземних інвестицій для держави зумовлена такими обставинами:

· держава відіграє важливу роль у реалізації проекту, причому не несе витрат, що зводить до мінімуму навантаження на її бюджет;

· через обумовлений проміжок часу, визначений концесією або франчайзинг-угодою, держава стає власником об’єкта, що працює;

· використання механізму конкурсного відбору, покладання обов’язків з фінансування на приватний сектор через його більш ви­соку ефективність дає змогу домагатися позитивних результатів;

· стимулювання припливу іноземних інвестицій у високі технології, що досягається шляхом використання цих схем, надає можливість розв’язання нагальних національних економічних та соціальних проблем.

Запровадження таких схем реалізації інвестиційних проектів в Україні може здійснюватися за умови реалізації угод про розподіл продукції, відповідно до яких інвесторам надаються на поворотній основі і на певний термін виключні права на пошук, розвідування, видобуток мінеральної сировини і на ведення пов’я­заних з цим робіт. Інвестор проводить зазначені роботи за свій рахунок і на свій ризик, причому угода визначає умови і порядок розподілу виробленої продукції між державою та інвестором.

Істотного значення для розвитку проектного фінансування в Україні набуває вивчення можливостей адаптації досвіду світової практики до вітчизняних умов, аналіз різних схем проектного фінансування, що використовуються у розвинутих країнах, та можливостей їх застосування в Україні.

Однією з таких є схема фінансування під майбутні поставки продукції, що часто використовуються для реалізації нафтогазовидобувних та інших проектів. Таку схему можна застосувати для фінансування з обмеженим регресом на позичальника, підкріплюючи контрактами, в яких передбачено безумовні зобов’я­зання покупця з третіми кредитоспроможними сторонами. Схема припускає участь як мінімум трьох сторін: кредиторів (банківського консорціуму), проектної компанії, яка безпосередньо реалізує інвестиційний проект, та фірми-споживача, яка є покупцем продукції. Остання компанія може бути заснована кре
диторами.

Механізм дії такої схеми полягає у тому, що банківський консорціум надає кредит посередницькій компанії (фірмі-спожи­вачу), а та у свою чергу передає кошти проектній компанії у фор­мі авансу за майбутні поставки певної кількості продукції за фіксованою вартістю, достатньою для погашення боргу.

Розглянуту схему можна було б використовувати в Україні. Однак через певні обставини (високі політичні й економічні ризики, відсутність гарантій з форс-мажорних обставин, недостатня практика створення тимчасових об’єднань українськими комерційними банками, неналагодженість механізмів цивілізова­ного вирішення боргових проблем) її застосування швидше за все можливо для підприємств і банків, що взаємодіють у складі фінансово-промислових груп і великих експортоорієнтованих підприємств.

Прикладами проектного фінансування в Україні є, по-перше, проект будівництва нової злітно-посадкової смуги в аеропорту «Бориспіль» японською експортно-імпортною агенцією, а по-друге, великий проект фінансування будівництва автомагістралі Київ — Одеса (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Найбільші угоди з проектного
фінансування в Україні

Зазвичай інвестором у проектному фінансуванні виступають міжнародні фінансові інституції — Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, Чорноморський банк торгівлі та розвитку, експортно-імпортні банки іноземних дер-
жав, які підтримують експорт обладнання з інших країн. Ви-
ступити в ролі інвесторів можуть і потужні приватні іно-
земні компанії. Щодо останніх, то сьогодні в Україні реалізується приватний проект із закупівлі мережі автомобільних заправок. При цьому держава не є його учасником, а весь проект
здійснюється за рахунок приватних компаній та іноземного інвестора.

Виходячи з набутого досвіду, Україна найближчим часом зможе зменшити обсяг позик у міжнародних фінансових інституцій і стане приділяти більше уваги приватним фінансовим компаніям. Як вважають експерти, міжнародні донори, які працюють з державними коштами, вже зіграли свою роль у становленні проектного фінансування в Україні. Маючи справу з приватними інвесторами, українські позичальники зможуть швидше отримувати належне фінансування проектів.

На рис. 1.3 наведено можливу схему проектного фінансування в Україні. Найбільш значна робота, пов’язана безпосередньо із залученням коштів, має припадати на фінансових консультантів. При цьому вони самі можуть виступати у ролі кредитора, а можуть бути просто брокером. Крім фінансового консультанта
у роботі із залучення фінансування беруть участь аудитори, юристи, рейтингове агентство (якщо в цьому є потреба і це буде умовою надання кредиту), технічні консультанти і моніторингові агенції.

Щодо держави як учасника проектного фінансування, то часто іноземні інвестори вимагають від позичальників наявності повної або часткової державної гарантії. Більш того, інфраструктурні проекти тісно пов’язані з використанням земельних ресурсів і надр, тому участь держави у реалізації подібних проектів є необхідною. Наприклад, в інших країнах завжди існує великий національний інвестор, який виступає і підрядником, і інвестором в угоді, а у подальшому отримує прибуток від
проекту.

Гарантія Кабінету Міністрів України надається тільки у тому разі, якщо це передбачається законом про Державний бюджет на відповідний рік. У Закон про Бюджет на 2004 р. було внесено зміни, які дозволили видавати гарантії під проектне фінансування загальнодержавного значення.

1) підписання договору проектного фінансування;

2) реєстрація кредитного договору в НБУ і отримання ліцензії на відкриття рахунку за кордоном;

3) отримання гарантії Кабінету Міністрів України;

4) інвестиційний транш через іноземний банк (кошти надходять на рахунок, відкритий у країні перебування нерезидента);

4) а) переказ грошових коштів на розрахунковий рахунок замовника у банк, який має кореспондентські відносини з банком, на рахунок якого надійшли інвестиції;

5) продаж замовником частини валюти на міжбанківському ринку;

6) оплата обладнання, послуг тощо;

7) постачання обладнання;

8) поточне фінансування, запуск і здача об’єкта;

9) отримання прибутку;

10) перерахування частини прибутку інвестору-нерезиденту

Рис. 1.3. Практична схема проектного фінансування

З урахуванням важливості координації інвестиційної діяльнос­ті в Україні доцільно створити Центр проектного фінансування, який би сприяв залученню фінансових ресурсів, у тому числі зов­нішнього фінансування, і забезпеченню реалізації інвестиційних проектів, які мають пріоритетний для національної економіки характер. Завданнями такого Центру мають бути:

· проведення моніторингу реалізації портфеля проектів, які здійснюються за рахунок позик міжнародних фінансових організацій; підготовка оглядових та узагальнюючих матеріалів за порт­фелем проектів; виконання заходів, що підвищують ефективність реалізації діючих проектів;

· виконання ролі представника уряду в спільних гарантійних операціях з міжнародними організаціями.

· здійснення моніторингу та фінансування передпроектних до­сліджень, включених у програму запозичень; підготовка для уряду та ключових міністерств оглядових матеріалів міжнародних організацій, що перебувають на стадії пропозицій; розроблення техніко-економічних обґрунтувань, проектно-пошукових робіт з проектів;

· сприяння підвищенню ефективності роботи структурних під­розділів міністерств, які беруть безпосередню участь у процесі формування програми зовнішніх запозичень України;

· здійснення інформаційної, консультаційної та методологічної підтримки підприємств з метою забезпечення їх активної учас­ті в національних та міжнародних конкурсах на постачання товарів, робіт та послуг; сприяння розвитку системи конкурсної закупівлі товарів, робіт та послуг на державному, регіональному та муніципальному рівнях.

1. У чому полягають сутність та особливості проектного фінансування?

2. Охарактеризуйте об’єкти проектного фінансування.

3. За якими ознаками проектне фінансування відрізняється від кредитування?

4. Які принципи притаманні проектному фінансуванню?

5. Назвіть основні види проектного фінансування.

6. Як розрізняють проектне фінансування за формами участі банків?

7. Як проектне фінансування поділяється за джерелами мобілізації фінансових ресурсів?

8. Визначте особливості проектного фінансування залежно від ступеня ризику.

9. Охарактеризуйте типи проектного фінансування.

10. Поясніть, що стримує розвиток проектного фінансування в Україні.

11. Які законодавчі акти покладені в основу розвитку проектного фінансування в Україні?

12. Окресліть перспективи розвитку проектного фінансування в Україні.

13. Назвіть країни — світові лідери розвитку проектного фінансування.

14. Охарактеризуйте світовий досвід поширення проектного фінансування.

1. Катасонов В. Ю., Морозов Д. С. Проектное финансирование. — М.: Анкил, 2001.

2. Ковалев В. В. Финансовый анализ: методы и процедуры. — М., 2001.

3. Коссов В. В., Лившиц В. Н. Методические рекомендации по оценке эффективности инвестиционных проектов. — М., 2000.

4. Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні. — К.: Лібра, 1998.

5. Пересада А. А. Управління інвестиційним процесом. — К.: Лібра, 2002.

6. Проектний аналіз / За ред. С. О. Москвіна. — К.: Лібра, 1998.

7. Савчук В. П., Прилипко С. И., Величко Е. Г. Анализ и разработка инвестиционных проектов. — К.: Абсолют-В: Эльга, 1999.

8. Смирнов А. Л., Красавина Л. Н. Международный кредит: формы и условия. — М.: Консалтбанкир, 1995.

9. Смирнов А. Л. Организация финансирования инвестиционных проектов. — М.: Консалтбанкир, 1993.

10. Стешин А. И. Оценка коммерческой состоятельности инвестиционных проектов. — М., 2001.

11. Четыркин Е. Н. Финансовый анализ производственных инвестиций. — М.: Дело, 2001.

12. Шенаев В. Н., Ирниязов Б. С. Проектное кредитование. — М.: Кон-
салтбанкир, 1996.