Тема 1: Християнська система знань про людину, світ та Бога

Методичні рекомендації до семінару:

1. Насамперед варто вказати, що християнство є не лише релігійною доктриною та сукупністю обрядів, але й теологічною й філософською системою знань в якій визначені погляди на основні проблеми буття, пізнання, людини, суспільства й Бога. В нашому курсі ми зосередимося переважно на філософсько-теологічному змісті християнських знань.

Гносеологія − це вчення про пізнання. Так як християнство − це релігійна система знань про буття світу й людини створених єдиним, персональним Богом, то християнська теорія пізнання є гносеологією християнського теїзму. В цілому християнство позитивно ставиться до можливості пізнати світ, людину й Бога. Поряд з вірою, в пізнанні визнається важливість розуму та інтуїції. Відповідно, можна виділити наступні види пізнання в християнській гносеології: чуттєве, раціональне, духовно-інтуїтивне пізнання та віру. Усі ці види пізнання не варто змішувати. Очевидно, що для життя людини необхідними є як чуттєве пізнання речей, так і раціональне пізнання явищ, процесів й законів. Чуттєво-емоційне пізнання утворює досвід, певні відчуття й переживання. Раціональне знання дає нам знання, які можуть бути пов’язаними, або не пов’язаними з досвідом. Поряд з ними використовується духовна інтуїція, яка є цілісним схопленням суті загальних чи індивідуальних процесів та явищ. Інтуїція може бути інтелектуальною, моральною, релігійною, естетичною та містичною. Релігійна інтуїція – це особливе духовне пізнання, надприродне безпосереднє бачення Бога та духовного світу. Таке пізнання існує у небагатьох людей, є наслідком особливо одкровення. Сердечні переживання релігійної особистості, що складають її духовний досвід, є передчуттями такого роду безпосереднього пізнання. Окремим способом пізнання є віра. Вона є цілісним і безсумнівним прийняттям певних подій, осіб та реалій, які немає змоги, або взагалі неможливо чуттєво, раціонально та навіть інтуїтивно пізнати. Віра виникає як довіра до інформації інших, або до Одкровення Бога. Віра має опосередкований характер. Людина виступає у ролі судді, що безпосередньо не бачив події, але отримує свідчення очевидців. Такими очевидцями є пророки і апостоли, святі люди минулого і сучасності. Як суддя кожна звичайна людина зважує, чи довіряти свідченням цих очевидців, чи визнати їх свідчення неправдивими. Важливими підставами стають розмірковування про вірогідність того, про що свідчать очевидці. Ясно, що більш вірогідно, що Бог є духовною істотою, а не якимось ідолом із срібла чи золота, каменя чи дерева. Вірогідно, що Бог є добрим і люблячим Творцем, а не злим чарівником, що знущається над людством. Таким чином, релігійні знання можна отримати як через чуття, розум та інтуїцію, так і через віру. Якщо названі здатності сприймають інформацію про світ й людину звичайним способом, тоді отримані таким способом знання називаються природними.

Виходячи з такого розуміння пізнання стає зрозумілим, що в християнстві не повинно бути конфліктів з наукою, адже наука використовує чуття, розум, інтуїцію та віру для отримання об’єктивних, перевірених знань. Останнім часом в християнстві прийшли до розуміння, що відкидати науку неможливо, тому, що про природу, людину й суспільство недостатньо знань Біблії, необхідні наукові знання. Але зрозуміло, що одних знань науки, так само недостатньо, тут є важливими й знання відкриті Богом у Одкровенні.

2. Особливий вид пізнання в християнстві становить богопізнання (теогносія). Воно є основою християнської гносеології. Християни визнають, що Бога можна й необхідно пізнавати. Необхідно пізнавати не лише його волю й накази, але й його буття. Для багатьох недостатньо просто вірити в Бога, наші сучасники прагнуть знати про Бога й знати самого Бога.

Ви маєте усвідомити, що про Бога можна знати виходячи з природного знання (розуму, інтуїції, віри). Навіть, якщо людина не знає про Біблію, або не хоче на неї посилатися, вона може розмірковувати про Бога, навіть складати логічні докази його існування. Про Бога можна багато сказати відштовхуючись від існування світу й людини. Основним є метод аналогії, який встановлює чимало схожого між світом й Богом. Наприклад, світ розумний, людина розумна − Бог є вищим Розумом. Людина вільна істота, так само і Бог абсолютно вільний. Людина творча і Бог є Творцем. В історії існує чимало логічних доказів існування Бога. Перший. Якщо світ влаштований розумно, то й

Окрім природної системи знань про світ, людину й Бога, в християнстві існує система надприродних знань − догматів, теологічних вчень, які є авторитетними джерелами віри. Їх зміст неможливо вивести з реалій світу, вони отримані з надприродного джерела − Одкровення Бога. В християнстві існує три види свідчень, які можуть бути віднесеними до авторитетних джерел: Святе Письмо (Біблія), Святий Переказ (Традиція) та вчительство Церкви (вчення сучасних єпископів). Надприродними вони є тому, що їх зміст виведений не з даних природи, а з положень Одкровення. Свідчення Святого Письма − це свідчення пророків, Ісуса Христа та апостолів. Ці свідчення мають найбільший авторитет. В Біблії особливий авторитет мають слова Бога в Старому Завіті, які були сказані на Синаї, та проповіді Ісуса Христа як втіленого Сина Божого, записані в Новому Завіті. Другим видом свідчень про досвід безпосереднього богопізнання є святий Переказ – тобто вчення святих Отців церкви, висловлене на вселенських соборах та в творах цих історичних особистостей. Особливо авторитетними є твори Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого. Особливим різновидом свідчень святих отців про досвід богопізнання є тексти християнських богослужінь, перш за все – літургії. Третім джерелом, із якого віруючий дізнається про досвід пізнання Бога, є Вчительство сучасних єпископів та священників, виражене в їх церковній проповіді та книжках. Ці свідчення переважно не є свідченнями про власний досвід богопізнання сучасних церковників, але розповідями про вчення пророків, апостолів та святих отців, - тобто про віровчення, що визнане Церквою як нормативне.

Християнство говорить про можливість розгортання Одкровення в історії, можливості його тлумачення й розуміння. Для цього необхідні віра, розум та інтуїція. Віра в догматичному знанні займає перше місце, адже спочатку у більшості воно сприймається на віру, а потім тлумачиться розумом. Лише незначна кількість релігійно обдарованих людей може має безпосередню інтуїцію Одкровення, вони є тими релігійними лідерами, які для інших виступають харизматичними провозвісниками релігійних ідей. Значна більшість християн сприймають на віру вчення релігійних лідерів. Особливе місце в створенні релігійних знань в християнстві займають теологи (богослови). Вони, спираючись на авторитетні джерела, в максимальній мірі повинні спиратися на засади віри, використовувати мислення й інтуїцію, знати сучасну науку й культуру, розуміти вимоги й потреби сучасної епохи. Богослов’я тут дуже схоже на філософію. Різниця лише в тім, що філософія вільна від догматичних обмежень, вона є вільним і критичним мисленням про найбільш загальні принципи буття, а теологія є релігійним вченням про Бога світ, людину та світ на засадах авторитетних джерел віри. Саме богослови створюють суму богословських знань, оформлену в систему догматів та вчень, яка встановлюється колегіально й конвенційно, тобто шляхом колективних обговорень істин віри її представниками на християнських зібраннях (соборах).

В християнстві відомі приклади містичного обґрунтування пізнання Бога. В таких випадках посилаються на містичний досвід святих, які безпосередньо споглядали прояви (теофанію) Бога (світло). Це додаткове джерело істин про Бога, воно лише підтверджує істини отримані з Одкровення та розуму.

3. Християнство має свою онтологію, яка виступає підґрунтям християнського світогляду. Вона визнає чотири реальності: Бога, світ, людину і Боголюдину. Бог – це Творець світу та людини, який має особистий характер. Християнство вчить про те, що Бог дарує буття, розумний устрій та життя. Відповідно до цих трьох головних дарів він є Отцем, Логосом та Духом. Отцем – як той, що дарує буття та підтримує все існуюче. Логосом – як світовий Розум, що як впорядковує світ, так і сповіщає шляхи впорядкування соціального світу. Дух – це початок життя, дихання в образному мисленні давніх людей. І Бог дарує людям можливість як звичайного, так і духовного життя. В обох сенсах Бог виступає «Тим, хто оживляє», по-слов’янськи «животворящим». Три основні прояви Бога можливі саме тому, що єдиний Бог є Трьома Особистостями: Отцем, Сином (Логосом) і Святим Духом. Християнський Бог – це не лише причина всього існуючого, але і перше «суспільство». Спосіб життя християнського Бога – це спілкування Трьох особистостей, яке стало предметом зображення знаменитої ікони Андрія Рубльова «Трійця».

Бог вільно творить Всесвіт як відносне, але довершене буття. Він не залежить від буття світу, і не створював його з необхідністю. Світ є великим даром Бога. Він створений Богом з нічого, йому ніщо не передувало, до світу, окрім Бога, буття не було. Творення світу стало реалізацією його споконвічного задуму, він виник в результаті вільного воління Бога до творення. Для опису стану абсолютної залежності світу від Бога християни використовують яскраві метафори. За їх словами світ «знаходиться в невидимих руках Бога», «світ тримається на волосині Божої волі над безоднею не-існування». Нам точно не відомо скільки часу тривав процес творення, як він детально проходив. Але напевно, що Бог керував усіма процесами розвитку й еволюції світу, він діяв по різному, в залежності від змісту самого процесу. Найкраще пояснює процес творення теорія світових логосів − духовних сенсів й причин усього існуючого. Бог миттєво створив логоси буття, вічнобуття, тощо, а вони вже поступово розгортали і визначали виникнення й еволюцію сущого у все більш досконалих формах. Разом з виникненням світу виникають і актуалізуються час, простір, рух, енергія, маса, форма, тощо. Світ в цілому і його речі, процеси й істоти мають свої сутності та властивості, які разом утворюють надзвичайно складні організми.

Таким чином, Бог дарував світу закони, згідно із якими відбуваються автономні процеси в світі, відбуваються фізичні, хімічні, біологічні і навіть соціальні зміни. Ці закони є розумними принципами, що керують всіма закономірними процесами в світі. Визнаючи важливість й необхідність природних законів розвитку світу, християнство не виключає, а іноді й наполягає, на важливості чудес. Чудо не потрібно плутати з чимось загадковим і непізнаним, адже з розширенням знань будуть зникати й такого роду чудеса. Чудом не може бути подія, яка була не прогнозованою і не очікувана, адже людина не може передбачити усі події в майбутньому. В таких випадках чудесами називають такі події, які відкривають нові перспективи й можливості розвитку світу. Це скоріше природне чудо, демонстрація ще не вивченого і маловідомого закону природи. Такі чудеса з часом стають фактами науки. Справжнім чудом є подія, яка принципово виходить за межі природних законів світу. Воно є результатом прямого вторгнення Бога в природу, історію, життя людини. Чудо не може бути поясненим ні сьогодні, ні в майбутньому. Але таке вторгнення не заперечує закони світу й не відміняє їх. Воно дається в руслі основного задуму Бога про світу і його розвиток. Дивно, але справжні чудеса протікають узгоджено з законами природи. Вони не є чимось протиприродним, вони узгоджуються з природними діями й розвитком, демонструючи існування Бога, як абсолютно творчої і вільної Причини буття світу, яка виявляє свою дію, і через закони природи, і через чудесні події. Таким чином, Бог мислиться християнами і як причина природних законів, і як причина чудес, що втручаються в природний порядок світу.

4. Джерелом християнських уявлень про людину є Одкровення та природний розум. З Одкровення (Біблії та вчення Церкви) ми знаємо, що людина є найдосконалішим витвором Бога, яке він створив за своїм «образом і подобою». Це свідчення про те, що людина з усіх істот найбільше подібна Богу, має однакові з ним властивості. До Божого образу в людині включають властивості розумності, свободи, творчості. До подоби Божої відносять міру наближення людини Бог є нескінченний розум – і людина розумна. Бог є нічим не обмежена свобода – і людина має свободу. Бог є творцем – і людина є істотою творчою, здатною виходити за межі інстинктивної діяльності та творити нове, небувале. Центральним моментом християнської антропології є вчення про покликання людини.

Також Біблія описує людину як єдність вічної душі та смертного тіла. Це вчення можна також зустріти в чисельних філософіях, які так чи інакше аналогічні християнським. Специфіка християнського вчення в тому, що в майбутньому відбудеться воскресіння, коли будуть відновлені тіла та поєднані з вічними душами.

Традиційно християнська теологія виділяє в людині сутність та іпостась. Сутність − це загальні властивості людської природи властиві усім. Іпостась − це унікальні властивості кожної людини. Християнство описує людину як особистість, подібну абсолютній особистості Бога. Взаємини Бога й людини визначаються як персональні.

Окрім Біблії християнство приймає й наукові уявлення про людину. Уся сукупність фактичних знань про людину генетики, біології, психології, історії та ін. наук є важливими для християнства. Відкидати результати цих наук було б для християнства неможливим, адже релігія не виробляє наукові знання, а без них пояснити людину неможливо. Перспектива взаємодії наукових і релігійних знань про людину полягає у їх взаємному узгодженні. Це особливе завдання теології. Взагалі варто знати, що наука дає нам більш-менш точні знання про будову, функціонування, фактичний розвиток, закономірності буття людини, може давати прогнози й визначати перспективи, але наука не здатна визначати покликання й призначення людини. Це завдання релігії.

Покликанням людини є перебування в єдності, гармонії й союзі з Богом, світом та іншими людьми. Це означає, що людина не може й не повинна існувати у повній автономії від Бога, в своєму бутті, мисленні, діяльності вона має існувати узгоджено з буттям світу, усього живого, іншими людьми та Богом. Для цього вона повинна знати світ, саму себе, а також керуватися моральними принципами, які врегульовують не лише її суспільне життя, але й взагалі її буття як людини.

Людина має прагнути до власної довершеності, і тоді вона стає богоподібною. Людина має пізнавати Бога, людина має жити згідно із чеснотами, і людина має творити відносини любові. Ці три покликання людини відповідають трьом основним здатностям людини, які вона має як образ Бога. Відмова від реалізації трьох покликань є суттю спокушень людини сатаною. Перше спокушення полягає в тому, щоб першим завданням життя поставити не пізнання Бога-Істини, а матеріальні блага. Другим спокушенням є пропозиція відмовитися від шляху чеснот на користь придбання влади. Третім спокушенням є пропозиція замість любові та смирення керуватися самонадіяністю та гордістю. Гріхопадіння як Адама, так і всіх людей полягає в прийнятті – тією чи іншою мірою – цих спокус. Наслідком цього прийняття стають незнання Бога, «тлінність» людини (що проявляється в пристрасності та смертності) та ненависть.

В тому випадку коли буття й діяльність людини входить у суперечність з світом, іншими та Богом, тоді вона здатна чинити зло. Гріх − це вчинок, який входить у не відповідність із задумом Бога про саму людину її суспільне буття та існування в світі. Як правило гріх осмислюється через порушення Божественних законів, заповідей, моральних норм. Результатом такого порушення стає поступове руйнування людиною себе, інших, природи та своїх взаємин з Богом. Остаточним результатом є самознищення та знищення людства й світу. Для християнства очевидним фактом є те. Що людина не здатна своїми силами утриматися від зла й руйнування, їй необхідна допомога Бога, що стає можливою через діяльність Ісуса Христа, дію Святого Духу в світі та Церкві.

Окрема онтологічна реальність − Ісус Христос. Християнство відноситься до тих рідкісних релігійних систем в яких передбачається можливість єднання абсолютного та відносного буття − Бога і людини. В Ісусі Христі з’єдналися Бог і людина, Бог втілився, божественна і людська природи зустрілися. В різних релігіях світу не раз говорилося про таку можливість (Крішна, Геркулес, Митра), але ні одна з них не змогла продумати таку схему в якій би обидві природи повністю зберегли себе. Як правило, або божественне домінувало над людським, або людське над божественним. Заслуга християнства в тому, що була продумана підхід і система понять в межах яких можна було пояснити реальність Христа − повне поєднання Бога і людини без їх зникнення чи обмеження.

Боголюдина – це Ісус Христос, Божий Син (Логос), що втілився заради спасіння людства. Він не спокусився дияволом і як морально чиста людина приніс себе в жертву за гріхи людства. Своїм вченням Він подолав людське незнання Бога. Тим, що він віддав себе на смерть, він відкупив людську пристрасність, а своїм воскресінням Він подолав смерть. Засновуючи Церков як спілкування любові, Він дає можливість подолати ненависть.

Для пояснення онтології Христа в християнстві використовуються категорії «природа», «іпостась» та «властивості», «енергії». Згідно християнській догматиці Христос мав дві природи (людську і божественну) і одну іпостась/особистість (божественну). Розрізнення двох природ проводилося відповідно формулі Халкідонського собору про: «незлитне, незмінне, нероздільне, нерозлучне поєднання двох природ у єдиній божественній особистості Христі». Це означає, що після поєднання двох природ вони не злилися між собою, а залишилися двома природами, що перебувають в одній особі Христа. Після поєднання природи не змінилися, а зберегли усі свої властивості. Дві природи не існують окремо між собою, а цілісно перебувають в одній особистості Христа. Поєднавшись в одну іпостась дві природи ніколи не розлучаються.

Хоча Христос мав дві природи/сутності, але вони об’єдналися в одній неподільній божественній іпостасі. Це означає, що суб’єктом двох природ і їх дій була одна особистість Бога. В результаті такої діалектики одна й таж сама Особа Бога Слова мала властивості Бога і мала властивості людини. Тому особистість Бога може називатися і Богом і людиною, або Боголюдиною. Кожна природа Христа має власну волю і дію. Це означає, що обидві природи були активними і діяльними, що виражалося у вчинках та виборі Христа. Більш того, поєднання двох природ у Христі привело до обміну властивостей між ними, коли людська природа набула божественних властивостей і таким чином обожилася.

Онтологія Боголюдини Христа визначає онтологію Церкви й спасіння. Наявність двох природ у Христі визначає дві природи Церкви − суспільну та божественну, а також дві її функції − соціальну та сотеріологічну (спасительну). Спасіння можливе лише в Церкві де відбувається долучення людини до оновленої людської природи Христа в церковних таїнствах. Християнський ідеал спасіння передбачає повне узгодження людини Богу, їх відповідність. Есхатологічною метою життя християнина є воскресіння − оновлене буття в новому світі в єдності з Богом.