Тема 1. Світовий політичний процес

1) Визначення та сутність світового політичного процесу

Поняття “світовий політичний процес” означає сукупність дій і взаємовідносин суб’єктів світового суспільства по реалізації своїх і загальних інтересів. В політичній практиці і публіцистиці це поняття звичайно є синонімом поняття “міжнародна політика”, “міжнародні відносини”, “світова політика”, бо міжнародна політика включає політичний процес, а останнє – втілення і вираження міжнародної /світової/ політики. На світовій арені суб’єктами світового політичного процесу є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку. У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.

Сучасний період розвитку міжнародних відносин можна охарак­теризувати як перехідний від «природного стану», «війни всіх проти всіх» до пошуку певного консенсусу, побудови міжнародного співтовариства на основі спільно визнаних засобів регулювання та єдиних норм міжнародного життя, що базуються на спільних, зага­льнолюдських цінностях. Відбувається інтернаціоналізація економі­чного, політичного й культурного життя окремих держав, яка сприяє виробленню спільних основ поведінки суб'єктів міжнародних відно­син і є визначальною щодо змісту сучасного світового політичного процесу.

Метою світового політичного процесу є боротьба за єдність світової цивілізації та подолання глобальних проблем сучасності.

До структури світового політичного процесу належать:

– зовнішньополітична діяльність суверенних держав;

– політична діяльність громадських організацій, політичних партій та етнічних груп на світовій арені;

– політично значима діяльність ООН та інших міжнародних організацій;

– політичні акції регіонального, міжрегіонального, міждержавного та наднаціонального характеру.

Світовий політичний процес пов'язаний зі створенням кращої системи міжнародного політичного порядку, враховуючи позитивний досвід окремих націй та держав.

Сучасний світовий політичний процес зародився на початку ХХ століття, в останні десятиріччя він характеризується такими тенденціями, закономірностями і процесами:

– тісною взаємодією інтеграційних та дезінтеграційних процесів;

– поєднанням упорядкованих та спонтанних акцій у діяльності суб’єктів світової політики;

– альтернативним характером та багатоваріантним вектором розвитку світової цивілізації;

– зростанням відносної самостійності та власної субстанціональності його складових (партій, рухів, організацій);

– розширенням соціальної бази, механізмів, форм і методів здійснення світового політичного процесу.

Основними механізмами взаємодії держав на світовій арені виступають:

– союзництво,

– конфронтація,

– партнерство,

– протекторат,

– співробітництво.

Провідним принципом геополітичної взаємодії держав після закінчення «холодної війни» стала концепція спільної безпеки, відповідно до якої жодна держава у світі не повинна претендувати на монополію щодо створення світової системи безпеки. Сутність концепції спільної безпеки сформулював у 1980-х роках прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме: «Держави більше не можуть прагнути зміцнення своєї безпеки за рахунок одна одної; її можна досягти тільки шляхом спільних зусиль».

2) Основні тенденції розвитку світового політичного процесу

Протягом багатьох десятиліть після Великої Жовтневої Соціалістичної Революції 1917 р. світ був розділений на соціалістичний та капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939-1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, - ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації).

Кінець 70-х - початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм.

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку. Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.

З розпадом Радянського Союзу світ змінюється з біполярного (протистояння США та СРСР) на однополярний (гегемонія США). Супердержава США починає через різноманітні інструменти (фінансові, політичні, військові) нав’язувати свою волю менш могутнім державам світу. Будучи залежними у першу чергу у фінансовому плані, світові держави починають переймати цінності, підходи, погляди Сполучених Штатів Америки.

Сьогодні світ рухається у напрямі багатополярності. Ріст економіки азіатських держав, сповільнення зросту країн Заходу призводять до втрати США домінуючих позицій у світовій політиці та формування ключових політичних гравців, які здатні кинути виклик гегемонії США. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності.

3) Основні віхи становлення України як суб’єкта міжнародних відносин

Формування України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин відбувалося наприкінці ХХ ст. в умовах як глибокої економічної й політичної кризи в СРСР, так і глобальних змін у світі. Першим кроком до фактичного і юридичного утвердження незалежності України стало прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ визначив державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. В Декларації було виражено прагнення народу до створення демократичного суспільства, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, необхідності побудови правової держави та повноцінного політичного, економічного, соціального і духовного розвитку українського народу. Проголошені Декларацією про державний суверенітет принципи переваги загальнолюдських цінностей над класовими, намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і буде дотримуватися трьох неядерних принципів — не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї — дають можливість Україні гідно увійти до загальноєвропейського дому та світового співтовариства.

Наступним важливим етапом українського державотворення став Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року. В Акті зокрема зазначалося: « Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України». За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. 24 серпня 1991 року наша держава офіційно отримала назву – Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор.

Однак, прийнятий Акт не був наділений відповідною юридичною силою, й Україна впродовж більш ніж трьох місяців залишалася невизнаною державою світу. Ситуацію потрібно було змінювати у такий юридичний спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у світової спільноти щодо легітимізації проголошення незалежності України та сприяв визнанню міжнародної правосуб’єктності нашої держави. На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Громадяни України висловились на підтримку незалежності, проголосувавши 90,32% “за”.

Підсумки референдуму виявилися більш ніж переконливими – понад 90 відсотків громадян Української РСР підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Так перестала існувати УРСР. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава – Україна.

Результат референдуму мав величезне значення. Адже це дозволило Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава, а вже 2 грудня 1991 р. незалежність України була визнана Польщею та Канадою, а пізніше всією світовою спільнотою. Так, за свідченням українських правознавців, лише у період з 1 грудня 1991 р. до 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн світу.

4) Основні засади зовнішньої політики України

Сучасна геополітична теорія вказує на подвійне становище України – наша держава історично перебуває між двома різними цивілізаціями – західною і східною, частково належачи до кожної з них.

Так, Україна виступає як своєрідний аванпост між Європою й Азією (Євразією), що надає і переваги, і певні ризики для геополітичного майбутнього країни. З одного боку, Україна може стати містком, який поєднує обидві цивілізації, беручи від них усе найкраще. З іншого, перетворитися на країну-лімітроф («санітарну зону»), яка відокремлює заможну і демократичну Європу від бідної й авторитарної Азії (Євразії).

Основні напрями зовнішньої політики України визначені Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., Актом проголошення її незалежності від 24 серпня 1991 р., Основними напрямами зовнішньої полі гики, що схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. та Конституцією України, прийнятою V сесією Верховної Ради 28 червня 1996 р. Саме ці документи визначили стратегічну спрямованість нашого зовнішньополітичного курсу.

В основу геостратегії України покладено такі принципи формування зовнішньополітичного курсу:

– виваженість і передбачуваність зовнішньої політики;

– розбудова відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на засадах рівноправності, взаємоповаги і невтручання в їх внутрішні справи;

– принцип неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки;

– відсутність територіальних зазіхань чи претензій до сусідніх держав і невизнання жодних територіальних претензій щодо себе;

– визнання пріоритету права при розв’язання міждержавних і міжнародних конфліктів.

Головне завдання зовнішньої політики сучасної України – дотримання оптимального геополітичного балансу у відносинах між Заходом і Сходом.

Іншими завданнями є:

– зміцнення національного суверенітету та захист територіальної цілісності України;

– забезпечення функціонування України як повноправного та незалежного суб’єкта міжнародних відносин;

– утвердження зовнішньополітичних пріоритетів держави на рівні міждержавних, регіональних, міжрегіональних та міжнародних відносин;

– активізація взаємовигідного співробітництва України на світовій арені;

– інтеграція національної господарсько-економічної системи у системи світової економіки;

– захист прав й інтересів громадян України та юридичних осіб за кордоном;

– підтримка української діаспори;

– узгодження національних інтересів з більш сильними суб’єктами світової політики.

Серед найбільш актуальних загроз, які вимагають особливої уваги та зовнішньополітичного реагування з боку української держави, назвемо такі:

а) втручання у внутрішні справи України з боку інших держав, висунення ними територіальних претензій до неї; воєнно-політична нестабільність і конфлікти у сусідніх країнах;

б) наявність в України сепаратистських тенденцій в окремих регіонах і з боку певних політичних сил; прояви міжетнічних і міжконфесійних конфліктів; відсутність ефективної боротьби з корупцією та організованою злочинністю;

в) різке зниження життєвого рівня переважної частини населення, зростання кількості безробітних, їх соціальна незахищеність;

г) антропогенні порушення і техногенні перевантаження, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи, неефективне використання природних ресурсів;

д) інформаційна експансія з боку інших держав та уповільнене входження України у світовий інформаційний простір;

е) неухильне зменшення населення внаслідок депопуляції (перевищення смертності над народжуваністю) і неконтрольованої міграції та інші.

Основною передумовою забезпечення захисту національних інтересів та національної безпеки України є проведення збалансованої як зовнішньої, так і внутрішньої політики, наявність відповідної військової доктрини та збройних сил.