Доказування

В теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб'єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, за яким суб'єктами доказування виступають сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь в їх дослідженні. Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК). Отже, суб'єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, вказані в ст. 98 ЦПК. Суд також є суб'єктом доказування, бере участь в доказовій діяльності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 2 ст. 162, ст. 62 ЦПК), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. ЗО ЦПК), вирішувати питання про належність і допустимість доказів (статті 28, 29 ЦПК). Що ж до змісту доказування в цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує в собі і розумову, логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 62 ЦПК оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.

Таким чином, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, які виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів.

Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач й інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК), тобто на обґрунтування позову зазначити на юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, в результаті покладеного на нього обов'язку по з'ясуванню дійсних обставин у справі (ст. 15 ЦПК), може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні.

Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи зазначають на докази, що стверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК). Зазначення доказів — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК не зобов'язують при пред'явленні позовної заяви подавати необхідні докази, а лише зазначити ті, що стверджують вимогу, а саме: на показання свідка і про його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 43 ЦПК); на письмові докази і які обставини вони можуть підтвердити (ст. 47 ЦПК) та ін. Зазначення на докази можна зробити не тільки в стадії порушення цивільного процесу у справі, айв наступних стадіях провадження судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може (на пропозицію судді) зазначити на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення (пп. 1,2 ст. 143 ЦПК). В судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити на нові докази і заявити клопотання про їх витребування (ст. 171 ЦПК).

Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь) (ч. 2 ст. ЗО, пп. 1, 2 ст. 143, ст. 171 ЦПК).

П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом їх дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів. Так, свідок допитується в судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань. Допит починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо по даній справі, тощо (статті 182-185 ЦПК).

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується в зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині (статті 203, 210, ЦПК). Оцінка доказів — складне явище, яке розглядається в науці неоднозначно: як розумовий процес, який проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, який виявляється в процесуальних діях. Дійсно, в ЦПК немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються в процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і які є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 160 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 28, 29 ЦПК). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 62 ЦПК). Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, в сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі.

За законами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, постановлення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів. Неможливо брати участь в дослідженні доказів, висловлювати свої доводи, міркування і заперечення проти міркувань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності. Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 203 ЦПК). Це завершальна оцінка суду.

В юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється в попередніх частинах доказової діяльності і втілюється в змісті постановлених ним численних ухвал, як то: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанції, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал, постанов суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 310, 336 ЦПК).

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані в ст. 62 ЦПК. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності; 3) керуючись законом; 4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 27, ЗО ЦПК дає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так, відповідно до ст. 456 ЦК про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я в зв'язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації в заподіянні шкоди були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування в конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 32 ЦПК). Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, коли диспозиція матеріального права носить відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю сумісного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про розділ майна подружжя та інші, при застосуванні яких повинні враховуватися «груба необережність самого потерпілого», «майновий стан», «інтереси неповнолітніх дітей» чи заслуговуючі на увагу інтереси одного з подружжя (ст. 454 ЦК, ст. 29 КпШС та ін.), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, які виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а виступають лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який виступає приводом для порушення (виконання дій) правовідносин по державному страхуванню по відшкодуванню громадянину шкоди — статті 370, 371 ЦК).

Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними. Останні носять характер цивільних правопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних проступків, трудових правопорушень тощо. Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсько-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма випливаючими наслідками цивільного процесуального характеру, не відповідає ч. З ст. 235 ЦПК, за правилом якої суд при встановленні в діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд в цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування в літературі була проведена їх класифікація за фактами, що породжують, змінюють, і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків. Запропонована класифікація викликала певні зауваження, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевидне. В теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування входять три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів в доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, які мали місце в минулому і факти-стану, які носять тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але у зіставленні з іншими доказами може призвести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосудця. Це факти, які розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування суду — постановлення окремих ухвал (ст. 235 ЦПК).

В процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися — збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 103 ЦПК).

Традиційному погляду на предмет доказування було протиставлено судження, за яким предметом доказування виступає сукупність версій, припущень про існування фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться в достовірне знання про певну обставину, але в той же час може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності. Зазначене судження суперечить ч. 1 ст. ЗО ЦПК, яка покладає на сторін обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень. Дослідження в суді обставин справи — складу юридичних фактів — має за мету встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування.

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумують-ся (ст. 32 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК).

Загальновідомі факти (notoria) — це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (notoria поп eget probantione) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (notorium поп relevat ad onore proponendi). Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не піддягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини (ч. З ст. 231 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної силк, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ст. 31 ЦПК). Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч. З ст. 32 ЦПК).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції (praesumptiones) можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до ст. 448 ЦК за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов'язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції) санкціонуються законом (ст. 448 ЦК) або випливають з його змісту (ст. 54 КпШС). їх складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть носити суперечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: стосовно захисту честі і гідності громадян та організацій; статусу суб'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав.

18-1-287 В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування виступає безспірність фактів. В понятійному обігу ЦПК таке поняття відсутнє, але ст. 40 Кодексу закріпила правило, за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Розподіл обов'язків по доказуванню (onus probandi). Особливість по доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. ЗО ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 120, 122 ЦПК). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду (sumper necessitas probandi incubit illi gut agit).

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (actore поп probandi reus absolvitur).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними в зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 448 ЦК та ін.).

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 28 ЦПК. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (пп. 4, 5 ст. 137 ЦПК). При підготовці справи до розгляду пропонує сторонам при необхідності подати додаткові докази (пп. 1, 2 ст. 143 ЦПК). При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу (ч. 2 ст. 162 ЦПК). Обставини справи виділяються в судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі (пп. 6-10 ст. 143 ЦПК) і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 41 ЦПК). Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 46 ЦПК)

Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями про обставини, які мають значення для справи (ст. 57 ЦПК). Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 27 ЦПК), але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 29 ЦПК).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повинна реалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (статті 44,46 ЦК). Не можна підтверджувати показаннями свідків уступку вимоги і переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі (ст. 202 ЦК), а також в інших передбачених законом випадках.

Date: 2015-07-27; view: 402; Нарушение авторских прав