Стаття 91. Свобода оцінки доказів і стандарти переконання

1. Жоден доказ не має заздалегідь встановленої сили.

2. Суддя, народний засідатель, присяжний оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом і совістю.

3. Прийняття рішення судом повинно ґрунтуватися на таких стандартах переконання:

1) розумної підозри;

2) переконання за більшою вірогідністю;

3) вагомого переконання;

4) переконання поза розумним сумнівом.

4. Розумна підозра означає добросовісне припущення про вчинення особою певного діяння, яке ґрунтується на відомостях, які можна перевірити у судовому розгляді і які спонукали б неупереджену та розважливу людину вдатися до практичних дій для з’ясування того, чи є така підозра обґрунтованою.

5. Переконання за більшою вірогідністю означає переконання, яке випливає із неупередженого та добросовісного розгляду всіх наданих сторонами відомостей, визнаних доказами, і свідчить, що висновок про існування або відсутність тієї обставини чи сукупності обставин, які доводить сторона, є більш вірогідним, ніж протилежний висновок.

6. Вагоме переконання означає, що неупереджений та добросовісний розгляд всіх наданих сторонами відомостей, визнаних доказами, свідчить про таку вірогідність стверджуваної обставини, яка є вищою, ніж переконання за більшою вірогідністю, але може бути недостатньою для переконання поза розумним сумнівом.

7. Переконання поза розумним сумнівом є таким, що виключає будь-який розумний сумнів у достовірності тих обставин, які доводить сторона. Розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.