Мобільність студентів та професорсько- викладацького складу як фактор підвищення конкурентоспроможності вищої освіти України в європейському просторі

ХХІ століття характеризується розвитком глоба­лізації та інтеграції у сферах економіки та бізне­су. Поглиблюються міжнародні відносини, зок­рема у сфері освіти. Процес міжнародного обмі­ну «носіями» знань отримав назву міжнародної академічної мобільності. Попри бурхливий роз­виток інформаційних технологій зв'язку, основ­ним способом «постачання» знань через кордон є переміщення студентів та викладачів. Перед вищою освітою постали нові завдання — підготовка професійних кадрів, які зуміють ефек­тивно працювати в умовах глобального ринку. Нині важлива модернізація вищої школи, яка спрямована на підвищення якості, ефективності освіти.

Велика увага приділяється формуванню єдиного світового освітнього простору через зближення підходів різних країн до організації освіти і процесів навчання своїх громадян, а також через визнання документів про освіту країнами світу. Саме відкритий освітній простір сприятиме мобільності студентів та професорсько-викладацького складу.

Реалізації цієї ідеї сприяє Болонський процес. Наведемо декілька поло­жень Болонської декларації:

• студенти Європи мають потребу і право на навчання для здобуття ступенів, що визнаються в Європі, а не тільки в країнах (регіоні), де їх здобуто;

• головною відповідальністю навчальних закладів та установ європей­ської вищої школи є гарантування того, що вони роблять усе можливе для надання однаково високого рівня кваліфікації своїм студентам [3, с. 77].

Для досягнення цілей Болонської декларації (підвищення конкурен­тоспроможності європейської системи вищої освіти; підвищення мобіль­ності студентів і, як наслідок, робочої сили у межах європейського прос­тору) були означені такі завдання:

1) створення системи кваліфікаційних ступенів вищої освіти (дворів­нева система «бакалавр-магістр»);

2) створення системи накопичення та переведення залікових одиниць або «кредитів», які даватимуть змогу продовжувати навчання в іншій країні;

3) співробітництво в галузі управління якістю;

4) створення європейського стандарту вищої освіти;

5) мобільність студентів, викладачів, дослідників [9, с. 72].

Відмінність у національних системах вищої освіти може стати справ­жньою перешкодою економічній глобалізації, а перехід до інформаційної економіки призводить до розширення специфічних вимог (комунікація, відповідальність, уміння працювати в команді, адаптованість) до майбут­ніх випускників університетів.

Відрядження студентів на навчання в інші країни — явище не нове. Більшість європейських країн багато років мають приплив студентів із своїх колишніх ко­лоній. Значна частина молоді з країн Латинської Америки прагне здобути диплом в університетах США та Канади. У період холодної війни вищими навчальними закладами Радянського Союзу і Схід­ної Європи цікавилися студенти держав зі схожою ідеологією. За останні 40 років кількість студентів, які перетинали кордон для здобуття вищої освіти, перевищила темпи поширення самої вищої освіти. За даними ЮНЕСКО, рівень міжнародної мобіль­ності студентів збільшився за останні 25 років на 300%. На думку експертів, до 2010 року кількість студентів, які навчаються за кордоном, становитиме 2,8 млн, а до 2025 року — 4,9 млн.

Мобільність студентів стимулюють різноманітні державні і регіональні програми. Багато країн уклада­ють двосторонні і багатосторонні договори в цій сфе­рі. Найвідоміша європейська програма — «Еразм» (з 1995-го — «Сократ»). У програмі «Еразм» (розпо­чата 1987 р. для створення загального ринку в Європі) наведені схеми мобільності «Комет», «Лінгва» та ін., мета яких: створити європейську модель вищої осві­ти. Студентський обмін трактують як засіб розвитку загальноєвропейського рівня спеціалістів і кваліфіко­ваних працівників [10].

Мобільність викладача в Україні — це поширення та запозичення досвіду в іншому навчальному закла­ді [6].

Хоча мобільність викладацького складу дослідже­на не так добре, як мобільність студентів, її можна вважати другою за важливістю формою глобалізації вищої освіти. Традиційно міжнародна мобільність професорсько-викладацького складу обумовлена дослідженнями і науковою роботою, але в деяких регіонах і певних напрямах освіти, наприклад, менедж­мент і ділове адміністрування, існують спеціальні схеми регіонального і міжнародного тренінгу для мо­лодих дослідників і викладачів.

На мобільність професорсько-викладацького складу сильно впливають географічні відмінності. На одному полюсі розташовані країни з високим рів­нем наукової еміграції внаслідок цілеспрямованого залучення наукового персоналу для розширення системи вищої освіти (наприклад, Гонконг), а на ін­шому — країни з низьким рівнем інтернаціоналізації професорсько-викладацького складу (це країни з ви­соким рівнем національної однорідності, що вико­ристовують лише одну мову у навчанні, тому важко знайти спеціалістів, які володіють іноземними мовами). США і Великобританія є найбільшими експор­терами наукових трудових ресурсів, але водночас ка­федри їх університетів дуже привабливі для зару­біжних спеціалістів. У цьому можна переконатися, якщо звернути увагу на склад висококваліфікованих працівників наукових кафедр, серед яких немало представників зарубіжних країн [10].

Важливим кроком розвитку мобільності в нашій країні є побудова системи національної мобільності, яка дасть можливість здобути високий та якісний ос­вітній і науковий рівні при поміркованих витратах. Обговорення різноманітних аспектів розвитку наці­ональної мобільності потрібне для напрацювання рекомендацій щодо формулювання завдань, ство­рення організаційно-правових механізмів та визна­чення джерел фінансування розвитку національної мобільності професорсько-викладацького складу та студентів в Україні, зокрема, напрацювання проектів нормативних документів із цих питань.

Щоб досягти такого стану, коли можливість віль­ного вибору місця і часу навчання стане для студен­та об'єктивною реальністю, потрібно всім національ­ним системам пройти дуже складний шлях. Для цьо­го слід зіставити національні і міжнародні класифі­катори професій, їх функціональні параметри, кри­терії оцінки освітньо-кваліфікаційного рівня, одноз­начність підходів до нормативної і варіативної скла­дової змісту підготовки у кожному напрямку і спеці­альності, тотожність навчальних планів за обсягами і характером практичної підготовки, адекватність в організації технології проведення, структурі засобів державної діагностики знань студентів на одних і тих самих освітньо-кваліфікаційних рівнях, створен­ня міжнародної нормативно-правової бази здійснен­ня цього руху, вирішення проблем оплати за навчання. Висока якість освіти, як відомо з практики управ­ління у вищій школі західних країн, досягається за умови глибокої індивідуалізації навчання, коли яд­ром навчального плану студента є обов'язкові дис­ципліни, а далі він сам створює його варіативну частину, яка відображає спеціалізацію підготовки відпо­відно до структурно-логічної схеми [3, с. 79].

Необхідні такі структурні перетворення: модерні­зація системи контролю якості освіти, використання європейських стандартів якості, узгодження дворів­невої системи з європейською моделлю, запровад­ження загальноєвропейських кредитних заліків і термінів навчання, участь у європейській мережі га­рантування якості у вищій освіті (система ENQA), запровадження вченого ступеня доктора філософії.

Однією з вимог Болонської декларації є забезпе­чення якості освіти та розробка порівняльних крите­ріїв та методів оцінювання якості знань, запровад­ження кредитної системи. Пропонується запровади­ти у всіх національних системах освіти облік трудо­місткості навчальної роботи в кредитах. За основу слід брати Європейську кредитну трансферну систе­му (ECTS), зробивши її накопичувальною, здатною діяти в межах концепції «навчання впродовж усього життя».

Європейську систему ECTS запропонували 1989 року в структурі ERASMUS для розвитку мобіль­ності студентів університетів. Ця програма допома­гає визначити термін навчання за кордоном, підви­щує якість і кількість студентської мобільності в Європі. Нещодавно ECTS почала застосовувати на­копичувальну систему, яка виконується на рівні навчальної установи, регіональному, національно­му та європейському рівнях. ECTS засновано на конвенції про 60 кредитів за 1 академічний рік. Об­сяг робіт студента за повний робочий час навчаль­ної програми в Європі становить переважно 36–40 тижнів на рік, коли один кредит становить 24–30 робочих годин. Обсяг визначається часом, за який пересічний студент отримує необхідний результат навчання.

Повний обсяг робіт, потрібний для закінчення пер­шого рівня циклу, становить три–чотири роки (240 кредитів). Студентський обсяг робіт в ECTS враховує час перебування на лекціях, семінарах, час для самос­тійних робіт, підготовки до іспитів, їх складання то­що. Кредити поширюються на всі компоненти нав­чальної програми (модулі, курси, дисертаційні робо­ти) [5].

На виконання рішення колегії Міністерства освіти і науки України від 24 квітня 2003 року розпочато пе­дагогічний експеримент щодо запровадження кре­дитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ–IV рівнів акредитації.

Із 1 вересня 2004/2005 навчального року у педаго­гічному експерименті беруть участь 104 вищі нав­чальні заклади ІІІ–IV рівнів акредитації. В експери­менті задіяно понад 120 тис. студентів (5189 акаде­мічних груп), які навчаються за 75 напрямами підго­товки [8].

Для досягнення мети експерименту та перевірки його результатів за координацією Міністерства осві­ти і науки України у ВНЗ постійно діють навчальні семінари з науково-педагогічними працівниками, проводиться робота щодо створення методичних ма­теріалів з адаптації навчальних планів і робочих нав­чальних програм дисциплін до положень Болонського процесу.

На початок 2004/2005 навчального року у вищих навчальних закладах розроблено тимчасові положен­ня про КМСОНП (кредитно-модульна система орга­нізації навчального процесу), підготовлено програми навчання (експериментальні навчальні плани), які, крім основних складових навчального плану, містять інформацію про обсяг навчальної дисципліни у кре­дитах ECTS, адаптовано шкалу оцінювання знань сту­дентів навчальних закладів до шкали ECTS.

Нині ми вже можемо зазначити, що Міністерство освіти і науки України Наказом № 812 від 20.10.2004 р. «Про особливості впровадження кредитно-мо­дульної системи організації навчального процесу» в пункті 3 встановило, що:

• розмір кредиту ECTS для напрямів підготовки (спеціальностей), з яких проводиться педагогічний експеримент, становить 36 академічних годин. Нор­мативна кількість залікових одиниць на один нав­чальний рік — 60 кредитів ECTS;

• кількість кредитів ECTS на навчальну дисциплі­ну визначається діленням загального обсягу годин із навчальної дисципліни на ціну кредиту (з округлен­ням до 0,5 кредиту). Загальний обсяг годин із нав­чальної дисципліни повинен враховувати час на про­ведення лекцій, практичних, семінарських та лабора­торних занять, консультацій, практик, самостійної та індивідуальної роботи і контрольних заходів;

• у навчальних та робочих планах експеримен­тальних напрямків підготовки (спеціальностей) до­дається додаткова графа «Кредити ECTS»;

• в академічній довідці в графі «Години» через дріб зазначається кількість кредитів ECTS, а у графі «Оцінки» через дріб — оцінка за шкалою ECTS [8].

Також у Законі (пункт 5.1.) зазначено, що до кінця 2004/2005 навчального року має бути впорядкована термінологія кредитно-модульної системи організа­ції навчального процесу та створений тлумачний словник.