Індустріалізація в Україні та її результати

Перехід до НЕПу не призвів до подолання "воєнно-комуністичних" уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. "Вольові", надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватися і в середині 20-х років.

Сталінському керівництву ближчим був не неп, а "воєнно-комуністичні" методи, спрямовані на неухильне знищення приватної власності, товарного обігу, багатоукладності, демократії тощо. XIV з'їзд партії більшовиків у грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію країни. У грудні 1927 р. було проголошено пріоритет державного плану над ринком, прийняті директиви для складання першого п'ятирічного плану.

Ці рішення підвели підсумок великої наукової та практичної роботи, гарячих дискусій і гострої політичної боротьби навколо основних питань соціально-економічної політики на етапі індустріалізації. Основні закономірності промислового розвитку У PCP після переходу до індустріалізації не відрізнялися від загальносоюзних. Буквально вся економіка України була підпорядкована центральним органам влади. Планом індустріалізації передбачалося зведення у країні 3,5 десятка будов вартістю понад 100 млн. крб. кожна. Із них в Україні побудували 12 об'єктів, утому числі сім новобудов - Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпрогес, Дніпроалюмінбуд, Краматорськмашбуд і Харківський тракторний завод. Серед реконструйованих об'єктів гігантами були чотири металургійні заводи - Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський, Макіївський і Луганський паровозобудівний завод.

Новобудови створювалися в основному в Донбасі, Придніпров'ї та в окремих великих містах - Харкові, Києві, Одесі. Індустріалізація практично не торкнулася Полісся.

Рівня розвитку електроенергетики було досягнуто вже на початку 30-х років. Першою новобудовою в Україні була Штерівська Д РЕС (потужність 30 тис.квт, потім-доведена до 157 тис.квт). У1932 р. почали працювати Зуївська ДРЕС потужністю 150 тис.квт і символ радянської індустріалізації Дніпрогес потужністю 310 тис.квт (ще його чотири агрегати по 62 тис.квт кожний вступили удію у роки другої п'ятирічки). Великі електростанції були споруджені також у Києві, Харкові, Дніпродзержинську, Кривому Розі.

Виникли нові галузі у харчовій промисловості - маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. У цукровій промисловості планом першої п'ятирічки передбачалося будівництво 11 нових підприємств. Однак згодом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною такий приріст потужностей. Тому було побудовано лише три заводи.

У республіці практично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові та Дніпропетровську виникли три великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом. У Києві, Харкові і Одесі були побудовані трикотажні фабрики. Однак попит постійно випереджав виробництво товарів народного споживання. Розгортання легкої промисловості відставало від важкої індустрії.

В період індустріалізації великих масштабів набувало соціалістичне змагання, яке наприкінці 20-х років перетворилося на масове - ударницький рух. Перший договір про соціалістичне змагання був укладений між шахтами "Центральна" і "Північна" тресту "Артемвугілля" 31 січня 1929 року. Народився лозунг "П'ятирічку - за чотири роки!". А потім почали народжуватися мов гриби після дощу: зустрічні плани, ізотовський рух, рух за зниження витрат виробництва у промисловості, стахановський рух, рух багатоверстатників.

Зусилля партійних, профспілкових і комсомольських організацій давали результати. Досягнення стахановцівта інших переможців соціалістичних змагань лягли в основу перегляду норм виробітку для всіх робітників і планових завдань підприємств. Норми виробітку збільшилися на 35-45%.

Індустріалізація викликала істотні зміни у структурі народного господарства країни в цілому, і України зокрема. У загальній продукції народного господарства змінилося співвідношення між промисловістю й сільським господарством. У республіці обсяг продукції машинобудування й металообробки зріс протягом 1927-1937 років більше, ніж удвічі. За виробництвом металу і машин Українська СРР йшла попереду Франції та Італії, наздоганяла Англію. Таким чином, довоєнні п'ятирічки вивели Україну на якісно новий рівень економічного розвитку. Аграрний характер економіки України залишився в минулому. На карті Європи з'явилася індустріальна Україна.

Але треба сказати і про інше. Довгий час вважалося, що перші радянські п'ятирічки були виконані достроково і вловному обсязі. Протягом десятиліть історії радянського суспільства практично в жодній публікації вчених не робилося спроби проаналізувати цифри п'ятирічних планів і звітні дані радянської статистики. Як свідчить сучасний аналіз результатів і першої, і другої п'ятирічок, їх результати сталінське керівництво фальсифікувало. Наприклад, перший п'ятирічний план передбачав довести видобуток вугілля в Україні з 27 млн. до 53 млн.т. Потім завдання шахтарям збільшили - на кінець п'ятирічки вони повинні були довести видобуток вугілля до приблизно 80 млн.т. Але фактично їм вдалося досягнути лише 45-мільйонного рубежу. І така ж ситуація прослідкувалася в інших галузях народного господарства.

В цілому за роки довоєнних п'ятирічок в надзвичайно складних умовах тоталітарного режиму трудящі України ціною трудових зусиль і ціною величезних втрат створили надзвичайно потужну індустріальну базу, яка вивела Україну в коло економічно розвинутих країн світу.

2. Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».

Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932–1933 років в Україні.

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих вчинків, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету. Саме цим вони привернули до себе увагу Сталіна, який на початку 1928 р., в умовах надзвичайних заходів щодо ліквідації «кризи хлібозаготівель», висунув гасло суцільної колективізації. З самого початку колективізація розглядалась як засіб для прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства — ворога радянської влади.

Перший п'ятирічний план було оцінено як важливий крок до суцільної колективізації. По СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20 % селянських господарств, в Україні — 30%. Сталінське керівництво і його представники в Україні визначили республіці сумнівну «пальму першості» в розселянюванні Радянського Союзу. План п'ятирічки, що включив і показники по сільському господарству, ще не був прийнятий, а вже пролунали заклики до форсування колективізації. 1 березня 1928 р. секретар ЦК ВКП(б) В. Молотов оголосив, що оцінка роботи місцевих парторганізацій буде прямо залежати «від успіхів у розширенні посівів і колективізації селянських господарств». У 1929 р. в обстановці боротьби з «правою небезпекою», що її уособлювали противники прискорення колективізації, у партії визрівають настрої на користь суцільної колективізації. Переломним у цьому відношенні був листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). Серед ініціаторів форсування колективізації був і генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, що підтримав пропозицію Й. Сталіна, В. Молотова і Л. Кагановича завершити суцільну колективізацію протягом року.

Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства. В обстановці загального одурманювання лунали й поодинокі тверезі голоси. Нарком землеробства УСРР О. Шліхтер і голова Колгоспцентру І. Гаврилов висловилися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки. Пленум створив комісію для вивчення питання про перспективи організації колгоспів у різних регіонах СРСР. Результати роботи комісії лягли в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», в якій Україну було віднесено до групи регіонів СРСР, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Постанова ЦК закликала до «соціалістичного змагання в організації колгоспів» і розглядала сільськогосподарську артіль як найпоширенішу, але перехідну до комуни форму колгоспів.

Для забезпечення успішної колективізації. створювалися державні сільськогосподарські підприємства, які зосереджували наявну сільськогосподарську техніку і кадри механізаторів. Ці підприємства одержали назву машинно-тракторних станцій (МТС). Їхнім завданням було виробничо-технічне обслуговування колгоспів і радгоспів — головним чином тракторна оранка і комбайнове збирання хліба. Перша в Радянському Союзі МТС була створена у 1928 р. в Україні, у радгоспі ім. Т. Шевченка Березівського району Одеської округи. Істотного впливу на сільськогосподарське виробництво МТС на початку колективізації не справили: в колгоспах переважала ручна праця, гужовий транспорт і традиційна агротехніка. Натомість інше завдання МТС — посилення впливу держави на село — вони забезпечували. Насильницьке створення колгоспів Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгоспи. Лише грубе адміністрування, погрози, обіцянки щасливого й заможного життя змушували їх вступати в колгоспи. Вимуштруваний у дусі бездумного виконання рішень Москви партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. 24 лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.». Таким чином, вузьке коло партійних намісників центру, яким належала вся повнота влади в республіці, скоротило строки колективізації на 1—1,5 року. Ясна річ, досягти цього можна було лише грубим насильством, на що й націлювали місцевий актив. У січні 1930 р. голова Колгоспцентру СРСР Г. Камінський, виступаючи перед представниками районів суцільної колективізації, сказав: «Якщо… ви перегнете палицю і вас заарештують, пам'ятайте, що вас заарештували за революційну справу». Отже, партійні й державні керівники заздалегідь «відпускали гріхи» насильникам, звільняючи їх від будь-яких правових чи моральних норм. У селі Передільському на Луганщині під керівництвом уповноваженого з округи була влаштована демонстрація з червоним і чорним прапорами. Демонстранти зупинялися біля кожного двору і пропонували господарю стати під червоний прапор — якщо він «за соціалізм», або під чорний — якщо той «за капіталізм». У Ровеньківському районі тієї ж округи уповноважений районний суддя засудив селянина до двох років ув'язнення за те, що він не вступив до колгоспу. У с. Григорівні Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під тиском сільради перестав видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу. С. Косіор у звіті ЦК КП(б)У XI з'їзду КП(б)У (червень 1930 р.) визнав: «…Кожний партпрацівник на селі міг робити все, що йому заманеться». Зростали темпи колективізації. Якщо на 20 січня 1930 р. у республіці колективізовано 15,4% селянських господарств, то на 1 березня — 62,8%. До колгоспу забирали (усуспільнювали?) все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю. Колективізація перетворювалася на комунізацію.

Рух проти колективізації і радянська протидія[ред. • ред. код]

У період колективізації в Україні відбулися 7382 бунти селян і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська війна. Протягом серпня 1929 тільки офіційно в УСРР зафіксовано 116 терористичних актів проти сільської влади та активістів.[1] Окрім масових виступів селяни вели боротьбу поодинці й дрібними групами — влаштовуючи терор більшовикам. Висилку селян здійснювали в округи Північного краю — 70 тис. сімейств, Сибіру — 50 тис. сімейств, Уралу — 20-25 тис. сімейств, Казахстану — 20-25 тис. Районами висилки були необжиті і малообжиті місцевості, де висланих використовували на сільськогосподарських роботах або промислах (ліс, риба тощо). Реальну кількість висланих важко підрахувати. Потрібно враховувати, що сім'ї могли бути до 12 осіб^[3]. У зв'язку з необжитістю деяких місцевостей, висилка була фактично смертним вироком. У післявоєнний період на Західній Україні процесу колективізації, диверсійно-терористичними та пропагандистськими заходами, протидіяло підпілля ОУН