Значення судової практики

Під судовою практикою звичайно розуміють ті положення (рішення) судів, які розробляються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад, щодо встановлення батьківства, від­шкодування шкоди, що заподіяна джерелом підвищеної небез­пеки тощо).

Рішення суду по конкретній справі мають обов´язкову силу лише для суб´єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом права не можуть вважатися і узагальнення судо­вої практики з певних категорій справ, позиції колегії в цивіль­них справах Верховного Суду України.

Водночас судова практика тісно пов´язана з джерелами права і має важливе значення в цивільному законодавстві.

По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюєть­ся таке розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його положення.

По-друге, саме цивільна практика є вихідною базою для цивільного законодавства. Завдяки судовій практиці в нор­мативному порядку врегульовуються відносини, що до цього цивільним законодавством не регламентувалися. Так, ЦК 1963 p. України не містив положень щодо відшкодування витрат, які особа зазнала при веденні чужої справи без доручення. Але на практиці такі справи виникали, і суди змушені були їх вирішу­вати. Тому, у ЦК України в главі «Недоговірні зобов´язання» з´явився окремий параграф «Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення».

По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє з´ясувати, наскільки ефективною і повною є чинна нор­ма, виявити прогалини, неточності, протиріччя, що закладені в ній, усунути їх і цим самим удосконалити норму права.

Відповідно до ст. 147 Конституції України право офіційного тлумачення законів надано Конституційному Суду України.

Питання щодо правової природи постанов Пленуму Верховно­го Суду було досить дискусійним в юридичній літературі. Якщо одні автори розглядали роз´яснення вищих судових органів як джерело права, оскільки тлумачення закону в них носило офіційний характер і було складовою частиною правової норми, яка роз´яснювалася, то прихильники іншого погляду вважа­ли, що постанови Пленуму не створюють норми права, а лише роз´яснюють діючі закони, оскільки загальнообов´язковість акту сама по собі не свідчить про нормативність його змісту.

Проведення судової реформи обумовило певні зміни у компе­тенції Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.

Відповідно до ст. 55 Закону України «Про судоустрій Украї­ни» від 7 лютого 2002 р. Пленум Верховного Суду України дає роз´яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз´яснення вищих спеціалізованих судів.

Таким чином, роз´яснення вищих спеціалізованих судів но­сять рекомендаційний характер.

Більшість цивілістів вважають, що ці роз´яснення необхідно розглядати як форму тлумачення чинного законодавства, що за­стосовується судами.

Правова норма та її тлумачення - різні явища. Якщо тлума­чення визнавати частиною тієї норми, яка підлягає тлумаченню, то тим самим відкривається можливість зміни норми шляхом її тлумачення.

Важливі питання розглядалися в наступних постановах пле­нуму Верховного Суду: «Про практику розгляду судами цивіль­них справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6 (із змінами); «Про судову практику у справах по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4 (із змінами); «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 р. № 20 (із змінами); «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. № 13 (із змінами).

Постанови Пленуму Верховного Суду публікуються в окре­мих збірниках і в періодичних юридичних виданнях («Вісник Верховного Суду України», «Право України», «Юридичний віс­ник» та ін.).

Постанови Пленуму Вищого господарського суду та роз´яснення Президії Вищого господарського суду України публікуються у спеціальному виданні «Вісник Вищого госпо­дарського суду України».

Отже, судова практика має важливе значення в тлумаченні, удосконаленні та застосуванні цивільного законодавства.

Арбітра́жний суд — в деяких країнах (Росія, окремі пострадянські країни) найменування спеціалізованих судових органів, що розглядають комерційні спори між суб'єктами господарювання; в деяких країнах — те саме, що і третейський суд (тобто недержавний).

В Україні арбітражні суди з 2001 року перейменовані на господарські (див.: Господарський процес#Господарське судочинство#Історія господарських судів і господарського судочинства в Україні). Колишній голова Вищого арбітражного суду України Д. М. Притика вважав, що назва «арбітражний суд» є вдалою, оскільки, з однієї сторони, вказує на те, що це елемент судової системи з усіма наслідками, з іншої, показує, що головним принципом діяльності цього органу є арбітрування^[1].

У Німеччині, Франції, Бельгії, Австрії, кантонах Швейцарії Цюріх, Берн, Ааргау і Санкт-Галлен тощо такі суди діють під назвою комерційних, або ж торгових (нім. Handelsgericht, фр. Tribunal de commerce), а під власне арбітражним судом в германомовних країнах розуміються третейські (нім. Schiedsverfahren).

Конституційний суд Бельгії до 2007 року мав назву Арбітражний суд Бельгії (фр. Cour d’Arbitrage de Belgique, нід. Arbitragehof van België, нім. Belgiens Schiedshof), проте завжди виконував функції конституційної юстиції.

Крім того, назва «арбітражний суд» часто використовується для позначення міжнародних судових установ, що діють на засадах арбітражу.

Арбітраж (від фр. arbitrage — вирішення спору посередником) — це термін, що може використовуватися в одному з таких значень:

1. Арбітраж як спосіб вирішення спорів — розв'язання спорів недержавними арбітрами (третейськими суддями) з винесенням рішення, обов'язкового для сторін. Включає внутрішньодержавні третейські суди, міжнародний комерційний арбітраж, міжнародний інвестиційний арбітраж, міждержавний арбітраж

2. Арбітражний суд — державний судовий орган, що вирішує господарські спори:

· Арбітражні суди в Україні — система державних судових органів, створена в 1991 році як правонаступник радянської системи органів державного арбітражу. На сьогодні реорганізована в систему спеціалізованих господарських судів.

· Арбітраж в СРСР — спец. орган для розв'язання майнових, а також і переддого-вірних спорів, що виникають між соціалістич. організаціями при укладенні договорів. Завданням А. є зміцнення госпрозрахунку і планової дисципліни. В СРСР є А. державний і відомчий. А. державний утворюється на підставі Положення, затвердженого ЦВК і РНК СРСР 3 трав. 1931. В УРСР А. державний створено за постановою ЦВК і РНК УРСР від 5 черв. 1931. Органи держ. А. є при Раді Міністрів СРСР, при Радах Міністрів союзних і авт. республік, при викон. комітетах обл. (крайових) Рад та при викон. комітетах міських Рад Москви і Ленінграда. Органам держ. А. підвідомчі всі майнові (від 1000 крб.) і переддоговірні спори між державними, кооперативними (крім колгоспів) та ін. громадськими організаціями, підприємствами й установами, якщо вони підпорядковані різним міністерствам, раднаргоспам або різним кооперативним системам. Підсудність як майнових, так і переддоговірних спорів тому чи іншому органові держ. А. залежить від суми позову або суми договору. Одним з основних принципів діяльності А. є розв'язання спорів з участю відповідальних представників сторін під керівництвом призначеного арбітра. При відсутності погодження або при неявці однієї чи обох сторін спір вирішує арбітр. В СРСР існує також відомчий А. Йому підвідомчі майнові і переддоговірні спори між організаціями одного міністерства, відомства, рад-наргоспу, кооперативної системи. Інструктування відомчого А. покладено на держ. А. За досвідом СРСР організовано А. в країнах народ. демократії, напр. в Албанії (1947), Польщі і Румунії (1949), Болгарії (1950) та ін.

Трете́йський су́д — недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням зацікавлених фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом «Про третейські суди» для вирішення суперечок, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.