Правовий режим військовополонених

Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цивільної авіації; населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни.

Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Кожний військовополонений при його допиті зобов'язаний повідомити тільки свої прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер. Військовополонені не можуть бути піддані фізично­му каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть бути застосовані репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства та залякування, їм забезпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Їм також може бути заборонено виходити за встановлену межу табору. Військовополонені забезпечуються приміщенням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них має бути забезпечений доступ медичного та духовного персоналу. У полоні зберігається носіння відзнак.

Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примушення до праці забороняється. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що принижують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимоги техніки безпеки. Військовополонені повинні мати зв'язок із зовнішнім світом. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов'язані виконувати закони держави, яка їх утримує в полоні та яка має право застосовувати судові та дисциплінарні стягнення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один проступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному стягненню.

4. Правовий режим комбатантів

Воєнні дії ведуться збройними силами воюючих держав. У праві збройних конфліктів збройні сили поділяються на дві категорії осіб: ті, що воюють, або комбатанти (від франц. combattant — боєць, воїн), і ті, що не воюють, або некомбатанти.

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючої держави, що мають право брати участь у воєнних діях. Правовий статус комбатанта включає: 1) право застосовувати військову силу; 2) бути об’єктом застосування військової сили аж до фізичного знищення; 3) право на поводження з ним як з військовополоненим у разі потрапляння в руки ворога. Військова сила не застосовується до комбатанта у разі його поранення або потрапляння в полон.

У міру розвитку і вдосконалення права збройних конфліктів розширювалося коло осіб, що належать до комбатантів. Так, відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 р. до таких осіб належать: особовий склад збройних сил сторони, що перебувають у збройному конфлікті; особовий склад ополчення і добровольчих загонів, що входять і не входять до складу збройних сил; особовий склад організованих рухів опору і партизанських формувань, якщо вони відповідають таким умовам: а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; Ь) мають певний і виразно видимий здалека відмітний знак; с) відкрито носять зброю; d) дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни; члени екіпажів торгових суден і цивільної авіації, які безпосередньо беруть участь у воєнних діях; населення неокупованої території, яке береться за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та дотримується законів і звичаїв війни.

У ст. 43 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. надається розгорнуте визначення поняття “збройні сили”. При цьому зазначається, що особи, які входять до складу збройних сил воюючої сторони (за винятком тих, що не воюють), є комбатантами, тобто мають право брати безпосередню участь у воєнних діях.

Новелою сучасного міжнародного права є зарахування партизан і учасників національно-визвольних воєн до комбатантів. Хоча положення про те, що вони повинні мати виразні знаки і відкрито носити зброю, з тим щоб володіти статусом комбатанта, ставилося під сумнів, оскільки специфіка партизанської і національно-визвольної боротьби передбачає при проведенні деяких воєнних операцій певний рівень секретності. Проте незаперечною є умова, що партизани й особи, що беруть участь у національно- визвольній боротьбі, повинні дотримуватись законів і звичаїв війни.

5. Правовий режим не комбатантів

До некомбатантів відносяться особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участь у бойових діях: медичний персонал, духовенство, військові кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть мати особисту зброю для самозахисту.

Розвідники — це особи, які входять до складу збройних сил сторін, носять військову форму та проникають на місце розташування ворога з метою збирання інформації про нього для свого командування. При захопленні в полон набувають статусу військовополонених. Від них треба відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним способом чи під неправдивими приводами, збирають відомості в районі бойових дій. На цих осіб режим військового полону не поширюється.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до збройних сил іншої держави, які відповідно до міжнародних угод здійснюють допомогу в освоєнні бойової техніки та навчанні особового складу збройних сил. Вони не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають веденню бойових дій, в іншому разі вони прирівнюються до комбатантів.

Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового протоколу І). Це особи, які спеціально завербовані для ведення бойових дій, фактично беруть участь у них із метою отримання винагороди, не є громадянами держави, що знаходиться у конфлікті, не проживають на її території, не входять до особового складу збройних сил сторін конфлікту. Найманство кваліфікується як злочин.Від найманців треба відрізняти добровольців, які є законними учасниками конфлікту. Це особи, які через політичні або інші переконання (не матеріальні міркування) вступають на службу до армії воюючої сторони та включаються до особового складу збройних сил.

6. Правовий режим окупації

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вірність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направлених проти їхньої країни, давати відомості про її армію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Стосовно цивільних осіб забороняється:

а)чинити будь-які акти насильства, залякування або образи;

б)застосовувати примусові заходи, фізичного або морального порядку, зокрема, із метою одержання ві домостей;

в)застосовувати катування, тілесні покарання, ме дичні досліди і т.п.;

г)застосовувати колективні покарання;

д)захоплювати заручників;

є) депортувати цивільне населення з окупованої території. Іноземцям, які виявилися на території, що окупується, забезпечується право її покинути можливо в короткий час. Таким чином, воєнна окупація — це міжнародно-правовий режим, при якому:

а)збройні сили однієї держави тимчасово займа ють і удержують територію ворожої держави;

б)окупант здійснює функції воєнного контролю і цивільного управління шляхом установлення нових норм права;

в)продовжується стан війни між державою, що окупується, й державою, що окупує;

г)суверенітет стосовно окупованої території не переходить до окупанта і він не вправі цілком лік відувати стару систему права;

д)міждержавні відносини на окупованій терто рії регулюються нормами міжнародного гуманітар ного права;

є) після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.

7. Правовий режим під час окупації цивільного населення

Цивільне населення — це особи, які не належать до жодної категорії учасників збройного конфлікту та безпосередньо не беруть участь у воєнних діях. Правовий захист цивільного населення здійснюється в конфліктах як міжнародного, так і неміжнародного характеру. Сторони конфлікту зобов'язані вжити всі заходи, щоб діти до 15 років, ті, що осиротіли чи розлучені із сім'ями через війну, не були кинуті напризволяще (ст. 24 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни). Не можна застосовувати до цивільного населення ніякі заходи фізичного чи морального тиску з метою отримання будь-яких відомостей.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вживати будь-які заходи, що приведуть до загибелі цивільного населення (вбивства, тортури, тілесні покарання, каліцтва, медичні, наукові експерименти, голод серед цивільних як метод ведення війни, терор, грабіж, взяття заручників, інше насильство з боку цивільних чи військових представників сторін конфлікту). Цивільне населення й окремі цивільні особи не повинні бути об'єктом нападу. Забороняється використовувати цивільне населення для захисту певних об'єктів, пунктів або районів нападу. Таким чином, сфера дії IV Женевської конвенції 1949 року фактично обмежується лише тими цивільними особами, які в будь-який момент і будь-яким чином опинилися в разі конфлікту або окупації у владі ворожої держави. Це обмеження було зняте тільки в 1977 році в результаті прийняття Додаткового протоколу 1 до Женевських конвенцій 1949 року.

Необхідно особливо відзначити, що сфера дії положень Додаткового протоколу 1. регламентують загальну захист цивільного населення від наслідків військових дій, включає в себе будь-які воєнні дії на суші. в повітрі або на морі, які можуть завдати шкоди цивільному населенню, окремим цивільним особам або цивільним об'єктам, що знаходяться на суші.

IV Женевська конвенція 1949 істотно розширила коло обов'язків влади окупувала держави щодо цивільного населення з метою запобігання масових і грубих порушень вдачу людини в умовах збройного конфлікту. Слід зазначити, що IV Гаазька конвенція 1907 взагалі приділяє більше уваги захисту майна цивільних осіб, а не їх самих: з 14 статей, що становлять III розділ цієї конвенції, присвячений режиму військової окупації. 8 статей відносяться до захисту суспільної і приватної власності, в той час як з 32 статей ч. III.. Окуповані території "розділу III в IV Женевської конвенції 1949 року тільки 2 статті стосуються власності.

IV Женевська конвенція 1949 визначає статус заступництвом осіб та встановлює правила поводження з ними. У ч. 1 розд. III містяться положення, загальні для територій сторін, котрі перебувають у конфлікті, і для окупованих територій. Ст. 27. зокрема, встановлює, що під заступництвом особи мають право при будь-яких обставин на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань і обрядів, звичок та звичаїв. Так, щодо цивільних осіб, в Зокрема, забороняється:

- здійснювати будь-які акти насильства, залякування або образи (ст. 27):

- гвалтувати, примушувати до проституції жінок або в будь-якій іншій формі робити замах на їх честь і моральність (ст. 27):

- застосовувати заходи фізичного примусу або морального порядку, зокрема з метою отримання відомостей (ст. 31):

- прийняття яких-небудь заходів. можуть заподіяти заступництвом особам фізичні страждання або призвести до їх смерті: це заборона відноситься не тільки до вбивств, катувань, тілесним покарань, каліцтв і медичним або науковим дослідам, які не викликаються необхідністю лікарського лікування, але так само до всякого іншого грубого насильству з боку представників цивільних або військових властей (ст. 32):

- покарання особи за правопорушення, якого воно не здійснювало (ст. 33):

колективні покарання (ст. 33):

репресалії відносно заступництвом осіб та їх майна (ст. 33):

- взяття заручників (ст. 34).

8. Правовий режим працівників, установ на окупованій території

Згідно із положеннями ІV Гаазької конвенції 1907 р., ІV Женевської конвенції 1949 р., Додаткового протоколу І окупуюча держава зобов'язана вжити усі заходи щодо забезпечення порядку на захопленій території. Населення окупованої території повинно підкорятися розпорядженням влади, але його не можна примушувати до принесення присяги на вірність окупуючій державі, до участі в бойових діях, спрямованих проти його держави. Мають поважатися честь, гідність, життя працівників, їхня власність, релігійні переконання, сім'ї. Держава, що окупує, повинна забезпечувати працівників необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Щодо працівників забороняється: вчиняти будь-які акти насильства; застосовувати примус фізичного чи морального характеру, зокрема для отримання відомостей; застосовувати тортури, тілесні покарання, медичні досліди, колективні покарання тощо; брати його в заручники; депортувати з окупованої території. Іноземцям, що опинилися на окупованій території, забезпечується право залишити її в найкоротший час.

9. Наслідки для населення, яке працювало на окупованій території

Відповідно до ст. 51 Женевської конвенції про захист цивільного населення від 1949 року, держава, яка окупувала, не зможе примушувати осіб під заступництвом служити в її збройних або допоміжних силах. Будь-який тиск або пропаганда на користь добровільного надходження в армію забороняється.

Окупуюча держава зможе направити на примусову роботу тільки таких працівників, яким більше 18 років, і тільки на роботу, необхідну або для потреб окупаційної армії, або на роботу, пов'язану з комунальними підприємствами, харчуванням, житлом, одягом, транспортом і здоров'ям населення зайнятої місцевості. Не можна змушувати виконувати будь-яку роботу, яка змушувала б їх брати участь у воєнних операціях. Окупуюча держава не зможе вимагати щоб працівники застосовували силу для забезпечення безпеки приміщень, в яких вони виконують покладену на них роботу.

Робота буде виконуватися тільки в межах окупованої території, на якій знаходяться дані особи. Кожну таку особу буде, у міру можливості, залишено на своєму звичайному місці роботи. Робота буде справедливим чином оплачуватися і повинна відповідати фізичним і інтелектуальним здібностям працівників. Діючі в окупованій країні закони про умови та охорону праці, як, наприклад, про зарплату, робочому дні, спорядженні, попередньої підготовки та компенсації за нещасні випадки під час роботи та професійні захворювання, будуть застосовуватися до працівників, яким доручена робота, зазначена у справжній статті.

У всякому разі залучення в примусовому порядку до праці ніколи не повинно призводити до мобілізації робітників в організацію, що носить військовий чи напіввійськовий характер.

10. Міжнародно-правовий режим захисту культурної спадщини

Розрізняють військові та цивільні об'єкти. До військових належать ті об'єкти, які в силу свого розташування, призначення чи використання роблять значний внесок у воєнні дії та руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за даних обставин дає очевидну воєнну перевагу.

Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними: помешкання, споруди, засоби транспорту, які використовуються цивільним населенням; місця, що використовуються винятково цивільним населенням (сховища, лікарні тощо); джерела водопостачання, греблі, дамби, електростанції, запаси продуктів харчування, посіви, скотина, тощо. Такі об'єкти не повинні бути об'єктами воєнного нападу.

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р. передбачає додаткові заходи для захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу: пам'ятників архітектури, мистецтва, історії, рукописів, книжок, картин; музеїв, бібліотек, архівів, центрів, де зосереджена значна кількість культурних цінностей, тощо). Щодо культурних цінностей забороняється: піддавати їх нападу чи знищенню; робити з них об'єкт репресалій; вивозити їх за кордон; робити їх непридатними тощо.

Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль в духовному житті людей. Згідно статті 1 Гаагської конвенції 1954 року «Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту" захисту підлягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, «що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу. У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу I забороняється: здійснювати які-небудь ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії по відношенню до таких об'єктів.

11. Кодифікація міжнародного гуманітарного права

Міжнародне гуманітарне право є однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Процес кодифікації відбувався в чотирьох основних напрямах:

1) кодифікація стосувалась норм, які закріплювали правила ведення війни. У Гаазі на першій конференції 1899 р. було прийнято 6 конвенцій, а на другій 1907 р. - 14;

2) кодифікація норм, які стосувались захисту жертв збройних конфліктів.

Серед них: Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. "Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях"; "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що зазнали аварії на кораблі, зі складу збройних сил на морі"; "Про поводження з військовополоненими"; "Про захист цивільного населення під час війни". До цієї групи договірних джерел міжнародного гуманітарного права варто також віднести Додатковий протокол Ідо Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., який стосується жертв міжнародного збройного конфлікту, від 8 червня 1977 р. та Додатковий протокол II, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного збройного конфлікту;

3) кодифікація норм, які спрямовані на обмеження та заборону застосування окремих видів зброї. Серед них: Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів від 17 червня 1925 р.; Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про знищення від 10 квітня 1972 р.; Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище від 10 грудня 1976 р.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатись такими, що завдають надмірні пошкодження або мають невибіркову дію, від 10 жовтня 1980 р. та протоколи до неї; Конвенція про заборону розробки виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення від 13 січня 1993 р., а також Конвенція про заборону застосування, нагромадження, виробництва і розповсюдження протипіхотних мін та їх знищення від 18 вересня 1997 р.; Конвенція про касетні боєприпаси від 4 грудня 2008 р.;

4) кодифікація галузі передбачала прийняття конвенцій, спрямованих на забезпечення дотримання норм міжнародного гуманітарного права. До них належать: Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р.; Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.; Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р.; Додатковий протокол ІП до Женевських конвенцій від 8 грудня 2005 р. та ін.

19. Імплементація норм міжнародного гуманітарного права до національного законодавства країн

В міжнародному праві для позначення поняття «здійснення» норм міжнародного права широке поширення набув термін «імплементація» (від англ. Іmplementation - здійснення, виконання).

Імплементація міжнародного гуманітарного права - діяльність держав щодо всебічного, своєчасного, повного втілення в життя приписів, що містяться в нормах міжнародного гуманітарного права, а також правове, організаційне та інше забезпечення цієї діяльності, що здійснюється ними на внутрішньодержавному рівні самостійно або на міжнародному рівні індивідуально або спільно з іншими державами, в тому числі і в рамках міжнародних організацій.

Під механізмом імплементації норм міжнародного гуманітарного права розуміється сукупність правових засобів, що існують в певних правових і організаційні формах, які використовуються як суб'єктами міжнародного права на міжнародному рівні, так і держави в межах їх внутрішньодержавної юрисдикції для забезпечення досягнення цілей міжнародно- правового регулювання захисту жертв збройних конфліктів і заборони або обмеження застосування певних засобів і методів ведення збройної боротьби.

Специфіка регульованих міжнародним гуманітарним правом відносин, потенційна можливість виникнення і реальна наявність перешкод для безумовного виконання його норм, визначили особливі вимоги до його реалізації, необхідність наявності правових засобів, націлених на забезпечення гуманізації збройної боротьби.

В основу існуючого механізму імплементації норм міжнародного гуманітарного права закладено зобов'язання держав, сформульоване в статті 1, однаковій для всіх Женевських конвенцій 1949 р.: «Високі Договірні Сторони зобов'язуються при будь-яких обставинах дотримуватися і змушувати дотримуватися цю Конвенцію. Аналогічне за змістом, але трохи змінене за формою зобов'язання міститься також і в пункті 1 статті 1 Додаткового протоколу I.

За допомогою цієї, унікальної формули підкреслюється імперативний характер зобов’язання щодо застосування даних міжнародно-правових актів, а також той факт, що воно не залежить від характеру збройної боротьби, що ведеться, взаємності сторін збройного конфлікту. Більш того, дана норма не просто зобов'язує державу -учасницю зробити все залежне від неї по виконанню нею положень міжнародного гуманітарного права в межах своєї національної правової системи або на міжнародному рівні, але і вимагає, при необхідності, вимагати дотримання Женевських конвенцій, Додаткового протоколу I іншими державами.