Політична культура

Поняття політичної культури зараз стійко увійшло в склад ключових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності ситуацій,що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології. Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних ситуаціях.

Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань нравів, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політична культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо в кінці XIX – початку XX ст. дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі, і вченими Росії: В.І.Гер’є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.

В 50-і роки нашого сторіччя в західній політології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст, процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннiсно зумовлених зв'язків між владою і суспільством, виявлення залежності між процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у розробку теорії політичної культури внесли Г.Алмонд і С.Верба, С.Липсет, М.Дюверже, У.Розенбаум, М.Кроз’є.

Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г.Алмондом і С. Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою вони розуміють:«... iнтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.

Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної свідомості. Прибічники, так званої всеосяжної інтерпретації, включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб'єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи, що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми поведінки громадян і груп.

Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.

Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були ускладнені.

Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів.

Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті.

Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов'язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства – інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведiнку різноманітних груп і шарів населення.

Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, яких необхiдно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання, покарання, або очiкування благ.

І третій тип – «партицiпаторна політична культура», або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.

Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний, провiнцiалiстсько-партицiпаторний.

Перший змішаний тип характерний для переходу від провiнцiалiзму до централізованої влади, характеризується лояльнiстю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі появу активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і політичну пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн,що розвиваються на етапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у збереженні спадкоємностi в розвитку.

Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильнiсть до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, рацiоналiзм в прийнятті політичних рішень, терпимiсть (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремiстськi сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легiтимностi політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучостi конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильнiстю до демократичних засобiв їхнього розв’язування.

Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспільного розвитку, вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, представницьку та політичну культуру високої громадянськості.

Польський полiтолог Є.Вятр запропонував інший критерій – характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є.Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожня громадянському типу Г.Алмонда і С.Верби).

Ми розглянули приклади створення універсальних типологiй. Актуально. бачиться побудова і аналіз типологiй політичної культури окремих країн, виділення субкультур. Під субкультурою. в політиці розуміють сукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє замкнену субкультуру. Її особливостi зумовлені відмінностями в станi суспільних груп в економічній і соціальній структурі суспільства, відмінностями за етнічним, релігійним, освiтнім, статевовiковим та іншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними субкультурами впливає на політичну стабільність країни.

Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона – найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативнiсть включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Комунiкативна функція в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємнiсть в суспільному розвитку.

Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiя політичного процесу в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.

Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналiзму. Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим вищим державним інтересам, розцiнювання ii як гвинтика у величезному соціальному механізмовi, виступали її характерними ознаками. В цьому характері політичної культури відбилася і своєрiднiсть геополiтичного положення нашої країни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і Азiї. На відміну від захiдноєвропейської культури, яка проникнена духом iндивiдуалiзму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити такі риси як: персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих, позаопосередкованих політичними інститутами, контактів з масами.

В Росії неодноразово вживалися спроби політичної модернізації, однак вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її розвиток був перерваний у жовтнi 1917 р. Історичні традиції були підкрiпленi жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три ґенерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення, прихильнiсть силовим засобам розв’язування конфліктів.

В більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які полягають на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна відмова від тоталітарного минулого, прихильнiсть до демократичного вибору, однак полiтико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очiкувань та реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного образу життя до сучасного не пiдкрiплюється зростанням добробуту. Атмосфера дезорiєнтацiї, невпевненостi в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичних атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов, втратою «історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження власністю. Реформи асоцiюються з погіршенням власного матеріального положення. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки. Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до збiднення більшої частини населення. Бiднiсть – категорія не тільки економічна, але і полiтико-культурна. Соціокультурна поляризацiя зосереджує конфлікт на двох протилежних позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтацiї засобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.

У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус в відношенні прихильностi до демократичного реформування.

Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу, стримує процес полiтико-культурних змін. Політичної стабiлiзацiї сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собі ідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального реформування необхідно визначення кордонів, вихід за якi неприпустимий. Вiдправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі робітничих рук, iнтелектуальних здiбностях.

Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцiй центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може стати базою для полiтико-культурних змін.

.