Частина друга 4 page

Правда, нелегко було добитися згоди від матері, але ж переїзд у Париж був для нього найкращим виходом. Навіть його патрон і той радив йому попрацювати в іншій конторі, де б він міг набратися більшого досвіду. Поки що Леон обрав середній шлях і став напитувати місце молодшого клерка в Руані. Але, не знайшовши такого місця, написав нарешті матері довгого й докладного листа, в якому переконливо доводив, що йому слід негайно переїхати в Париж. Мати погодилась.

Леон не квапився. Щодня протягом цілого місяця Івер возив йому з Йонвіля в Руан, а з Руана в Йонвіль скрині, баули, валізи. Клерк полагодив свій гардероб, наново оббив свої три крісла, надбав собі чималий запас шовкових хусток, словом, підготувався так, ніби мав намір податися в кругосвітню подорож. І все‑таки він відкладав свій від'їзд з дня на день, аж поки не одержав од матері другого листа з нагадуванням, що він мусить поспішати, якщо хоче скласти іспити до канікул.

Коли настав час прощальних обіймів, аптекарша сплакнула; Жюстен розридався; пан Оме, як людина мужня, намагався приховати своє хвилювання. Він сам виявив бажання донести пальто свого юного приятеля до дому нотаріуса, який мав відвезти клерка в Руан у своєму кабріолеті. Леон ледве встиг попрощатися з паном Боварі.

Збігши нагору по сходах, він зупинився на хвильку віддихатись. Коли він увійшов, пані Боварі рвучко підвелась.

– Це знову я! – сказав Леон.

– Я так і знала.

Вона прикусила губи; кров бухнула їй до голови, і все лице зашарілося, як маків цвіт. Так стояла вона, притулившись плечем до стіни.

– А пана Боварі нема дома? – спитав Леон.

– Нема.

І ще раз повторила:

– Нема.

Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного, і їхні думки, зливаючись в єдиній тузі, тісно зближалися, пригортаючись, як двоє трепетних грудей.

– Мені хотілося б поцілувати Берту.

Емма спустилась на кілька сходинок і покликала Фелісіте.

Леон швидким поглядом окинув усю кімнату – стіни, етажерку, камін, ніби бажаючи надивитись на все, запам'ятати й забрати з собою.

Але ось повернулась Емма, а служниця принесла Берту; дівчинка метляла мотузкою, на якій догори ногами теліпався вітрячок.

Леон кілька разів поцілував її в шийку.

– Прощай, дитинко! Прощай, малятко! Прощай…

І він віддав її матері.

– Забери її, – сказала вона служниці.

Вони лишились самі.

Пані Боварі дивилася в вікно, притулившись лицем до шибки; Леон тихенько ляскав кашкетом по нозі.

– Збирається на дощ, – сказала Емма.

– У мене плащ, – відповів він.

– А…

Вона обернулась, похиливши голову; світло переливалось по її чолі, як по мармуру, до самого вигину брів, і годі було вгадати, що розглядала Емма на обрії, про що вона думала і що було в неї на душі.

– Ну що ж, прощайте! – зітхнув Леон.

Вона різким рухом підвела голову.

– Так, прощайте… Пора!

Вони наблизились одне до одного: він простягнув руку, вона завагалась.

– Ну, давайте по‑англійському, – сказала вона нарешті і, силкуючись посміхнутися, подала йому руку.

Леон відчув її руку в своїй, і йому здалося, що вся її істота ніби перейшла в цю теплу долоню.

Потім він пустив її; їхні очі зустрілися ще раз, і він пішов.

Опинившись коло критого ринку, він став і сховався за стовп, щоб востаннє поглянути на білий будиночок з чотирма зеленими віконницями. Йому здалося, ніби за вікном промайнула в кімнаті якась тінь. Але фіранка ніби сама собою відщепнулась від розетки, поволі колихнулась своїми довгими косими складками, і раптом всі вони зразу розгладились і випростались непорушною білою стіною. Леон кинувся далі бігом.

Здалеку він побачив на шляху кабріолет свого патрона. Біля екіпажа стояв чоловік у полотняному фартусі й держав коня за вуздечку. Тут же пан Гійомен балакав про щось з аптекарем. Вони чекали Леона.

– Обніміть мене, – промовив Оме зі сльозами на очах. – Ось ваше пальто, дорогий друже. Глядіть не застудіться! Шануйте своє здоров'я! Бережіть себе!

– Ну, Леоне, сідай, – сказав нотаріус.

Оме перехилився через крило кабріолета і, зовсім розчулившись, ледве спромігся вимовити сумні прощальні слова:

– Щасливої дороги!

– До побачення, – відповів пан Гійомен. – Ну, рушай!

Вони поїхали, а Оме подався додому.

Пані Боварі відчинила вікно в сад і дивилась на хмари. Громадячись на заході, з боку Руана, вони швидко котилися по небосхилу темними клубками, пронизані наскрізь скісним сонячним промінням, мов який підвішений над землею трофей золотими стрілами, а далі безхмарне небо було чисте й біле, як порцелянова чаша. Але раптом налетів вітер, зігнув тополі, і линув дощ, лопотячи по зеленому листю. Потім знову виглянуло сонце, закудкудакали кури, в мокрих кущах затріпотіли крильцями горобці, зашуміли по піску ручаї, несучи за собою рожеві кетяги акації.

«А він, мабуть, уже далеко», – подумала Емма.

О пів на сьому, в обідній час, як завжди, прийшов пан Оме.

– Ну, – сказав він, сідаючи, – значить, вирядили ми сьогодні нашого юнака?

– Та ніби так, – відповів лікар.

І, повернувшись на своєму стільці, спитав:

– А що нового у вас?

– Нічого. Жінка моя сьогодні вдень була якась схвильована. Ви ж знаєте цих жінок: їх тривожить усяка дурниця. А моя особливо… Але не слід картати їх за це: адже в них нервова система тендітніша, ніж у нашого брата.

– Бідолашний Леон! – сказав Шарль. – Як‑то воно буде йому у тому Парижі? Чи він там приживеться?

Пані Боварі зітхнула.

– Та годі вам! – сказав аптекар, цмокнувши язиком. – Там же ресторани… маскаради… шампанське… Запевняю вас, йому буде непогано.

– Я не думаю, що він стане гульвісою, – заперечив Шарль.

– І я так само! – жваво підхопив пан Оме. – Але ж йому доведеться принатурюватись до інших, щоб не зажити слави святенника. А ви ще не знаєте, яке життя ведуть ці жевжики в Латинському кварталі з різними актрисами. Зрештою, до студентів у Парижі всі ставляться прихильно. Якщо в когось із них є хоч якісь приємні таланти, його приймають у найкращих домах; у них навіть закохуються дами з Сен‑Жерменського передмістя, що згодом дає їм можливість зробити прекрасну партію.

– Але, – сказав лікар, – я боюсь, що… там…

– Маєте рацію, – перебив його аптекар, – це зворотний бік медалі. Там треба завжди триматись за кишеню. От, приміром, гуляєте ви собі у міському саду; з'являється якийсь добродій. Елегантно вбраний, навіть при ордені, – дипломат, можна подумати. Підходить до вас, зав'язує розмову, намагається вам догодити – почастує табакою, підніме капелюха. Потім ви сходитесь ближче; він веде вас до кав'ярні, запрошує до себе на дачу, знайомить за вином з різними людьми і в сімдесяти п'яти випадках із ста все це лише для того, щоб вимантачити у вас гроші або затягти в якусь небезпечну справу.

– Це так, – відповів Шарль, – але я думав, головним чином, про хвороби, наприклад, про тифозну лихоманку. На неї часто хворіють студенти‑провінціали.

Емма здригнулась.

– Це буває від зміни режиму, – підхопив аптекар, – і пертурбацій, що викликає ця зміна в загальному стані організму. А потім іще, знаєте, паризька вода, ресторанний стіл… Усі ці гострі страви, кінець кінцем, тільки гарячать людині кров і не варті, що ви не кажіть, миски домашнього супу. Щодо мене, я завжди люблю харчуватися дома: це здоровіше! Тому, коли я вивчав у Руані фармацію, то столувався в сімейному пансіоні разом з професорами.

І він продовжував розвивати детально свої погляди і розповідати про свої особисті смаки, аж поки по нього не прийшов Жюстен і не сказав, що треба зготувати гоголь‑моголь.

– От біда! І дихнути не дадуть спокійної – закричав він. – Сиди, як проклятий, дома. Навіть на хвилинку не можна нікуди відлучитись. І доки ще мені тягнути ту лямку?

Потім, уже на порозі, він сказав:

– До речі, знаєте новину?

– Яку?

– Дуже ймовірно, – скинувши бровами й набравши серйозного вигляду, відповів Оме, – що цього року сільськогосподарська виставка Нижньої Сени відбудеться в нашому Йонвілі. Принаймні ходять уже такі чутки. Про це натяком було сказано і в сьогоднішній ранковій газеті. Для нашої округи це було б подією величезної ваги! Але ми про це ще поговоримо. Дякую, присвічувати не треба; у Жюстена є ліхтар.

VII

Наступного дня Емма була в якомусь похоронному настрої. Все навколо було ніби окутане чорною пеленою, оповите напівпрозорим траурним флером; і, жалібно квилячи, мов зимовий вітер у запустілому замку, сум усе глибше всотувався в її душу. Вона відчувала жаль за тим, що було і не вернеться, і втому, яка охоплює людину після кожного доконаного вчинку, і, нарешті, той біль, що його завдає перерва всякого звичного переживання, раптове припинення тривалого трепету.

Як і після гостин у Воб'єссарі, коли в голові її вихорем кружляли кадрилі, вона впала в похмуру меланхолію, в якусь тоскну безнадію. Образ Леона вставав перед її уявою – благородніший, прекрасніший, миліший, загадковіший, ніж будь‑коли; хоч він і поїхав, він не розставався з нею, він був тут; здавалося, тінь його витала в цій господі. Емма не могла відірвати очей від килима, по якому він ходив, від стільців, на яких він сидів. А ось і річка – вона текла, як і перше, поволі котилася дрібними хвильками поміж пологими берегами. Не раз і не два ходили вони тут по замшілому камінню під її тихий шемріт. Як хороше світило їм сонце! Як гарно тулялося їм по обіді в саду, в холодочку! Він сидів було, простоволосий, на низенькому ослінчику і читав що‑небудь уголос; свіжий вітерець із лугу ворушив сторінки книжки й красолю кругом альтанки… Ах, його вже немає – єдиної відради в її житті, єдиної надії на вимріяне блаженство! Чому вона не вхопила це щастя, коли воно було так близько! Чому вона не впала перед ним навколішки, не затримала його обома руками, коли воно тікало від неї? Вона кляла себе за те, що не кохала Леона, вона прагнула його цілунків, її поривало побігти до нього, впасти йому в обійми, сказати: «Ось я, я твоя!» Але її спиняв страх перед труднощами, і жаль та досада ще дужче роз'ятрювали в ній бажання.

Спомин про Леона став відтепер ніби осередком її нудьги; він палахкотів у її серці дужче від вогнища, покинутого мандрівниками на снігу серед степу. Вона кидалась до нього, припадала, обережно ворушила це багаття, що ось‑ось мало погаснути, вона скрізь шукала – чим би підтримати полум'я. Найдальші згадки й найсвіжіші події, все, що вона відчувала, і все, що уявляла, жадання втіхи, що розвіювались по вітру, й сподіванки щастя, що тріщали у вогні сухим хмизом, свою безплідну чесноту, свої знебулі мрії, свій буденний домашній дріб'язок, – усе вона збирала, все згрібала докупи, щоб розпалити свою журбу.

Проте вогонь незабаром ущух – чи то нічому було вже горіти, чи то навалено було забагато. Кохання мало‑помалу погасло в розлуці, жалі притупились од звички, і заграва пожежі, яка багрянила бліді виднокруги її душі, взялася тінню й розплилася внівець. У напівсні, що змагав Еммину свідомість, відраза до чоловіка видавалась їй навіть тугою за коханим, а пал ненависті – теплом ніжності; та ураган усе віяв і віяв, пристрасть перегоряла на попіл, і ніде було шукати ні ради, ні просвітку – звідусіль її огортав безпроглядний морок і наскрізь пронизував крижаний холод.

І тоді знов, як у Тості, почалися погані часи. Тепер Емма вважала себе ще нещаснішою, ніж раніше, бо вона пізнала горе і була пересвідчена, що йому не буде краю.

Жінка, яка прирекла себе на такі жертви, має право дозволити собі хоч якісь примхи. Емма купила готичний ослінчик для молитви і за місяць витратила чотирнадцять франків на лимони для полірування нігтів, замовила собі в Руані блакитну кашемірову сукню, вибрала в Лере найкращий шарф; ним вона перев'язувала талію поверх капота і, позачинявши віконниці, лежала в такому вбранні на кушетці з книжкою в руках.

Вона часто стала міняти зачіски: то викладе волосся по‑китайському, то пустить м'якими локонами, то заплете в дрібушки, а то зробить косий проділ і підгорне волосся по‑чоловічому.

Їй заманулося навчитися італійської мови, і вона накупила словників, придбала граматику, дістала паперу; бралася вона й за серйозні книжки – з історії та філософії. Серед ночі Шарль схоплювався часом спросоння, думаючи, що його кличуть до хворого.

– Я зараз, зараз, – бурмотів він.

А то Емма витирала сірника – засвітити лампу. Але з читанням велося так само, як і з вишиванням, якого чимало валялося недокінченого в комоді: Емма брала книжку, кидала й переходила до іншої.

З нею траплялись і справжні припадки, під час яких вона була здатна на всякі безрозсудства. Одного разу вона поспорила з чоловіком, що вип'є чарку горілки; Шарль мав необережність прийняти парі, і вона випила одним духом ту горілку всю до краплі.

Емму ніколи не бачили веселою, хоч йонвільські дами ославили її вітрогонкою. В куточках уст у неї пролягла нерухома складка, як у старої діви чи невдахи честолюбця. Вона була бліда‑бліда, аж прозора; шкіра на носі стягнулась до ніздрів, а погляд був якийсь невиразний. Знайшовши в себе на скронях три сиві волосинки, вона стала говорити про старість.

Часто на неї нападали млості. Одного дня сталося навіть кровохаркання, і коли стривожений Шарль заходився клопотатись коло неї, вона сказала йому:

– Ат, велике діло!

Шарль пішов до кабінету. Сів у своє робоче крісло, під френологічною головою, сперся ліктями на стіл і заплакав.

Потім він викликав до Йонвіля свою матір і подовгу радився з нею щодо Емми. Як тут бути, що робити – вона ж і слухати не хоче про лікування.

– Знаєш, чого твоїй жінці треба? – одно говорила мати. – Діла хорошого, роботи рукам! Працювала б вона, як інші, щоб заробити на прожиток, то де б і ділися оті її примхи. А так на безділлі і лізуть у голову різні химери…

– Та в неї ж є заняття, – заперечував Шарль.

– Добре мені заняття! Тільки й того, що читає всякі романи та мерзенні книжки, безбожні писання, які по‑вольтер'янському висміюють священиків. Та все це ще квіточки, мій сину, а ягідки будуть: хто в бога не вірить, той погано кінчає!

Таким чином вирішено було не давати Еммі читати романів. Це було не легко зробити. Проте стара мати залюбки взялася за діло: проїздом через Руан вона обов'язково зайде до власника читальні й запропонує закрити Еммин абонемент. А якщо бібліотекар, цей отруйник моралі буде противитися, то хіба вона не знайде на нього управи в поліції?

Свекруха й невістка розпрощалися сухо. За ті три тижні, що вони прожили разом, між ними не було сказано й двох слів, якщо не рахувати звичайних привітань та запитань при зустрічах за столом і перед сном.

Пані Боварі‑мати поїхала додому в середу; цього дня в Йонвілі буває базар.

З самого ранку майдан був захаращений селянськими бідарками; перекинуті на задок, догори голоблями, вони тяглися вздовж будинків від церкви аж до трактиру. По той бік вишикувались ятки під брезентом, де торгували ситцем, вовняними ковдрами й панчохами, обротями й голубими стьожками в пучках, що маяли кінчиками на вітрі. Долі, поміж пірамідами яєць і кошиками з сиром, звідки стирчала липка солома, навалено було всякого залізного товару; побіч із рільничими машинами кудкудакали в пласких клітках кури, вистромляючись головами з‑за ґрат. Люди юрмилися чогось на одному місці – як затялися не сходити з нього, і мало не продавили вітрину аптеки. По середах тут завжди було багато людей; всі товпилися сюди не стільки за ліками, скільки за медичними порадами – така голосна була в околишніх селах слава добродія Оме. Його непохитний апломб засліплював селян. Для них цей аптекар був усім лікарям лікар.

Емма сиділа в своїй кімнаті край вікна (а сидіти там їй доводилось частенько: в провінції вікно заміняє театр і бульвар) і знічев'я дивилась на юрбу селюків, коли раптом помітила якогось пана в зеленому оксамитовому сюртуку. На руках у нього були модні жовті рукавички, які дещо контрастували з його крагами, а прямував він до лікаревого дому; слідом за ним ішов похнюпившись якийсь дядько.

– Хазяїн дома? – спитав пан у Жюстена, що розмовляв на порозі з Фелісіте.

Він подумав, що хлопець служить у лікаря.

– Скажи, що його хоче бачити пан Родольф Буланже де Ла Юшетт.

Відвідувач додав до свого прізвища назву маєтку не з дворянських хвастощів, а просто для того, щоб дати про себе належне поняття. Справді, Ла Юшетт – це був маєток в околицях Йонвіля, в якому він купив панський будинок і дві ферми; управляв ними сам, хоч господарством клопотався не дуже‑то. Він був ще нежонатий і мав, говорили, не менше п'ятнадцяти тисяч ренти!

Шарль вийшов до приймальні. Пан Буланже показав йому свого конюха: той хотів, щоб йому пустили кров, бо по всьому тілу в нього так як мурашва лазить.

– Оце мені тільки й пособить, – правив він своє, коли його стали розраювати.

Тоді Боварі велів принести бинт і попрохав Жюстена потримати таз. Помітивши, що селянин при цьому зблід, він підбадьорив його:

– Не бійся, голубе!

– Та чого там, – відказав той, – давайте!

І браво простягнув лікареві своє ручище. Кров цівкою вдарила з‑під ланцета, оббризкавши стінку таза зокола.

– Держи ближче! – гукнув Шарль на Жюстена.

– Ти диви! – говорив селянин. – Ну й здорово цебенить, прямо тобі дзюрком так і б'є! Та червона‑червона, це добре, еге ж?

– Та як коли, – відповів лікар. – Буває, що зразу нічого‑нічого, а потім людина раптом зомліває. Особливо отакі здоров'яки.

Тут дядько як стій упустив футляр ланцета, що крутив був у руці, плечі йому так пересмикнуло, що аж спинка стільця затріщала, а шапка впала додолу.

– Так я і знав, – промовив Боварі, затискаючи вену пальцем.

Таз затремтів у руках у Жюстена, коліна йому підломились, він побілів на лиці.

– Жінко, жінко! – загукав Шарль.

Емма бігом спустилась по сходах.

– Оцту давай! – кричав Боварі. – От біда мені з ними – обидва зразу!

Він так розхвилювався, що ледве зміг накласти пов'язку.

– Нічого страшного! – спокійнісінько сказав пан Буланже, підтримуючи зомлілого Жюстена.

Він посадовив його на стіл і притулив спиною до стіни.

Пані Боварі заходилася знімати з Жюстена краватку. Шнурки сорочки були зав'язані на шиї вузлом, і тонкі пальці Емми кілька секунд розплутували його; потім вона змочила оцтом свою батистову хусточку і почала обережно терти хлопцеві скроні, легенько дмухаючи на них.

Конюх опритомнів, а Жюстен усе ще був безтямний; його зіниці потопали в тьмяних білках, як блакитні квіти в молоці.

– Треба сховати од нього все оце, – сказав Шарль.

Пані Боварі взяла таз. Коли вона нахилилась, щоб поставити його під стіл, сукня її (жовта літня сукня з чотирма оборками, довгою талією і широкою спідницею) соняшником розпустилась на паркеті; нахилившись, розставивши руки, вона трохи похитувалась, і пишні складки матерії хвилювались від кожного поруху її стану. Потім Емма взяла карафку води і вкинула в неї кілька грудочок цукру. Але тут увійшов аптекар – служниця побігла по нього, коли зчинилася та метушня. Побачивши, що його учень уже розплющив очі, він полегшено зітхнув і затупцював круг хлопця, оглядаючи його з голови до ніг.

– Ну й дурень ти, хлопче! – говорив він. – Несосвітенний дурень! Подумаєш – велике діло, флеботомія! А ще каже – я, я! Верхолаз із тебе хоробрий, за горіхами ти видряпуєшся бог зна як високо, що твоя білка. А тут чим можеш похвалитися? Ти ж, здається, маєш намір присвятити себе фармації. Тебе ж можуть викликати при якійсь серйозній оказії до суду, щоб ти своєю наукою допоміг суддям розібратися у справі. Там треба буде зберігати цілковитий спокій, бути розсудливим і мужньо триматися, інакше всі тебе матимуть за вахлая!

Жюстен мовчав. Аптекар вів далі:

– Чи тебе хто кликав сюди? Вічно ти надокучаєш панові й пані. Крім того, в середу твоя присутність в аптеці більш необхідна, ніж будь‑коли. Зараз у нас там чоловік двадцять народу! Я все кинув, турбуючись про твою долю. Ну, давай! Біжи! Чекай мене та гляди за склянками.

Жюстен поправив свій туалет і пішов, а ті, що лишилися, заговорили про млості. У пані Боварі їх ніколи не бувало.

– Для дами це незвичайно! – сказав пан Буланже. – А проте й чоловіки бувають дуже вразливі. Мені довелося якось на дуелі бачити секунданта, що втратив свідомість, як тільки стали заряджати пістолети.

– А я, – промовив аптекар, – можу спокійно дивитися на чужу кров; але досить мені тільки уявити, що кров тече з мене самого, та довше подумати про це, – зразу обіймають млості.

Тим часом пан Буланже відіслав свого конюха і велів йому заспокоїтись, раз уже лікар вдовольнив його забаганку.

– Через цю забаганку я мав приємність познайомитися з вами, – додав він і подивився при цьому на Емму.

Потім він поклав на край стола три франки, недбало вклонився і пішов.

Незабаром він був уже по тім боці річки (туди йшла дорога до Ла Юшетт), і Емма бачила, як він ступав під тополями, час від часу стишуючи крок, ніби в задумі.

«Гарненька! – казав він сам до себе. – Гарненька, що й казати, оця лікарша. Чудові зубки, чорні очі, точені ніжки, а манери – як у парижанки. І звідки вона тут узялася? Де її доп'яв цей чортів телепень?»

Панові Родольфу Буланже було тридцять чотири роки. Брутальний на вдачу і бистрий на розум, він мав чимало любовних пригод і досконало розумівся на жінках. Пані Боварі впала йому в око, – і ось він думав про неї та про її чоловіка.

«По‑моєму, він дуже дурний… І набрид їй, це певно. Під нігтями чорно, по три дні не голиться… Поки він їздить по тих хворих, жінка сидить і штопає йому шкарпетки. А як же це нудно! А як би хотілося жити в великому місті, танцювати щовечора польку! Біднесенька! Душа в неї аж бринить за коханням, їй без цього – як рибі без води. Два‑три компліменти – і вона буде молитися на тебе. А яка буде ніжна! Розкіш одна!.. Так‑то так, але як потім од неї одкараскатись?»

Бачачи в перспективі безліч насолод, він за контрастом пригадав свою нинішню коханку. Це була руанська акторка, він утримував її. Навіть спомини про неї викликали в ньому почуття пересиченості.

«Куди не кинь, – думав він, – пані Боварі багато краща і, головне, багато свіжіша. А та Віржіні щось уже надто розтовстіла. І така противна з своїми ніжностями! А потім – що це в неї за пристрасть до креветок…»

Навкруги не було нікого, і Родольф чув лише мірне шарудіння трави під ногами та сюрчання коників, що причаїлись десь у вівсах; він знов бачив перед собою Емму в кімнаті, в тій самій сукні, і в думках роздягав її.

– Все! Вона буде моя! – скрикнув він, розбиваючи ціпком суху грудку землі.

І негайно став обмірковувати дипломатичний бік цієї справи.

«Де ж із нею зустрічатись? Як це влаштувати? – роздумував він. – Там же той дітвак вічно чіплятиметься за мамину спідницю, а тут іще служниця, чоловік, сусіди – ціла морока з ними. Ні, це забиратиме надто багато часу!»

Але думки не вгавали:

«А очі ж у неї… Гляне – вийме душу. А блідість, блідість яка!.. Страшенно люблю блідих жінок!»

На верхів'ї Аргейського пагорба він остаточно прийняв рішення:

«Аби тільки трапилась нагода. Ну, що ж, зайду до них, пришлю дичини, птиці; як треба буде, то й крові собі пущу; а там заприятелюємо, я запрошу їх до себе…»

– Ох ти, чорт! – вигукнув він уже вголос. – Та в нас же скоро виставка; вона там буде, я її побачу. От і почнемо; візьмуся сміло – то й буде діло.

VIII

Ось і діждалися нарешті тієї виставки. З самого ранку жителі містечка балакали на порогах про готування до цієї урочистої події, фронтон мерії було оздоблено гірляндами плюща, на лузі нап'ято намет для святкового бенкету, а серед площі проти церкви поставлено якусь стару бомбарду – салютувати при в'їзді пана префекта і при оголошенні імен премійованих землеробів. З Бюші прибув загін національної гвардії (у Йонвілі своєї не було) і приєднався до пожежної дружини, якою командував Біне. Комірець у нього був сьогодні ще вищий, ніж завжди; його торс, туго затягнений у тісний мундир, був нерухомо випростаний, ніби вся життєва енергія перемістилася в ноги, які, ритмічно пружинячи, карбували крок. Між акцизником і полковником віддавна йшло суперництво, і, щоб похвалитися муштрою, обидва служаки ганяли – кожен окремо – свої команди по площі. Червоні погони й чорні нагрудники навперемінку марширували туди й сюди, маневрували без краю й без кінця… Зроду ще в Йонвілі не було такого параду! Багато обивателів заздалегідь причепурили свої будинки; з прочинених вікон звисають трикольорові прапори; в шинках повно народу; надворі гарно, сонячно; накрохмалені чепчики біліють, як сніг, золоті хрестики виблискують на сонці, квітчасті хустки барвіють тут і там, відтіняючи своєю строкатістю темну одноманітність сюртуків та синіх блуз. Навколишні фермерки, злазячи з возів, відшпилювали підтикані – щоб не замазалися – пілки спідниць; чоловіки дбали більше про капелюхи й тому накривали їх по дорозі носовичками, один кінчик яких придержувався зубами.

З обох кінців містечка на головну вулицю плавом плив народ, випліскуючись із провулків, із проходів, із домів. Час від часу ляскали клямки дверей – то виходили подивитися на чудасію міщанки в нитяних рукавичках. Найбільше захоплення викликали дві обліплені лампіонами трикутні рами, що стояли обабіч трибуни для начальства; крім того, насупроти чотирьох колон мерії було встромлено чотири тички з прапорцями вгорі. На зеленкуватих полотнищах красувалися золоті написи: на одному – «Торгівля», на другому – «Землеробство», на третьому – «Промисловість» і на четвертому – «Мистецтво».

Але веселощі, які були помітні на всіх обличчях, явно псували настрій трактирниці, пані Лефрансуа. Стоячи на рундучку своєї кухні, вона бурмотіла собі під ніс:

– І вигадають же таке чорті‑що! Напнули оту халабуду… Думають, може, що префектові добре буде обідати під наметом? Аякже, це вам не базарний циркач… І таке неподобство вони ще називають – турбуватися про благо краю! Нащо ж хоч було виписувати того кухарчука з Нефшателя? Для кого? Для свинопасів, для харпаків!..

Мимо проходив аптекар. На ньому був чорний фрак, нанкові штани, черевики на бобровому хутрі і, задля такої оказії, – шапокляк.

– Моє шануваннячко! – привітався він. – Але пробачте, я поспішаю.

Вдова спитала куди.

– Вам воно, може, і вдивовижу. Я ж увесь час сиджу в себе в лабораторії, як миша в крупах.

– Яких крупах?

– Та ні ж бо, ні, – пояснив Оме. – Бачите, пані Лефрансуа, я просто хотів сказати, що сиджу весь час дома, рідко коли на світ божий вилажу. Але сьогодні, раз у нас таке діло, треба…

– Ах, і ви туди? – презирливо скривилася вона.

– Туди, а що хіба? – спитав здивований аптекар. – Адже я член консультативної комісії.

Гладка трактирниця видивилася на нього і по якійсь хвилі сказала всміхнувшися:

– Ну, тоді інша річ! Але яке ви маєте відношення до сільського господарства? Хіба ви в ньому щось тямите?

– Чому ж не тямити, тямлю. Адже я фармацевт, сиріч хімік. А хімія, пані Лефрансуа, вивчає, щоб ви знали, молекулярну взаємодію всіх природних тіл, звідки випливає той факт, що в сферу її досліджень входить і все сільське господарство. І справді, склад усяких угноєнь, ферментація різних рідин, аналіз газів і впливи міазмів, – хіба це все не хімія, питаю я вас? Хімія і більш нічого.

Трактирниця мовчала. Оме вів далі:

– Чи не гадаєте ви, що агрономом може бути тільки той, хто сам оре землю та кохає свійську птицю? Е, ні, тут треба передусім знати хімічну структуру відповідних речовин, геологічні поклади, атмосферні явища, властивості ґрунтів, мінералів і вод, консистенцію і капілярність різних тіл і так далі, і тому подібне. Необхідно, крім того, досконало вивчити основи гігієни, щоб правильно організувати спорудження господарчих будівель, догляд за худобою, харчування робітників. Далі, пані Лефрансуа, потрібно розумітися на ботаніці, вміти розрізняти всякі рослини – чи вони корисні, чи шкідливі, чи вони поживні, чи малоцінні, знати, де які сіяти й садити, де які виполювати і знищувати; одне слово, щоб раціонально вести господарство, треба завжди бути в курсі останніх досягнень науки, читати нові брошури й періодичні видання…

Трактирниця не спускала з ока дверей «Французької кав'ярні», а аптекар не вгавав:

– Дай боже, щоб наші землероби стали хіміками або хоча б краще прислухалися до порад спеціалістів! От і я недавно написав таки чималу роботу, розвідку на сімдесят з чимось сторінок, під назвою: «Про сидр, його виробництво й дію, з деякими новими увагами з цього предмета», – і надіслав її в Руанське землеробське товариство, за що мав честь бути прийнятим у його члени, по землеробському відділу, секція помології[47]; так от, якби моя праця була опублікована…

Але тут аптекар урвав – надто вже схвильована була пані Лефрансуа!

– Ви тільки подивіться! – сказала вона. – Просто не знаєш, що й думати! Корчма корчмою!

І, знизуючи плечима так, що плетена кофта розтягувалась у неї на грудях, вона показала обома руками на трактир свого конкурента, звідки виривалися веселі співи.

– Ну, та нічого, скоро увірветься бас, – додала вдова. – «Не мине й тижня, як буде по всьому.

Оме аж назад подався з великого дива. Вона зійшла з рундучка й зашепотіла йому на вухо:

– Як? Хіба ви не знаєте? Його ж опишуть на тижні! А все то Лере! Доконав його тими векселями…