Предмет та об’єкт правового регулювання. Функції міжнародного права

На жаль, застосування термінів „предмет міжнародного права” і „об’єкт міжнародного права” ще не визначено, і те, що одні автори називають предметом, інші можуть називати об’єктом, і навпаки. Трапляються випадки, коли ті самі автори в різних публікаціях плутають визначення цих термінів.

Отже під предметом (об’єктом) міжнародних відносин розуміють особливий вид соціальних відносин — міжнародні відносини, що мають міждержавний характер. Це твердження різні автори формулюють по-своєму, проте різниця полягає тільки в тому, що одні автори не виходять за межі суто державних відносин, а інші — цю сферу розширюють, беручи до уваги відносини не тільки між державами, як основними суб’єктами міжнародного права, але й іншими — державоподібними утвореннями, націями, що боряться за незалежність тощо.

Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Було б неправильним стверджувати, що міжнародне право "обслуговує" міжнародні відносини, але безсумнівно враховує інтереси і потреби міжнародного товариства. Розвиток таких інститутів міжнародного права, як морське право, у тому числі право на економічну зону або ресурси континентального шельфу, врешті-решт є розширенням територіального суверенітету прибережної держави, що раніше не уявлялося можливим; розмежування повітряного і космічного просторів і, таким чином, встановлення державного суверенітету на висоту 100—110 км також відповідає новим, зростаючим потребам товариства держав; заміна поняття "родина цивілізованих держав" на поняття "міжнародне товариство" і включення до нього всіх без винятку країн нашої планети — все це відповідь на нові потреби відносин між державами.

Серед об'єктів правового регулювання сучасним міжнародним правом все більшого значення набувають загальнолюдські, або глобальні проблеми. У їх вирішенні заінтересовані всі держави незалежно від їхнього географічного розміщення, політичної, військової або економічної значимості. Всі вони мають брати участь в обговоренні і вирішенні вказаних проблем, у зв'язку з чим в доктрині формується позиція про необхідність їхньої міжнародно-правової регламентації переважно методом консенсусу — загальної згоди. Практика діяльності держав у вирішенні глобальних проблем має безсумнівні досягнення. Мається на увазі кодифікація морського права, достатньо розроблена регламентація поведінки держав у космосі, додаткова регламентація правового статусу Антарктики з метою охорони цього унікального заповідника, розробка поняття "загальна спадщина людства" та ін.

Можна розглядати функції сучасного міжнародного права з п'яти основних позицій (насправді вони гнучко взаємодіють, а не виокремлюються за вказаними напрямами):

1) соціальні функції міжнародного права (стабілізації, зміцнення й забезпечення відносин між суб'єктами міжнародного права);

2) власне юридичні функції (визначення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних категорій суб'єктів, їх правосуб'єктності, зміцнення міжнародного права, міжнародної законності, міжнародного правопорядку та ін.);

3) функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють у міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю, релігією, етикою тощо);

4) функції програмування розвитку міжнародних відносин та міжнародного права (програмування їхнього розпитку на перспективу, прогнозування параметрів поведінки суб'єктів міжнародного права, передбачення варіантів напрямів розвитку інших систем, з якими взаємодіє міжнародне право, тощо);

5) функції інформаційного порядку (забезпечення знаннями про зміст міжнародно-правових актів, вплив на формування міжнародно-правової свідомості та ін.).

2. Загальний характер сучасного міжнародного публічного права
Із закінченням другої світової війни, утворенням Організації Об'єднаних Націй розпочався новий етап у розвитку міжнародного публічного права. Ця точка зору тепер домінує у світовій літературі з міжнародного права. У порівнянні з класичним (традиційним) сучасне міжнародне публічне право має всі підстави вважатися новим міжнародним правом.
Класичне міжнародне право було здебільш правом цивілізованих або християнських держав. Величезний континент Африки і значна частина Азії не виступали у міжнародних відносинах. І тільки внаслідок розпаду колоніальної системи поширилась сфера дії міжнародного права. Сьогодні світове співтовариство об'єднує близько 200 держав проти 60 на початку XX ст. Більше того, якщо раніше міжнародне право було міждержавним правом, то зараз це право проголошує і захищає права людини і народів. Питання прав людини органічно вплітаються в міжнародне право, а індивід набуває статус елементу міжнародної правосуб'єктності. Отже, в данин час здійснено перехід до права міжнародного співтовариства.
Інший суттєвий висновок, який можна зробити з урахуванням розвитку міжнародного права після 1945 р., полягає в тому, що міжнародне публічне право перейшло від координації дій держав до реалізації цілей міжнародного співтовариства: захисту миру, забезпечення прогресивного розвитку людства, захисту прав людини, захисту нашої планети. Так. величезного загальнолюдського значення набула проблема прискореного розпитку слаборозвинутих країн. З метою розв'язання цієї центральної міжнародної проблеми у 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про встановлення нового міжнародного економічного порядку і Хартію економічних прав й обов'язків держак. Ці важливі документи стали важливим етапом у процесі утворення міжнародно-правових норм стосовно створення нового міжнародного економічного порядку. Можна стверджувати також, що сучасне міжнародне публічне право містить необхідний мінімум принципів і норм, які регулюють такі групи глобальних проблем, як загальної безпеки і роззброєння, раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища (див. відповідні розділи книги).
Нарешті, окреслимо і той якісний сі рибок, то стався в розвитку основних принципів та інститутів міжнародного публічного права у другій половині XX ст.
Насамперед перестали існувати такі принципи й інститути класичного міжнародного права, як право держави на війну, інститути завоювання, контрибуції. Сучасне міжнародне публічне право, навпаки, забороняє звернення до війни. Держави повинні розв'язати свої спори тільки мирними засобами. До держави, яка розв'язала агресивну війну, передбачається застосування суворих санкцій. Окрім того, існує міжнародна кримінальна відповідальність індивідів, винних у розв'язанні війни.
Традиційне міжнародне право містило норми й інститути, які юридичне закріплювали форми залежності й експлуатації народів (право завоювання колонії, протекторати, сфери виливу, нерівноправні договори). В сучасному ж міжнародному праві принципи рівноправ'я і самовизначення народів є одним із основних його принципів.
Істотні зміни зазнали такі інститути і галузі міжнародного публічного права, як суб'єкти міжнародного права, право міжнародних договорів, міжнародно-правова відповідальність, мирне розв'язання спорів, дипломатичне і консульське право. З'явився ряд нових галузей: право міжнародних організацій, гуманітарне право, міжнародне право навколишнього середовища, міжнародне космічне право та ін.
Важливим моментом є прогрес у сфері створення міжнародних механізмів реалізації міжнародного публічного права (Рада безпеки ООГІ, Міжнародний суд ООН, регіональні міжнародні суди й арбітражі тощо).
Таким чином, після другої світової війни спостерігається бурхливий прогресивний розвиток міжнародного права. Визнання примату (переважання) міжнародного права над внутрішнім стало загальновизнаним принципом. Сучасне міжнародне публічне право значно ефективніше й повніше виконує свої функції в міжнародних відносинах. За допомогою його принципів і норм держави встановлюють загально сприйнятні стандарти поведінки в різних сферах взаємовідносин (координуюча функція). Регулятивна функція міжнародного права виявляється в прийнятті державами таких правил поведінки, без яких неможливі їх спільне існування і спілкування. Міжнародне право, звісно, містить юридичні норми, які спонукають держави дотримуватися певних правил поведінки, і в цьому виявляється його забезпечувальна функція.
Насамкінець, у міжнародному праві склалися певні механізми захисту прав та інтересів держав, то дає підставу говорити про охоронну функцію міжнародного публічного права.
У даний час міжнародне право знаходиться на етапі його загального визнання і застосування. В центрі уваги цієї системи права знаходяться проблеми захисту загальнолюдських Цінностей міжнародно-правовими засобами.

3. Співвідношення міжнародного публічного права
і внутрішньодержавного права
Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права становить не тільки теоретичний, але Гі практичний інтерес. Наведемо звичайний приклад з книги Я. Броунлі «Международное право», який свідчить про характер ситуації, яка породжує теоретичні спори. Припускаємо, що затримане іноземне судно і його екіпаж, який складається з іноземців, стає перед національним судом країни, яка затримала його за порушення її митного законодавства. Закон даної країни передбачає наявність митної зони шириною Х миль. Відповідачі стверджують, що згідно з міжнародним правом допускається встановлення митної зони шириною Х-4 милі і що в момент затримки судно те не УВІЙШЛО в цю зону, де, з огляду на міжнародне право, можна примусово забезпечувати дотримання національного митного законодавства.
Теоретична проблема, яка виникає в цьому випадку, звичайно подається як колізія між двома підходами до співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.
У сучасній світовій юридичній літературі існує чотири основні точки зору на проблему співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права: про незалежність міжнародної та національної правових систем (дуалістична): про примат (переважання) міжнародного права над внутрідержавним (моністична); про примат внутрішньодержавного права над міжнародним і, нарешті, про взаємозв’язок міжнародного і внутрідержавного права.
На жаль, жодна з цих точок зору не відбиває тісного діалектичного взаємозв'язку прана міжнародного і внутрішньодержавного і тому вони не повинні сприйматися. Дійсно, не існує примат внутрішньодержавного або міжнародного права як ідеалізм, який штучно розділяє ці дві системи права. Проте, з іншого боку, не можна вважати, що ці дві системи права існують незалежно одна від одної. Як відзначають автори підручника «Міжнародне право» за загальною редакцією І. І. Лукащука та В. Л. Василенка, між ними існує тісний зв'язок і взаємодія, які відбивають зв'язок і взаємодію внутрішнього і міжнародного життя.
Так, численні ідеї і положення, втілені спочатку у національних правових системах, з часом знаходять своє відбиття у міжнародному праві. І, навпаки, міжнародне право, безперечно, впливає на національне законодавство.
Варто звернути особливу увагу на таку обставину. Сама по собі норма міжнародною права створює права й обов'язки тільки для його суб'єктів, тобто насамперед для держав. Офіційні ж органи держави, його юридичні і фізичні особи безпосередньо нормам міжнародного права не підкоряються. Для того, щоб забезпечити фактичну реалізацію міжнародних зобов'язань на націоналі. йому рівні (імплементацію міжнародного права), держава здійснює заходи по трансформації міжнародно-правових норм у національні закони і правила. Як приклад, можна навести договори, що встановлюють правовий режим іноземців, їхня мета — зобов'язати держави, що беруть участь у міжнародних відносинах, прийняти на своїй території правові норми, зміст яких вказано у договорі. Як це буде зроблено, справа кожної держави зокрема. Держава не зобов'язана видавати закони для реалізації міжнародно-правових норм всередині країни, якщо такни обов'язок прямо передбачений у договорі.
Безумовно, прийняті державами міжнародні зобов'язання повинні добросовісно ними виконуватися. Проте, якими шляхами вони досягатимуть цього — це їх внутрішня справа. Мабуть, виходячи саме з таких міркувань,, делегація УРСР на Віденській конференції з питань права міжнародних договорів 1968--1969 рр. виступила проти положення проекту конвенції, де йшлося про те, що міжнародні договори повинні застосовуватися на державній території. Поправку делегації УРСР було прийнято конференцією.
Міжнародна практика свідчить, то у ряді держав ратифіковані міжнародні договори автоматично стають частиною національного законодавства. Зокрема, Закон України від 22 грудня 1993 р. “Про міжнародні договори України” у ст. 17 передбачає, що «ухвалені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частішу національного законодавства України і застосовуються. у порядку, передбаченому для норм національного законодавства». Аналогічне положення фіксує Конституція Республіки Болгарії.
Можна відзначити й те, що в законах багатьох держав передбачається правило, згідно з яким у разі розходжень між положеннями закону і міжнародними зобов'язаннями перевагу віддають правилам міжнародного договору. Наприклад, Конституція Румунії 1991 р. прямо передбачає пріоритет міжнародних норм над національними у галузі прав людини.
Як бачимо, міжнародний договір може внести зміну у дію тих чи інших окремих положень національного права. Однак ні за яких умов норми міжнародного права не можуть відмінити дію правових актів, що закріплюють основи суспільного та державного життя. Такі питання належать до внутрішньої компетенції суверенних держав.

4. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право
Поділ права на «публічне» і «приватне» відомо із стародавніх часів. Римський юрист Ульпіан так визначив ці поняття: «Публічне право, яке (відноситься) до становища Римської держави, приватне, яке (відноситься) до користі окремих осіб» (Д. 1. 1. 2). Отже, на думку Ульпіана, критерієм розмежування публічного і приватного права є характер інтересів. Якщо право охороняє інтереси держави, то це публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це приватне право.
Стосовно співвідношення міжнародного публічного і приватного права й спеціальній літературі укріпилися такі погляди.
Хоча міжнародне публічне право (або загальне міжнародне право) і є самостійною правовою системою, а міжнародне приватне право це складова частина внутрішньої правової системи кожної держави, між ними існує тісний взаємозв’язок. І те, і друге право регулюють міжнародні відносини, тобто відносний, які виходять за межі однієї держави. Як норми міжнародного публічного права, так і норми міжнародного приватного права прислуговують одній і тій же меті — створенню правових умов розвитку міжнародного співробітництва у різних сферах.
З іншого боку, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, які мають міжнародний характер, не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. До того ж міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини, в багатьох випадках укладаються нібито як додаток до міждержавних договорів.
Звичайно ж, між міжнародним публічним правом і міжнародним приватним правом є і відмінності. Найперша відмінність однієї правової системи від іншої стосується самого змісту відносин, що регулюються ним (міжнародне публічне право регулює політичні взаємини держав, у тон час, як міжнародне приватне право регулює особливу групу цивільно-правових відносин, які мають міжнародний характер: майнові і пов'язані з ними немайнові відносини).
Друга відмінність між міжнародним публічним і приватним правом стосується суб'єктів відносин. Суб'єктами міжнародного публічного права є держави, міжнародні організації та нації, які виборюють незалежність. У міжнародному ж приватному праві основними суб'єктами є фізичні та юридичні особи.
Є й інші відмінності між міжнародним публічним і приватним правом, обумовлені неоднаковим характером предмету регулювання, джерел тощо.
Разом із тим міжнародне публічне право і міжнародне приватне право тісно пов'язані та взаємодіють особливо плідне в сфері регулювання міждержавних економічних відносин.

6. Міжнародне публічне право і інші соціальні норми
Співвідношення норм права та інших соціальних норм — питання, яке часто виникає в теорії і в практиці.
Наш час характеризується розширенням та інтенсифікацією зв'язків між народами в різних сферах. При наявності близько 200 держав не завжди вдається розробляти договірні норми, які були б сприйняті усіма або навіть для більшості з них. Разом з тим деякі держави, не бажаючи взяти на себе юридичні зобов'язання з тих чи інших питань, готові погодитися на прийняття норм, які не покладають на них юридичних зобов'язань, але здійснюють певну регулюючу дію в міждержавній системі.
Найбільш важливим з таких норм є норми резолюцій-рекомендацій міжнародних організацій, міжнародні політичні норми і норми міжнародної моралі.
Як відомо, міжнародні (міждержавні) організації приймають, згідно з їх статутами, нормативні резолюції. Ці резолюції, за виключенням юридичне обов'язкових, є тільки рекомендаціями, тобто не покладають на держави юридичних зобов'язань. Таких резолюцій дуже багато. Безумовно, ці норми відіграють певну регулюючу роль, впливають на поведінку держав.
Норми резолюції-рекомендації є результатом тільки узгодження воль держав-членів насамперед стосовно змісту правил поведінки. В них немає вимоги до держав відносно Їх застосування. Тому резолюції-рекомендації не мають юридичне обов’язкової сили. В разі невиконання члени цієї організації несуть тільки морально-політичну відповідальність.
За останні десятиріччя значно зросла кількість політичних норм або, інакше кажучи, нормативних політичних домовленостей. Політичні норми містяться в багаточисельних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних документах, прийнятих у ході нарад представників держав. Особливо багато політичних норм містять Заключний акт Наради з безпеки н співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р., документи Стокгольмської конференції, Мадридської та Віденської зустрічей, Паризька Хартія для нової Європи від 21 листопада 1949 р.
Політичні норми відрізняються від норм міжнародного права характером міжнародних зобов’язань. Зобов'язання держав, які випливають з політичних норм, мають тільки морально-політичний характер. Іншою важливою відмінністю політичних норм від норм міжнародного права є те, що перші більш «гнучкі», ніж норми міжнародного права. Це надає державам ширин можливості для виправдовування при їх невиконанні. Отже, норми міжнародного права володіють більшою зобов’язуючою силою у порівнянні з політичними нормами.
Відрізняються між собою також норми міжнародної моралі та міжнародного права. Якщо норми міжнародного права є продуктом узгодження воль держав, то норми моралі — це норми і принципи, правила поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки і відповідно до уявлені, людей про добре, зле, обов'язок, справедливість, честі, тощо, і забезпечуються внутрішніми переконаннями та засобами громадського впливу.
Між нормами міжнародної моралі та нормами міжнародного права існує постійний взаємозв’язок. Так, нерідко моральні норми перетворюються в норми міжнародною права. У тон же час на розвиток міжнародної моралі певний вплив має Статут ООН, який втілює багато загальнолюдських цінностей.
Однак ці норми відрізняються між собою характером обов'язковості. Обов’язковість норм міжнародного права випливають з принципу добросовісного виконання зобов'язань з міжнародного права, який є результатом узгодження воль держав У той же час норми міжнародної моралі спираються на моральний принцип вірності даному слову.
Нарешті, підкреслимо, що норми міжнародного права, на відміну від норм міжнародної моралі, формально визначені і мають чітко окреслені форми зовнішнього виразу.

Date: 2015-07-27; view: 561; Нарушение авторских прав