Особливості прийняття та звільнення з роботи державних службовців

Виходячи із положень Конституції України, усі громадяни мають рівні можливості для реалізації своїх прав і свобод [1, ст.21, 24, 38, 43]. Тому, ніхто не може бути обмеженим в трудових правах і свободах незалежно від статі, політичних, релігійних чи інших переконань, соціального походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками тощо, у тому числі й від

посадового становища.

Щодо такої сфери трудової діяльності як державна служба, то Конституція наголошує на рівному праві доступу до неї, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Державні службовці, як і мільйони інших громадян працездатного віку, застосовують свою природну здібність до праці. Тільки і всього, що вони «працюють в державних органах та їх апараті» і мають «статус державного службовця». Тому Закон України «Про державну службу» розкриває гарантії реалізації права на державну службу, яке закріплено в Конституції України. Громадяни України мають право на державну службу незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання [1, 38]. Такі ж гарантії реалізації права на працю закріплені в ст. 51 КЗпП, а також ст. 2' КЗпП, яка забезпечує рівність прав громадян України. Право на державну службу громадяни можуть реалізувати, якщо мають відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Не можуть бути прийняті на державну службу особи, що визнані судом недієздатними; які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку; які відповідно до закону позбавлені права обіймати посади в органах державної влади та їх апараті або органах місцевого самоврядування протягом установленого терміну; які в разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, що є близькими родичами чи свояками. Інші обмеження, повязані із прийняттям і проходженням служби в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, встановлюються виключно законами України. До обмежувальних заходів можна віднести, наприклад, неподання декларації про доходи. Вимоги, що стосуються освіти і професійної підготовки, володіння державною мовою в обсягах, достатніх для виконання службових обов’язків, не належать до обмежувальних, оскільки держава забезпечує необхідні можливості всім громадянам щодо здобуття освіти, необхідного рівня професійної підготовки, освоєння державної мови [1, 38].

Особливості прийняття на державну службу передбачено Законом України „Про державну службу”, де зазначено можливість прийняття на конкурсній основі, за призначенням, на підставі зарахування та виборів. Припинення державно-службових відносин є загальні та спеціальні.

Питання використання праці, а саме вступ на державну службу, випробування при прийнятті, визначення обсягу обов'язків (службових повноважень), просування по службі, тривалість робочого часу, відпусток, відсторонення від роботи, застосування дисциплінарних стягнень, оплата праці, заохочення за сумлінну працю, звільнення з державної служби регулюються нормами законодавства про працю [2, ст.4-7, 10-12,14-16, 18, 20-22, 25].

До кандидата на зайняття вакантної посади висуваються відповідні вимоги. Згідно з чинним законодавством в Україні конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі Довідника типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад держслужбовців і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Наступним етапом є набір кандидатів, що полягає у створенні необхідного резерву кандидатів на всі посади та робочі місця, який проводиться із внутрішніх і зовнішніх джерел.

Найбільш розповсюдженими методами відбору конкретного кандидата на вакантну посаду є випробування, тестування, співбесіда, інтерв'ю. За їх допомогою керівник організації отримує певне уявлення про можливості конкретного претендента, однак вони не можуть дати відповіді на важливе питання: чи буде новий працівник повністю реалізовувати свої знання й можливості у конкретній діяльності? Позитивна відповідь на це запитання залежить від побудови та функціонування ефективної мотиваційної системи в конкретному органі управління.

Професійні, моральні, психофізіологічні якості претендентів вивчаються у певній послідовності за встановленими правилами, що дає змогу відібрати на конкретні посади найкращих. Конкурс також є основним засобом реалізації громадянами конституційного права на доступ до державної служби. Конкурсний відбір на заміщення вакантних посад державних службовців широко використовується на державній службі, зокрема при прийнятті на державну службу на посади третьої-сьомої категорій, крім випадків, коли законами України встановлено інший порядок заміщення вакантних посад. Процедура проведення конкурсу в Україні регламентована Порядком проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, затвердженим постановою КМУ від 15 лютого 2002 року № 169. Рішення про проведення конкурсу й визначення його умов приймає керівник органу, в якому він оголошується.

Особи, які бажають взяти участь у конкурсі, подають до конкурсної комісії заяву про участь у конкурсі, до якої додаються особова картка з

відповідними додатками, автобіографія, копії документів про освіту, копію першої та другої сторінок паспорта громадянина України, засвідчену кадровою службою, дві фотокартки. Крім того, кандидати можуть подавати додаткову інформацію стосовно своєї освіти досвіду роботи, професійного рівня й репутації (копії документів про підвищення кваліфікації, присудження

наукового ступеня, присвоєння вченого звання, характеристики, рекомендації, наукові публікації тощо), але при цьому забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачено законодавством України. Для зайняття посади державного службовця введено декларування доходів особи, яка претендує на посаду, а особам, що претендують на зайняття посад першої та другої категорії необхідно подати окрім декларації щодо доходів, відомості про нерухоме цінне майно, вклади у банках і цінні папери, що належать їм та членам їхніх сімей [5, 25]. Зазначені відомості подаються щорічно й особами, що вже зараховані на державну службу.

Переможець конкурсу призначається на державну посаду наказом керівника установи. Особа, яку прийнято на державну службу, набуває статусу державного службовця й суб'єкта державно-службових відносин. Особливість цих відносин полягає в тому, що вони складаються між державою в особі її

органів і державним службовцем. Ці відносини юридично закріплюють вступ громадянина на державну службу, що є підставою для виконання ним службових обов'язків на визначеній посаді, та виникнення його обов'язків

перед державою, а також службових і особистих прав.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1995 року № 694 встановлено, що без конкурсного відбору можуть прийматися:

а) державні службовці на посади: керівників, які згідно із законодавством обираються або затверджуються колегіальним органом; керівників, які призначаються міністрами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади за погодженням із керівниками місцевих органів виконавчої влади; спеціалістів при переміщенні їх у межах одного державного органу на рівнозначну або нижчу посаду з дотриманням вимог законодавства про працю;

б) державні службовці, які перебували на відповідних посадах у державних та виконавчих органах рад у тому числі в тих, що ліквідуються, до новостворених органів виконавчої влади і місцевого самоврядування;

в) випускники Української Академії державного управління при Президентові України та її регіональних інститутів у державні органи, які направляли їх на навчання;

г) особи, які навчалися на умовах державного контракту, у разі працевлаштування їх у державному органі, де вони працювали або були зараховані до кадрового резерву.

Після проходження всіх обов'язкових процедур та призначення державного службовця на відповідну посаду розпочинається процес так званої організаційної соціалізації, або, іншими словами, введення на посаду держслужбовця. Це дуже відповідальний момент як для нового державного

службовця, так і для організації.

Наступний етап інтеграції відбувається безпосередньо на робочому місці і називається інструктажем.

У деяких установах і організаціях службовці повинні пройти випробувальний термін, перш ніж стати штатними працівниками. В Україні стаття 18 Закону України «Про державну службу» передбачає, що при прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести місяців.

Згідно зі статтею 19 Закону з метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей особи, яка претендує на посаду державного службовця, може проводитися стажування у відповідному державному органі.

Вирішення питання про зарахування на державну службу, просування по ній службовців, стимулювання їх праці пов'язане з відношеннями як першої, так і другої групи. З цією метою законодавець встановлює як порядок прийняття та проходження державної служби, так і етику поведінки службовця, вводить категорії посад службовців і ранги, які їм присвоюються.

Посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу і характеру компетенції на конкретній посаді, ролі та місця посади в структурі державного органу. Законом про державну службу встановлено сім категорій посад державних службовців, яким відповідають 15 рангів. При прийнятті на державну службу працівникові присвоюється ранг у межах конкретної категорії посад відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посади державний службовець має успішно відпрацювати на ній два роки. Черговий ранг у межах категорії посад може бути присвоєний достроково за виконання особливо відповідальних завдань. За сумлінну працю державному службовцю може бути присвоєно ранг за межами відповідної категорії посад.

Позбавлення рангу допускається лише за вироком суду.

Однією із суттєвих гарантій права на працю є встановлений законом обмежений перелік підстав звільнення працівників з ініціативи роботодавця. Припинення трудових правовідносин з державними службовцями має деякі особливості. Державна служба України не передбачає особливих гарантій довічної зайнятості. Припинення названих правовідносин відбувається у порядку звільнення зі служби і шляхом відставки державного службовця.

Для зазначених службовців встановлені спеціальні додаткові підстави звільнення з державної служби, що обумовлено їх особливим правовим статусом. У ст. 30 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу» вказано, що крім загальних підстав, передбачених КЗпП, така служба припиняється також у разі виникнення обставин, встановлених цією

статтею. Закон не передбачає спеціальних правил, що визначають порядок звільнення даних службовців, тому воно повинно проводитися у порядку, встановленому КЗпП.

Службовець має право припинити дані відносини у будь-який час за власним бажанням і якщо службовець побажає звільнитися, то інша сторона трудових відносин повинна задовольнити бажання незалежно від своєї згоди на це.

Державні службовці можуть бути звільнені з посади на підставі п. 2 ст. 40 КЗпП, якщо не відповідають займаній посаді в результаті недостатньої кваліфікації (наприклад, у разі негативних наслідків атестації). Висновок атестаційної комісії про кваліфікацію працівника є одним з доказів відповідності займаній посаді. Він підлягає перевірці та оцінці судом у випадку спору в сукупності з іншими доказами. Тому суд може і не погодитися з даною оцінкою, якщо інші достовірні докази про роботу працівників підтверджують помилковість висновків атестаційної комісії. З моєї точки зору, немає необхідності виділяти звільнення за результатами атестації в самостійну підставу припинення трудового договору з працівником, і в тому числі з державним службовцем тому, що ділові й особисті властивості працівника нерозривно пов'язані з його професійним рівнем.

При припиненні трудових правовідносин за спеціальними підставами керівники державних органів не мають права приймати рішення за власним розсудом щодо службовців, які підлягають звільненню. Вони зобов'язані його звільнити, якщо виникли для цього підстави, що спричинили втрату права на державну службу.

Припинення державної служби на підставі Закону повинно проводитися без згоди профспілкового органу, який не відіграє значної ролі у виконанні захисної функції.

Названа служба припиняється у разі порушення умов реалізації права на неї (ст. 4 Закону). Зі змісту цієї статті можна зробити висновок, що підставами для припинення служби є:

а) відсутність або втрата громадянства України;

б) порушення вимог про проведення конкурсу при прийнятті на роботу чи порядку його проведення;

в) порушення інших процедур прийняття на державну службу, встановлених Кабінетом Міністрів України;

г) порушення вимог щодо відповідної освіти і професійної-підготовки.

Підставою для припинення державної служби є досягнення службовцем граничного віку. Загальні підстави розірвання трудового договору (ст. 40 КЗпП) не передбачають звільнення у зв'язку з досягненням пенсійного віку Зазначена служба припиняється у разі виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на ній службовця.

Цими обставинами є:

а) недієздатність, визнана у встановленому порядку;

б) судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

в) безпосередня підпорядкованість або підлеглість особам, які є їх близькими родичами чи свояками. Це правило не поширюється на державних службовців патронатної служби. На такі посади можуть прийматися родичі, свояки, друзі тощо [21, 86].

Відставка - особлива форма припинення трудових відносин. Вона здійснюється у порядку, встановленому ст. 31 Закону України „Про державну службу”. Відставка як підстава припинення відносин - це двосторонній юридичний акт, що полягає в задоволенні відповідним державним органом або посадовою особою заяви службовця, котрий обіймає посаду першої чи другої категорії, про намір скласти з себе посадові повноваження у зв'язку з визначеними для цього законодавством обставинами, не пов'язаними з винною поведінкою заявляючого про відставку.

Підставами для відставки державного службовця є:

- принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;

- примушування державного службовця до виконання рішення органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям, обєднанням громадян або громадянинові;

- стан здоровя, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

Слід мати на увазі, що відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду.

У разі відмови у відставці службовець має право на звільнення в порядку, передбаченому КЗпП.

На мою думку, будь-яке порушення службовцем своїх обов'язків не повинно бути підставою для його звільнення. Тільки чітко кваліфіковані у законодавстві дисциплінарні проступки мають визнаватися підставами для звільнення. Законодавча регламентація припинення трудових відносин на державній службі повинна відповідати принципам правового регулювання найманої праці, спрямованим на соціальну захищеність працівника, на стабільність зайнятості та захист від сваволі роботодавця.

Перебуваючи на службі, державні службовці підпадають під спеціальний правовий режим, який відрізняється від загальних норм права.