Давньоруські князівства у західноєвропейському культурному просторі. Романські впливи, готика і проторенесанс на давньоруських землях

У цей період українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим XIV-XVI ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов'язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції.

Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Поряд зі збройними формами боротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя України в цей період.

Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини XVII ст. іменують себе русинами, рутенцями, рок-соланами. Поряд з тим відомий з давньоруських часів термін "Україна", передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь і схід, також набуває значного по-. ширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в XI-XIV ст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом XIV-XVI ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у

складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цйвілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не тільки на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою - кочові татарські орди, які скоро перейшли під протекцію Оттоманської Порти. Саме в Литовський період української історії, що -розпочався з другої половини XIV ст., поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.

Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який зрештою призвів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі даньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. Натомість в обрядовій творчості з'являються (насамперед, у жнивних і обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Виникнення дум пов'язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці - кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найві-доміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні

пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

На епічному грунті виникає фольклорний жанр лірико-драма-тичної пісні - балади. У баладі опис тих чи інших історичних реалій вже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним фоном, на якому ці переживання розгортаються. В рукописній граматиці 1571 p., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", записану від мандрівного студента. Це перший,фіксований запис твору вже цілком сформованого українського фольклору.

Особливу субкультуру витворило в XV-XVI ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Козацтво взагалі й запорізьке зокрема як соціальний стан або прошарок не були передбачені Литовськими статутами. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на- зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми "украювання" земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з "чужим", кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як "нечистий" і "нижній", розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ знаходилась "за порогом" духовно і матеріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньо-слов'янських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кордону з "нижнім світом". За соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у "світ навиворіт", що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часу існування в цьому особливому військово-громадському організмі між різними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило За'поріжжю бути весь цей час ідеологічним центром усього

козацтва, хоча непорозуміння запорожців з реєстровцями і городовими козаками були справою буденною.

На фоні поступового розвитку "низькоГ народної культури традиційні центри культури "високоГ - князівські двори й монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представники монаства захоплюються візантійським ісихазмом (містичною практикою "умної" молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціальне активного політичного ісихазму, не. знаходячи своїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан).

Архітектура XIV - середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков - трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та "бабинець". Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. В XIV-XV ст. в містах. Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції фортець (на мал. - церква-твердиня у Сутківцях на Поділлі, 1476). У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін.).

Сучасний вигляд Троїцького монастиря у Межирічі XV—XVI cm.

Готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець XIV-XV ст.) та Перемишлі (XV ст.). У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькі стрільчасті вікна та ін.), творчо переосмисленій вітчизняними майстрами. Найстарішою пам'яткою, де готичні елетяенти співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 p.).

На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки (перш за все, поява артилерії). Будуються замки цілком з каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.). Замки Закарпаття зводилися у середньовічному дусі.

Сучасний вигляд замку у Меджибожі з півдня. XIV—XVI ст. 313

Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль, Стародуб тощо). Це було пов'язано з військово-політичною ситуацією того часу, частими війнами, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар.

Сучасний вигляд з лиману на фортецю в Білгород-Дністровському

На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам'яне будівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь, протягом певного часу не потребували зводити великі укріплення, нета-тарське населення Криму, зокрема генуезці, греки, вірмени (що масово емігрували до Криму після захоплення Вірменії Османською імперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осідлий спосіб життя, змушені були вдосконалювати оборонне будівництво. Так поставали фортеці у Судаку та інших містах Криму. Але найбільшою (три рівні оборонних стін, 26 башт) фортецею українських земель даного періоду були укріплення у колишньому Тірасі, який за часів "Київської Русі називався Білим городом і в XIV-XV ст. належав до володінь тимчасово незалежного православного і слов'яномовного Молдавського князівства (нащадки тиверців і бирлад-ників). Білогородську фортецю протягом 1438-1454 pp. було значно розбудовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запрошеного з Галичини. Коли цією фортецею після скасування незалежності Молдавії оволоділи турки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити у фортифікаційні укріплення свої зміни -фортеця була неприступною як з моря (лиману), так і з суші.

Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. Польські королі XIV-XV ст., першими з яких були Казимир Великий та Ягайло доручали саме "руським" майстрам розписувати фресками найголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов'язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам'ятки монументального фрескового живопису XIV - середини XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці (див. на мал. фрагмент фрески "Христос на суді перед Кайафою" з каплиці Чесного хреста в тогочасній столиці Польського королівства Кракові роботи невідомих галицьких майстрів, 1470). До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці" (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV ст.).

Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та Лноземними впливами. Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському соборі, а також так званої "Петров-ської" ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису. У

цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагато імен українських іконописців переважно з галицьких міст і містечок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набувають усе більш індивідуального виразу. Найпо-пулярніші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема, Юрія Змієборця (див. на с.315 на мал. ікону XV ст. з с.3движення) і сцен "Страшного суду". Останній сюжет під впливом замовників - заможних селян та міщан - набув сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму.

Львівський пояс із пряжкою-гаманцем 316

У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, багатих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних напрямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як перевалочний пункту торгівлі східними товарами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньоруськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні вироби, багато з яких поширювалися не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських (див. нижче на мал. львівський сріблений пояс для шляхтичів, купців і багатих міщан).

Однак скоро польська влада почала поширювати свою дискримінаційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мистецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі результати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.

Продовжує і розвиває попередні традиції мистецтво книжкової мініатюри і графіки. З XIV ст. графіка відбиває готичний натуралізм, який мав динамічніше трактування сюжету. Рукописи оздоблювались заставками, великими орнаментованими літерами, в основному плетінковим орнаментом, багатим на фарби, серед яких усе ж переважають чорна та червона. Традиції візантійського орнаменту доповнюються готичними рисами, а згодом і все більш помітними ренесансними тенденціями. Особливо високу художню цінність мають Галицьке Євангеліє XIV ст., "Житіє Бориса і Гліба", "Радзиви-лівський літопис" XV ст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст.

Літературна мова у XV ст. у цілому ще досить слабко наближається до народної за винятком мови ділових фамот про спадкування і купівлю-продаж, які лишаються чи не поодинокими свідками активного формування української мови в цей період. Поруч з цими фамотами можна поставити хіба що спроби українського перекладу певних нових на той час понять і реалій у перекладній літературі того часу.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків тогочасної світської літератури можна віднести збірник "Ізмарагд", у різних списках якого вміщено від 100 до 150 "слів" здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, повагу до вчителів. В XV ст. з'являються також нові розширені версії перекладних повістей про Александра Македонського ("Александрія"), оповідання про Трою, Бову-королевича, у XVI ст. - оповідання про Трістана та Ізольду, "сімох мудреців". Усі вони мали коріння в західнослов'янській, південнослов'янській та італійській літературах.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, "слова". Видатною літературною пам'яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні "чудеса" з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут. Найбільше поширення не тільки в цей період, але й у подальшому мали збірки

Л

Rft

житій святих, так звані "Четьї-Міне'Г (з XV ст.), укладені за річним колом православного богослужіння для зручності читачів, які щоденно перечитували житія саме тих святих, пам'ять яких відзначалася у той день за церковним календарем.

Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести "Короткий Київський літопис" XIV-XVI ст. і так звані "литовські" або "західноруські" літописи. У "Короткому Київському літописі", що висвітлює період з 862 р. по 1515 p., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К.Острозького. У Гус-тинському літописі виклад подій доведено до 1597 p., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 p., але є не самостійним твором, а компіляцією з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва Вже у XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він усе ж був значно дешевший, ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося у Галичині тільки в першій половині XVI ст. Пергамент продовжували уживати тільки в найурочистіших випадках, зокрема, для "Пересопницького євангелія", мова про яке далі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами.

Нерідко переписувачами були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця праця вважалася богоугодною і сприятливою для спокутування фіхів і спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого майстри об'єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу. Закінчення якісно виконаного перепису великої книги було для фахових переписувачів справжнім святом, визначною життєвою подією. Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483-1491 р. у друкарні Швайпольта Фіоля в КракЬві кириличним шрифтом були надруковані церковні книги "Часословець", "Псалтир", "Постова Тріодь" і "Квітна Тріодь". Деякі науковці відзначають певні, хоч і незначні, українські впливи у церковнослов'янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменних відомостей немає. Гіпотетичне припускають, що ім'я Швайпольт - спотворене "Святополк". На жаль, ти-пографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з типо-графії Ш.Фіоля поширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільні-Вільнюсі).

Поряд з тим в добу європейського Відродження багато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя й брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. Понад п'ятсот років тому, 1483 р. в Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець - Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню - у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 pp. був ректором Болонського університету - на той час центру передових гуманістичних течій передусім у природознавстві й філософії. Видана вченим у лютому 1483 р. книга була розлогим астрологічним прогнозом на цей рік. Прогнозу передувала віршована посвята папі Сіксту IV, яку перший український поет-гуманіст почав з визначення свого творчого кредо:

Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче,

Дбаючи щонайпильніш про честолюбство та зиск.

Я ж свої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті.

У книзі знайшли відбиття здійснені Ю.Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень. Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільна, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х pp. XV ст. Ю.Дрогобич повертається до

Краківського університету, де читає лекції з медицини і астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М.Копер-ник. У Кракові Ю.Дрогобич допомагав Ш.Фіолю в підготовці до друку перших слов'янських видань кириличним шрифтом. З Кракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львова. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю.Дрогобича-Котермака зберігаються тепер в Парижі, Мюнхені, Мілані.

Відомим латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (близько 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов'янських латиномовних поетів Яна Вислицького, Яна Дантишека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним з найвидатніших східнослов'янських латиномовних поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новолатин-ської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, що друкував свої поеми протягом 1534-1548 pp. у Кракові, а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії, Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець.

Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602, портрет див. на мал.), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїх поем - "Роксоланії" (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для відродження тут нового європейського літературно-мистецького Парнасу. С.Кленович був представником піз-ньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір "Перший виступ проти єзуїтів" він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті.

Латиномовна творчість не заважала українським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї Батьківщини. Латина була в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти і красного письменства. Вживання у творчості новолатинської мови було ознакою репрезентації "високої" культури того часу напро-тивагу культурі "низькій", яку репрезентували твори, написані тоді ще молодими й погано унормованими європейськими національними мовами, пов'язаними з латиною пуповиною залежності і вторинності. При цьому українські творці "високої1" латиномовної культури часто були вихідцями з демократичних верств галицького суспільства. Так,

Ю.Дрогобич-Котермак походив з родини звичайного дрогобицького ремісника Михайла Котермака, а Г.Чуй-Русин народився в родині самбірського шевця.

Доки питання релігійно-етнічного протистояння між українцями і поляками не було висунуто на порядок дегіний культурного процесу, українські культурні діячі активно розвивали й молоду польськомовну літературу, цілком небезпідставно вважаючи себе такими ж її господарями, як і етнічні "ляхи". Вони збагачували польську мову українською лексикою, українським світовідчуттям, українським духом.

Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини XVI ст. був талановитий про-заїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український пись-менник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники з повагою називали "руським Демосфеном". Подібно до своїх попередників і сучасників доби Відродження, він був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури, в тому числі з поезією вагантів, трубадурів, шпільманів, адже й сам чимало мандрував разом з іншими студентами по Європі. Після Краківського та Віденського університетів він вирушає до німецького Віттенберга. Під час навчання у Віттен-берзькому університеті С.Оріховський близько зійшовся із засновником реформаційного руху в Європі М.Лютером і три роки мешкав у його оселі в оточенні його найближчих сподвижників (таких як Ф.Меланхтон) і учнів. Залишив Німеччину на вимогу батька, переляканого протестантськими захопленнями свого сина, і продовжував навчання у Болонському та Падуанському університетах. Після повернення на батьківщину написав трактати "Зразковий підданий" і "Напучення королеві польському Сигізмунду II- Августу", опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім "хрещеним людом" проти турецької загрози. У своїх творах, які користувалися великою популярністю, С.Оріховський-Роксолан сприяв укладанню політичної унії з Литовською державою, виступав за перенесення столиці нового державного утворення до давнього Києва, подаючи для того відповідні аргументи. Важливу групу творів складають антипапські виступи С.Оріховського "Хрещення русинів", "Про целібат", "Відступництво Риму", які стали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.

Значний вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширилися на Польську й Литовську держави. Значна час-

тина магнатів і шляхтичів стають протестантами - лютеранами І ще частіше кальвіністами/Одним з результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для загалу населення.

Найвидатнішою пам'яткою української літератури такого роду є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє" - багато оздоблений і чудово ілюстрований (див. мал.) рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 pp., у місті Пересопниці на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Прекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересоп-ницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської "для ліпшого виразумління люду християнського посполитого", її мова наближена до народної і є цікавою характерною пам'яткою, в якій відбилися процеси формування української мови. Серед іншого тут відбито цікаве розширення значення слова "Україна", адже це слово стає синонімом слів "земля" і "країна", так що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет -Єгипетською Україною тощо. До речі, саме на "Пересопницькому Євангелії" складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України. Входження живої української мови до такого "високого" жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем реформаційних змін у світогляді. Ренесансні теорії літератури у Європі пропонували обмеження вжитку народної мови "низькими" жанрами - сатирою, епіграмами тощо.

Єдиною прозовою пам'яткою "низького" жанру сатири, що дійшла до нас із другої половини XVI ст., є "Промова каштеляна Ме-лешка", в якій критично змальовується дозвілля і побут панства У цій пародійно-викривальній пам'ятці яскраво відбито риси як української, так і особливо білоруської живих мов, хоча назвати мову твору вповні народною не можна, оскільки "Промова" висміює своєрідний суто шля-

хетський "жаргон" українсько-білоруської шляхти з притаманною йому макаронічністю (змішанням різних мов).

Найранішим зразком віршованого "олітературення" живої української мови у XVI ст. є "Пасквіль 1575 року" ("Хто йдеш мимо -стань годину") луцького шляхтича Івана Жоравницького, який служив у Луцькій міській канцелярії. Пасквіль звернено проти дружини рідного брата І.Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію: Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в форборти, Лиш не дбає про чесноти.

Звертаючись до брата в дусі народних епічних традицій закликом "ой ти, муже необачний", автор радить йому зайнятися "перевихованням" дружини у звичний для кожного шляхтича спосіб - вибити її киями, що додатково підкреслюється вживанням "шляхетських", тобто польських за походженням слів. Оскільки ніякі інші твори І.Жорав-ницького невідомі, залишається тільки припускати, що сам автор вірша не надавав йому великого художнього значення, і водночас, що спроби писати мовою, максимально наближеною до народної, не були винятковим явищем. Але на жаль, "Пасквіль 1575 року" запишається єдиним віршем такого роду з уцілілих писемних пам'яток XVI ст.,

У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосила появу нового державного утворення - Речі Посполитої (українською - "справа народна", буквальний переклад латин, слова "республіка"). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах XVI - початку XVII ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками. Недарма символом польської ренесансної культури стає героїчний образ італійця Філіппа Буонокорсі-Калімаха, що скаче на коні українськими стенами.

Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора "Epinikion, себто вірш жалобний..."(1584), написана тогочасною польською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання, твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського, Канівського, Любецького старости. Багато місця відведено безпосередньо описові баталій з татарами, турками і лівонцями, змальованих досить барвисте і водночас правдоподібно із залученням багатьох деталей, так що не виключена участь автора в описаних ним подіях. Описується час, коли козаки гартували свою військову вправність, висилали в степ сторожі й виступали у походи ще під проводом свідомих свого покликання українських князів, серед яких виділявся князь Ружинський, "...наш Євстафій славний, серця мужнього вояк і собою гарний". Після порівняльного екскурсу у вишкільну- практику завжди готових до війни давніх римлян автор наголошує:

Добрих гетьманів також Україна мала,

Гетьманів з країн чужих не потребувала.

І при кожному дворі -хто про те забуде! -

У змаганнях час минав лицарського люду.

Недостойних їх розваг лицарі цурались,

А своєму повсякчас ремеслу навчались.

Як з прудкогорумака на скаку стріляти,

Як у герці басурман шаблею рубати.

Як супроти кінних лав пішими ставати

Та нападника здаля списом уражати.

У навчаннях нелегких бойовому ділу

На Вкраїні піднялось лицарство уміле.

Має хіть вояк в поля часто виїжджати,

Не удома, а в степу мусить вікувати

Та вистежувать татар у полях, широких,

За поганцем пильнувать із могил високих.

Намагаючись якнайповніше і найвиразніше відтворити картини військового українського життя, автор вдається до добре вмотивованих пейзажних замальовок та яскравих образних зворотів:

Вістку принесли: сідлав коней турок певний.

Добре чули по росі: вже дзвенять стремена.

Зблідли в небі голубім світанкові зорі, (Щойно ясний день почав випливати з моря. Помолилися князі, вершники готові, Легко рушили своїм звичаєм до бою.

Окрім цілої низки яскравих батальних сцен чимало місця в поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів. Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М.Вишневецького своїм сюзереном - польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князя в організації життя на українських землях: Королеві в 'язнів князь часто відсилає, Тільки ось винагороди жодної не має. А годилось вшанувать князя тим же чином, Як сторонні королі в інших землях чинять... Закінчується поема риторичним звертанням до ворогів України, які не мають підстав особливо радіти з приводу смерті князя, оскільки його справу, як сподівається автор, буде гідно продовжено його молодим сином, котрий з Божої ласки вдався не менш вправним і завзятим, ніж його батько. Як показав подальший перебіг подій, рід князів Вишневецьких, як і більшість інших елітних родів України, під впливом єзуїтської пропаганди дуже швидко втратив колишню уславлену самосвідомість і з оборонців України та ватажків козацьких загонів перетворився на рід вождів загонів запеклих ворогів українськго козацтва.

Окрім творі в, батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський (палкий ініціатор приєднання запорожців до мальтійських рицарів), Адам Чаг-ровський, Симон Пекалід, Мартин Пашковський тощо, слід також згадати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу "поета-лауреата" Шимона Шимоновича (1558-1628), сина заможного львівського кравця. Знаменитий французький філолог Й.-Ю.Скалігер, в якого навчався Шимонович, захоплено писав, що у своїх творах його учень перевершив усіх тих античних авторів, з творами яких визначний французький кальвініст-гугенот знайомив свого студента. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету доби Відродження приніс великий цикл ідилій, об'єднаних у збірку "Селянки", написаних змішаною мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду. Ці твори не лише дістали високу оцінку, але й викликали цілу низку наслідувань до А.Міцкевича включно. Шимоно-

If,

вичем було створено своєрідний "польсько-галицький стиль", щедро пересипаний українськими словами і народнопоетичними висловами, які відтак стали надбанням польської культури. Ш.Шимонович був також фактичним організатором відкриття відомої своєю толерантністю Замойської академії (1595) на етнічному пограниччі українських і польських земель, в якій навчалася велика кількість майбутніх діячів власне української культури.

Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю сутністю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами. Наближалася доба бароко, замішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, але й православних, звинувачуваних ними в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради (на тій підставі, що константинопольський патріарх, якому була підпорядкована Київська митрополія, перебував у певній залежності від турецької влади) і викликала в українських колах як ніколи активний національно-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контрреформаційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання - утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час "не випасти" із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи, відбувається переорієнтація культурних діячів зі світської сфери, до якої належали більшість видатних діячів української культури до кінця XVI ст., до церковно-релігійної. Розбудова православ'я в Україні хвилює й надихає багатьох талановитих українців, які часто змінюють шляхетські шати на ряси. При цьому українська культура кінця XVI -першої половини XVII ст. мала цілком своєрідне й виразне спрямування. Як і в Європі, українська культура періоду "православної Контрреформації" намагалася щільніше пов'язати нові здобутки із середньовічними традиціями, але шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов'язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології.

У зв'язку з наступом католицизму та активізацією національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Пол'ьщі і Литві низку шкіл, де вчилися й українці. Це передусім гімназія та академія у Рахові. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику. За їх слідами розгортають свою діяльність і єзуїти. Для поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 років відкривають цілу мережу своїх колегій у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Тут працювали досить високого рівня учителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Особлива увага приділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці на розвиток освітньої справи (формально навчання у єзуїтській колегії було безкоштовним, тому серед учнів не бракувало й вихідців із соціальних низів). Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: "тривіум" (граматика, поетика, риторика) і "квадривіум" (математика, астрономія, музика, діалектика). Але додатково навчали також основам історії, географії, космографії, природознавства. Мовою нав-. чання була латинська. Введення систематичного курсу теології (бо-гослів'я) давало право на проголошення закладу академією.

До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої землі українська культура виявилася досить слабко підготовленою. Здебільшого рівень освіти в Україні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим. У школах при церквах, монастирях, і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир. Вчилися писати скорописом, який виробляється у XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві, вчилися також рахувати. Учителями, як правило, були дяки. Дяками називали церковних читців і співців, а також "уставників", які добре розумілися на тонкощах церковної служби. За свою роботу вони отримували певну дотацію, а після закінчення навчання від батьків горщик каші або гривню грішми. Рідше вчителями були "бакаляри", здебільшого молоді люди з незакінченою освітою, здобутою десь за кордоном, які в перспективі могли стати священиками. Дяки допомагали священикам при богослужінні, іноді були єдиними письменними людьми в дрібних селах і користалися з того, адже саме до них мали звертатися селяни для вирішення різних побутових проблем.

Не дивно, що за такого стану справ довго не було потреби і у вітчизняному книгодрукуванні. Безпосередньо в Україні книгодрукування поширилося тільки у другій половині XVI ст. Початок йому поклав утікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московію через переслідування духівництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р. тут побачив світ "Апостол" - перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарні Федоровича виходять "Азбука" і "Буквар", призначені вже для мережі тогочасних початкових шкіл.

Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який у 1579 р. було піднесено до рівня академії. У відповідь в 1580 р. за активного сприяння найбагатшого магната Речі Посполитої, найвидатнішого православного мецената доби князя К.Острозького в його фамільному мастку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозький греко-слов 'яно-латинський колегіум, що задумувався також як майбутня православна академія. Для цього К.Острозький зібрав групу високоосвічених фахівців, які стали основою педагогічного колективу. В Острозькій академії переважно навчали слов'яно-руською, грецькою та латинською мовами, тому називали її ще "тримовним ліцеєм". Заснування православного вищого освітнього закладу було лише одним із серії запланованих культурних заходів.

Князь К.Острозький задумав видати Біблію церковнослов'янською мовою з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці з католиками. Церковнослов'янська мова мислилася такою ж традиційною мовою міжнародного спілкування, як і ла-

________ тинська мова у Західній Європі. Тому з 1580 р. І.Федорович працює в Острозі, де за рік виходить славно звісна "Острозька Біблія" - перше повне друковане видання Біблії цер ковнослов'янською мовою. І.Федорович помер у Львові в 1583 p., а йо го друкарню викупило Львівське братство (вище на мал. - портрети К.Острозького та І.Федоровича).

Окрім друкарні Федоровича, в Україні швидко почали роботу інші друкарні - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, а дещо згодом - Київська Лаврська, По-328

чаївська, Чернігівська та ін. Існували також "мандрівні" пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці XVI ст. в Україні значно зросла.

Першим ректором Острозької академії був відомий письменник, шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Викладачами працювали відомі культурні діячі і письменники Дем'ян Наливайко (брат козацького повстанського гетьмана Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Тимофій Михайлович, Іван Федорович, Андрій Римша, Олексій Мотовило, греки Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі, Феофан Грек, поляк Ян Лятос та ін. Вони були активними членами Острозького культурно-освітнього і літературного гуртка. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило До-рофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, академія і гурток після смерті князя К.Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки - ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію. Однак за час дії навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність з другої половини XVI ст. Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята - "кануни". Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національно-визвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім стали фактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами і державними інститутами Речі Посполитої, адже після проголошення 1596 р. релігійної Брестської унії православні в цій державі опинилися фактично поза законом - у них було відібрано і передано уніатській церкві усі юридичні права.

Одним з перших у 70-х pp. XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство. У 1572 р. Львівське братство очолило вис-

туп української громади міста з вимогою до королівської влади про визнання за українським населенням права посилати своїх синів до шкіл, в яких викладалися "вільні мистецтва" і добилося свого. Згодом братства виникли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні, Дрогобичі, Оамборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам'янці-Поділь-ському, Кремінці, Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо патріарху константинопольському. Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків, оскільки до того ставропігійні привілеї отримували лише найзначніші православні монастирі, такі як Єрусалимська лавра.

У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших і найініціативніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І.Красовського та інших організувало свою школу. Виховання мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов'янську та грецьку мови, а також "вільні науки'1. Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ Арсеній Еласонський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Веринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович, Йоаникій Волкович, Сильвестр Косое. Одним з учителів був майбутній "козацький" київський митрополит Іван (у монастві - Іов) Борецький. Припускають, що у школі певний час удосконалював знання майбутній організатор Києво-Печерського культурного осередка Єлисей Плетенецький. Старшим учням братської школи дозволялося проповідувати в церквах.

У 1586 р. було складено дуже цікавий документ - "Порядок шкільний", в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути "побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому". Виховувати дітей він повинен так, щоб "не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому". Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і "сироти вбогі", і ті, що "по вулиці ходять поживи просити". Цей документ свідчить про високі вимоги, які ставились до вчителя у той час.

За аналогією із Львівською школою і під керівництвом її педагогів і вихованців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові, та інших містах - кругом, де була можливість зібрати національне свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 p., перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху. v

У 1599 р. до Києво-Печерської лаври перебирається із Західної' України Є.Плетенецький, який закупив "припалую пилом" друкарню Балабанів. Ставши у Лаврі архімандритом, Плетенецький заснував для своєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й приступив до згуртування культурно-освітнього гуртка. Скоро до Києва переїздять: Захарія Копистенський, брати Памво і Степан Беринди, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Гавриїл Дорофієвич, Олександр Митура, Філо-фей Кізарович, знавці друкарської справи і граверства Тимофій Вер-бицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, Андрій Наумович, Иосиф Кирилович, афонськии чернець Иосиф та ін.

У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновується у 1615. р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим - Мелетій Смот-рицький, третім - Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національне свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.

Подібні до братських школи виникають і на Запоріжжі, адже з 1616р. Військо Запорізьке низове стає колективним членом Київського братства, а також посилює свій міжнародний авторитет вступом до Ліги християнської міліції, заснованої французьким герцогом де Невером з метою протистояння турецькій експансії, відправляє посольства до різних європейських та азійських країн, так що високоосвічені люди були дуже потрібні. Крім братських шкіл в Україні продовжували існувати при церквах у селах та слободах численні початкові парафіяльні школи, де вчилися грамоті діти селян і козаків.

Розвиток освіти стимулював появу перших навчальних підручників, які засвідчили досить високий рівень навчально-методичної роботи в українських закладах освіти. У 1591 р. у Львівській братській школі двома мовами (українською і грецькою) було видано друком складену вже 1588 р. греко-слов'янську граматику "Адельфотес" ("Братство"), за якою учні навчалися грецької і старослов'янської мов. У 1596 р. у Вільні надрукована "Граматика словенска", автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. Року 1619 у друкарні того ж Віленбького братства вийшла "Граматика словенская" Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М.ВЛо-моносов називав "вратами учености" близько 150 років (до кінця XVIII ст.) навчалися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл. Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памво Беринди "Лексикон славе-но-росский и имен толкования" (Київ, 1627). В цій книзі було перекладено зі слов'янської на тогочасну українську мову близько 7 тис. іменників з тлумаченнями.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, але й усьому слов'янському світі.

Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Петро Могила, що стає у цей час київським митрополитом і добивається принаймні часткового відновлення юридичних прав православних у Речі Посполитій, посилає в закордонні університети кількох юнаків, а зі Львова запрошує колишніх однокласників по Замойській академії Сильвестра Косова та Ісаю Трофимовича. Протягом 1632-1633 pp. він за свій рахунок закуповує близько сотні коштовних фоліантів з творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Го-рація, Овідія, Ціцерона та інших письменників з коментарями, купує підручники з тригонометрії, логіки, метафізики. Передові гуманістичні вподобання не заважали П.Могилі провадити суворе аскетичне життя - під дорогими митрополичими шатами він носив на тілі жорстку власяницю і важкі залізні ланцюги.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників — так званий Києво-Могилянський атеней (від лат.

athaeneum - "святиня"). Крім П.Могили до нього входили визначні культурні діячі: філософи Й.Кононо-вич-Горбацький і І.Трофимович, поети і письменники Х.Євле-вич, С.Почаський, А.Кальнофой-ський, Й.Калимон, Т.Баєвський, С.Косов та багато ін. Перед членами гуртка стояли великі завдання щодо ґрунтовного і комплексного оновлення української національної культури, а також ще ширші завдання у питаннях унормування і пристосування до умов доби всієї православної догматики, канонічного права та інших галузей православного церковного життя, на які й опиралася тогочасна українська культура. Колегіум став головним осереддям барокової культури в Україні, яка трималася на поєднанні ідей збереження і оновлення традиційної православної культури засобами європейської Контрреформації.

Мріючи про відкриття у Києві академії та вболіваючи за розвиток освіти в Україні, П.Могила передбачливо заснував філії колегіуму у Вінниці (1634) і в Кременці (1636). Вінницьку філію 1639 р. було переведено в Гощу на Волині, де вона вже як Гоштський колегіум діяла до пожежі 1672 р. Польський король і сейм так і не дали дозволу на перетворення Київського колегіуму на академію. Але на своїй родовій дідизні в Яссах у Волощині, яка тоді перебувала під протекторатом Османської імперії, П.Могила 1640 р. таки відкрив Слов'яно-греко-латинську академію, яка стала основою майбутнього університету. Пропозиція П.Могили московському царю про можливість заснування у Москві монастиря зі школою для "дітей боярських і простого чину" навіть у спрощеному двомовному греко-слов'янському варіанті тоді не знайшла підтримки, викликавши тільки підозри щодо незрозумілого тогочасним москвитянам прагнення до поширення освіти.

Учені Київської колегії зробили перші кроки до започаткування науки археології. Під керівництвом митрополита Петра Могили були розкопані залишки Десятинної церкви у Києві, збиралися написи з пантеону Києво-Печерської лаври. Петро Могила активно записував народні оповіді, перекази, місцеві легенди, пов'язані з духовною культурою і збирався видати їх друком, але не встиг цього зробити.

З відкриттям вітчизняних освітніх закладів потік української молоді на Захід дещо послабився, але не зупинився. Молоді люди з України здобували знання в європейських університетах Парижа, Падуї, Праги, Вітгенбергу, Кракова, Базеля, Ростока та інших міст. Особливою популярністю користувався толерантний і ліберальний Падуанський університет, де вже значно пізніше С.Оріховського-Роксолана навчалися такі відомі українці, як Василь Русянович, Григорій Керницький,

Яків Седовський, Павло Боїм (який у 1613-1614 pp. був проректором цього університету), Ієзекіїль Курцевич-Бурлига (товариш і сподвижник гетьмана Сагайдачного), Степан Морозенко (згодом полковник і сподвижник Б.Хмельницького) та багато інших наших давніх співвітчизників. Усі вони репрезентували українську національну культуру в європейських освітніх центрах, поширюючи знання про свою батьківщину у світі. У зв'язку з цим окремо слід згадати українського студента паризької Сорбони Івана Ужевича, який 1643 р. вперше латинською мовою уклав "Граматику слов'янську", в якій яскраво відбилися риси власне української мови.

У щільному зв'язку з розвитком освітнього руху перебував подальший розвиток усіх інших галузей національної культури, зокрема, літератури. Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI -на початку XVII ст. у зв'язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. В цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 - православними.

Але й до проголошення церковної унії фунт для полемічного відстоювання своїх національних прав уже існував. Суттєві наслідки для соціально-політичного та культурного життя України мали події, пов'язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа римський Григорій XIII на підставі ухвал Нікейського собору наказав виправити старий Юліанський календар, в якому внаслідок недоліків числення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків спочатку не прийняли її. Так сталося, що буквально за рік до реформи, у 1581 p., з Острозької друкарні вийшов поетичний календар -"Хронологія" А.Римші, в якому авжеж за старим юліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцю присвячувався відповідний характеристичний вірш, а назви місяців подавалися книжною "руською", латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміни календаря в Україні, як і в інших землях, сприймалися досить болюче як простолюдом, так і представниками культурної еліти. Так стався поділ населення Речі Посполитої: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до релігійної та соціальної напруги. Польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у ці дні працювати.

Одними з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача ^ Острозького колегіуму Герасима Смотрицького "Ключ Царства небесного" та "Календар римський новий"(1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки. До того ж календарні новації добре4 накладалися на загальну картину контрреформаційної реорганізації католицького світу. Тому Г.Смотрицький використав їх як привід для різнобічної критики папства та єзуїтів з позицій культурних цінностей традиційного православ'я. Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовного зв'язку з апостольською традицією і передусім з апостолом Петром, "ключарем небесного царства", бо саме цим зв'язком любили хизуватися єзуїти, що називали римських пап прямими наступниками цього апостола, який нібито був першим єпископом у Римі. Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, що виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького.

Полеміка між православними і католиками особливо загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об'єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актом частина єпископату і мо-нашої братії мають підкоритися. Разом з тим він обачно обійшов мовчанкою питання про те, чи мали право православні владики переходити під владу папи, якщо вони отримували свої ієрейські свячення і разом з ними духовну владу від константинопольського патріарха. Як відповідь П.Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою "Ектезис". Метою її було довести канонічність православного собору.

Услід за цим у 1597 р.-у Вільні польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів - "Апокризис" Христофора Філале-та (псевдонім М.Броневського), обсяг якого польською сягав 334, а українською - 444 сторінок. Змістом і обсягом він перевершує всі

W

*

*

полемічні твори того часу (окрім ненадрукованої "Палінодії" З.Копистенського, яка активно поширювалася у списках). Твір було написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмету полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. Філалет був ідеологом православного шляхетства, відстоював шляхетські вольності, виступаючи проти теорій виключної влади єпископів.

До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького "Тренос" (з грецької - "Плач"), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння - плачу Матері-церкви, зверненого до дітей - українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою -католицькою церквою (перераховано близько 50 визначних українських та білоруських родів). Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К.Острозького. Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характеризується як "італійські бандити". Твір М.Смотрицького справляв настільки сильне враження на с