Процесуальна правоздатність і дієздатність суб'єктів кримінального процесу

Аналіз нечисленних літературних даних, які містять пропозиції з формулювання поняття кримінально-процесуальної дієздатності (як відносно обвинуваченого, так і потерпілого), показує, що в цьому пи- танні ще відсутня єдність думок. Запропоновані визначення (В.Д. Ада- менко, Л.Б. Зусь, ІТ.В. Пономарьов, П.В. Полоськов т. ін.) відрізняють-1 ся узагальненістю і разом з тим не відбивають специфіку тих вимог, на І основі яких може вестися оцінка здатності суб'єкта до здійснення дано­го виду юридично значущої діяльності.

Загальна теорія права визначає правоздатність як здатність воло- І діти суб'єктивними правами і нести юридичні обов'язки, а дієздат­ність — здатність самостійно, своїми діями набувати і здійснювати І права, створювати для себе обов'язки і виконувати їх.

Обидва ці поняття виражають правову можливість суб'єкта кримі­нально-процесуального права здійснювати кримінально-процесуальну діяльність. Причому, якщо йдеться про здатність володіти процесуальними правами і обов'язками, а також їх особисто здійснювати в І кримінальному судочинстві взагалі, то це буде загальна право- і діє­здатність, якщо ж у судочинстві в конкретній справі, то спеціальна. Скажімо, здатність особи бути свідком у будь-якій справі обумовлена можливістю що-небудь бачити або чути, запам'ятовувати і відтворю­вати. Але ця його можливість набуває практичного сенсу тільки тоді, коли ним спостерігалося щось таке, що має відношення до певної кри­мінальної справи. Стаття 68 КПК встановлює, що свідком для даван­ня показань може бути викликана не будь-яка особа, а тільки та, якій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у даній справі.

Вказані розмежування можуть мати й інші підстави, пов'язані або із специфічними, такими, що піддаються формалізації вимогами до тієї або іншої особи (експертові, фахівцеві, перекладачеві) або які не піддаються їй (наприклад, встановлення віку, з якого особа може бути свідком), або пов'язані з наявністю обставин, що обумовлюють пра­вила про відведення учасників кримінального судочинства. Обрання у встановленому законом порядку судді зумовлює його загальну про­цесуальну право- і дієздатність, але якщо є обставини, які дають під­стави вважати, що він особисто, прямо або побічно, зацікавлений у конкретній справі, то це позбавляє його права брати участь у розгляді справи. З цього факту можна зробити висновок, що участь у процесі слідчого, прокурора, судді визначається не їх особистою цивільною дієздатністю, а посадовим положенням, що є умовою спеціальної про­цесуальної правосуб'єктності. Тому правоздатність процесуальних органів визначається їх компетенцією.

Для публічного права питання правосуб'єктності його учасників в основному пов'язані з питаннями юридичної субординації і підлеглос­ті, тобто питання компетенції державних органів і посадових осіб, з одного боку, а з іншого, пасивній правосуб'єктності підлеглих і під­звітних осіб, їх обов'язків і відповідальності, які випливають з влад­них актів державних органів і посадових осіб.

Під кримінально-процесуальною дієздатністю слід розуміти здат­ність особи самостійно, через представника або разом з ним реалізо­вувати процесуальні права і нести юридичну відповідальність за не- виконання або неналежне виконання процесуальних обов'язків. При цьому факт процесуальної підтримки представника не повинен вва­жатися критерієм обмеження даної юридичної якості.

Кримінально-процесуальна право- і дієздатність має низку харак­терних особливостей у порівнянні із загальним або цивільно-правовим сенсом цих понять.

Традиційними базовими елементами дієздатності учасників проце­су в кримінальному судочинстві виступають вік і психічне та фізичне здоров'я. У визначених законом випадках процесуальний орган пови­нен також з'ясувати окрім дієздатності суб'єкта, який залучається, також його і деліктоздатність, тобто здатність нести юридичну відпо­відальність (наприклад, у поручителя, обвинуваченого, підозрювано­го, заставника і т.п.).

Поняття дієздатності в процесі розкривається методом від проти­лежного (через недієздатність) як здатність самостійно здійснювати належні права і покладені обов'язки. Дієздатність у кримінально­му судочинстві — це відповідальна діяльність з реалізації суб'єктом прав, які йому належать і виконанню покладених обов'язків.

З урахуванням викладених думок вважаємо, що за віковим крите­рієм одним з основних складових таких категорій як кримінально- процесуальна дієздатність, осіб, які потерпіли від злочинних пося­гань, можна об'єднати в такі групи:

2. особи у віці до 16 років не мають кримінально-процесуальної діє­здатності, проте можливість їхньої епізодичної участі в судочинстві повинна бути обумовлена ступенем затребуваності потерпілого як но­сія доказової інформації і його здатності запам'ятовувати і адекватно її відтворювати при провадженні окремих слідчих дій. Так, практиці відомі випадки, коли джерелом доказової інформації з кримінальної справи були свідчення малолітніх потерпілих, отримані при прове­денні таких слідчих дій, як допит і впізнання;

3. особи у віці від 16 до 18 років мають неповну кримінально-процесуальну дієздатність. У цьому віці потерпілі, за загальним правилом, орієнтовані в соціальних цінностях, можуть обирати лінію своєї пове­дінки, проте одноосібна реалізація процесуальних прав у цьому віку без участі законного представника, думаємо, не може бути досить ефектив­ною, оскільки подібна діяльність припускає не тільки соціальну орієнта­цію, але і наявність нормативно-ціннісних уявлень, здібність до спілку­вання в умовах особливого роду — в умовах кримінального судочинства.

Крім того, закріплення в Цивільному процесуальному законі 18-річ- ного віку настання повної процесуальної дієздатності не дозволяє непов­нолітньому самостійно реалізовувати права цивільного позивача (ст. 50 КПК) у разі залишення позову без розгляду (ст. 328 КПК);

4. особи у віці після 18 років мають повну кримінально-проце­суальну дієздатність. Вони самостійно реалізують всі належні їм пра­ва і несуть покладені на них процесуальні обов'язки.

Зауважимо, що недосягнення особою віку фізичної та психічної зрілості є формальною підставою визнання її процесуально недієздат­ною, оскільки, зважаючи на особливості індивідуального розвитку кожної людини, встановлений вік досягнення повної дієздатності не є досить об'єктивним критерієм її реального прояву. Щодо психічних чи фізичних вад як індивідуальних характеристик, прямо пов'язаних з реальною здатністю бути повноцінним учасником процесу, то вони завжди є реальними підставами.

Ці підстави поділяють на два види: перші призводять до повної не­дієздатності особи, чим унеможливлюють її участь у процесі; другі тягнуть лише часткову втрату дієздатності.

До перших належить таке психічне захворювання чи недоумство, внаслідок яких особа не може усвідомлювати своїх дій і керувати ними. Щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, то, від­повідно до ст.ст. 19, 20, 93 КК, ст. 116 КПК, до процесуально неді­єздатних належать: 1) неосудні особи; 2) обмежено осудні, щодо яких будуть застосовані примусові заходи медичного характеру; 3) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хво­робу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Такі особи є повністю недієздатні, оскільки за ст. 419 КПК їх участь у су­довому розгляді не є обов'язковою і може бути лише в тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер захворювання. Теж саме відноситься і до потерпілого і цивільного позивача, які відповідно до ст.16 ЦК у цих випадках позбавлені дієздатності.

Матеріальною підставою визнання процесуально недієздатною осо­бу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинен бути висновок судово-психіатричної експертизи, призначеної у даній справі. Віднос­но інших учасників (потерпілих, цивільних позивачів), то такою під­ставою може бути лише рішення суду про позбавлення громадянина цивільної дієздатності відповідно до ст. 16 ЦК.

Вирішуючи питання щодо психічних вад, які допускають процесу­альну дієздатність особи, то визначальним має бути саме юридичний критерій, тобто оцінка здатності особи самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Для цього потрібен такий стан вищих психічних функцій (сприй­няття, уваги, пам'яті, мислення т. ін.) та емоційно-вольової сфери, який забезпечить правильне відображення дійсності і створить переду­мови для повноцінної інтелектуальної діяльності. При потребі такий стан підлягає встановленню судово-психіатричною експертизою, або підтверджується іншими матеріалами у справі (документально під­тверджені відомості, що особа — інвалід певної групи, встановленої з приводу психічного захворювання; рішення суду, яке визнає особу не­дієздатною у зв'язку з душевною хворобою чи слабоумством тощо).

Щодо фізичних вад, які утруднюють самостійне здійснення учас­никами процесу своїх прав і виконання обов'язків, то під ними, за­звичай, розуміють повну або часткову втрату зору, слуху, здатності говорити, внаслідок чого особа позбавлена можливості правильно і повно сприймати обставини, які мають значення для захисту її інте­ресів, відтворювати сприйняте, самостійно відстоювати свої інтереси на слідстві і в суді. Такий висновок випливає і зі змісту ст.45 КПК, яка передбачає обов'язкову участь захисника на стороні таких учасників.

5.3. Особи, які ведуть кримінально-процесуальне провадження