Задоволення від повільного часу. Є лиш одна річ, гірша за брак часу

Є лиш одна річ, гірша за брак часу. Це коли немає браку часу. (Т.Г.Е., вибачаючись перед Оскаром Вайлдом)

Пан Фігаро був перукарем у далекому місті. Він любив свою роботу і своїх друзів, грав на музичних інструментах, доглядав стару матір і щодня навідував хронічно хвору жінку. Але часто він відчував внутрішню порожнечу і був сумним. Одного дня до нього завітав чоловік, який запропонував йому рецепт кращого життя. Чоловік, з ніг до голови одягнений у сіре, з невеличкою сірою сигарою, представляв Ощадний Банк Часу. Він показав Фіґаро, як той може заощадити час, щоби стати щасливішою людиною. Віддай матір у заклад для престарілих, перестань навідувати оту нікому не потрібну каліку, не гай дорогоцінного часу на балачки з клієнтами — тоді ти подвоїш свої обороти, — а «передовсім, не розтрачуй стільки дорогоцінного часу на співи, читання й приятелювання зі своїми так званими друзями».

Фіґаро послухався поради. Він став мовчазним і діяльним. А проте: «Скільки б часу він не заощаджував, у нього ніколи його не було; якимось загадковим чином той просто зникав. (...) Не встигав він озирнутися, як минав ще один тиждень, і ще один місяць, і ще один рік, і ще один, і ще».

Перукар був не єдиною жертвою сірих функціонерів з Ощадного Банку Часу. Схоже було, що все місто відкрило у них рахунки. Гасла типу «Візьми більше від життя — заощаджуй час!» з'явилися на стінах, а таблички, розміщені на фабриках і в установах, могли звучати: «Час дорогоцінний — не марнуй його!», або навіть: «Час — це гроші, заощаджуй його!»

Я не стану переповідати, чим усе скінчилося; замість цього читач може відкласти якогось дня свої справи й прочитати невеличкий роман Міхаеля Енде «Момо». Це буде добре проведений час; я можу це обіцяти.

Найочевидніше заперечення моїх міркувань поки що виглядає так: «Більшість людей не сприймають своє життя подібним чином. Вони живуть мирно й спокійно, вони не метушаться весь час між web-сторінками, електронною поштою, купами документів,

зборами, вуличними пробками, крайніми термінами. Вони не відчувають постійної необхідності бути гнучкими, відкритими й молодими. У них завжди є час вмоститися в кріслі з люлькою й романом, або вони неспішно гуляють за містом і здатні насолоджуватися життям у своєму власному темпі. Люди, про яких ви пишете, належать до незначної меншості, і не вдавайте, що це не так!»

Гаразд. Але хіба це означає, що більшість жителів багатих країн ніколи не дивляться телевізор, ніколи не розмовляють по мобільному телефону і не користуються електронною поштою, ніколи не читають інформаційних листків, ніколи не пробували влаштуватися на роботу, де обов'язковою умовою є обізнаність з інформаційною технікою, і ніколи не відчували, що в них не вистачає часу для справді важливих речей, бо завжди треба спершу зробити щось інше? І ніколи не відчувають, що не можуть як слід зосередитися на тому, що вони роблять, бо вже чекають нові термінові завдання?

Ясно, що побічні ефекти інформаційної доби зачіпають людей різною мірою. Не усі мають відчуття, що час прискорюється. Досить багато людей, навіть у найшвидших суспільствах світу, мають відчуття, що швидкий час — це дефіцитний ресурс. Візьміть, наприклад, безробітних. Або в'язнів. Або мільйони бідних і марґіналізованих людей у міських нетрях Північної Америки. Це слід враховувати. Але я, виходячи з попередніх розділів, схильний категорично твердити, що:

(1) Фрагментована і кваплива темпоральність є типовою для
зростаючої більшості населення в багатих країнах.

(2) Прискорення виявляє вплив як на продукування знань,
так і на сам спосіб мислення в сучасній культурі, а тому
стосується всіх. Навіть безробітний, що має купу «часу,
який треба вбити», засмоктується побічними ефектами
прискорення у ту ж мить, коли вмикає телевізор або роз­
гортає газету.

Ясно, що така ситуація, коли робочий час і вільний час подрібнені, коли часові інтервали стають чимраз меншими, коли щораз більше подій втискається у щораз менші часові проміжки, не досягається внаслідок загального консенсусу серед населення. Навіть наймогутніші люди, які, як можна було б сподіватися, є

хазяями свого власного часу, жаліються (як правило, частіше за всіх інших), що 'їхні ущільнені графіки виключають можливість походів у театр, читання романів тощо. Вони є такими ж рабами годинника, як і усі інші. Син колишнього норвезького прем'єр-міністра, академік Генрик Сюсе заявив недавно журналістам, що він вважає неможливим узгодити політичну кар'єру з нормальним сімейним життям, бо «тиск, витворюваний стосами документів і зустрічами, сьогодні значно жорсткіший, ніж був раніше».

Перш ніж перейти до деяких рекомендацій, я підсумую головні моменти, розглянуті у цій книжці.

• Коли існує надмір, а не дефіцит інформації, ступінь
розуміння падає прямо пропорційно до зростання кількості
інформації. Власну інформацію треба обмежувати з огляду
на власні знання. Студенти часто пишуть найкращі роботи
на теми, з якими вони знайомі найменше; це примушує їх
структурувати, пояснювати й аргументувати краще, ніж
зазвичай, а головна лінія міркувань не потопає в деталях і
відступах. Говорячи інакше: провівши шість місяців у
чужій країні, ви можете написати книжку. Після десяти
років ви можете написати статтю. Чим більше ви знаєте,
тим більше ви не знаєте. Цей загальний принцип є частиною
умов людського існування в інформаційному суспільстві.
Ми знаємо чимраз більше й більше, і тому знаємо чимраз
менше й менше.

• Головним дефіцитним ресурсом для постачальників будь-
якого товару в інформаційному суспільстві є увага інших.
Чи будуть то рекламні оголошення, бесіди, наукові статті,
знання, чи просто фізичні товари, які ми пропонуємо
навколишньому світові, усюди існує посилена конкуренція
за незаповнені проміжки в бюджетах часу цільових груп.
Цих незаповнених моментів стає чимраз менше, і вони є
чимраз коротшими, оскільки від людей постійно очікують,
що вони напихатимуть своє життя чимраз більшою
кількістю вражень, товарів, переживань та інформації.
Кожне наступне враження знищує попереднє зі зростаючою
швидкістю.

• Головним дефіцитним ресурсом для жителів інформа­
ційного суспільства стають добре функціонуючі фільтри.
Цей момент ідентичний попередньому, відрізняючись
лише тим, що розглядається з перспективи реципієнта.

Електронна пошта є благом для тих, хто відправляє, і кошмаром для тих, хто отримує. Якщо хтось отримує більше електронних листів, ніж посилає, це може свідчити, що людина не контролює повністю свій потік інформації. Нам не вистачає товарів, про які наші діди ніколи й не чули; типовим дефіцитним ресурсом сьогодні є брак інформації.

• Прискорення знищує відстань, простір і час. Колись це
було головним запереченням проти паровозів — пасажири
втрачають можливість насолоджуватися краєвидами, а
їхні думки нездоровим чином приспішуються. Сьогодні
критика скерована проти реактивних літаків, інтернету й
мобільного телезв'язку. Коли те, що було віддаленим, вже
більше не є віддаленим, то те, що було близьким, теж більше
не є близьким.

• Коли швидкий і повільний час зустрічаються, виграє
швидкий час. Саме тому ніхто не займається важливими
речами, бо завжди є щось інше, що треба зробити в першу
чергу. Звичайно ж, ми завжди намагатимемося спершу
зробити найневідкладніші речі. У такий спосіб зазнають
невдачі повільні й довготривалі справи. У час, коли від­
мінності між роботою і дозвіллям усуваються, а ефектив­
ність виявляється єдиною вартістю в економіці, політиці
й науці, це й справді не сприяє таким речам, як наполеглива,
далекоглядна робота, гра та тривалі любовні відносини.

• Гнучка робота витворює втрату гнучкості у тих сферах
життя, які не пов'язані з роботою. Це діється внаслідок
загальної тенденції швидкого часу перемагати повільний
час. Якщо гнучкість розглядати як невикористаний
потенціал, то ті види роботи, які потенціально заповнюють
кожну прогалину, усувають гнучкість звідусіль, що має
серйозні наслідки, які стосуються творчості, сімейного
життя та психічного здоров'я людей.

• Коли час розбивається на достатньо малі відтинки, він
перестає існувати як тривалість. Усе, що в кінцевому
підсумку залишається — це галасливий, напакований
момент, який непорушно стоїть на жахливій швидкості.

Виключно негативна критика може привести лише до знизувань плечима, що чергуються з неспокоєм. Тому необхідні

деякі позитивні припущення, і до них ми зараз переходимо. Але я усе ж зроблю неспішний відступ в академічну башту зі слонової кості, оскільки в нас усе ще багато часу.

Стан речей непокоїть багатьох. Достатньо велика кількість учених навіть оплачуються державою, щоб цей неспокій підтримувався (raison d'etre суспільних наук: узагальнений неспокій). Деякі з них вдаються до саркастичного і поблажливого тону, звертаючись до тих колег, які недостатньо занепокоєні. Останнім часом серед жертв такої внутрішньої політики опинилися соціологи Ентоні Ґіденс (радник Тоні Блера) і Мануель Кастелз (спеціаліст з глобальної техно-економіки).

Цікаво, що голосіння впливових академічних уболівальників змінилися протягом останніх двох десятиліть. До кінця 1970-х чи початку 1980-х років більшість із них непокоїло головним чином гноблення, зумовлене капіталістичним виробництвом, експлуатація робітничого класу і нео-імперіалізм у «третьому світі»; окремі підгрупи скеровували значну частину своєї занепокоєності в бік ядерної загрози і/або глобального зростання народонаселення, патріархату та проблем довкілля. Останнім часом центр ваги академічної індустрії неспокою перемістився до питань, що стосуються ідентичності та — я б сказав — прискореного темпу змін. Одна з останніх книжок екс-марксиста Ґіденса називається «Нестримний світ» і трактує аспект ідентичності в умовах глобалізації; дуже перспективним зростаючим напрямом серед американських академічних уболівальників стала глобалізація та ідентичність у мультикуль-турних суспільствах (або пост-мультиетнічному суспільстві — поняття, породжене традиційним академічним прагненням переплюнути інших); такі соціологи, як Зиґмунт Бауман і Ульрих Бек стали світилами завдяки своїй праці про ризик, непевність, амбівалентність і — більш загально — труднощі вироблення узгодженого, надійного світогляду в цю хаотичну епоху. Деякі з найвпливовіших французьких інтелектуалів розглядають брак узгодженості й загальної картини як особливо серйозну загрозу демократії та визвольним вартостям — Бурдьє, схоже, поміняв свої пріоритети в цьому напрямку, а Поль Віріліо, який писав про теорію швидкості протягом тридцяти років, недавно увійшов у провідну когорту французьких мислителів, і його репутація у США (певний показник академічного рангу) зростає. В Італії Умберто Еко репрезентує схожу позицію, яка також широко

представлена в Німеччині та США. Йдеться про те, що явища, які я згрупував під підзаголовками «прискорення», «експонен­ціальне зростання» та «нагромадження» — тиранія моменту, — сприймаються сьогодні вкрай серйозно цілим рядом учених, які в інших відношеннях мають між собою мало чого спільного. Їхні теми є і широкими, і вузькими — дехто пише про нову, незрозумілу глобальну економіку, інші про уразливість, витво­рену новою технологією, ще інші — про збентежливі наслідки миготливих новин.

Поточні діагнози, представлені в розрізнених аналітичних працях багатьох дуже різних мислителів, мають багато спільного. Показово, що мало хто з них говорить про те, що ж треба робити. Кастелз завершує свою тритомну працю про інформаційну добу обережним застереженням проти будівництва повітряних замків, як це було заведено, коли він був молодим (тобто у міфічні 1960-і роки, які хронологічно мали місце в 1970-х). Ґіденс промовисто й плинно говорить про новий демократичний порядок («діалогіч­ної демократії»), де начебто кожен буде представлений, але наочність викладу була не дуже характерною для його праць останнього десятиріччя — якими б важливими вони не були в інших відношеннях. Бурдьє глибоко песимістичний. Він, схоже, пропонує звернутися до кнопки «вимкнено», тоді як Бодріяр шукає виходу в чорному гуморі, а Віріліо чесно заявляє, що не бачить вирішення проблем, зумовлених прискоренням та інформаційним перевантаженням.

Неакадемічним читачам може здатися дивним, що так багато проникливих мислителів займають таку анемічну й безсилу позицію стосовно групи проблем, яка, на їхню думку, є надзвичай­но важливою в нашій культурі. Можливо, що головна причина тут — це їхня позиція в суспільстві як носіїв освіченості, Bildung: повільних, лінійних, кумулятивних, узгоджених знань. Вони належать до незначної меншості буржуазних інтелектуалів, які у старі часи мали море неспішного часу для роздумів та читання і для писання важких, багатотомних і часто непотрібно ускладне­них текстів для читачів, котрі мали багато вільного часу, хороші словники й значний страх перед авторитетами. Їхній час, мабуть, відійшов і ніколи не повернеться у своєму первинному вигляді. Габермас пророкував це ще в 1961 році у своїй «Strukturwandeln der Offentlichkeit» («Структурна трансформація громадської сфери»). Сьогодні лише мазохісти можуть відчувати вдячність,

виборсуючись на поверхню, коли їм пропонують товсті, густі й сухі академічні тексти. Інформації надто багато, а не надто мало. Усе, що може бути сповіщене швидко, має бути сповіщене швидко. Дотримання такого принципу засвідчує повагу до читачів. Тільки ті, хто несе надзвичайно важливі, необхідно повільні й складні думки, мають право претендувати на тижні часу своїх читачів. Інші повинні пам'ятати, що все, що б вони не писали, конкурує з іншими джерелами інформації. Це одна з декількох причин занепаду соціального (та економічного) статусу академічних інтелектуалів в останні роки. Ми повинні знайти своє місце у новій екології інформації, і першим кроком має стати пропозиція життєздатних вирішень побічних ефектів прискорення.

Усе, що може бути зроблене швидко, загрожує покінчити з усім, що повинно робитися повільно. В результаті повільні процеси перетворюються у швидкі процеси. Цілковито заслуже­ний всесвітній успіх «Світу Софії» Юстейна Ґордера в середині 1990-х років явно може бути простежений до подібного перетво­рення. Історія філософії у своєму старому вигляді мала — як елемент формування особистості у більшості — такі ж шанси на виживання, як сніжинка у пеклі. Вона була надто важкою, повільною, нудною і забирала багато часу. Увійдіть у помірно розважальний і хитро побудований роман для підлітків, який обертається навколо вершин філософії протягом 2.500 років таким чином, що зацікавлений читач навіть не помічає цього. У такий спосіб навіть для людей, оточених з усіх боків електронною поштою, на яку треба відповідати, мильними операми, ущільне­ними графіками зустрічей і вуличними пробками в години пік, стає можливим вхопити — між забиранням дітей із садочка і вечірніми зборами проектної групи — кілька ласих шматочків про того пана Аристотеля і отого плутаного Геґеля. І що в цьому поганого? їжа швидкого приготування незрівнянно краща, ніж взагалі ніякої їжі. Коли я лечу кудись літаком, як вже згадувалося, я п'ю каву, яку в інших випадках вважав би непридатною для пиття, яка має префікс «розчинна». Просто тому, що це єдина кава, яка є.

Існує три можливі відповіді на такого роду проблему. По-перше, люди академічних професій, які принципово воліли би, щоб усі інші прагнули бути схожими на них, найімовірніше вважатимуть, що розчинна кава і популяризована філософія — це гірше, ніж нічого. Краще неписьменність, ніж «Sun»; «Die Welt» — або нічого.

Друга відповідь твердитиме, що краще що-небудь, ніж нічого. Це точка зору, яка добре узгоджується з поточними уявленнями, яка виглядає неупередженою і шляхетною і яка, безумовно, має ширший відгук, ніж попередня. Можуть і вовки бути ситі, і вівці цілі, можна жити надзвичайно багатим життям і можна мати час для будь-чого, якщо тільки як слід постаратися. Оптимізм — гарна якість, але він не завжди веде до найкращого опису реальності. Цілком може статися, що, маючи вибір — проглянути десять книжок чи уважно прочитати одну з них, людина найбільше виграє від останньої альтернативи. (Треба лише упевнитись, що вибрана саме найкраща. Тому не дивно, що амбівалентність — це одне з визначальних почуттів нашого часу!)

Третя точка зору передбачає, що зростання ефективності — завжди до кращого. Існує велика кількість невиправних оптимістів, які не вважають, що втрата повільного часу матиме якісь наслідки окрім тих, що дадуть нам можливість робити більше, ніж могли попередні покоління. Пітер Кокрейн, керівник науково-дослідного відділу «British Telecom», заявив, що він вже вважає комп'ютер «своєю третьою півкулею головного мозку»: «Робоче життя мого батька становило 100.000 годин. Я міг би зробити все, що зробив він, за 10.000 годин, а мій син зможе зробити це за 1.000 годин». Але чи зміст роботи залишиться тим самим? Безперечно, ні, але якщо вся культура базується на екстремальній швидкості та особливих, узгоджених способах вимірювання ефективності, а опозиція зникає в чорних дірах академії та високої культури, бо не здатна наздоганяти, тоді немає ніякої певності, що багато людей помітять різницю.

Незважаючи на оптимізм, представлений точкою зору Кокрейна та інших, відмінність між швидким і повільним часом продовжує мати значення для багатьох з нас; і хоча і один, і другий можуть бути необхідними в модерному (чи постмодерному) суспільстві, важко відстоювати погляд, що швидкості й ефективності не вистачає. До речі, моя власна позиція зручно збалансована у проміжку між першою та другою альтернативами, і це єдина розумна позиція.

Рекомендації, подані нижче, передбачають, що не швидкість, а повільність перебуває під загрозою. (Хто з цим не погоджується, може зв'язатися зі мною електронною поштою... ні, напишіть мені листа, бажано від руки.) Я починаю з деяких пропозицій, зорієнтованих на особистісний рівень — те, що ви і я можемо

зробити, — а далі йдуть декілька думок, скерованих в цілому до політиків і лідерів бізнесу.

Що можна зробити швидко, слід робити швидко. Швидкий час — чудовий, коли він належно використовується (але є небезпечним інструментом у невправних руках). Ніколи раніше в історії так багато людей не мали можливості діставати так багато вражень і переживань, як сьогодні. Коли критики зневажливо відгукуються про ці можливості (які коливаються від зростання туризму до розростання інтернетних зв'язків), вони повністю нехтують тим фактом, що збуджуючі комп'ютерні ігри, повні вражень і подій канікули в далеких місцевостях, бездумне перемикання телевізійних каналів чи короткі програми новин можуть дуже подобатися користувачам і становлять, можливо, щось краще, ніж нічого (яке часто є альтернативою).

Одні речі рухаються швидко, інші рухаються повільно. Ніхто не слідкує за секундною стрілкою під час романтичного обіду. Навіть при виконанні важкої теоретичної роботи є думки, які приходять швидко, а є такі, які розробляються роками. Логік може досягти піку своєї кар'єри ще до виповнення ЗО років, тоді як небагато метафізиків публікували щось, що має тривку вартість, раніше ніж у п'ятдесят. Найвизначніший соціальний антрополог XX сторіччя Клод Леві-Строс потребував довгого часу. Перш ніж опублікувати в 1949 році книжку, яка революціонізувала наші уявлення про спорідненість, він затратив чотири роки, розмірковуючи над проблемами типу: «Як так може бути, що індійська кастова система є начебто дзеркальним відображенням австралійських систем спорідненості?» Якби його фінансувала яка-небудь солідна дослідницька рада кінця 1990-х років, він би втратив свій ґрант задовго до завершення роботи внаслідок відсутності задокументованого прогресу. Усе має свою ціну, і продуктивність у витворенні знань може передбачати і смерть, і спасіння, залежно від типу знань, які ми шукаємо.

Багато речей можна робити швидко зі спокійною совістю, особливо рутинних речей. Певні види споживання також розраховані на швидку дію; відносно небагато буде користі від повільного, уважного слухання поп-музики або від повільного смакування гамбургерів зі всесвітнього «Макдональдса». І навпаки, Пруст і Малер нічого не дадуть споживачеві, який намагається застосувати до їхніх творів методи, узяті зі споживання Стівена Кінґа чи Бритні Спірс.

Багато з того, що ми робимо — це гібридна діяльність, яка поєднує швидкість і повільність. Тому досвідчена лекторка цілком може сказати, що підготовка конкретної лекції забрала в неї часу десь між 10 хвилинами й ЗО роками. Що більше, існують такі види діяльності, пов'язувані звичайно зі швидкістю (чи бажаною швидкістю), які з успіхом можуть бути названі повільними, наприклад, доїжджання. (Банальна порада: візьміть із собою книжку.) Ті, котрі читають або слухають музику, менш піддатні виразковим захворюванням, ніж ті, котрі тупо дивляться на розклад автобусів.

Повільний час — це не те саме, що багато часу. Потрібно лише декілька хвилин, щоби прочитати й зрозуміти вірш середньої складності, але це треба робити повільно. Швидке читання — це щасливе вміння, коли воно використовується для активізації дбайливо відрегульованих фільтрів при перегляді великого об'єму текстів з метою віднайдення конкретного абзацу чи факту (як під час пошуку в Мережі), але ті, хто інстинктивно шукає предметний покажчик, беручи в руки новий роман, ті — безперечно — вже серйозно зіпсовані.

Байдикування є достоїнством, поки воно нікому не завдає шкоди. У розділі про швидкість я писав про прискорення в XIX сторіччі й говорив — серед усього іншого — про телеграф, паровоз і листи Кнута Гамсуна з Америки. В первинному варіанті цієї книжки я не мав наміру приділяти стільки уваги цим прикладам. Деякі з них були включені в їхньому теперішньому вигляді просто тому, що одного ранку, у червні 2000 року, у мене раптом виявилася година вільного часу. Я відвіз браковану лампу в крамницю і опинився в тій частині Осло, яку я рідко навідую. Внаслідок адміністративного недогляду з мого боку моя перша зустріч була призначена лише через годину й мала відбутися у тій же частині міста. У мене немає WAP телефону, і я ще не призвичаєний до мобілки. Тому я неспішно йшов чудовою, сонячною головною вулицею передмістя (яка називається Бюгде Алле), меланхолійно облизуючи яскраве кольорове морозиво. Коли я вже майже наблизився до місця моєї зустрічі, мою увагу привернув величезний плакат, який закривав значну частину фасаду старої університетської бібліотеки. На ньому було написано: «Швидкість 1800-1900». Ясно, що мене потягло до будинку, як муху до липучки, і недаремно: в бібліотеці була розміщена невелика, але чудова виставка по моїй темі, відсунута

в часі на сотню років назад. Якби я не тинявся без діла того ранку, я ніколи б навіть і не почув про цю виставку.

Декілька тижнів по тому в мене було всього лиш близько 10 вільних хвилин в очікуванні трамвая, але я провів їх у великій крамниці періодики біля Національного театру. По декількох хвилинах безсистемного проглядання полиць мій погляд на кілька секунд затримався на новому часописі про «електронний бізнес». Скандинавські технофіли одночасно є «американофілами» й схильні робити свої найефектніші твердження «американською англійською» мовою, тому мене здивував сам текст (а не його лінгвістична презентація), коли я прочитав на обкладинці величезними літерами: «ПРИРОДНИЙ ВІДБІР ФАШИСТІВ». Я купив часопис. Невже інформаційно-технологічний бізнес відкрив нарешті інші вартості, окрім доларів та ієн? У трамваї я почав читати й швидко виявив, що моя первинна інтерпретація мала бути фройдистською помилкою. Справжній заголовок звучав: «ПРИРОДНИЙ ВІДБІР НАЙШВИДШИХ»*. У статті йшлося про те, що швидкість змін в інформаційно-технологічному бізнесі починає зараз наближатися до меж людської витрива­лості. Як би там не було, але я повернувся до свого комп'ютера ще більш переконаний, що мій вибір теми був правильним. І знову ж таки, ця заохочуюча інформація не трапилась би мені, якби я не гаяв час. Іншими словами, творчість безпосередньо проду­кується у прогалинах.

Повільність потребує захисту. Вона є шукачем притулку, на чию политу слізьми заяву надто часто всіляке начальство накладає резолюцію «відмовити». Вона потребує всієї можливої громад­ської підтримки, соціальних виплат, субсидій і квот, які може отримати. Швидкість чудово дає собі раду сама, немає нічого конкурентоздатнішого за швидкість. Залежно від свого особис­того й професійного становища, людина може на власному рівні у різний спосіб захистити повільність; але її слід обирати свідомо, щоб швидкість не з'їла її живцем. Такі рішення можуть, наприк­лад, виглядати наступним чином.

• Я відповідаю на електронну кореспонденцію тільки в
понеділок вранці.

• Кожного вівторка я недоступний для інших, бо ловлю рибу
в секретному місці.

* Йдеться про зовнішню схожість англійських слв «fascists» та «fastest».

• Я щодня доїжджаю 60 миль. Їдучи на роботу й з роботи, я
в автомобілі один, а мобільний телефон і радіо вимкнені.

• По вівторках і четвергах я читаю журнали замість газет.

• У мене немає автовідповідача. Коли мене немає — значить,
немає.

• Перш ніж прочитати новини на WAP, я завжди читаю вірш
і дві примітки.

• Від1б.30до20.30я проводжу час із своєю родиною, а отже
я недоступний для навколишнього світу.

• Що другої середи я ходжу в концертний зал слухати
оркестрові твори без перешкод і відволікань.

• Я живу теперішнім моментом, коли мені це подобається, і
не дозволяю наступному моменту відволікати мене.

Затримки — це замасковане благо. Вони витворюють прога­лини для запізнілих думок, слід лише знати, як їх використати. Легше сказати, ніж зробити? Безперечно, але щоразу, коли людина відчуває полегшення, тому що збори відклали, вона починає розуміти це.

Логіка дачі заслуговує на глобалізацію. У скандинавських країнах (включаючи в даному випадку й Фінляндію) поняття котеджу чи дачі, hytta (Норвегія), чи stugan (Швеція), чи sommerhuset (Данія) має особливі коннотації. Лише близько половини скандинавського населення має доступ до таких котеджів, але усі свідомі їхнього великого значення. Коли людина приїздить у котедж, розташований або у віддаленому й відлюд­ному місці в горах, або в безлюдному місці на узбережжі (Данія, зі зрозумілих причин, є тут винятком), то в силу входить темпоральність повільності. Людина замикає годинник у шухляді, залишаючи його там, поки не надходить час повертатися до міста. Багато сімей ведуть шалені суперечки щодо того, чи встанов­лювати в котеджі телевізор, телефон та інтернетний зв'язок — і хоча багато хто має ці вигоди, вони соромляться визнавати це. Багато людей, особливо норвежці, відмовляються навіть від електрики у своїх котеджах. У такому контексті не тиск годинника регулює діяльність, а діяльність регулює організацію часу. Діти лягають спати пізніше, ніж зазвичай, обід починається тоді, коли всі зголодніють, збирання ягід і риболовля тривають доти, доки вони приносять задоволення, і так далі. Іронія полягає в тому, що багато людей стають дивовижно плідними в такому

середовищі, коли наступний момент не заглядає через плече теперішнього, вимагаючи поступитися місцем. (Ці рядки пишуться — ви вже здогадалися — в нашому котеджі!) Звичайно, дуже мало громадян у сучасних суспільствах мріють про повернення назавжди у такий стан блаженного спокою. Ми надто багато знаємо про інші види задоволень і надто добре розуміємо складнощі нашого сьогоднішнього суспільства, аби подібна регресивна мрія могла бути справді привабливою. Але ми не повинні забувати, що часовий режим котеджу радикально відрізняється від того фрагментованого, квапливого режиму, який так сильно регулює наше життя в цілому. Я схильний думати, що дачний час може з успіхом бути застосований до багатьох видів діяльності, окрім тих видів, які з різних причин мають бути ретельно і точно координовані. (Схоже, що в цьому відношенні жителі Півночі мають певні переваги у подоланні тиранії часу: у Британії найближчим еквівалентом, схоже, є крокет, але це зовсім не те саме.)

Усі рішення виключають стільки ж, скільки включають. Тривалі, глибокі програми новин і довгі періоди часу у віддалених місцевостях можуть подобатися більше від їхніх коротких альтернатив; проблема лише полягає в тому, що все, на що людина витрачає час, паразитує на чомусь, на що людина теж схильна витрачати час. І яку я можу мати певність, що розумне використання часу — це витратити цілий семестр на читання Канта чи перебування в неспішному тайському рибальському селищі, якщо я так зайнятий іншими, менш вимогливими й менш взаємовиключними видами діяльності? Якщо я маю визначати пріоритети, які критерії мені використати? Через брак самооче­видних критеріїв багато хто намагається знайти час для всього одразу. В результаті страждають кожна окрема подія чи вид діяльності. Саме в цьому полягає проблема.

Припустимо, що ви затратили гроші, взяли неоплачувану відпустку з роботи чи навчання, відправили дітей до доброзич­ливих родичів на село і дозволили собі виділити півроку на якусь дійсно приємну діяльність. Припустимо ще, що першими спадають на думку такі види діяльності:

• Навчитися грати джаз на фортепіано.

• Провести шість місяців у Парижі, щоб як слід вивчити
французьку мову.

• Стати насправді вправним у будівництві віртуальних міст
в останній версії SimCity.

• Познайомитися із символічною логікою.

• Прочитати «Улісса».

• Доглянути за своєю сім'єю і навчитися краще готувати.

• Добре проводити час із приятелями у кафе й кіно.

• Провести якнайбільше часу в гамаку на тропічному пляжі.

Усе це, по-своєму, хороші й похвальні наміри, але всі вони не можуть, ясна річ, здійснюватися одночасно. Можна поєднати дві чи три альтернативи, але більш ущільнений графік зруйнує все. Саме з огляду на це думку, що наше покоління має можливість пережити у 17 разів більше, ніж наші прадіди, слід сприймати з певними застереженнями. Закони спадаючої прибутковості та нагромадження працюють на повну силу.

У попередньому розділі я зазначав, що деякі люди, обдаровані незвичайними здібностями та енергією, здатні робити дванадцять речей одночасно і добре. Потім вони дістають тринадцяте завдання і раптом роблять усі тринадцять речей погано або звалюються і йдуть на лікарняний з діагнозом «дифузні симптоми». Така точка зору є більш плідним відправним пунктом, ніж будь-яка песимістична чи неолуддитська пропозиція щодо використання кнопки «вимкнено». Швидкість — це великий дарунок, поки вона не виходить з-під контролю. Як і тисячі інших антропологів, я жив у тропічних селищах під час польових досліджень. Щоден­ному життю в селищі, власне кажучи, не бракувало повільності. Час для більшості жителів не був вимірюваним, дефіцитним ресурсом. Життя котилося в неспішному ритмі. Через декілька місяців мені, ясна річ, ставало нудно до неможливості. Цікаво, що те саме траплялося з багатьма жителями селища, особливо з молодими чоловіками й жінками. Вони немовби від самого народження чекали, щоб життя прискорилося, живучи, власне кажучи, десь на марґінесах сучасності, зазнаючи спокус з боку швидкісних фільмів та історій великих міст.

Іншими словами, немає потреби романтизувати безмежну повільність. Сучасність — це й справді швидкість. Але в даний момент вона рухається надто швидко — факт, який є головною коннотацією терміна Умберто Еко «гіпермодерність».

Необхідно свідомо переходити від швидкого до повільного часу і навпаки. Нетерплячість — це особиста якість, яка сьогодні

процвітає. Як правило, такий душевний стан настає, коли повільний час зіштовхується з очікуванням швидкого часу. Зразковими прикладами є рух в години пік і затримки авіарейсів. У старій статті з журналу «Der Spiegel» (1989 року, якщо бути точним) цитується 9-річний хлопчик: «Мої вчителі говорять повільніше, ніж мій Atari, так повільно, що мене це часом бісить. І я думаю: Достатньо, припиніть. Пустіть мене додому до мого Atari. Він усе розповідає мені швидше».

Проте 5-річний хлопчик, якого опитували в дослідженні ООН про освіту маленьких дітей, твердив у 1999 році: «Я ніколи не граюся. Завжди тільки 'Поспішай! Поспішай!' Я ненавиджу поспішати». Узяті разом, ці дві цитати засвідчують, що обидві протилежні (чи взаємодоповнюючі) тенденції існують паралель­но: нетерплячість, зумовлена повільністю інших, та відчай внаслідок зовнішніх вимог швидкості й ефективності.

Різниця між цими двома висловлюваннями полягає, звичай­но, в тому, що 9-річний німець (який сьогодні вже, мабуть, студент) регулює власну швидкість за допомогою клавіатури, а темп 5-річного повністю визначається оточенням. Рішення полягає у свідомому контролюванні змін власного ритму.

Знання більшості речей ніколи не знадобляться. Декому з нас варто сказати собі, можливо, декілька разів на день, що люди займаються багатьма дивними речами; про більшість з них вам немає потреби знати, навіть якщо це щось надзвичайне. Найголов­ніше у даному контексті — обзавестися міцними, надійними фільтрами, які складаються з доброго смаку, вартостей, інтересів та інтуїції. Їх, до речі, можна набути лише повільно.

Повільність потребує для свого виживання значно більше, ніж оця програма особистої підготовки; вона потребує підтримки з боку держави, профспілок та організацій роботодавців, політиків та неурядових організацій — вона має бути вкорінена в структурі суспільства. Зовсім не достатньо апелювати до добрих намірів кожного індивіда. Добрі наміри недорого коштують і ні до чого не зобов'язують, і рано чи пізно система бере над ними гору. Дуже легко й нікому не заборонено підняти вгору вказівний палець і заявити, що краще б нам тепер більше часу проводити без комп'ютера, дивитися менше дурних телепрограм, а замість цього читати добрі старомодні журнали, припинити писати так багато електронних листів і вимкнути мобільний телефон, подоро-

жувати поїздом, а не літаком, не обмежувати себе в часі, перебу­ваючи з дітьми чи старшими людьми. Навіть якщо вартість настанов такого роду дещо перевищує витрати на їх друкування, вони все одно явно обмежені. Якщо взагалі можна сподіватися обмежити побічні ефекти інформаційного суспільства, то необхідні суспільні пріоритети. Дуже допомогло б, якби політики, бюрократи й лідери бізнесу зрозуміли, що зараз ми маємо прекрасний шанс узяти все найкраще від обох світів — швидкого і повільного — і що незмірні цінності будуть втрачені, якщо ми бачитимемо тільки один з них.

Точно так, як робітничий клас XIX століття повинен був терпляче й активно боротися, щоб примусити індустріалізм служити й деяким їхнім цілям (а не тільки цілям капіталістів), так і боротьба за дефіцитний ресурс нашої епохи — повільність — приведе до серйозних протистоянь. Ймовірно, що у цій боротьбі технократи (включаючи багатьох соціал-демократів) і великі гроші опиняться не на нашому боці; вони мають мало не релігійну віру в ефективність як вартість саму в собі.

Тиранії моменту можна ефективно протистояти лише в тому випадку, якщо суспільство впровадить певні гальма як невід'єм­ний елемент своєї структури.

Як?

Більша частина цієї книжки була присвячена непередбаченим наслідкам або побічним ефектам змін. У деяких випадках побічні ефекти є такими значними, що втрати й виграші зрівнова­жуються. Стандартним прикладом є автомобільний рух у найнаселеніших містах світу. Нехай проблеми дорожнього руху послужать метафоричною відправною точкою для оцінки інформаційних проблем. Гранична вартість їзди в автомобілі падає до нуля, коли велосипед стає швидшим транспортним засобом. Гранична вартість отримання інформації падає до нуля, коли хвилі інформації більше спантеличують, аніж краще інформують (чи більше розважають) користувача. Гранична вартість життя тут і тепер падає до нуля, коли шерега моментів є настільки швидкою, що люди більше перейняті наступним моментом, аніж теперішнім.

Дорожні корки в буквальному значенні слова гальмують рух автомобілів, але треба визнати, що поки що це не примусило багатьох людей пересісти на велосипеди. Цілком може бути, що какофонія інформації не знеохочує людей, а навпаки, веде до

своєрідної наркомани. Таким чином, постійний приплив вражень і деконтекстуалізованих фрагментів стає, фактично, тілесною потребою. Це можливість, якою не слід нехтувати. У найближчі роки і широкосмугове, і цифрове телебачення стануть надзви­чайно поширеними, і повсюдні безпровідні інформаційні технології, такі, як мікросхема Bluetooth — «командний центр цифрового зв'язку», що поєднує декілька відомих технологій у єдину неподільну систему, — теж можуть виявити значний вплив у багатих, технофільних країнах, від Скандинавії до США. Державні обмеження широкосмугового й мережевого доступу — це стратегія, яка по праву належить старим тоталітарним режимам. А якщо уявити, що натомість самі засоби масової інформації встановлять для себе набір директивних правил, які регулюва­тимуть залежність між повільністю й швидкістю? Тому нехай це буде моя перша пропозиція на суспільному рівні:

Етичні вимоги до преси повинні бути розширені й містити низку правил, що стосуються повільності. У більшості європей­ських країн організації, пов'язані з пресою, встановили більш чи менш ефективні норми, які регулюють інші етичні принципи, і таке доповнення просто базувалося б на існуючих у кожній країні засадах. Матеріал, який по самій своїй природі вимагає повільності (наприклад, великі трагедії, наукові новини, подро­биці про національний бюджет), повинен передаватися повільно, незалежно від засобу інформації. Вважалося б порушенням правил, якби, скажімо, матеріали про генетичні дослідження подавалися у такій самій формі, що й останні новини зі світу поп-музики. Застосовувалися б санкції.

Наступна пропозиція також безпосередньо пов'язана з продукуванням знань і стосується недоречних побічних ефектів нагромадження. В сумі продукується надто багато тексту, принаймні в багатих країнах. Цілком можливо, що загальна сума щастя у певному суспільстві зростає, коли воно збільшує виробництво порохотягів і тостерів, але залежність між кількістю і якістю є складною, і ніде це не є очевиднішим, ніж у сфері інформації. Пропозиція звучить так:

Принцип «менше — це більше» повинен бути утверджений як норма серед постачальників інформації. Якщо стаття А вдвічі довша від статті Б, вона має бути також удвічі складнішою. Плодовиті автори з помісячною оплатою повинні мати спонуки зменшити свою продуктивність, якщо це передбачає покращення

якості. Наприклад, реномованих професорів, які багато пишуть, можна було б заохочувати мовчати протягом п'яти років, за умови, що потім вони подають працю, яка справді має велике значення. (Один мій знайомий колись запропонував, щоб усі автори мали максимальну квоту 500 сторінок. Якби вони перевищили цей ліміт, то мали би виключити зі свого доробку деякі більш ранні праці.) Це зумовило б необхідність оцінювати якість, а не просто підраховувати кількість публікацій.

Подальші пропозиції стосуються електронної пошти й мобільних телекомунікацій. Лише незначна меншість людей сумує за тим технологічним кам'яним віком, коли ми про таке навіть не чули, але ми також маємо право жити в суспільстві, де обидва ці види технології (які от-от зіллються) правильно використовуються. Недоступність, як добре відомо, є дуже дефіцитним ресурсом у світі з чимраз ефективнішим зв'язком.

Усі працівники повинні мати право перебувати поза зв'язком протягом одного місяця щороку, не враховуючи відпусток. Це право повинно бути зафіксоване в трудовій угоді, де також має бути вказано, що ніхто не зобов'язаний відповідати на електронну кореспонденцію поза робочим часом. Комп'ютери в установах повинні мати табличку на моніторі: «Користуйся електронною поштою, тільки коли це необхідно».

Публічні місця —ресторани, банки, автобуси, ліфти — мають бути зонами, вільними від мобільного зв'язку. Цього легко домогтися, встановивши в конкретних місцях передавачі шумів (у певному сенсі, це являє собою щось протилежне до замкненої системи відеомоніторингу — люди від'єднуються, замість того щоб перебувати під наглядом). У надзвичайних випадках, коли, наприклад, поїзд метро зупиняється на дві години між станціями, передавачі шумів можуть бути вимкнені. Окрім того, можна б запропонувати, щоб телефонні компанії об'єднали сили для запровадження національного дня без мобільного зв'язку — жест по відношенню до середовища, подібний до підтримки тропічних лісів нафтовими компаніями.

Є ще й інші способи впровадження гальм. Наприклад:

Влада запроваджує два державні напіввихідні дні, закладені в робочий час, наприклад, від 11:00 до 14:00. Ця ідея була втілена норвезькою групою сприяння повільності 7 червня 2000 року. Робітників заохотили покинути свої установи й провести

декілька неспішних годин з колегами. Це мало великий успіх. Якщо розглядати ізольовано, то подібна ініціатива може видатися безглуздою, але саме такі проблиски повільного часу можуть стати тим, що потрібно для стимулювання ширших роздумів стосовно того, що люди насправді роблять зі своїм часом. Три вільні години посеред дня можуть дати вкрай необхідну можливість продумати дві чи навіть три думки аж до їх логічного завершення. Може навіть статися, що дехто з нас виявить, що світ продовжує існувати, навіть якщо ми йдемо на довгу прогулянку замість бути прикутими до комп'ютера чи телефону.

Виявляється справжня мета конференцій, а саме як приводу провести декілька годин чи днів повільного часу з колегами. Як усі знають, найважливішою частиною конференцій є бесіди, що мають місце під час перерв на каву або по вечорах — люди, які відповідають за програми, повинні про це пам'ятати й враховувати при складанні програм. Можна навіть штрафувати тих учасників, чиї стільникові телефони дзвонять під час конференції (це вже впроваджено в компанії одного мого знайомого).

Компанії впроваджують організаційні можливості для повільності під час робочого часу, такі як неструктуровані групові розмови. Аби дати працівникам час для участі в такого роду анти-зборах, керівництво також вживає заходів для зменшення кількості бюрократичних паперів та іншої бездумно поширюваної інформації до абсолютного мінімуму.

Планування міст зорієнтоване на архітектуру повільності. Перевага надається відкритим площам, вузьким проходам, покрученим вуличкам і — звичайно — гарним будівлям, які заохочують перехожих зупинитися. Повільний рух має перевагу над швидким рухом.

Профспілки повинні поставити повільність на порядок денний. Дедалі більша частина європейських найманих робітників вважають, що профспілки не потрібні. Частково так діється тому, що вони виросли з економіки промислової революції і продов­жують втілювати її. Якщо профспілки хочуть вижити, в них необхідно вдихнути нове життя. Якщо вони в наступний Першо­травень піднімуть на своїх прапорах гасла з вимогами повільного часу й узгодженості, в них ще може бути шанс. Або скажемо ще наступним чином: у жовтні 2000 року я був запрошений доповідачем на національну конференцію з проблем робочого середовища, що проводилася в Бергені, західна Норвегія. На

першому поверсі величезного Ґріґ-Холу була виставка, де багатьом компаніям дозволили рекламувати свої рішення різних середовищних проблем, які постають на роботі. Широко були представлені каски, черевики, вентиляційні системи, ергономічні миші й химерного вигляду стільці. Я марно шукав компанію, яка пропонувала б такі засоби, як повільність, узгодженість і такі штукенції, які б автоматично усували непотрібні засідання з робочих графіків людей. Забруднення часу і простору, яке важче обчислити, ніж забруднення води й повітря, ще не включене в порядок денний при обговоренні проблем середовища.

Ми не стоїмо перед вибором між гіперактивною, перепов­неною, прискореною темпоральністю моменту, з одного боку, і спокійною, кумулятивною, «органічною» темпоральністю, з іншого боку. Інформаційна технологія займатиме в передбачу­ваному майбутньому домінуюче становище в нашому типі суспільства і виявлятиме вплив на всіх — за винятком, можливо, невеличкого марґінесу фундаменталістів (тобто людей, чия ідентичність повністю визначається тим, проти чого вони висту­пають). Проект, який у гіпотетичний і, без сумніву, банальний спосіб був накиданий на цих останніх сторінках, мусить полягати у віднайденні рівноваги, тобто у створенні світу, який матиме достатньо місця для широкого, всеохопного «і — і» (на противагу протестантському принципу «або — або»). Я підозрюю, що, замислившись над своїм життям на смертному ложі через якийсь час (хай то буде через рік чи через 60 років), читачі не шкодува­тимуть, що надто мало часу приділяли розмовам по мобільному телефону, переписці по електронній пошті, відвідуванню засідань, перегляду нескінченних мильних опер та переїздам з пункуту А в пункт Б — машиною, літаком, у таксі чи в кіберпросторі (або, що характерно, усіма чотирма способами). Коли організатори опитувань запитують європейців, що надає їхньому життю найбільшого сенсу, останні рідко згадують щось із вищеназваного. Вони навіть не говорять про відпустки під сонцем. Більшість скаже: «час, проведений із близькими друзями», «спостереження за тим, як ростуть мої діти», «можливість зробити щось для інших» або навіть «смачна їжа» чи «мистецтво». Такі відповіді зовсім не є лицемірними; я вважаю, що їх слід сприймати як щиру правду. Ця книжка показала, чому подібних вартостей так важко досягти на практиці. Сподіваюся, вона також показала, що цілком можливо домогтися, аби й вовки були ситі, і вівці цілі.