Поняття законності, правопорядку, суспільного порядку та дисципліни

Законність — це режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма орга­нами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Законність — це суспільно-політичний режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативних актів всіма суб’єктами суспільних відносин як у сфері правотворчості, так і в сфері реалізації правових норм; режим, яким забезпечується послідовна боротьба з правопорушеннями і свавіллям, всебічна охорона прав та інтересів особи, суспільства і держави.

Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов'язку) виконувати норми права. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає пра­вові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб'єктами суспільних відносин.

Однак однієї вимоги виконання права для характеристики за­конності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це до­держання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утворення­ми, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійсню­вати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здій­снювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснен­ня таких дій; якщо закон (норма права) надає суб'єктам суспіль­них відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, за­конність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин нормі права (закону). Вона є певною мірою синонімом правомірної поведінки.

Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення — додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність — явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності.

В умовах демократичної правової держави законність перед­бачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «за­конність» повинна відображати не тільки процес виконання, додержання правових законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості.

На видання правових за змістом та формою законів і на їх су­воре дотримання, неухильне виконання суб'єктами суспільних відносин спрямовує принцип законності. Зміст принципу законності становить система більш конкрет­них вимог: загальності законності, що означає обов'язковість за­конів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства пра­ва і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об'єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; неза­лежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо.

Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Принципи законності — це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти — законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам — законам і підзаконним актам.

Відносно громадян діє принцип: «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом «дозволено лише те, що прямо визначено законом».

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може застосовуватись той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності — досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

— спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

— загальнодозвільного — поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

— додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке грунтується на верховенстві закону і додержанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

7. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й виконуються, впроваджуються в життя.

8. Забезпечення прав людини і громадянина. Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України і деталізуються у поточному законодавстві. Реалізація цих законів забезпечує права людини у всіх сферах її життєдіяльності.

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відображають її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги законності пов'язані з окремими видами діяльності певних суб'єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Вимоги законності в правотворчості:

1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;

2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду — указам президента);

3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з додержанням певної процедури;

4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні строки (наприклад, закон про бюджет на відповідний рік);

5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін.

Правопорядок — це стан упорядкованості, урегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності.

Правопорядок — це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Стаття 19 Консти­туції України передбачає, що «правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути приму­шений робити те, що не передбачено законодавством».

Правопорядку притаманна низка ознак, рис, які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадсько­го порядку тощо.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здійснення суб'єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу;

11) правовий порядок виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми, правовими засобами стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої;

12) правопорядок є правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб'єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв'язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури регулювання. Норми права містять проект упорядкованості, організованості взаємовідносин суб'єктів права в тій чи іншій сфері правової
регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, і який хоче бачити суспільство і держава;

13) правопорядок постає як підсумок (результат) правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог законності;

14) правопорядок має вольовий характер, бо фактичний правовий стан упорядкованості і організованості суспільних відносин складається не поза волею, а по волі учасників правопорядку.
Без вольових правомірних дій суб'єктів суспільних відносин пра­вопорядок не може ні виникнути, ні функціонувати. В цьому аспекті його основою є правові відносини, що являють собою
юридичний вираз відповідних суспільних відносин;

15) правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем: суспільно-правовим — оскільки норма права генетично пов'язана із життям суспільства, є, по суті, його породженням; державно-правовим — оскільки держава як публічна політична організація визнає і захищає вироблені суспільством норми права. Правопо­рядок об'єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми, їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і відносини по організації та функціонуванню державної влади (сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в йо­го рамках; з другого — держава є умовою правопорядку, оскільки це владна політична організація, яка здатна охороняти (захищати)
правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною ознакою правопорядку.

Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечен­ня нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті.

Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст.

Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти — численні учасники з їх різним функціональним навантаженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприєм­ства, організації, посадові особи; органи місцевого самовряду­вання; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; гро­мадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі вони повинні бути визнані державою су­б'єктами права.

Другим структурним елементом правопорядку є акти ре­алізації вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяль­ність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є ре­альними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії укріплюють правопорядок, а неправомірні (незаконні) — його руй­нують.

Конституювання правопорядку здійснюється у двох напря­мах: додержанні і виконанні вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізації здійснення і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціаль­ними утвореннями.

Третім структурним елементом правопорядку є правові відно­сини. Правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначаль­ною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод.

Правопорядок поділяється на такі окремі види.

1. За територіальною сферою поширення, або за масштаб­ністю, можна виділити:

- правопорядок у межах держави (країни) в цілому;

- в межах внутрішньодержавних утворень (суб'єктів федерації, автономних державних утворень), адміністративно-територіальних одиниць — міст, районів, областей та ін.

2. Залежно від впливу права, його структурних частин на про­цес формування правопорядку:

- загальний — вини­кає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обсягом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком за територіальною ознакою;

- галузевий — складається на підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий, цивільно-процесуальний та ін.);

- спеціальний, або інституційний — вини­кає на підставі реалізації окремих інститутів права.

3. Залежно від ступеня складності:

а) ускладнений або розгалужений — має місце при детальній регламентації порядку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-процесуальній, господарсько-процесуальній та ін.);

б) простий або спрощений — має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інсти­тутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.

4. За ступенем правової оформленості:

- порядок, який виникає на підставі реалізації приписів, безпосередньо виданих (установлених) органами державної влади;

- порядок, який виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін.

Співвідношення між поняттями «право», «законність» і «пра­вопорядок» характеризується наявністю між ними складних і ба­гатоманітних зв'язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого.

Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі:

- єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини;

- належність до загальнолюдських цінностей;

- спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію прин­ципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу;

- здатність бути правовою основою і водно­час засобом функціонування державної влади і демократії, забез­печувати посилення державності;

- бути гарантом розбудови пра­вової держави, формування громадянського суспільства тощо.

Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумов­люються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання.

1) залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні су­спільних відносин:

- право як об'єктивне явище являє собою систему норм і принципів, у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності суб'єктів суспільних відносин;

- законність — це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб'єктів суспільних відносин;

- правопорядок — фактичний стан суспільного і державного життя суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про взаємозв'язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом правової впорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.

2) залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища:

- для права таким джерелом є су­спільні відносини — матеріальна сила, яка його породжує, а формою — закон або інший правовий акт, встановлений державою;

- для законності джерелом є правомірна поведінка суб'єктів су­спільних відносин;

- правопорядок свою генезу знаходить як у праві, так і в законності, що є основою його формування і розвитку як державно-правового явища.

3) за етапами забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави:

- право, закріплюючи суспільні відносини, інтереси і волю, надає їм правової форми;

- за­конність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.

4) за обсягом свого суб'єктивного складу:

- суб'єктами права є кожна людина — як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб'єктивний склад правопорядку.

- суб'єктивний же склад законності включає тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться правопорядок.

5) за рівнями правової матерії:

- право — це початок її існування;

- законність — це рух;

- правопорядок — кінцевий результат.

Іншими словами, право — це сфера дії норм і принципів; законність — це реаліза­ція норм права; правопорядок — це реалізоване право, втілення його приписів у життя на підставі вимог законності.

6) за функціональним навантаженням:

- головна функція права полягає у створенні основи правопорядку;

- головна функція закон­ності — у його встановленні та підтримці,

- функція правопоряд­ку — в тому, щоб бути показником ступеня досягнення поставле­них цілей.

У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб'єктів соціального спілкування.

Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує суспільного порядку — стану упорядкова­ності, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних прин­ципів і норм, які об'єктивно склалися на певному етапі розвит­ку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпе­чення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охо­рони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захист всіх верств суспільства; гарантування якісних соціаль­но-економічних умов життя соціуму.

Суспільний порядок — це форма зміцнення та охорони ос­нов суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім'ї, суспільства в цілому, державності.

Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об'єктивно покликаний протистояти факто­рам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного по­рядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпе­ку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспіль­ства — соціальними групами, класами, націями, етносами тощо.

Суспільний порядок складається внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різно­манітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм та прин­ципів є неспівпадання їх між собою як за змістом, так і за спосо­бами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо.

У системі суспільного порядку особливе місце посідає право­порядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об'єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних заса­дах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку.

Суспільний порядок і правопорядок характеризуються низ­кою спільних рис:

- вони є суспільними явищами;

- виника­ють фактично як результат реалізації соціальних норм;

- мають во­льовий та нормативний характер і т. ін.

Водночас вони різняться між собою

а) за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин:

- суспільний порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм — традицій, моралі, права, звичаїв тощо;

- правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспіль­них відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок;

б) за часом свого виникнення:

- суспільний порядок складався ще в період первіснообщинного ладу;

- правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державою, законністю;

в) за­лежно від різних способів їх забезпечення:

- суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом,

- правопорядок — поряд з організаційними, виховними заходами — ще й силою державного примусу.

Суспільний порядок і правопорядок перебувають у взаємо­зв'язку, впливають один на одного. Як складова частина гро­мадського порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості право­вої регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації правових норм. У свою чергу загальний стан суспільного поряд­ку, його атмосфера впливає на процес виконання правових норм, а отже, і на функціонування правопорядку. Подеколи держава бере на себе обов'язок гарантувати примусовою силою додер­жання суспільного порядку. З цією метою в адміністративному і кримінальному законодавстві поняття «громадський порядок» використовується у вузькому розумінні — як система відносин, що складаються у громадських місцях на основі всієї системи соціальних норм. Йдеться про охорону особистості і прав грома­дян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в гро­мадських місцях — вулицях, зонах відпочинку, транспорті, культурних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку в цьому разі встановлюється юридична відповідальність. Так, ст. 295 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують гро­мадському порядку; ст. 296 Кримінального кодексу України пе­редбачає кримінальну відповідальність за хуліганство — дії, які грубо порушують громадський порядок.