І. Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс. У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому пе­ретині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народже­ною в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культуро­логічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, куль­турологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно вико­ристовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному ха­рактері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання куль­тури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сут­ності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

3. дослідження типології культури;

4. розв'язання проблем соціокультурної динаміки;

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах жит­тя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є ле­гендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягнен­нями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характер­но, що доля культурного міфологічного героя майже завжди скла­далась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший до­сягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність при­родного і соціального, або природного і окультуреного. Напри­клад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культур­ної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створюва­ти високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який фор­мується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повин­на стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатст­во культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потре­би, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним ак­том, що визначив суперечливу культур­ну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започатку­вала в нас природа. Це, перш за все, по­треба до самозбереження роду «люди­на» та окремого індивіда. Але щоб збе­регти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольни­ти лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, жит­ло, одяг. Тому перший культурно-істо­ричний акт був спрямований на вироб­ництво засобів, необхідних для задово­лення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задово­ленню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відра­зу в якості подвійного відношення — природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою при­родою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питан­ня, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індиві­дуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями виз­начити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потре­ба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й мож­ливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мис­тецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.