Частина третя 5 page

– Ти перебільшуєш небезпеку. Можливо, з твого старого досить буде поки що якоїсь тисячі екю.

Тим більше підстав спробувати десь роздобути грошей; невже ж не можна знайти три тисячі франків? Коли на те пішло, він може навіть позичити в когось від її імені.

– Іди ж, шукай! Так треба!.. Біжи! Постарайся!.. Я так тебе любитиму!

Він пішов, але за годину вернувся і похмуро сказав:

– Я був у трьох місцях… Нічого не виходить.

Нерухомо, мовчки сиділи вони одне проти одного обабіч каміна. Емма знизувала плечима. Потім тупнула ногою й процідила крізь зуби:

– Бувши тобою, я знала б, де знайти!

– Де?

– В конторі!

І вона подивилась на нього.

Пекельна сміливість блищала в її палючих очах; повіки мружилися хтиво й визивно. Леон відчув, що воля в ньому слабне під німою настійливістю цієї жінки, що штовхає його на злочин. Йому раптом стало страшно, і, щоб перервати розмову на цю тему, він ляснув себе по лобі й скрикнув:

– Ага! Сьогодні вночі повертається Морель! Сподіваюся, він мені не відмовить. (Морель, син багатого комерсанта, був його товариш.) Завтра я принесу тобі гроші.

Але Емма не зраділа цій новій надії так, як він цього чекав. Невже вона підозрівала обман? Він почервонів і заговорив знову:

– Але якщо до третьої не прийду, кохана, ти мене більше не жди. Ну, пробач, мені час іти. Бувай здорова!

Він потиснув їй руку, але пальці її лишились нерухомі. У неї вже не було сили ні на яке почуття.

Пробила четверта година, і, скоряючись виробленій звичці, вона, ніби автомат, підвелася з місця, щоб їхати назад до Йонвіля.

Погода була чудова. Стояв один із тих ясних і свіжих березневих днів, коли сонце виблискує в сліпучо‑білому небі. Вбрані по‑святковому руанці гуляли по вулицях – веселі, задоволені. Емма дійшла до соборної площі. Люди виходили з вечерні; юрба пливла із трьох порталів, як річка з‑під трьох прогонів моста, а посередині нездвижною скелею стояв воротар.

Тоді їй згадався той день, коли, схвильована тривогами й надіями, вона входила у глиб цього величного храму, а любов її була ще глибша, ще величніша. Збентежена, розгублена, майже непритомна, ішла вона все далі, і під вуаллю в неї бігли сльози.

– Побережись! – почувся раптом голос із розчинених воріт.

Вона спинилась і пропустила тильбюрі: вороний кінь так і басував у його голоблях; правив якийсь джентльмен у соболиній шубі. Хто б то такий? Щось наче їй по знаку… Екіпаж рвонув уперед і зник з очей.

А, та це ж віконт! Емма обернулась: на вулиці не було нікого. А вона була така пригнічена, така нещасна, що притулилася до стіни, щоб не впасти.

Потім вона подумала, що, можливо, помилилась. А втім, може, й не помилилась. Усе і в ній самій, і в зовнішньому світі було тепер якесь оманливе, непевне. Їй здавалось, що вона гине, котиться нестримно в якусь страшну безодню… Вона майже зраділа, коли, дійшовши до «Червоного хреста», зустріла добряка Оме. Фармацевт наглядав, як носії вантажили в «Ластівку» великий ящик аптекарських товарів. У руці в нього був вузлик з півдесятком басурманчиків для дружини.

Пані Оме дуже любила ці важкенькі булочки, спечені в формі тюрбана, їх їдять у піст, намазуючи солоним маслом: це один з останніх пережитків середньовічної кухні, що сягає чи не до епохи хрестових походів. У давнину такими булками ласували кремезні нормандці: при жовтавому світлі смолоскипів їм здавалось, що перед ними на столі поміж дзбанами вина з корицею та велетенськими кільцями ковбас лежать голови сарацинів. Хоч у аптекарші зуби були препогані, вона уминала ці басурманчики з героїзмом предків, і тому пан Оме щоразу, коли бував у місті, обов'язково купував їй цих ласощів у найкращого пекаря на вулиці Массакр.

– Дуже радий вас бачити, – озвався аптекар, допомагаючи їй залізти в «Ластівку».

Потім він підвісив вузлик до ременів багажної сітки, зняв капелюха і, схрестивши руки, завмер у задумливій наполеонівській позі.

Але коли диліжанс спустився з гори і до нього, як завжди, підбіг жебрак, Оме вигукнув:

– Не розумію, як усе‑таки уряд терпить це, по суті злочинне, ремесло! Цих волоцюг слід би було ізольовувати й посилати кудись на примусову роботу. Слово честі, прогрес посувається черепашачою ходою. Скільки в нас іще дикості й варварства!

А сліпий простягав капелюха, і він теліпався біля краю дверцят, ніби клапоть подертої оббивки.

– Ось вам типовий зразок золотухи, – проголосив аптекар.

Він добре знав бідолашного старого, але вдавав, що бачить його вперше, і став бурмотіти вчені слова: рогівка, помутніння, склера, фацієс, а потім спитав доброзичливим тоном:

– І давно вже, чоловіче добрий, у тебе ця жахлива недуга? Ех, не напивався б ти щодня в шинку та дотримувався б певного режиму!

Він радив йому пити добрі вина, добре пиво, їсти добре м'ясо. А сліпий співав собі далі; він взагалі мав вигляд напівідіота. Нарешті пан Оме розстебнув гаманця.

– На тобі су, дай мені два ліари здачі. Та не забувай моїх порад, ось побачиш – поможеться.

Івер наважився висловити сумнів щодо дієвості тих порад. Але аптекар заявив, що зміг би вилікувати його протизапальною маззю власного винаходу, і тут же назвав свою адресу:

– Пан Оме, біля ринку, кого завгодно спитайте.

– А тепер, – сказав кучер, – за всю цю мороку покажи нам кумедію.

Сліпий присів навпочіпки, задер голову, висолопив язика, підкотив під лоба каправі очі і, тручи собі живіт обома руками, загарчав, як голодний пес. Еммі стало нестерпно гидко, і вона кинула йому через плече п'ятифранковика. То було все її багатство, і їй заманулось викинути його таким чином.

Диліжанс уже рушив їхати далі, коли Оме раптом вихилився з вікна і закричав:

– Гляди ж, ні молочного, ні мучного! Носити тільки вовняну білизну і обкурювати вражені ділянки шкіри ялівцевим димом!

Знайомий краєвид, що розстилався перед очима, потроху відволікав Емму від її горя. Нестерпна втома змогла всю її істоту, і додому вона повернулась охляла, очманіла, мов сонна.

«Що буде, те й буде!» – думала вона.

А втім, хто знає? Адже щохвилини може статись якась надзвичайна подія. Можливо, Лере раптом помре…

О дев'ятій годині ранку вона прокинулась від галасу на площі: біля ринку юрмився народ, – усі тислися прочитати велике оголошення, наліплене на стовпі. Жюстен став на тумбу й хотів його зірвати, але якраз у цю мить хлопця схопив за барки сторож.

Пан Оме вийшов із аптеки; посеред натовпу просторікувала тітка Лефрансуа.

– Пані, пані! – крикнула Фелісіте, вбігши в кімнату. – Що це воно робиться?

І бідна дівчина схвильовано подала їй жовтого папера, якого вона зняла допіру з дверей. Емма з першого погляду побачила, що то було оголошення про розпродаж їхнього майна.

Вони мовчки дивились одна на одну. Між панею і служницею не було ніяких таємниць. Нарешті Фелісіте зітхнула.

– А я б на вашому місці знаєте що зробила? Пішла б до пана Гійомена.

– Хіба?

Це питання означало: «Адже ти все знаєш через слугу; хіба його хазяїн говорив щось про мене?»

– Так, зайдіть. Добре зробите…

Емма причепурилася, одягла чорну сукню й капелюшок, оздоблений стеклярусом; щоб її не помітили (на площі було й досі чимало народу), вона пішла задвірками по берегу.

Задихавшись, дійшла вона до хвіртки нотаріуса; небо було похмуре, трусило потроху сніжком.

На дзвінок вийшов Теодор у червоному жилеті; він майже фамільярно, ніби своїй знайомій, одчинив двері пані Боварі і провів її до їдальні.

Під кактусом, що заповнював нішу, гуготіла чимала кахляна грубка; на стінах, оббитих шпалерами під дуб, висіли в рамках чорного дерева «Есмеральда» Штейбена та «Жінка Потіфара» Шопена[73]. Накритий стіл, дві срібні грілки, кришталеві ручки на дверях, паркет і меблі – все блищало бездоганною англійською чистотою; у шибках були повставлювані в куточки косинчики мальованого скла.

«Якби мені таку їдальню», – майнуло Еммі в голові.

Увійшов нотаріус; лівою рукою він підтримував свого халата з квітчастими розводами, а правою то злегка піднімав над головою, то знову насував брунатну оксамитову шапочку, претензійно збиту на правий бік, де кінчались три біляві пасма; зачесані з потилиці, вони прикривали його лисий череп.

Показавши відвідувачці на крісло, Гійомен попросив пробачення за неввічливість і заходився снідати.

– Я до вас із проханням, пане, – промовила Емма.

– Яким? Слухаю вас, ласкава пані.

Вона почала розповідати йому про своє становище.

Метр Гійомен знав його і без того – він був потай зв'язаний із торговцем мануфактурою, завжди дістаючи від нього гроші для позичок під закладні.

Отож він знав (і то краще від самої Емми) всю довгу історію цих векселів, спочатку на маленькі суми, з різними іменами на бланку, розбитих на довгі терміни, безліч разів переписуваних, аж поки Лере не зібрав усі протести й не доручив своєму приятелю Венсару порушити від свого імені судову справу: він не хотів, щоб у містечку вважали його за кровожерного тигра.

Вона пересипала своє оповідання обвинуваченнями проти Лере, обвинуваченнями, на які нотаріус лише зрідка відповідав якимись невиразними словами. Він їв собі котлетку, присьорбував чай, потопаючи підборіддям у своїй голубій краватці, зашпиленій двома діамантовими шпильками, скріпленими тоненьким золотим ланцюжком, і все усміхався якоюсь чудною усмішкою – солодкавою і двозначною. Аж ось він помітив, що Емма промочила ноги.

– Присуньтеся до грубки… Поставте ноги вище… До кахлів…

Вона боялась забруднити кахлі. Господар галантно відповів:

– Прекрасне нічого не може зіпсувати.

Тоді вона спробувала розчулити його і, сама розхвилювавшись, стала розповідати про свої домашні нестатки, про свої турботи і потреби. Метр Гійомен розумів її; авжеж, така елегантна дама! І, не перестаючи їсти, він зовсім повернувся до неї так, що коліном черкався її черевика, підошва якого парувала біля гарячої грубки.

Але коли вона попросила в нього тисячу екю, він стиснув губи. Він дуже шкодує, заявив він, що свого часу вона не доручила йому вести свої майнові справи: є дуже багато зручних – навіть для дами – способів пускати гроші в обіг. Можна було майже зовсім без ризику зважитись на пречудову спекуляцію з грюменільськими торфовищами або гаврськими ґрунтами… Нотаріус терзав Емму фантастичними сумами, які б вона напевно могла була заробити.

– Як це так сталось, – провадив він далі, – що ви не звернулись до мене?

– Сама не знаю, – відповіла Емма.

– Ні, справді, чому? Може, ви мене боялись? Але тут скоріше мені, а не вам, треба скаржитись на долю… Ми ж майже незнайомі. А проте я відданий вам безмежно; сподіваюсь, ви вірите мені?

Він схопив її руку і припав до неї жадібним поцілунком, потім поклав до себе на коліно і тихенько перебирав її пальці, нашіптуючи усякі ніжності.

Його нудотний голос дзюрчав, немов струмочок; крізь відблиски окулярів очі метали іскри, а пальці його залазили обережно до Емми під рукав, мацали її руку. Вона чула на своїй щоці його переривчасте дихання. Ця людина була їй страшенно неприємна.

Вона різко встала і промовила:

– Я чекаю, пане.

– Чого? – спитав, пополотнівши, нотаріус.

– Грошей.

– Але ж…

І, піддаючись поривові непереможного бажання, раптом сказав:

– Гаразд!

Забувши, що він у халаті, він повз до неї навколішки.

– Благаю вас, не йдіть! Я вас люблю!

І обняв її за стан.

Гаряча хвиля крові хлюпнула в лице пані Боварі. В страшному гніві вона подалась назад і скрикнула:

– Ви безсоромно користуєтесь моїм жахливим становищем, пане! Хай я нещасна, але не продажна!

І вона пішла.

Нотаріус сидів, як очманілий, втупивши очі в свої вишивані домашні пантофлі. То був любовний подарунок. Споглядаючи їх, він нарешті утішився. До того ж він зміркував, що така інтрига могла б завести його задалеко.

«Мерзотник! Хам!.. Яка підлота!» – думала Емма, ідучи квапливим нервовим кроком попід придорожніми осиками. Досада невдачі ще більше підсилювала гнів її ображеної цнотливості: їй здавалось, що провидіння навмисне переслідує її, і, підносячись у власній гордості, вона ніколи ще так не шанувала себе, ніколи не зневажала так інших, її охопило якесь шаленство, їй хотілось бити всіх мужчин, плювати їм в обличчя, шарпати їх на шматки; бліда, тремтяча, люта, вона, не спиняючись, швидко простувала вперед, вдивляючись крізь сльози у пустельний обрій і ніби насолоджуючись цією ненавистю, що душила її.

Коли вона побачила свій дім, її опанувало цілковите знесилля. Ноги не слухались її, – а йти було треба. Куди тут утечеш?

Фелісіте виглядала її на порозі.

– Ну як?

– Ніяк, – сказала Емма.

І цілу чверть години вони удвох перебирали всіх йонвільців, які могли б стати у пригоді. Але щоразу, коли Фелісіте називала чиєсь ім'я, Емма заперечувала:

– Навряд… Не захочуть вони!

– Та скоро ж пан прийде!

– Знаю… Іди собі.

Вона зробила все, що могла. Годі було придумати щось інше. Коли прийде Шарль, вона скаже йому навпростець:

– Іди звідси. Не ходи по килиму, він уже не наш. Від усього твого дому не лишилось тобі ані стільця, ані шпильки, ані цурочки! І це я занапастила тебе, нещасний!

Тоді він розридається, поплаче‑поплаче, а потім примириться з долею і простить усе.

– Так, – шепотіла вона, скрегочучи зубами, – він простить мені, а я б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся зі мною… Нізащо в світі!

Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Але чи вона йому признається, чи ні, байдуже: не сьогодні‑завтра він сам довідається про катастрофу; отже, доводиться ждати цієї жахливої сцени і мужньо знести весь тягар його великодушності. У неї майнула думка ще раз сходити до Лере. Е, ні, дарма! Написати до батька? Занадто пізно! Можливо, вона вже каялась, що відмовила нотаріусові, коли раптом почула кінський тупіт. То приїхав Шарль; він відчинив хвіртку, сам білий як стіна… Емма прожогом кинулась на сходи, вибігла на площу. Дружина мера, яка розмовляла біля церкви з Лестібудуа, побачила, як Емма ввійшла в помешкання акцизника.

Пані Тюваш відразу побігла й розповіла все пані Карон. Обидві кумасі вилізли на горище і сховалися за розвішаною білизною; звідти їм було видно все, що відбувається у Біне.

Він був сам‑один у себе на мансарді і виточував із дерева якусь мудровану фігурку на кшталт тих химерних композицій із слонової кості, що складаються з півмісяців і кульок, вправлених одна в одну – все це нагадує формою обеліск і ні до чого не придатне. Він якраз брався до останньої деталі, все було майже готове! У темряві майстерні від його верстата шугав жовтавий пил, ніби сніп іскор з‑під копит скакуна; крутились, хурчали колеса. Біне нахилив голову над роботою, ніздрі його роздувались, на обличчі грала посмішка; здається, він утішався зараз тією повнотою щастя, що дається тільки нескладними заняттями, які бавлять розум легкими труднощами, заспокоюють його досягненими результатами і не залишають місця для якоїсь вищої мрії.

– Ага, ось вона, – шепнула пані Тюваш.

Але верстат так хурчав, що годі було щось розчути. Нарешті сусідкам почулось слово «франки», і пані Тюваш зашепотіла:

– Вона просить, щоб він допоміг дістати відстрочку на сплату податків…

– Про людське око…

Потім вони побачили, як Емма ходить туди й сюди по майстерні, розглядаючи порозвішувані по стінах кільця для серветок, свічники, кулі для поручнів, а Біне задоволено погладжує бороду.

– Може, вона хоче у нього щось замовити? – спитала пані Тюваш.

– Та він же нічого на продаж не робить, – заперечила сусідка.

Акцизник слухав Емму, але, мабуть, нічогісінько не розумів – так він витріщав очі. А та все говорила ніжним, благальним тоном. Вона підступила до нього ближче; груди в неї хвилювались; тепер обоє мовчали.

– То що ж це, вона сама йому набивається? – сказала пані Тюваш.

Біне почервонів аж до вух. Емма взяла його за руку.

– О! Це вже далі нікуди!

Тут вона явно запропонувала йому щось жахливе, бо акцизник, – а він же був хоробрий чоловік, бився при Баутцені й Лютцені[74], захищав Париж у чотирнадцятому році і був навіть представлений до хреста, – раптом відсахнувся, мов перед ним була гадюка, і закричав:

– Пані! Що ви собі думаєте?

– Батогами б їх, таких жінок, – обурювалась пані Тюваш.

– А де ж вона ділась? – спитала пані Карон, бо в цю мить Емма зникла.

Потім, побачивши, що вона побігла головною вулицею і звернула праворуч, ніби на цвинтар, цікаві сусідки зовсім уже не знали, що їм і думати.

– Тітко Ролле, – сказала Емма, прийшовши до мамки. – Розшнуруйте!.. Душно мені.

Вона впала на ліжко й заридала. Тітка Ролле вкрила її спідницею і постояла якийсь час коло неї. Але не добившись від пані ні слова, мамка відійшла і сіла знов прясти льон.

– Ох, перестаньте, – простогнала Емма; їй здавалось, що то хурчить токарний верстат Біне.

«Що їй сталось? – подумала мамка. – Чого це вона прийшла до мене?»

А вона прибігла сюди, бо дома їй було моторошно.

Нерухомо лежачи горілиць, Емма дивилась просто перед себе якимось порожнім поглядом, і всі предмети розпливалися в неї перед очима, хоч вона намагалась розглядати їх пильно, з якоюсь тупою настирливістю. Вона придивлялася до полупленої стіни, до двох димучих головешок, до павука, що лазив над її головою по сволоку. Нарешті їй удалось зібратися з думками. Пригадалось… Колись із Леоном… О, як це було давно! Сонце сяяло над річкою, духмянів ломиніс… І вже спогади підхопили її кипучою хвилею, і незабаром у її пам'яті сплив учорашній день.

– Котра година? – спитала вона.

Тітка Ролле вийшла з хати, простягла праву руку проти найсвітлішої частини неба і, неквапливо повернувшись, сказала:

– Скоро третя.

– Дякую, дякую…

Адже скоро прийде Леон. Ну, звичайно, прийде. Він добув грошей… Але ж він не знає, що вона тут; він, може, піде туди; і Емма послала за ним мамку до себе додому.

– Та не барися!

– Іду вже, йду, ласкава пані.

Тепер Емма здивувалася, що не подумала про нього з самого початку; адже вчора він дав їй слово і мусить його дотримати; вона вже уявляла собі, як піде до Лере й покладе перед ним на стіл три банкові білети. Але треба ще вигадати якусь історію, пояснити все чоловікові. Що йому сказати?

Тим часом мамка чомусь довгенько не верталася. Але в хатині не було годинника, і Емма вирішила, що їй тільки здалося, ніби минуло багато часу. Вона вийшла погуляти в садку, пройшлася спроквола попід живоплотом, а потім хутко вернулася, сподіваючись, що мамка, може, прибігла іншою дорогою. Нарешті вона стомилася чекати; звідусіль на неї насували страхи; вона відганяла їх і, вже не відчуваючи, скільки пробула тут – чи цілий вік, чи одну хвилину, – сіла в куточок, заплющила очі, затулила вуха. Раптом рипнула хвіртка; вона зірвалась на рівні ноги, але не встигла розкрити рота, як тітка Ролле сказала:

– У вас нема нікого.

– Як?

– А так. Нікого. А пан сидить, плаче. Вас кличе. Всі вас шукають.

Емма не відповідала. Задихаючись, вона дивилась навкруги безтямними очима, і перелякана селянка аж позадкувала від неї; їй здалося, що пані збожеволіла. Зненацька Емма скрикнула і вдарила себе по лобі: наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Родольфа. Адже він такий добрий, чутливий, великодушний! Та, зрештою, якщо він навіть вагатиметься зробити їй цю послугу, то вона може завжди примусити його: тільки гляне раз і знову розбудить минуле кохання… І ось вона подалась до Ла Юшетт, не усвідомлюючи навіть, що йде назустріч тому, що її допіру так обурило, не припускаючи й на мить, що це можна назвати проституцією.

VIII

«Що я скажу йому? З чого почну?» – думала вона, ідучи. І що далі вона йшла, то ясніше впізнавала кущі, дерева, зарослий дроком косогір, самий замок. В ній непомітно оживало почуття перших днів її кохання, і її бідне змучене серце спочивало в цих любих споминах. Теплий вітерець лагідно повівав їй у лице, сніжок брався водою, і з брості на траву спадали поволі краплини.

Вона ввійшла, як бувало колись, через хвіртку в парк, потім потрапила на передній двір, обсаджений двома рядами крислатих лип, що зі свистом колихали довгими гілками. На псарні завалували собаки, але ніхто не вийшов на той гавкіт.

Вона піднялась широкими прямими сходами з дерев'яним поруччям, що вели до вимощеного запорошеними плитами коридора з цілою низкою дверей, ніби в монастирі чи в готелі. Родольфова кімната була в самому кінці, ліворуч. Коли Емма взялася за клямку, сили раптом покинули її. Вона боялася, що не застане його, і майже бажала, щоб вийшло так, – а проте це була її єдина надія, останній шанс на порятунок. Вона спинилась на хвильку і, усвідомивши всю необхідність цього вчинку, набралась сміливості і ввійшла.

Він сидів біля каміна, поставивши ноги на ґрати, і курив люльку.

– Як? Це ви? – гукнув він і зірвався з місця.

– Це я!.. Родольфе, я прийшла до вас за порадою.

Але, незважаючи на всі зусилля, вона не змогла більше видобути з себе ні слова.

– А ви зовсім не змінились, чаруєте, як і колись.

– Шкода того чарування, мій друже, – гірко всміхнулась вона. – Адже ви знехтували ним.

Тоді він почав з'ясовувати їй свою поведінку, наводити якісь заплутані виправдання, – кращих він не спромігся вигадати.

Емма піддалась його словам, а ще більше – його голосові, його виглядові; вона вдавала, що вірить, а може, й справді повірила його вигадці про причини розриву: то була якась таємниця, що від неї залежала честь, ба й життя третьої особи.

– Нехай і так! – промовила вона, журливо дивлячись на нього. – А все‑таки скільки я перестраждала!

– Таке життя! – зауважив він філософським тоном.

– Скажіть же хоч, – знов заговорила Емма, – як вам жилося, відколи ми розлучились?

– Та… Ні добре, ні погано.

– А може, нам було б краще не розставатись?

– Може.

– Правда? – похопилась Емма, присуваючись ближче до нього, і зітхнула: – О Родольфе! Якби ти знав! Як я тебе любила!

Вона взяла його за руку, і пальці їхні довго лишалися сплетеними – як у перший день, на виставці. З гордощів він не корився зворушенню. Але вона вже припала до його грудей.

– Як же мені було жити без тебе? Хіба можна відвикнути від щастя? Я впала в розпач, мало не вмерла… Я розповім тобі все, побачиш… А ти… втік од мене.

І справді, за ці три роки він з природженого боягузтва, властивого сильнішій статі, вперто уникав зустрічі з нею. Тихенько похитуючи головою і ніжно ластячись до нього, Емма говорила далі:

– Ти кохаєш інших? Признавайся! О, я їх розумію, я прощаю їм; ти, певно, спокусив їх, як спокусив і мене. Ти справжній мужчина! Тебе не можна не полюбити. Але ми все почнемо спочатку, правда ж? Ми знову кохатимемось! Дивись, я сміюсь, я щаслива… Та говори ж!

Вона була чарівна. Сльози бриніли у неї в очах, як дощові краплі після грози в синій чашечці квітки.

Він притягнув її до себе на коліна і лагідно гладив рукою її лискуче волосся, по якому золотою стрілкою тріпотів останній промінь надвечір'я. Вона схилила голову; він тихенько, кінчиком губ поцілував їй очі.

– Але ти плачеш! – сказав він. – Чого?

Вона розридалась. Родольф вирішив, що то порив любові; коли вона стихла, він подумав, що її мовчання – останній прояв соромливості. Тоді він гаряче промовив:

– О, прости мені! Я кохаю одну тебе! Я був дурний і злий. Я люблю тебе і любитиму довіку! Але що тобі? Говори!

Він став перед нею навколішки.

– Ну… я розорилась, Родольфе… Позич мені три тисячі франків!

– Бачиш… – обізвався Родольф, потроху підіймаючись на ноги; обличчя його набрало серйозного виразу.

– Знаєш, – скоромовкою провадила Емма, – мій чоловік віддав усі свої гроші на проценти одному нотаріусу, той утік. Ми залізли в борги; пацієнти нам не платили. Зрештою, ліквідація ще не скінчилась; у нас іще будуть гроші. Але зараз ми не змогли внести трьох тисяч – і нас описали. Зараз, оце сьогодні, нас продадуть з молотка… Ось я й прийшла в надії на твою дружбу.

«Ага, ось чого вона прийшла!» – зненацька збліднувши, подумав Родольф.

І спокійнісінько відповів:

– У мене немає грошей, дорога пані.

Він казав правду. Якби в нього були гроші, то він, певна річ, дав би, хоч робити такі великодушні жести не надто приємно: ніяка буря не ламає так кохання, як грошова просьба.

Кілька хвилин Емма дивилась на нього мовчки.

– У тебе немає!..

Вона декілька разів повторила:

– У тебе немає!.. І нащо було мені наражатись на це останнє приниження. Ти ніколи не любив мене. Ти не кращий за інших!

Вона зраджувала, губила саму себе.

Родольф перервав її, запевняючи, що і сам зараз перебуває в скрутному становищі.

– Ох, як мені тебе жаль! – відповіла Емма. – Жаль, ще й дуже!

І вона затрималась поглядом на карабіні з срібним карбуванням, що виблискував на щиті, обтягненому сукном.

– Та хіба ж бідний оправляє сріблом собі рушниці? Хіба бідний купує годинника з перламутровою інкрустацією? – вела вона далі, показуючи на булівський годинник, що висів на стіні. – Хіба бідний заводить канчуки з золоченими ручками (вона торкнулась рукою канчука), хіба він носить золоті ланцюжки? Авжеж, у тебе повна чаша! Навіть поставець з лікерами в кімнаті! Ти любиш пожити, ні в чому собі не відмовляєш, маєш замок, ферму, ліси, держиш хортів, їздиш у Париж… Та хоч би й це взяти, – схопила вона з каміна пару запонок, – навіть такий дріб'язок можна повернути на гроші!.. О, мені не треба! Лиши собі.

І вона так швиргонула ті запонки, що вони брязнули об стіну і золотий ланцюжок на них розірвався.

– А я… Я б тобі все віддала, я б усе продала, я б працювала на тебе своїми руками, я б ходила жебрати по дорогах за одну твою усмішку, за один твій погляд, за одне твоє спасибі!.. А ти спокійно сидиш у кріслі, неначе мало ще завдав мені горя… А чи ти знаєш, що якби не ти, я могла б жити щасливо? Хто тебе примушував?.. Чи, може, ти пішов із ким на парі? Але ти ж любив мене, ти ж сам казав… Ось і тільки що… Ох, краще б ти був прогнав мене! У мене руки ще не охололи від твоїх цілунків. Ось тут, на цьому килимі, ти навколішках присягався мені, що любитимеш довіку!.. Ти примусив мене повірити; ти два роки тримав мене в омані найсолодших, найрозкішніших мрій!.. А пам'ятаєш наші плани подорожі? О, твій лист, той лист… Він мені серце розірвав! І ось тепер, коли я прийшла до нього – багатого, щасливого і вільного! – прийшла просити допомоги, у якій мені не відмовила б перша‑ліпша стороння людина; коли я благаю його, коли я знов приношу йому всю мою ніжність, – він відштовхує мене, бо це коштувало б йому три тисячі франків!

– У мене немає грошей! – відповів Родольф з тим непорушним спокоєм, що прикриває, мов щитом, стримуваний гнів.

Емма пішла. Стіни коливались, стеля гнітила її; вона знову пробігла довгу алею, спотикаючися об купи сухого листя, що розліталось од вітру. Нарешті вона добігла до рову, що був перед огорожею, вона так поспішала відчинити хвіртку, що обламала нігті об замок. Відійшла ще кроків зо сто і спинилась, задихана, знеможена. Обернулась назад і знову побачила бездушний дім, парк, сади, три двори, всі вікна по фасаду.

Вона вся заціпеніла і нічого не чула, крім биття крові в жилах, – те калатання здавалося їй оглушливою музикою, що лунала на все поле. Земля під ногами була хистка, як вода, рілля гойдалася величезними бурхливими чорними хвилями. Всі думки, всі спогади, що роїлися в голові, вихлюпнулись нараз, мов тисячі вогнів велетенського феєрверка. Вона побачила батька, кабінет Лере, кімнату в готелі «Булонь», ще якийсь краєвид. Безум опановував її – вона перелякалась і примусила себе опам'ятатися, правда, не до кінця: вона й досі не могла пригадати причини свого жахливого стану – грошових справ. Вона страждала тільки від кохання, вона відчувала, як крізь цей спомин упливає її душа, – так смертельно поранений відчуває конаючи, як життя витікає з нього крізь кровоточиву рану.

Заходила ніч, кружляло гайвороння.

І раптом їй примарилось, ніби в повітрі спалахують вогнисті кульки, схожі на розжарені ядра, а потім сплющуються в кружальця, і крутяться, крутяться, і тануть у снігу між гілками дерев. В кожному кружальці показувалось обличчя Родольфа. Їх ставало все більше й більше, вони надлітали, проникали в неї; раптом усе те щезло. Вона впізнала вогники будинків, що світилися вдалині крізь туман.

І знов вона усвідомила своє становище – мов прірва розступилась перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, пробігла через кладку на стежку, на шлях, минула ринок і опинилась перед аптекою.

Там нікого не було. Емма хотіла ввійти, але на дзвінок міг би хтось з'явитись; вона шмигнула у хвіртку і, затамувавши подих, тримаючись за стіни, дісталася до дверей кухні, де на плиті горіла свічка. Жюстен, без піджака, поніс у їдальню блюдо.

«То вони обідають. Треба почекати».

Жюстен повернувся. Вона стукнула в шибку.

Він вийшов на поріг.

– Ключа! Від комірчини нагорі, де…

– Що?

І він дивився на неї, вражений блідістю її обличчя, що білим овалом вирізьблювалось на чорному тлі ночі. Вона здавалась йому надзвичайно вродливою і величною, як видіння; не розуміючи, чого їй треба, він передчував щось жахливе.