Скасування та оскарження заочного рішення

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ЦПК у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про за­лишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Щодо права відповідача оскаржувати заочне рішення в апеляцій­ному порядку, то слід зазначити, що в деяких країнах взагалі існує заборона оскаржувати заочне рішення в апеляційному порядку. Поряд з цим є інші підходи — оскарження в апеляційному порядку відповіда­чем (пасивною стороною) взагалі можливе після використання спецального порядку перегляду заочного рішення. Перший підхід викорис­товується, як правило, в англосаксонській системі права, якій притаман­на модель заочного рішення, що ухвалюється в самостійному заочному провадженні за формальної оцінки наявних доказів у справі, тобто у спрощеній процедурі цивільного. Другий — використовується, як правило, у континентальній системі права. Процедура ухвалення заочно­го рішення в такому випадку не є спрощеною, оскільки суд здійснює неформальну оцінку наявних доказів у справі за загальними правилами судового розгляду, як і при ухваленні звичайного рішення, за своїми властивостями може бути об’єктом апеляційного оскарження.

Що стосується порядку перегляду заочного рішення за чинним процесуальним законодавством, то воно передбачає для пасивної сто­рони (відповідача) можливість вимагати поступового перегляду заочно­го рішення, у тому числі і в апеляційному порядку.

Незважаючи на те, що в ЦПК не згадується про право відповідача оскаржити заочне рішення в загальному порядку без звернення із заявою про його перегляд до суду першої інстанції, право на апеляцію у нього є. Виходячи з наявної моделі заочного рішення, послідовний порядок перегляду для відповідача заочного рішення є в принципі обґрунтованим і доктринально, і практично з огляду на існуючу в процесуальному за­конодавстві форму апеляції. Оскільки суд при ухваленні заочного рішен­ня здійснює неформальну оцінку доказів і по суті розглядає справу за загальними правилами, можливість апеляції на таке рішення є доречною з точки зору інстанційності (інстанційних періодів розгляду справи) і функцій суду першої та апеляційної інстанцій.

За існуючої регламентації строків реалізації права на апеляційне оскарження заочного рішення виникають певні проблеми щодо визна­чення строків на апеляційне оскарження заочного рішення позивачем. Право позивача на апеляційне оскарження заочного рішення не пов’ язане з правом відповідача на апеляцію, але знову ж таки, оскіль­ки в законі передбачена процедура перегляду заочного рішення у спро­щеному порядку за заявою відповідача, реалізація права на апеляційне оскарження заочного рішення позивачем повинна відповідати проце­дурі перегляду заочного рішення судом першої інстанції. Перш за все слід зазначити, що процесуальне законодавство не ставить перешкод для можливості виникнення та конкуренції двох проваджень — у суді першої інстанції з перегляду заочного рішення за заявою відповідача та в суді апеляційної інстанції — за апеляційною скаргою позивача. Мова, по суті, йде про подвійне провадження у тій самій справі. Законодавство, на жаль, не дає відповіді на питання, як виходити з такої процесуальної ситуації, хоча зрозуміло, що вона є нелогічною з точки зору конструкції цивільного процесу в аспекті його інстанційності. У процесуальній літературі висловлювались пропозиції, які зводились до того, що можливу конкуренцію різних проваджень у справі можна усунути правилом, відповідно до якого подання заяви про перегляд заочного рішення має закривати апеляційне (касаційне) провадження. Апеляційне (касаційне) провадження не повинно здійснюватися до розгляду заяви про перегляд заочного рішення. У випадку задоволення заяви про перегляд судом першої інстанції заочного рішення прова­дження по апеляційній (касаційній) скарзі повинно закриватися. Апе­ляційну (касаційну) скаргу слід залишати без руху до закінчення стро­ку на подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення^[7].

Що стосується початку перебігу строку оскарження заочного рі­шення позивачем, то він, як і у випадку його визначення для відповіда­ча, визначається системою юридичних процесуальних фактів. Якщо відповідач подавав заяву про перегляд заочного рішення, право пози­вача на апеляційне оскарження має бути реалізоване за умов наявнос­ті ухвали про відмову у задоволенні заяви про перегляд заочного рі­шення в межах строків та процедур апеляційного перегляду судових рішень. У разі неподання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції право на подання апеляційної скарги у позивача виникає після перебігу строку на подання заяви про пере­гляд заочного рішення.

Стаття 232 ЦПК передбачає можливість оскарження позивачем та відповідачем у загальному порядку так званого повторного заочного рішення. Про повторне заочне рішення йдеться лише у даній статті. Наявність права на апеляційне оскарження повторного заочного рі­шення означає можливість ухвалення такого рішення відповідно до загальних законодавчих вимог, які визначають умови заочного рішен­ня та процедуру розгляду справи у заочному порядку. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 231 ЦПК у разі скасування заочного рішення суд призначає справу до розгляду в загальному порядку.

Таким чином, можливий повторний розгляд справи у заочному порядку і ухвалення повторного заочного рішення. Особливістю тако­го заочного рішення є лише те, що воно вже не може бути переглянуто судом першої інстанції за заявою відповідача.

Що стосується процедури розгляду справи і умов ухвалення по­вторного заочного рішення, то жодних особливостей закон не перед­бачає. Це стосується і складу суду. Як правило, розгляд справи після скасування заочного рішення може здійснюватися не лише в порядку заочного розгляду справи, а й тим самим складом суду. Хоча це питан­ня може бути дискусійним, суто формально законодавчих підстав щодо неможливості розглядати справу тим самим складом суду немає. Крім того, не можна аргументувати неможливість розгляду справи у заочно­му порядку тим самим судом і правилами, що регламентують відводи суддів (ст. 21 ЦПК). На наш погляд, можливість розгляду справи тим самим складом суду з ухваленням повторного заочного рішення від­биває наявну в законі модель заочного розгляду справ і заочного рі­шення. Заочний розгляд справи є специфічною процедурою цивільно­го судочинства. Він здійснюється в межах позовного провадження і за загальними правилами, а заочне рішення не ґрунтується на неправоті пасивної сторони. Що стосується повторного розгляду справи після скасування першого заочного рішення, то він по суті і функціонально є продовженням позовного провадження в суді першої інстанції.

З цього приводу звертає на себе увагу Постанова № 14 Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», в якій зазначається, що повторне заочне рішення, у тому числі ухвалене тим же складом суду, оскаржується в загально­му порядку, встановленому ЦПК, про що має бути зазначено в резо­лютивній частині рішення (ч. 3 ст. 232 ЦПК).

Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого ЦПК (ст. 233 ЦПК). Заочне рішення, яке на­брало законної сили, має всі ознаки рішення, що визначають його правову дію: незмінність, виключність, преюдиційність, обов’язковість, виконавчість.

. У заяві про перегляд заочного рішення відповідач повинен навести обставини та докази, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, а також посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача (п. п. 3, 4 ч. 2 ст. 229 ЦПК). Якщо на підставі таких доказів судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи, заочне рішення підлягає скасуванню (ч. 1 ст. 232 ЦПК).

Використання законодавцем в конструкції коментованої статті сполучника "і" дозволяє зробити висновок, що для скасування заочного рішення необхідно не лише встановити поважність причин неявки відповідача в судове засідання, в якому було ухвалене заочне рішення, а й те, що б його аргументи щодо обставин справи впливали на правильне її вирішення.¹²⁴ Лише за сукупності цих двох умов можна говорити про наявність підстав для скасування заочного рішення і призначення справи для розгляду в загальному порядку.

ВС України також зробив аналогічний висновок - правильною є практика тих судів, які скасовують заочне рішення лише за наявності двох підстав, визначених у ст. 232 ЦПК, зокрема, якщо буде встановлено, що відповідач, який був належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду, не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Однак непоодинокими є випадки, коли суди скасовують заочні рішення, не переконавшись, чи є достатні для цього підстави, передбачені законодавством. Деякі суди не проводять оцінки поважності причин неповідомлення відповідачем про причини своєї неявки в судове засідання, в якому ухвалено заочне рішення, та не оцінюють надані відповідачем докази на предмет їх істотного значення для правильного вирішення справи, і скасовують заочні рішення лише на підставі поданої відповідачем заяви та його усних доводів, які не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами у справі.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 231 ЦПК у разі скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, справа призначається до розгляду в загальному порядку, тобто суд призначає нове судове засідання та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду справи по суті.

Право пільгового оскарження заочного рішення до суду, що його ухвалив, належить тільки відповідачу. Позивач вправі оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК. Процедура апеляційного оскарження заочного рішення позивачем нічим не буде відрізнятися від оскарження рішення суду, ухваленого в загальному порядку.

Разом з тим, слід враховувати, що у разі подання відповідачем до місцевого суду заяви про перегляд заочного рішення з клопотанням про поновлення строку на подання заяви про перегляд, у той час як відповідне рішення оскаржене позивачем в апеляційному порядку й апеляційна скарга прийнята до розгляду, апеляційне провадження не може бути проведене до розгляду місцевим судом цієї заяви. У такому випадку справа повертається до місцевого суду.

ВСУ зазначає, що в апеляційних судах склалася неоднакова практика щодо постановлення ухвал у випадку, якщо відповідач оскаржує в апеляційному порядку заочне рішення без попереднього звернення до суду першої інстанції із заявою про перегляд заочного рішення. Деякі апеляційні суди у таких випадках відмовляють у прийнятті апеляційної скарги. Наявна також практика, коли апеляційний суд у цьому разі повертає апеляційну скаргу відповідачу. У окремих випадках апеляційні суди залишають відповідну заяву без розгляду. Є також випадки, коли апеляційний суд відмовляє відповідачу у справі в апеляційному оскарженні заочного рішення із тієї ж підстави.

Неоднаковість у практиці постановлення таких ухвал зумовлена відсутністю в ЦПК чітко визначених повноважень апеляційного суду в цьому випадку. Однак на підставі системного аналізу норм статей 294, 297 ЦПК вбачається правильною практика, коли апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження відповідачу, якщо він не звертався до суду, який ухвалив заочне рішення, із заявою про його перегляд. У цьому випадку підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження буде – п. 1 ч. 4 ст. 297 ЦПК (справа не підлягає апеляційному розгляду в порядку цивільного судочинства). Доречним видається також роз'яснення апеляційним судом в резолютивній частині ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження відповідачу у справі його право на звернення із заявою про перегляд заочного рішення до суду, що його ухвалив, в порядку ст. 228 ЦПК. Вважаємо такий підхід цілком виправданим, а відтак, відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою відповідача на заочне рішення можливе лише у разі наявності ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви про перегляд заочного рішення.

Слід також зазначити, що у випадку недотримання відповідачем процедури перегляду заочного рішення не може застосовуватися норма ч. 3 ст. 297 ЦПК, яка передбачає процедуру поновлення строків на апеляційне оскарження.

Якщо заочне рішення було скасовано судом і справа була призначена до розгляду в загальному порядку, то повторна неявка відповідача на такий розгляд справи не буде спричиняти жодних екстраординарних наслідків. Рішення, ухвалене при цьому, не буде вважатися заочним за своїми правовими наслідками. Правом подання заяви про перегляд заочного рішення відповідач, у відсутності якого постановлене рішення суду, за таких обставин наділятися не буде. Як позивач, так і відповідач повторне заочне рішення можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому ЦПК.

Виклад основного матеріалу. Інститут заочного рішення спрямований, з одного боку, на розширення засад диспозитивності у цивільному процесі (зокрема, свободи розсуду сторін), та, з іншого боку, на запобігання можливості зловживання процесуальними правами та встановленням відповідальності за ці зловживання. Главою 8 розділу III ЦПК України регламентується інститут заочного рішення, яке визначається як рішення, що ухвалюється судом у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Незважаючи на те, що глава 8 розділу III ЦПК України має назву „Заочний розгляд справи", в ній фактично викладено правила заочного провадження. Запропонована ЦПК України назва в такому вигляді сформульована некоректно, вона не відображає всього змісту закладених у главі норм. Йдеться про те, що заочний розгляд є лише однією зі складових заочного провадження, в результаті чого інші його особливості залишаються поза увагою законодавця (наприклад, порядок перегляду заочного рішення тощо). Також слід розрізняти й поняття „заочного провадження" та „заочного рішення", які за своїм змістом не збігаються, оскільки не кожна справа, розпочата в порядку заочного провадження, може закінчитися ухваленням заочного рішення, однак кожне заочне рішення завжди буде ухвалене при розгляді справи в порядку заочного провадження. Це пояснюється тим, що існує можливість звернення цивільної справи, розгляд за якою розпочався в порядку заочного провадження, до звичайного загального порядку розгляду. Вважаємо, що заочне провадження більш правильно розглядати як надання додаткових процесуальних гарантій позивачеві, який таким чином набуває захисту від несумлінного відповідача, що, зловживаючи своїми процесуальними правами, не з'являється до судового засідання та затягує розгляд справи. Крім досягнення процесуальної економії, заочне провадження має на меті дисциплінувати тих відповідачів, які фактично перешкоджають ухваленню рішення у справі. В юридичній літературі заочне провадження називають спрощеною процедурою або вважають спрощеним через відсутність відповідача під час розгляду справи та тих обмежень, що встановлені для позивача.

Під умовами заочного розгляду справи слід розуміти обставини, наявність яких є необхідною для вирішення справи судом у порядку заочного провадження. До умов заочного провадження слід віднести: 1) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;

2) неявку відповідача до суду;

3) відсутність поважних причин неявки;

4) відсутність клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;

5) відсутність заперечень з боку позивача про розгляд справи у заочному провадженні. Питанням повідомлення заінтересованих осіб про судове засідання цивільне процесуальне законодавство приділяє достатньо уваги. Для з'ясування питання, які саме випадки слід вважати неявкою відповідача до судового засідання, необхідно виділити такі випадки: 1) відповідач особисто не з'явився у судове засідання та не подав будь-яких заяв; 2) відповідач до судового розгляду подав заяву про розгляд справи за його відсутності; 3) замість відповідача до зали судового засідання з'явився його представник; 4) відповідач залишив залу судового засідання (ч.5 ст.169 ЦПК); 5) відповідач з'явився, але відмовився давати пояснення (наприклад, не погодившись із процесуальними діями суду); 6) відповідач з'явився, але за порушення порядку або невиконання розпоряджень головуючого був видалений із зали судового засідання (в порядку ст. 92 ЦПК).

Всі наведені випадки свідчать про те, що необхідно звернутися до процесуального характеру неявки, що містить дві складові: 1) особиста відсутність відповідача у судовому засіданні; 2) відсутність усного змагання сторін у судовому засіданні Як зазначено в ч.2 ст.225 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими главою 8 (розділ III) ЦПК „Заочний розгляд справи". З метою розмежування змагального процесу та заочного провадження, з'ясуванню підлягає порівняльний аспект застосування процесуальних засобів принципу змагальності в цивільному процесі при заочному розгляді справи. Вивчаючи історичний розвиток заочного провадження, можна виділити дві моделі заочного провадження або дві „інструкції заочного суду": повну та скорочену. За першою з них повністю відображені всі процесуальні дії змагального процесу, за винятком тих дій, що є несумісними з неявкою, тобто для здійснення яких необхідне волевиявлення особи, яка не з'явилася. У другій моделі заочного розгляду справи діяльність суду зводиться до співвідношення позовних вимог з наданими письмовими та усними матеріалами, при цьому не передбачено вжиття заходів до перевірки наданих доказів. Зрозуміло, що суд може визначитися щодо загального чи заочного розгляду справи безпосередньо у судовому засіданні, тобто у стадії судового розгляду справи. Після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі, суд в порядку ст.127 ЦПК України направляє відповідачеві її копію, в якій поряд з іншими реквізитами міститься пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються. Крім того, з цією метою відповідачу одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі надсилається і копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу. Попереднє судове засідання має бути проведене протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі, причому проводиться воно суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Суд в порядку попереднього судового засідання: 1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову; 2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; 3) визначає факти, що необхідно встановити для вирішення спору, а також які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню; 4) з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання; 5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів; 6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів; 7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову; 8} вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду; 9) визначає час і місце судового розгляду. Отже, суд не обмежений у виборі процесуальних дій, які він вправі вчинити в порядку попереднього судового засідання. З переліку процесуальних дій випливає, що участь сторін у попередньому судовому засіданні є обов'язковою. У статті 130 ЦПК України закладені спеціальні правила, що стосуються неявки сторін до попереднього судового засідання. Так, за заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними. У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з'ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно. Суттєвою новелою ЦПК України, що матиме значення для заочного провадження, є можливість визнання відповідачем фактів, які повинні доказуватися позивачем, саме на стадії попереднього судового засідання. У такому разі визнані відповідачем факти за ст.61 ЦПК України не підлягають доказуванню. При відкритті судового засідання особливості заочного провадження можуть застосовуватися, коли секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з'явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі. При перевірці явки осіб, які беруть участь у справі, суд з'ясовує як факт явки, так і наявність відомостей щодо причин неявки, чи є у справі відмітка про направлення повістки відповідачеві, розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення, кому була вручена повістка тощо. Якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (ч.4 ст.169 ЦПК України). З такої редакції ч.4 ст.169 ЦПК України випливає, що заочне рішення постановляється лише як альтернатива звичайному судовому рішенню, що ухвалюється після розгляду справи за загальними правилами судочинства. Причому в даному випадку це питання буде вирішуватися на розсуд суду, оскільки ухвалення звичайного судового рішення при розгляді цивільної справи без участі відповідача, що не з'явився до судового засідання без поважних причин, але був повідомлений належним чином про час та місце 50 судового засідання, не потребує згоди позивача. Однак звичайне рішення буде винесене й у випадку, коли позивач заперечуватиме проти ухвалення заочного рішення. Обов'язковою умовою в усіх випадках є належне повідомлення відповідача про час та місце судового розгляду. Вбачається, що така позиція законодавця є правильною з огляду на те, що при цьому зберігається певний баланс сил сторін у цивільному процесі: позивач не позбавляється своїх розпорядчих прав, а відповідач є обізнаним з пред'явленими до нього додатковими (зміненими) позовними вимогами, тобто його право на судовий захист не порушується. З іншого боку, суд задовольняє позов лише тоді, коли заявлені позивачем позовні вимоги доведені. У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях. Розглядаючи питання щодо заочного розгляду справи, слід звернути увагу на той момент, що в ЦПК України відсутня норма, яка регламентувала б процесуальний порядок заочного розгляду справи. Новий ЦПК України істотно відрізняється від ЦПК України 1963 р. саме розширенням засад змагальності, зокрема звуженням повноважень суду та збільшенням самостійності у розпорядженні процесуальними правами сторін та осіб, які беруть участь у справі. Фактично це означає, що суд не вправі за своєю ініціативою вчиняти будь-які процесуальні дії, що безпосередньо впливатимуть на подальший розгляд справи. Зокрема, суд лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про: 1) витребування доказів; 2) виклик свідків; 3) проведення експертизи; 4) залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу; 5) судові доручення щодо збирання доказів; 6) вжиття заходів забезпечення позову. Суд не вправі пропонувати сторонам подати нові або додаткові докази. Позивач, зі свого боку, у заочному розгляді справи, вправі використовувати усі процесуальні засоби з метою збору доказів, що належать йому згідно зі статтями 27, 31 ЦПК України, тобто заявити клопотання про виклик свідків, залучення до справи третіх осіб, про витребування письмових та речових доказів, призначення експертизи. Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, згідно з положеннями ст.176 ЦПК України. Далі досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки