Погляди М.С.Грушевського щодо розвитку української, російської, білоруської культур

Грушевський розглядає українську історію в її органічній цілості від початку історичного життя руських племен до нашого часу. Творцем цієї історії є український народ, що являє собою, на думку Грушевського, живу національну індивідуальність, незважаючи на відмінності в окремих групах, що входять до його складу.

Читаючи щорічний курс лекцій у Львівському університеті, молодий учений одночасно зважився створити ніким до того не написану узагальнену Історію України - Русі (українською мовою, том 1-10, в 13 кн., 1896-1936). У цьому творі, узагальнивши результати досліджень попередників, використовуючи дані археології, етнографії й філології, великий документальний матеріал з архівів, учений доводив, що предки українців – це древні племена антів, першою самостійною українською державою була Київська Русь. На відміну від більшості представників російської науки, спадкоємицею Київської Русі Грушевський вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю, що поступово втрачала незалежність й інкорпорувалася сусідніми державами – Литвою, Польщею, Угорщиною. Велике князівство Литовське, на його думку, було таким же рівнозначним центром об'єднання давньоруських земель, як і Москва. Однак у міру окатоличення й полонізації князівства протиріччя між литовцями й православними східними слов'янами (білорусами й українцями) поглибилися, й останні переорієнтувалися на Московську Русь. Втративши самостійність і будучи в складі Речі Посполитої і Московської Русі, українці, вважав Грушевський, були або просто пасивним об'єктом керування, або ж перебували в опозиції до влади. Зміст їхньої історії тепер становлять культурні й економічні процеси. Антиросійські й антипольські виступи українців учений описував співчутливо, хоча й був далекий від ідеалізації вождів цих виступів.

Грушевський прагне завжди підкреслити значення та вплив етнографічного елемента не тільки українського, але литовського, білоруського та ін. Сутність суспільних поглядів його зводиться до того, що "гарантію вільного національного, економічного й культурного розвитку українське суспільство може знайти лише в автономії, що обіймає всю українську територію, тобто місцевість Росії, де переважає українське населення.... З виділенням національної території й наданням їй широкого самоврядування, національність перетворюється з бойового кличу, із предмета боротьби, що паралізує утворення економічних і культурних відносин, у щось самостійне... Для українських народностей все інше, крім національної автономії, не може бути нічим більшим, як перехідними формами, етапами в русі українських народностей до можливості самовизначення".