Засоби правового регулювання

Право можна оцінювати і як засіб (інструмент) для вирішення практично значимих задач суспільства, для задоволення інтересів людей. Даний підхід у юридичній науці називають інструментальним, у рамках якого і досліджуються правові засоби.

У розвитих правових системах, при досить високому ступені інституціоналізації правових явищ, той чи інший правовий засіб, причому це може бути той самий правовий засіб, виступає в різному виді в залежності від рівня, на якому розглядається юридичний інструментарій.

три таких рівні:

- по-перше, рівень первинних правових засобів – елементів механізму правового регулювання в цілому і його найважливіших підрозділах; це насамперед, юридичні норми, а також суб'єктивні юридичні права і юридичні обов'язки; отут правовий засіб є, по суті, шляхом, загальним напрямком у вирішенні життєвої проблеми;

- по-друге, рівень сформованих правових форм, нормативно виражених звичайно у виді інститутів – окремих утворень, юридичних чи режимів комплексів взаємозалежних правових утворень і режимів, що представляють собою юридично діючі форми рішення життєвих проблем (наприклад, договір як спосіб організації робіт і оплати їхніх результатів);

- по-третє, операційний рівень – конкретні юридичні засоби, що знаходяться безпосередньо в оперативному розпорядженні тих чи інших суб'єктів, наприклад, договір громадянина, що здобуває будинок, який пустує, із сільськогосподарським підприємством на вирощування і продаж сільськогосподарської продукції, договір, що у даному випадку є способом організації, взаємин між громадянами, що проживають у містах чи селищах міського типу, і сільськогосподарськими підприємствами.

Тепер про таку рису правових засобів, як можливість їхнього використання суб'єктами. Вона характеризує глибоку взаємодію правових засобів із соціальною діяльністю.

У цій взаємодії – дві площини. Одна з них очевидна – діяльність по використанню правових засобів у практичному житті.

Іншими словами, хоча правові засоби є явища субстанціональні, у них, у самому їхньому бутті присутній момент, що виражає перспективу використання, - можливості того, що відомі суб'єкти „візьмуть їх у руки” і доможуться з їх допомогою потрібного, очікуваного результату. З розглянутої точки зору питання використання правових засобів є вирішальною частиною юридичної практики – і в той же час важливим і перспективним напрямком розвитку юридичної науки.

У взаємодії соціальної діяльності і правових засобів є й інша, не менш значима площина. Причому тут мова йде не про такий своєрідний різновид соціальної діяльності, яку можна назвати правовий (саме той характер має використання правових засобів), а про соціальну діяльність у самому точному і строгому змісті – про діяльність, у якій реалізуються соціальне життя незалежно від форм її існування й опосередкування.

Соціальна діяльність у зазначеному глибокому змісті при переході людства на стадію цивілізації є необхідною і найближчою основою правових засобів, багато в чому визначальними є і їхнє існування, і їхні особливості, їхній розвиток.

Взаємодіючи із суб'єктивною стороною життя суспільства, відзначені елементи і риси діяльності як соціального явища одержують вираження в правах і обов'язках (заборонах).

Права й обов'язки зв'язані з державною владою, її апаратом, здобувають обов'язковий характер, стають юридичними правами й обов'язками й у цій якості виступають як необхідні і первинні правові засоби. Саме з юридичних прав і обов'язків починається формування правового інструментарію, усієї системи правових засобів.

Тепер розглянемо такий показник правових засобів, як наявність у них соціальної сили.

Визначені правові форми тому і відокремлюються в стійкі інституційні утворення, тому і використовуються суб'єктами, що мають соціальну силу. У них, отже, закладені такі можливості, такий потенціал, що дозволяють справитися з труднощами, перебороти перешкоди, забезпечити рішення назрілого життєвого питання. Треба звернути увагу лише на те, що в юридичному інструментарії закладена не взагалі соціальна сила, а правова сила, що реалізує свого роду юридичну енергію.

Підсумовуючи сказане, можна виділити такі ознаки правових засобів:

1) виражають собою юридичні способи забезпечення інтересів суб'єктів права;

2) сполучаючись певним чином, вони виступають основними «працюючими частинами» дії права, правового регулювання, правових режимів;

3) мають юридичну чинність і підтримуються державою.

Таким чином, правові засоби – це об’єктовні субстанціональні правові явища, що володіють фіксованими властивостями, що дозволяють реалізувати потенціал права, його силу.

У залежності від галузевої приналежності правові засоби можуть бути конституційними, цивільними, адміністративними і т.п.; у залежності від характеру – матеріальними і процесуальними; у залежності від функціональної ролі – регулятивними й охоронними; у залежності від інформаційно-психологічної спрямованості (чиїм інтересам віддається перевага) – стимулюючими (заохочення, пільги, дозволи) і обмежуючими (покарання, заборони, обов'язки).

5. ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ. ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ

Розвиток законодавства в сфері пожежної безпеки та формування самого законодавства пов'язують із визнанням закону як головного акта в правовому регулюванні, зміною функцій держави, системи й функцій органів виконавчої влади всіх рівнів. Однак, зміни в правовому регулюванні в цій сфері діяльності здійснюються повільно, в окремих випадках неузгоджено. Недостатньою є і реалізація прийнятих нормативно-правових актів.

У цілому равове регулювання забезпечення ринкової економіки здійснюють у декількох напрямах. З одного боку, воно включає розроблення та реалізацію системи заходів програмного керівництва, прогнозування, структурної перебудови народного господарства, державну підтримку економічного й науково-технічного потенціалу, а з іншого, — створення правової та економічної основи соціально орієнтованого функціонування органів та підрозділів ПБ, підприємств, господарських об'єднань, інших організаційно-господарських структур.

Конституція України створила базу для подальшого розвитку відносин у зрівнявши всіх суб'єктів права власності перед законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки.

Основною правовою формою реалізації державної політики в різних сферах є затверджені Верховною Радою України загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Головною тенденцією розвитку законодавства стає комплексний характер регулювання суспільних відносин.

Програми мають за мету створення господарсько-управлінського механізму, гнучких організаційних структур управління.

КУпАП, Закони України передбачають збереження регулятивної ролі держави, розвиток і посилення контрольно-наглядових функцій держави. Актуальною залишається проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління, узгодженості в діях органів управління.

Важливими в системі правових приписів, що регулюють економічні відносини, є акти Президента України. Актами Президента України затверджують положення про відповідні органи управління та вирішують інші важливі питання.

Проблеми розвитку перебувають у центрі уваги Кабінету Міністрів України. Свідченням цього є нормативно-правові акти Кабінету Міністрів Питання забезпечення безпеки перебувають у полі зору міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що тією чи іншою мірою мають відношення до забезпечення безпеки, обласних і районних місцевих державних адміністрацій. Їх також розв'язують на рівні державних підприємств, їх асоціацій (об'єднань, комплексів).

Органи місцевого самоврядування також здійснюють відповідні функції Вони затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і ліквідовують комунальні підприємства, організації, здійснюють контроль за їх діяльністю.

Говорячи про специфіку правового регулювання управлінських відносин, слід враховувати, що в важливе теоретичне й практичне значення дістає з’ясування місця та ролі права в управлінні як державному, так і суспільному в цілому (оскільки перше є лише різновидом другого).

Варто зауважити, що ця проблема безпосередньо пов’язана з потребами сучасної державно-правової практики. Адже право взагалі не усвідомлюється як об’єктивно детерміноване явище, а оцінюється спрощено — лише як прояв сьогоденної волі законодавця, інших державних інститутів. Інколи забувають, що, з одного боку — джерелом, а з другого — наслідком правових актів завжди є суспільні відносини, їх певний стан, міра розвиненості та впорядкованості. Натомість закони, інші акти законодавства інколи сприймаються як суто формальні документи, як допоміжні засоби управління, що в будь-який час можуть змінюватись або взагалі припиняти дію. Саме таке ставлення призводить, зокрема до зниження відповідальності службовці державного апарату, поширення неповаги до законності та правопорядку