Сучасний монетаризм як альтернативний напрямок кількісної теорії

В 50-ті роки ХХ ст. відродилася неокласична кількісна теорія грошей у вигляді монетариської теорії, головним представником якої є американський економіст М.Фрідмен.Відповідно до даної теорії, кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон’юнктури, оскільки існує прямий зв’язок між змінами грошової маси в обігу і величиною валового національного продукту. М.Фрідмен вважає, що в будь-якому суспільстві необхідна координація дій усіх суб’єктів економіки. Забезпечити таку координацію, на його думку, може лише приватновласницька економіка на основі вільної конкуренції. Економічна система наділена автоматичним ринковим механізмом Грошовий обіг у висвітленні М.Фрідмена та його послідовників є вирішальним фактором функціонування всієї економіки. Фактично єдиним засобом регулювання у монетарній теорії є контроль за ростом грошової маси, що зв’язано з особливим трактуванням кількісної теорії грошей. На відміну від класичних кількісних схем, монетарна концепція допускає зміну обсягу виробництва і швидкості обороту грошей, іншими словами, ці співвідношення розглядаються не як постійні а як змінні величини. Це означає, що кількість грошей впливає не тільки на рівень цін, але й короткосроковому періоді, на обсяг ВНП і швидкість обороту грошей. Монетаризм спирається на рівняння І. Фішера: MV = PQ, але якщо Фішер спирається на взаємозв’язок грошового феномена з цінами, то М.Фрідмен пов’язує динаміку грошового фактора з номінальним ВНП. Намагаючись обґрунтувати новий варіант кількісної теорії, монетаристи особливу увагу приділяють попиту на гроші. Монетаристи повністю абстрагуються від швидкості обігу грошей. Головну небезпеку для економіки вони вбачають у коливаннях грошової маси і знецінення грошей, які ведуть до дестабілізації становища, оскільки порушується природний процес руху до рівноваги за допомогою конкуренції і ринкового ціноутворення.

Ще в 50-ті роки М.Фрідмен сформулював «грошове правило», за яким для забезпечення економічної стабільності необхідно підтримувати стійкий довготривалий темп приросту грошової маси, маючи на увазі той же темп, яким зростає виробництво і змінюється швидкість обігу грошей. Пропонується підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3-5 відсотків на рік. Така політика означає спробу створення нового механізму регулювання кількості грошей в обігу. З цієї точки зору монетарну ідею керування грошовою масою можна розцінити як позитивну. Згідно з «рівнянням Фрідмена»: ∆M = ∆P +∆γ, де ∆M – середньорічний темп приросту маси грошей, % за період;∆P – середньорічний темп очікуваної інфляції,%;∆ γ – середньорічний темп приросту номінального ВНП,%.

Головну провину за настання періодів економічної нестійкості монетаристи скидають на державу: вона, втручаючись в економіку, порушує нормальну роботу ринкового механізму. Інфляція та нові явища післявоєнної економіки не вписувались у моделі Кейнса. Ось чому в монетарній терії М.Фрідмена та його послідовників перше місце відводиться грошовому обігу, а друге – бюджету. Головною причиною інфляції монетаристи вважають дефіцит державного бюджету. Широкого розповсюдження монетаризм набув у 70-ті роки, коли він використовувався урядовими органами для боротьби із стагфляцією і став теоретичною основою для державних програм грошово-кредитного регулювання економіки.

77.Сучасний фінансизм Починаючи з 1976 року, за наслідками угод Ямайської валютної конференції, світове господарство вступає в епоху фінансизму. Матеріальною передумовою становлення неоекономіки виявився процес глобалізації економічного простору. Важливою рисою фінансоміки є переважання фінансових ринків за своїми вартісним обсягами над ринками матеріальних товарів і ресурсів, тобто спекулятивної частини світових фінансів над їх інвестиційною складовою.характерними рисами неоекономіки або епохи фінансизму є наступні: посилення макрорегулювання світового економічного господарства зі сторони суб’єктів глобального регулювання (фінансових центрів, ТНК, міжнародних економічних організацій);гігантський розвиток інформаційно-фінансової інфраструктури, що забезпечує «магістралі» для швидкого перебігу капіталу з одної точки світу в іншу;утвердження фінансизму як цілісного принципу розвитку неоекономіки і формування нового геоекономічного атласу світу.

Матеріальною основою розвитку неоекономіки став розвиток інформаційно-фінансових інфраструктур, головним об’єктом макрорегулювання – світові фінансові потоки, а метою такого макрорегулювання – отримання фінансової ренти, встановлення нового світового порядку. Головними суспільно важливими суб’єктами сучасної епохи є фінансові центри, а такі нові економічні явища, як фінансизму і фінансова рента проявляються у всіх сферах господарської діяльності. Фінансова система почала жити своїм власним життям, відставивши на другий план свої функції по відношенню до реальної сфери економіки. Доля фінансового сектору в світовому ВВП швидко зросла. В розвинутих кранах він став домінувати над реальним сектором як за часткою ВВП, так і за своєю роллю в економіці. Фінансові ринки значно перевершили реальні за об’ємами, а ціни на деривативні інструменти (часто спекулятивні) стали сильно впливати на ринки реальних товарів. Доля фіктивного капіталу підприємств розвинутих країн переважає в структурі активів, а доходи від операцій на фінансових ринках посідають важливе місце в структурі доходів цих підприємств. Населення розвинутих країн все більшу частину своїх вільних коштів переводить в форму різноманітних фінансових інструментів, а доля депозитів в банках скорочується. Значна частина населення значною мірою пов’язує свій добробут зі становищем на фінансових ринках.

Термін "фінансизм" характеризує особливий період розвитку світового господарства, при якому рентабельність фінансової системи - надбудови - господарства є визначальною щодо рентабельності в сфері виробництва нефінансової сфери.