ГЛАВА 9. Цивільна юрисдикція загальних судів. Підсудність цивільних справ

§ 1. Загальна характеристика юрисдикції (підвідомчості)

Відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здій­снюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України (ч. 1 ст. З Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»).

Таким чином, юрисдикційна діяльність в Україні здійснюється шляхом розгляду Конституційним Судом України як єдиним органом конституційної юрисдикції питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також шляхом офіційного тлумачення Конституції і законів України (ст. 147 Конституції, ст. ст. 13, 14 Закону під 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України»), а також шляхом розгля­ду цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ судами загальної юрисдикції. У зв'язку із ним треба виокремлювати юрисдикцію Конституцій нот Суду України, а також судів загальної юрисдикції, система яких згідно зі ст. 125 Конституції та ст. 18 Закону «Про судоустрій України» будується за принципами територіальності й спеціалізації.

Водночас право розгляду і вирішення спорів про право та інших юридичних питань надається не лише судовим, а й певним органам виконавчої влади, місцевого самоврядування, змішаним органам (наприклад КТС), третейським судам.

Так, захист суб'єктивних цивільних справ та законних інте­ресів здійснюється в передбаченому законом порядку із засто­суванням певних форм і способів захисту. У теорії цивільного права вирізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну й неюрисдикційну.

До юрисдикційної форми треба відносити діяльність уповнова­жених державних органів щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. До таких органів цивільне законодавство відносить суд, Президента, органи держав­ної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування і нотаріусів (ст. ст. 16—18 ЦК).

У ч. 3 ст. 55 Конституції міститься правило про те, що кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Неюрисдикційна форма захисту полягає в діях суб'єктів цивільного права щодо їх самостійної організації та захисту без звернення до компетентних юрисдикційних органів. У ч. 5 ст. 55 Конституції, ст. 19 ЦК міститься вказівка на тс, що самозахис­том є застосування особою заходів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. До таких заходів протидії належать, передусім, дії, вчинені у стані крайньої необхідності чи необхідної оборони, дії власника або іншого володільця майна, спрямовані на захист майна від непра­вомірних посягань тощо.

До числа органів, правомочних розглядати цивільні справи, належать третейські суди, які на відміну від державних судів є органами недержавної юрисдикції. Третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних і господарських правовідносин за ви­нятком: справ у спорах про визнання недійсними нормативно-пра­вових актів; справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних інтересів, справ, пов'язаних з держав­ною таємницею; сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів); справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; Справ, у однією зі сторін яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство, інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню винятково судами загальної юрисдикції чи Конституційним Судом України; справ, у яких хоча б однією зі сторін є нерезидент України.

В Україні згідно з ч. 1 ст. 7 Закону від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди» можуть утворюватися і діяти 2 види тре­тейських судів: постійно діючі третейські суди і третейські суди для вирішення конкретного спору (суди аd hос).

Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону «Про третейські суди» постійно діючі третейські суди можуть утворюватися і діяти при зареєстрованих відповідно до чинного законодавства України: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських організаціях робото­давців; фондових і товарних біржах, саморегулівних організа­ціях професійних учасників ринку цінних паперів; торгово-про­мислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральній спілці споживчих товариств України; об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, у тому числі банків.

Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися і діяти при органах державної влади і місцевого самоврядування.

Третейський суд для вирішення конкретного спору утворюєть­ся на підставі третейської угоди сторін. Саме такого типу суди розглядають цивільно-правові спори між фізичними особами.

У процесі трудової діяльності між суб'єктами трудових пра­вовідносин виникають суперечки, які можуть перерости в спори. Такі спори можуть виникнути як між працівником і роботодавцем (індивідуальний трудовий спір), так і між колективом найманих працівників і роботодавцями чи роботодавцем (колективний трудовий спір).

У теорії трудового права під трудовими спорами розуміють неврегульовані в результаті взаємних переговорів суперечності між суб'єктами трудових правовідносин, які виникають із приводу за­стосування трудового законодавства, встановлення або зміни умов праці, передані на розгляд відповідних компетентних органів.

Індивідуальні трудові спори за загальним правилом, вста­новленим ст. 221 КЗпП, розглядаються комісіями по трудових спорах (КТС) і судом.

Отже первинним органом із розгляду і вирішення індивіду­альних трудових спорів є КТС, порядок організації і діяльності якої врегульовано нормами ст. ст. 223- 230 КЗпП.

Якщо рішення КТС задовольняє сторони трудового спору і вони не оскаржують його в судовому порядку, то спір вважається вирішеним. Якщо ж одна зі сторін иевдоволена рішенням КТС, то вона вправі звернутися із заявою до суду, і розгляд трудового спору буде продовжено в судовому порядку.

Однак слід зазначити, що загальний порядок розгляду індиві­дуального трудового спору не є обов'язковим для сторін трудово­го договору. Згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тих підстав, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Винятково судом розглядаються індивідуальні трудові спори, перелік яких міститься в ст. 232 КЗпП.

Судам непідвідомчі трудові спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора чи слідчого, і вирішуються вони в порядку, передбаченому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується в загальному порядку.

Порядок розгляду колективних трудових спорів дещо інший. Законодавством передбачено 2 різних порядки вирішення колек­тивних трудових спорів:

1) колективні трудові спори, що розглядаються в загальному порядку примирними органами (примирною комісією, трудовим арбітражем із залученням незалежних посередників). Якщо вка­зані органи не допомогли вирішити спір, сторони можуть вдатися до крайнього заходу - страйку;

2) трудові спори, які розглядаються примирними органами, а в разі їх не вирішення цими органами — в судовому порядку. Такими є колективні трудові спори в тих випадках, коли страйк заборонено.

Правом розгляду й вирішення юридичних справ наділені та­кож органи виконавчої влади. Наприклад, відповідно до ст. 39 СК в реєстраційному порядку недійсним визнається шлюб, зареєстрований із особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою; шлюб, зареєстрований із особою, визнаною недієздатною. У таких ви­падках за заявою заінтересованої особи державний орган реєст­рації актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований із вказаними особами.

Згідно з ч. 1 ст. 105 СК шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя чи одного із них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану відповідно до ст. ст. 106, 107 СК.

Визначення походження дитини від осіб, які не перебувають у шлюбі між собою, здійснюється на підставі подання спільної заяви жінки та чоловіка до органів РАЦСу (ст. 126 СК).

Спір стосовно участі у вихованні дитини того з батьків, який проживає окремо від неї, вирішується за заявою одного з бать­ків органом опіки і піклування, який визначає способи участі у вихованні дитини й спілкуванні з нею того з батьків, який проживає окремо від дитини (ст. 158 СК).

Земельні спори згідно зі ст. 158 ЗК вирішуються не лише судами, а й органами місцевого самоврядування, органами ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів. Зокрема, органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори в межах населених пунктів стосовно меж земельних ділянок, що пере­бувають у власності або користуванні громадян, і дотримання ними правил добросусідства, а також спори щодо визначення меж районів у містах.

Органи виконавчої влади із питань земельних ресурсів вирі­шують земельні спори щодо визначення меж земельних ділянок за межами населених пунктів, повноважень організацій у вико­ристанні земель і земельних сервітутів.

Порядок розгляду земельних спорів указаними органами встановлено ст. 159 ЗК.

Водночас у разі незгоди власників землі чи землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконав­чої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом (ч 5 ст 158 ЗК). У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» міститься вказівка на тс, що вказані спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, чи розглядались вони попередньо органами місцевого самоврядування чи органом ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо такого спору не може бути підставою для відмови у прийнятті заяви або для закриття провадження у справі.

Вищевикладене дозволяє дійти висновку про те, що в Україні законодавством встановлені різні форми захисту суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права, а отже, спори щодо права та інші правові питання можуть розглядати й вирішу­вати різні за своєю правовою природою органи. Із огляду на це в актах законодавства мають міститись чіткі критерії розподілу між ними обсягу правових спорів та інших правових питань, що вирішуються, тобто кола відання або, як називають у теорії процесуального права, «предметної компетенції».

До набрання сили з 1 вересня 2005 р. новим ЦПК вирішува­ти цю проблему були покликані норми інституту підвідомчості цивільних справ. На думку Г. Осокіної, підвідомчість становить собою сукупність цивільних процесуальних норм, що встановлю­ють межі повноважень різних органів із розгляду й вирішення юридичних справ, а також порядок їх реалізації\.

У чинному цивільному процесуальному законодавстві України не міститься терміна «підвідомчість», але містяться такі терміни, як «цивільна юрисдикція» (назва глави 2 розділ 1 ЦПК); «компетен­ція судів щодо розгляду цивільних справ» (назва ст. 15 ЦПК).Введення законодавцем у обіг указаних термінів не усунуло в теорії цивільного процесуального права їх ототожнення з іншими подібними поняттями. У сучасній процесуальній літературі ці терміни розглядаються як рівнозначні. Так, М. Штефан вважає, що компетенція суду щодо здійснення правосуддя, розгляду й ви­рішення певної категорії питань називається судовою юрисдикцією або підвідомчістю судових органів, а А. Ярема й Г. Давиденко пи­шуть, що в главі 2 розділу І ЦПК звичну підвідомчість цивільних справ судом визначено як цивільну юрисдикцію, компетенцію судів стосовно розгляду цивільних справ і таким чином відмежовано справи, які розглядаються за правилами ЦПК, від тих, у яких провадження здійснюється за іншими правилами.

Тож необхідно перш за все визначити суть кожного із цих понять.

Норми права, що утворюють такий інститут цивільного проце­суального права, як підвідомчість цивільних справ суду, вперше були включені законодавцем до Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. Однак ні Основи (ст. 4), ні в ЦПК 1963 р. (ст. 24) не містили легального визначення поняття «підвідомчість».

Можна виокремити кілька основних установлених у проце­суальній літературі точок Зору щодо питання про поняття і суть підвідомчості.

Одні автори вважають, що підвідомчість може бути визна­чена як належність таких, що потребують державно-владного вирішення, спорів про право та інших справ до відання різних органів.

Інші вважають, що термін «підвідомчість» більш притаман­ним є визначати з позиції компетенції того або іншого органу, «предметної компетенції».

Третя точка зору на суть підвідомчості полягає в тому, що підвідомчість є ознакою справи, що дає змогу розмежувати окремі форми захисту суб'єктивного права чи інтересу, що охороняється законом.

Четверта точка зору щодо цього питання зводиться до того, що підвідомчість — цс коло спорів про право та інших матеріально- правових питань індивідуального значення, вирішення яких від­несено до відання тих або інших органів держави, громадськості або органів змішаного типу, або що цс — коло справ, віднесених законом до відання того або іншого юрисдикційного органу.

І, нарешті, п'ята точка зору щодо питання про поняття і суть підвідомчості полягає в тому, що оскільки дати точне визна­чення підвідомчості з огляду на складність її змісту уявляється завданням важкодосяжннм, можна визначити підвідомчість шляхом вказівки на її складові елементи. По-перше, це — коло юридичних справ, віднесених до відання того або іншого юрисдикційного органу, а по-друге, це — той правовий зв'язок, який існує між юридичною справою та юрисдикційним органом і який визначає належність конкретної категорії справ до предмета відання цього органу.

Не вдаючись до дискусії щодо цього питання треба визнати, що найбільш слушною видається позиція тих учених, які визначають поняття підвідомчості через компетенцію (повноваження) того або іншого органу щодо вирішення та розгляду юридичних справ.

Тож треба перш за все з'ясувати значення терміна «компе­тенція». «Компетенція» походить від латинського — домагатися, відповідати, підходити. У сучасній довідковій літе­ратурі «компетенція» визначається як сукупність установлених нормативно-правовими актами прав і обов'язків (повноважень) організацій, органів, посадових осіб; кодо питань щодо яких вони наділені правом прийняття рішень. Межі повноважень тих або інших органів і осіб установлюються законами, іншими норма­тивними актами, положеннями, інструкціями, статутами.

У зв'язку з дослідженням питання про зміст поняття «підві­домчість» необхідно визначити не лише його співвідношення з категорією компетенції, а й з такою категорією, як юрисдикція У зв'язку із тим, що для позначення повноважень певних органів з розгляду й вирішення спорів про право та інших юридичних питань, у тому числі судів, широко використовується термін «юрисдикція».

Так у буквальному перекладі з латинсь­кої «юрисдикція» означає «говорю про право». Однак власне зміст слова такий: юрисдикція — не правомочність чинити суд, вирішувати правові питання⁴: встановлена законом сукупність правомочностей відповідних державних органів вирішувати правові спори та справи про правопорушення, оцінювати дії

особи або іншого суб'єкта права з точки зору їх правомірності або неправомірності, застосовувати юридичні санкції до право­порушників; територія в підвідомчості певного органу влади; відправлення правосуддя, а також інша діяльність державних органів з розгляду спорів, справ про правопорушення і і засто­сування санкцій. Крім того, при застосуванні цього терміна в широкому розумінні він висувається як поняття рівнозначне підвідомчості, компетенції. Причому юристдикційною може бути не лише діяльність суду, а й інших органів, що діють за особ­ливими правилами, схожими із судовими.

Таким чином, підвідомчість, компетенція і юрисдикція є тісно пов'язаними між собою категоріями, які виражають різні аспекти правового явища одного порядку.

Виходячи з викладеного, слід зробити висновок про те, що цивільна юрисдикція — це підвідомчість, під якою треба розуміти повноваження (компетенцію) з розгляду та вирішення юридичних справ загальними судами, іншими державними органами, третей­ськими судами, а також змішаними органами (наприклад КТС).

Отже, повноваження (компетенція) загальних судів з розгля­ду і вирішення певних категорій цивільних справ називається судовою юрисдикцією або судовою підвідомчістю.

Власне, повноваження (компетенція) спеціалізованих судів загальної юрисдикції — господарських і адміністративних — на­зивається господарською і і адміністративною юрисдикцією або господарською й адміністративною підвідомчістю, а повноважен­ня третейських судів називаються недержавною юрисдикцією або підвідомчістю.

Компетенція загальних судів з розгляду й вирішення цивіль­них справ встановлена ст. 15 ЦПК, і таким чином відокремлені категорії цивільних справ, які розглядаються й вирішуються за правилами встановленими ЦПК, від тих категорій справ, які розглядаються за правилами інших видів судочинства.

За загальним правилом, що міститься в ч. 1 ст. 15 ЦПК, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про за­хист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за прави­лами іншого судочинства.

Оскільки згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, означений виняток може означати, що загальні суди не розгля­дають у порядку цивільного судочинства дише спори, розгляд і вирішення яких законом віднесено до компетенції Консти­туційного Суду України або спеціалізованих судів загальної юрисдикції (господарських і адміністративних), і здійснюється за правилами судочинства, встановленими відповідно Законом «Про Конституційний Суд України», ГПК і КАС.

Конституційних Суд України приймає рішення і дає висновки щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди па їх обов'язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. ст. 111 та 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції і законів України. До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самов­рядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 147 Конституції, ст. ст. 13, 14 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Господарські спори між юридичними особами підвідомчі господарським судам. Разом із тим фізичні особи, які здійсню­ють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, які у встановленому законом порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до госпо­дарського суду за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і законних інтересів. А у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право звертатися, зокрема, фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності (ст. ст. 1, 12 ГПК). Так, справи про банкруте тіш, підвідомчі господарському суду (п. 2 ч. 1 ст. 12 ГГІК), можуть бути порушені за заявою громадян-кредиторів.

Звідки можна зробити висновок про те, що суб'єктами гос­подарських процесуальних правовідносин можуть бути не лише юридичні, а й фізичні особи. Тож цілком обгрунтовано в новому ЦПК не відтворено правило, відповідно до якого справи в по­рядку цивільного судочинства розглядались загальними судами за умови, що хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин (н. 1 ч. 1 ст. 24 ЦПК 1963 р.).

Водночас є винятки із загальних правил про правовідносини, на які поширюється юрисдикція господарських судів, зокрема щодо справ між юридичними особами про захист їх особистих немайнових прав (право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію тощо, які підвідомчі загальним судам (ст. ст. 16, 94 ЦК).

б липня 2005 р. Верховною Радою України було прийнято Кодекс адміністративного судочинства (КАС) України, який на­брав чинності з 1 вересня 2005 р. Згідно зі ст. 4 КАС правосуддя у адміністративних справах здійснюється адміністративними судами, юрисдикція яких поширюється па всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового розгляду.

Компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії;, дій або без­діяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції в сфері управління, в тому числі деле­гованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у ви­падках, установлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим про­цесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється па пуб лічно-правові справи: віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; що належить вирішувати в порядку криміналь­ного судочинства; про накладення адміністративних стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції (ст. 17 КАС).

Відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень КАС до початку діяльності окружних і апеляційних адміністративних судів підсудні їм справи вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві й апеляційні загальні суди за пра­вилами КАС. Після початку діяльності окружних і апеляційних адміністративних судів адміністративні позови, апеляційні скарги у адміністративних справах, подані до відповідних місцевих або апеляційних судів, передаються цими судами до окружного чи апеляційного адміністративного суду, якщо провадження (апе­ляційне провадження) у справі ще не відкрито.

Адміністративні справи, провадження в яких було відкрите місцевими і апеляційними загальними судами до початку діяль­ності відповідного апеляційного суду, розглядаються і вирішу­ються цими судами.

Законом встановлені винятки із загальних правил про пра­вовідносини, на які поширюється юрисдикція загальних судів і адміністративних судів. Так, за загальним правилом, яке міститься в ч. 1 ст. 15 ЦПК, спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються і вирішуються загальними судами в порядку цивільного судочинства. Водночас треба звернути увагу на ту обставину, що не всі індивідуальні трудові спори розглядаються відповідно до правил, установлених нормами глави 15 КЗпП.

Так, у п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС міститься вказівка на те, що ком­петенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, ЇЇ проходження та звільнення з неї. Згідно з п. 15 ст, 3 КАС публічна служба ~ нс діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Отже, 3 1 вересня 2005 р. указані спори не підлягають розгля­ду в порядку цивільного судочинства, крім тих, заяви і скарги щодо вирішення яких були подані до загальних судів до набрання чинності ЩІК. Згідно з п 6 розділу XI «Прикінцеві та пере­хідні положення» ЦПК заяви і скарги, подані до набрання ним чинності відповідно до ЦПК 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому новим ЦПК. Такі заяви і скарги не можуть бути залишені без руху або повернуті у порядку, встановленому ст. 121, 297, 327, 355 ЦПК, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог ЦПК 1963 р.

Виняток із загального правила стосовно юрисдикції та під­судності адміністративних справ міститься в ч. 2 ст. 21 КАС Відповідно до цієї норми вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розгля­даються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

У ч. 2 ст. 15 ЦПК міститься вказівка на те, що законом може бути передбачено розгляд й інших справ за правилами цивільного судочинства. Цс означає, що за правилами цивільного судочинства розглядаються справи, передбачені в розділі VII ЦПК «Судовий контроль за виконанням судових рішень», у розділі VIII ЦПК «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні» — клопотання про надання дозволу на примусове виконання рі­шення іноземного суду (ст. ст. 393, 398 ЦПК або про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (ст. ст. 399—401 ЦПК;; у розділі IX ЦПК заява про віднов­лення втраченого судового провадження (ст. ст. 402- 409 ЦПК), а також про виконання доручень іноземних судів (ст. 415 ЦПК).

Крім того, за правилами цивільного судочинства відповідно до ст. 12 Закону від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкоду­вання шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» розгляда­ються скарги на постанови чи ухвали щодо відшкодування такої шкоди.

За правилами цивільного судочинства розглядаються також справи щодо спорів, які виникають із правовідносин з охорони природного середовища, атмосферного повітря, природно-заповідного фонду, тваринного світу, лісів, надр, сортів рослин тощо.

Згідно з ч. З ст. 15 ЦПК в порядку цивільного судочинства суди розглядають цивільні справи в порядку позовного, наказ­ного і окремого провадження. Наказне і окреме провадження називають непозовними.

Цивільні справи позовного провадження, які розглядають загальні суди в порядку цивільного судочинства, становлять основну їх масу. Тому для характеристики підвідомчості справ позовного провадження повний або хоча 6 приблизний перелік їх окремих.категорій не застосовується законодавцем. Це пояс­нюється тим, що перелічити в нормах цивільного процесуального законодавства всі справи позовного провадження не уявляється можливим у зв'язку з їх як кількісним, так і якісним різноманіт­тям. У зв'язку із цим визначення підвідомчості загальним судам справ позовного провадження і застосування правил підвідом­чості призводить до утруднень у практичній діяльності судів.

У ЦПК 1963 р. містилися загальні критерії (правила) підві­домчості загальним судам справ позовного провадження. Так, у її; 1 ч. 1 ст. 24 ЦПК 1963 р. були встановлені такі загальні правила підвідомчості справ позовного провадження загальним судам, як: а) наявність спору про право; б) суб'єктний склад; в) зміст спору.

На підставі аналізу змісту ч. 1 ст. 15 ЦПК можна зробити висновок, що загальні правила щодо юрисдикції (підвідомчості) загальним судам справ позовного провадження у ній також міс­тяться. Ними є: а) наявність спору про право — загальні суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про за­хист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів; б) характер спірних матеріальних правовідносин — цивільні, житлові, земельні, сімейні, трудові, а також інші пра­вовідносини; в) відсутність винятків, коли розгляд цивільних справ здійснюється за правилами іншого провадження. На відміну від справ позовного провадження приблизний пе­релік категорій справ наказного і окремого проваджень міститься в нормах цивільного процесуального законодавства.

У порядку наказного провадження загальні суди розглядають справи за вимогами: що ґрунтуються на правочині, вчиненому в письмовій формі, про стягнення нарахованої, але ще не виплаче­ної працівникові суми заробітної плати; про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транс­портних засобів боржника. Судовий наказ може бути виданий і в інших випадках, установлених законом (ст. 96 ЦПК).

Загальним судам підвідомчі справи окремого провадження, перелік яких міститься в ч. 2 ст. 234 ЦПК.

У порядку окремого провадження загальні суди розглядають справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав па втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; визнання спадщини відумерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права па шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, установлених законом (ч. З ст. 234 ЦПК).

Зміст ч. З ст. 15 ЦПК свідчить про тс, що з числа видів цивільного судочинства виключено провадження у справах, що виникають із адміністративно-правових відносин. З приводу цьо­го виключення (виокремлення) в п. 9 розділу XI ЦПК «Прикін­цеві та перехідні положення» міститься вказівка на те, що заяви і скарги у справах, що виникають із адміиістративно-правових відносин, а також у справах щодо відмови органу реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану, подані до набрання чинності ним Кодексом за правилами, встановленими главами 29-32, 36 ЦПК 1.963 р., розглядаються в порядку, встановленому КАС.

Загальні суди розглядають за правилами цивільного судочинс­тва також справи за участю іноземців, осіб без громадянства, іно­земних юридичних осіб, іноземних держав (їх органів і посадових осіб) та міжнародних організацій (розділ X ЦПК, розділ XI За­кону від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право».

Питання щодо підвідомчості цивільної справи суду загальної юрисдикції вирішує суддя на стадії відкриття провадження у справі. У разі, якщо суддя встановить, що заява не підлягає роз­гляду в суді в порядку цивільного судочинства, то за загальним правилом відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК він відмовлює у відкритті провадження у справі, про що постановляє мотивова­ну ухвалу (ч. 4 ст. 122 ЦПК). У разі відкриття провадження у справі, яке не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинс­тва, воно підлягає закриттю ца підставі и. 1 ч. 1 ст, 205 ЦПК, про що суд постановляє мотивовану ухвалу.

Вказані ухвали суду на підставі п. 1 і ті. 14 ч. 1 ст. 293 ЦПК можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

§ 2. Види судової юрисдикції (підвідомчості)

Правові норми цивільної юрисдикції (підвідомчості) покликані не лише розмежувати повноваження різних юрисдикційних органів, а й визначити сам порядок реалізації вказаних повноважень.

Залежно від того, належить вирішення цивільних справ до відання загальних судів чи інших юрисдикційних органів, слід виокремлювати такі види цивільної юрисдикції (підвідомчості): виключну, альтернативну й договірну.

Виключна юрисдикція (підвідомчість) означає, що абсолютна більшість спорів, що виникають із цивільних, житлових, земель­них, сімейних, трудових та інших матеріальних правовідносин, розглядається винятково судами загальної юрисдикції і не може розглядатися та вирішуватися іншими юрисдикційними органами. Так, винятково в судовому порядку розглядаються справи про захист честі й гідності (ст. 297 ЦК), про обмеження цивільної дієз­датності або визнання недієздатною фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. ст. 36 — 38, 42 ЦК), про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (ст. ст. 43, 46 ЦК), про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК), про усиновлення (ст. 207 СК), про визнання усиновлення недійсним або про його скасування (ст. ст. 236, 238 СК), про поновлення на роботі незалежно від причин припинен­ня трудового договору, про зміну дати та формулювання причин звільнення працівника, про оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи п. 2 ч. 1 ст. 232 КЗпП), з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, а також спори про розмежування територій, сіл, селищ, міст, районів і областей (ч. 2 ст. 158 ЗК), про виселення із житлових приміщень (ст. ст. 109, 116 ЖК) та інші.

Альтернативна юрисдикція (підвідомчість) означає, що спір про право або інше юридичне питання відповідно до закону може бути вирішений не лише загальним судом, ай іншим юрисдикційним органом, право вибору з яких належить заінте­ресованій особі. Отже, за правилами альтернативної юрисдикції (підвідомчості) спір про право чи інше юридичне питання може розглядатися лише одним із можливих юрисдикційних органів. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 85 Закону від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» у виконавчому провадженні на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби по виконанню рішення або відмову у вчиненні передбачених Законом дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідно­го органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду.

Водночас у стягувача і боржника у виконавчому провадженні не завжди є можливість вибору, до якого юрисдикцій ного органу звернутися за захистом своїх прав, порушених у виконавчому про­вадженні, а лише у разі вчинення виконавчих дій державним ви­конавцем, а не начальником відділу державної виконавчої служби. У разі вчинення виконавчої дій начальником відповідного відділу державної виконавчої служби сторони виконавчого провадження наділені правом оскарження його рішень, дій чи бездіяльності лише до суду. Тут має місце виключна підвідомчість справи суду.

Крім того, наприклад, у разі спору між батьками щодо місця проживання фізичної особи віком від 10 до 14 років він може вирішуватися органами опіки та піклування або судом (ч. 3 ст. 29 ЦК); спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішува­тися органом опіки та піклування або судом (ч. 3 ст. 145 СК).

Договірна юрисдикція (підвідомчість) означає, що спір про право або інше юридичне питання може бути розглянутий і ви­рішений не лише загальним судом, а й іншим юрисдикційним органом за взаємною згодою сторін, які беруть участь у спорі, тобто на підставі договору. Отже, сторони, які укладають договір, наприклад, про розгляд спору в третейському суді, тим самим змінюють встановлену законом юрисдикцію (підвідомчість). Але укладання такого договору можливе лише в тому разі, коли зміна юрисдикції (підвідомчості) допускається законом. Так, згідно зі ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір па розгляд третейського суду, крім випадків, установлених законом. У ч. 2 ст. 1 Закону «Про третейські суди» встановлено правило проте, що до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських пра­вовідносин, крім випадків, передбачених ст. 6 цього Закону.

У випадках, передбачених законами України чи міжнарод­ними договорами до Міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зов­нішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземни­ми інвестиціями та міжнародних об'єднань і організацій, створе­них на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб'єктами права України.Указані справи між сторонами можуть передаватися на ви­рішення як арбітражів (третейських судів), які створюються для розгляду певної справи, так і постійно діючих арбітражних установ, зокрема таких; як Міжнародний комерційний арбітраж­ний суд чи Морська арбітражна комісія, створена при Торгово- промисловій палаті України.

Таким чином, практичне значення договірної юрисдикції (підвідомчості) полягає в тому, що певний юрисдикційний орган вирішує ту або іншу цивільну справу не відповідно до загальних правил цивільної юрисдикції (підвідомчості), встановлених у ст. 15 ЦПК, лише у випадках, встановлених у законі, і лише за згодою сторін на відхилення від загальних правил цивільної юрисдикції (підвідомчості).

У навчальній процесуальній літературі міститься вказівка й на інші види юрисдикції (підвідомчості). Так, М. Штефан вважає за можливе розглядати як один із видів множинної підві­домчості змішану, яка містить у собі ознаки, притаманні іншим видам підвідомчості, зокрема альтернативної, у зв'язку із чим посилається на ч. 1 ст. 19 СК, відповідно до якої заінтересована особа має право спершу звернутися за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки і піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ч. 3).

Уявляється ускладненим виокремлення ознак будь-яких інших видів підвідомчості, крім альтернативної, які б характеризували змішану підвідомчість, тому навряд чи є сенс виокремлювати її як самостійний вид підвідомчості, хоча як різновид альтернативної підвідомчості її виокремлення виключити не можна.

Досить спірним є виокремлення деякими вченими як само­стійного виду юрисдикції (підвідомчості) імперативної (умовної) юрисдикції, що частково визнають і самі автори, вказуючи на те, що Конституція визнала можливість судового захисту без дотримання попередньої досудової форми вирішення спору, учасником якого є фізична особа.

Важко погодитися з думкою, що особливим видом цивільної юрисдикції можна назвати юрисдикцію за пов'язаністю справ, підстави якої містяться в ст. 16 ЦПК. Разом із тим у ст. 16 ЦПК міститься імперативне правило про недопустимість об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Виходячи із цього, посилання на ст. 21 КАС не є переконливим. Зміст ч. 2 ст. 21 КАС свідчить про те, що лише вимоги щодо відшкодування шкоди, крім, зокрема, відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень можуть вирішуватись в порядку цивільного чи господарського судочинства. Вимоги щодо вирі­шення публічно-правового спору не підпадають під юрисдикцію загального чи господарського суду, а належать до виключної юрисдикції адміністративних судів. Встановлення різних видів юрисдикції (підвідомчості) надає державі можливість активно і гнучко впливати на різні форми юрисдикційної діяльності, використовуючи її особливості й перева­ги з урахуванням інтересів сторін у розгляді цивільних справ.

§ 3. Підсудність цивільних справ

Цивільні справи, віднесені законом до компетенції загальних судів, розглядаються і вирішуються в порядку цивільного судочинс­тва місцевими загальними судами, до яких належать районні, район­ні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гар­нізонів, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України, Верховний Суд України (ст. ст. 18, 21, 25, 47 Закону «Про судоустрій України»).

Означені суди становлять систему загальних судів загальної юрисдикції і здійснюють правосуддя в цивільних справах. Водночас деякі суди, які входять до системи загальних судів, наділенні законом різною компетенцією щодо розгляду й ви­рішення цивільних справ. Компетенція кожної ланки системи загальних судів щодо розгляду й вирішення цивільних справ по суті визначається за допомогою норм такого інституту цивільного процесуального права, як підсудність.

У теорії цивільного процесуального права підсудність визна­чають, передусім, як інститут цивільного процесуального права, норми якого регулюють належність підвідомчих судам цивільних справ до відання конкретного суду єдиної системи загальних судів загальної юрисдикції для розгляду в першій інстанції² як сукуп­ність цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції³.

У процесуальній цивілістичній літературі підсудність виз­начають і як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки з розгляду підвідомчих їм цивільних справ, і як належність підвідомчої судом цивільної справи до відання конкретного суду в межах єдиної судової систе­ми або як повноваження судів загальної юрисдикції з розгляду й вирішення підвідомчих їм юридичних справ, які розмежовуються на підставі загальних правил, передбачених законом.

Отже, підсудність слід розглядати і як один з інститутів цивільного процесуального права, норми якого містяться в ст. ст. 107 — 117 ЦПК, і як компетенцію (повноваження) певних за­гальних судів однієї ланки або окремих ланок системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ як судів першої інстанції.

Тому підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирі­шення яких віднесемо законом до компетенції конкретного суду.

Правову категорію підсудності треба відрізняти від категорії юрисдикції (підвідомчості) цивільних справ. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), норми щодо якої регулюють розме­жування компетенції між загальними судами і спеціалізованими судами загальної юрисдикції, а також іншими державними і недержавними органами з розгляду й вирішення спорів про право та інших юридичних питаиь, норми права щодо підсуд­ності розмежовують юрисдикційні повноваження конкретних судів всередині системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

Тому в зв'язку із вчиненням суддею процесуальних дій, спря­мованих на відкриття провадження у цивільній справі, виникають 2 питання: як правильно вирішити питання про юрисдикцію (підві­домчість) справи суду і як правильно визначити її підсудність. Умовою відкриття судового провадження в конкретній цивіль­ній справі передусім є вирішення суддею питань: чи підпадає вирішення спору про право чи іншого питання під юрисдикцію (підвідомчість) суду і, якщо підпадає, то який суд має розглядати означений спір про право чи інше питання (підсудність).

Залежно від функцій, які здійснюють суди, та території, на яку поширюється діяльність певного суду, визначається компе­тенція різних судів, що входять до системи загальних судів.

Виходячи із цих критеріїв, підсудність поділяється на функ­ціональну й територіальну.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок єдиної системи загальних судів України з розгляду й ви­рішення цивільних справ. Відповідно до загальних правил про функціональну підсудність усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними в містах, міськими та міськрайонними судами (ст. 107 ЦПК). До місцевих загальних судів ст. 21 Закону «Про судоус­трій України» відносить також військові суди гарнізонів.

Означені місцеві суди розглядають підвідомчі їм цивільні справи по суті як суди першої інстанції, а також здійснюють перегляд своїх рішень і ухвал, що набрали законної сили за нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 30З ЦПК).

Апеляційні загальні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів, апеляційний суд Військово- Морських Сил України, а також Апеляційний суд України здій­снюють: а) перевірку законності та обгрунтованості рішень, ухвал судів першої інстанції, які не набрали законної сили, за скаргами осіб, указаних у ст. 292 ЦПК; б) переглядають за нововиявлеиими обставинами свої рішення і ухвали, що набрали законної сили, за заявами осіб, указаних у законі (ч. 1 ст. 362, ст. 363 ЦПК).

Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону (ч. 2 ст. 26 Закону «Про судоустрій України»).

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові пала­ти в цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, що ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).

Функції касаційної інстанції щодо цивільних справ здійснює Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, хоча в ст. 323 ЦПК міститься вказівка па те, що касаційною ін­станцією у цивільних справах є суд, визначений Законом "Про судоустрій України» як суд касаційної інстанції у цих справах (ст. ст. 18, 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункт 5 п. 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про судоустрій Ук­раїни», які визначали, що касаційною інстанцією є Касаційний суд України). Конституційний Суд України у справі про Касаційний суд України 11 грудня 2003 р. ухвалив Рішення № 20-рп/2003, відповідно до якого такими, що не відповідають Конституції Ук­раїни (неконституційними) визнані означені положення Закону «Про судоустрій України» щодо існування в судовій системі України Касаційного суду України.

Верховний Суд України на підставі ст. ст. 353, 363 ЦПК здійснює провадження у цивільних справах у зв'язку з винят­ковими обставинами і за нововиявленими обставинами, а також здійснює інші повноваження, вказані в ст. 47 Закону «Про су­доустрій України».

Підсудність цивільних справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справ, у яких однією зі сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними пра- вилами підсудності (ст. 108 ЦПК).

Водночас треба зважати на тс, що чинне цивільне процесуаль­не законодавство не містить будь-яких положень щодо можли­вості розгляду цивільних справ загальними судами апеляційної та касаційної інстанцій по суті як судів першої інстанції. Тому навряд чи доцільно виокремлювати як один із видів підсудності родову (предметну) підсудність. У теорії цивільного процесу­ального права родова (предметна) підсудність визначається як підсудність справ залежно від їх ознак судам, що належать до різних ланок судової системи.

Територіальна підсудність виконує функцію механізму з розподілу цивільних справ, що підвідомчі загальним судам, між судами однієї ланки системи загальних судів залежно від тери­торії, на яку поширюється юрисдикція кожного із судів.

Таким чином, завдяки територіальній підсудності розмежову­ються повноваження однорідних судів, зокрема місцевих загальних судів, що становлять окрему ланку в системі загальних судів.

Визначити територіальну підсудність цивільної справи — зна­чить установити, в якому конкретному місцевому загальному суді має розглядатися й вирішуватися конкретна цивільна справа.

Чинне цивільне процесуальне законодавство встановлює кілька видів територіальної підсудності, зокрема залежно від місця проживання (знаходження) відповідача, сторін, характеру спірних правовідносин, місцезнаходження спірного майна, міс­ця заподіяння шкоди, угоди сторін, місця розгляду первинного позову, наявності зв'язку між справами тощо.

Законодавець, установлюючи різні види територіальної під­судності, переслідує певну мету: в одних випадках — надання одній із сторін пільгових умов для захисту своїх суб'єктивних прав і законних інтересів, а в інших — створення найбільш сприятливих умов для вирішення спору.

Видами територіальної підсудності є загальна; підсудність справ за вибором позивача (альтернативна), договірна, виключ­на, за пов'язаністю справ.

Загальна підсудність характеризується тим, що позови пред'являються за місцем проживання (знаходження) відпові­дача (ст. 109 ЦПК). Отже, якщо відповідачем є фізична особа, то позов пред'являється до суду за місцем її проживання. Якщо ж відповідачем є юридична особа, то позов пред'являється до суду за місцем її знаходження.

Правила щодо загальної територіальної підсудності, що містяться в ст. 109 ЦПК, спрямовані на те, щоб запобігти пред'явленню необгрунтованих позовів і захистити від зайвих витрат відповідача, оскільки пред'явлення позову не за місцем проживання (знаходження) відповідача пов'язане з певними його матеріальними витратами. Водночас вони не обмежують майнових інтересів позивача, оскільки в разі задоволення позову судом витрати, понесені позивачем, відшкодовуються за рахунок відповідача (ст. 88 ЦПК). Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК обов'язок вказування в позовній заяві місця проживання (знаходження) відповідача покладено на позивача, тому в разі, якщо воно не відоме пози­вачу, він може скористатися можливістю, передбаченою в ч. 9 ст. 110 ЦПК, зокрема пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

У окремих випадках, указаних у ст. 78 ЦПК, суд зобов'язаний ухвалою оголосити розшук відповідача, якщо місце його пере­бування невідоме.

Альтернативною називається підсудність, згідно з правила­ми якої позивачу законом надається право за власним вибором пред'явити позов до одного з кількох судів - або за місцем проживання (знаходження) відповідача, або за місцем свого проживання, або за місцем виконання договору.

Так, позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача.

Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утри­манні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого із них.

Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, або шкоди, за­вданої внаслідок вчинення злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача або за місцем заподіяння шкоди.

Позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача.

Позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди. Позови, що виникають.із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за місцем їх знаходження.

Позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем вико­нання цих договорів. Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються з місцезнаходженням майна відповідача або за місцем його перебування або за останнім відомим місцем прожи­вання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

Позови до відповідача, який не має в Україні місця прожи­вання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання або перебуван­ня в Україні. Місцезнаходження майна і останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.

Позови щодо відшкодування збитків, завданих зіткненням су­ден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріу­са таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стяг­неного за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися за місцем його виконання (ст. 110 ЦПК).

Позивач має право вибору між кількома судами, яким згідно зі ст. 110 ЦПК підсудна справа за винятком виключної підсуд­ності, встановленої ст. 114 ЦПК.

Такі правила на відміну від правил про загальну територіаль­ну підсудність установлені в інтересах позивача і є своєрідною пільгою для нього, але лише у випадках, прямо вказаних у законі, у справах, які стосуються найбільш значимих суб'єктивних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Договірна підсудність установлюється в кожному конкретному випадку за домовленістю сторін. Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких установлена виключна підсудність (ст. 112 ЦПК).

Отже, така зміна територіальної підсудності допускається лише стосовно загальної територіальної та альтернативної під­судності і лише до моменту відкриття провадження у справі. Сторони не мають права договором про підсудність змінювати також і функціональну підсудність.

Домовленість сторін щодо встановлення підсудності кон­кретної справи називається пророгацією або пророгаційним договором. У зв'язку з тим, що для домовленості сторін щодо підсуд­ності законом встановлена обов'язкова письмова форма, вона може бути виражена або в окремому документі, або включена як умова до змісту конкретного договору (наприклад, купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії тощо). Виходячи з того, що домовленість між сторонами щодо підсудності становить двосторонній цивільно-правовий правочин (договір), вона має відповідати всім загальним вимогам, установленим ст. 203 ЦК, дотримання яких необхідне для дійсності правочину. Тому як і будь-який правочин, домовленість щодо підсудності може бути оскаржена будь-якою стороною в зв'язку з порушенням хоча б однієї із загальних вимог, дотримання яких необхідне для дійсності правочину. Крім того, якщо судом буде встановлено, що угода про договірну підсудність порушує права, свободи або законні інтереси однієї зі сторін або третіх осіб, то така угода також визнається недійсною, і тоді застосовуються загальні правила про територіальну підсудність.

Виключною підсудністю називається встановлена законом підсудність певних категорій цивільних справ одному, суворо визначеному суду, що виключає можливість їх розгляду в будь- якому іншому суді.

Перелік категорій цивільних справ, щодо яких установлена виключна підсудність, міститься в ст. 114 ЦПК.

Виключна підсудність установлена для позовів: що виникають з приводу нерухомого майна, які пред'являються за місцезнахо­дженням майна або основної його частини; про виключення майна з опису, які пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини; кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, які пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його части­ни; до перевізників, що випливають із договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, які пред'являються за місцезнаходженням перевізника.

Підсудність за ухвалою суду є новим видом територіальної підсудності й застосовується лише у випадках, указаних у законі. Так, відповідно до ч. 1ст. 108 ЦПК підсудність цивільних справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

Підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням по­зивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, що проживають за межами України.

Крім того, треба вирізняти одноособову й колегіальну підсуд­ність. За загальним правилом цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головую­чим і діє від імені суду (ч. 1 ст. 18 ЦПК). Проте у випадах, установлених ч. 4 ст. 234 ЦПК, цивільні справи в суді першої інстанції розглядаються судом у складі одного судді і двох на­родних засідателів, які користуються при здійсненні правосуддя всіма правами судді. До переліку означених випадків відносяться справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання п недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; про усиновлення; про надання особі

психіатричної допомоги із примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (п. п. 1, 3, 4, 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК).

§ 4. Наслідки порушення правила підсудності.

Передача справи з одного суду до іншого

Питання щодо підсудності цивільної справи вирішується суддею на стадії відкриття провадження у справі. Якщо суддя встановить, що справа не підсудна цьому суду, він повертає заяву позивачу для подання до належного суду, про що постановляє ухвалу (ст. 115 ЦПК). На ухвалу судді про повернення заяви може бути подана апеляційна скарга (п. З ч. 1 ст. 293, ч. 2 ст. 294 ЦПК).

Повернення суддею заяви не є перепоною для повторного звернення позивача до суду з позовом до того самого відповідача, щодо того самого предмета і з тих самих підстав, якщо позивачем буде усунуто допущене порушення.

Якщо порушення правил про територіальну підсудність буде виявлено після відкриття провадження у справі і до початку судо­вого розгляду, то за мотивованою ухвалою суду заява передається до іншого суду після спливу строку на апеляційне оскарження, а у разі подання апеляційної скарги — після залишення її без задоволення (ст. 116 ЦПК).

На підставі поданої у встановленому порядку заяви суддя відкриває провадження у справі, яка має бути розглянута судом по суті. Тому за загальним правилом забороняється передавати до іншого суду справу, розгляд якої по суті розпочато судом, за винятками, передбаченими ЦПК.

Так, суд передає справу на розгляд до іншого суду, якщо: задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його про­живання або місцезнаходження; після відкриття провадження у справі й до початку судового розгляду виявилось, що заява була прийнята з порушенням правил підсудності; після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи; ліквідовано суд, який розглядав справу.

Справа, передана з одного суду до іншого суду в порядку зміни підсудності, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона направлена. Спори про підсудність між судами не допускаються (ст. 117 ЦПК).