Зародження та розвиток архітектури з найдавніших часів до сьогодення

З давніх часів територія сучасної України була заселена племенами. Археологами виявлено й досліджено багато стародавніх поселень. Найвідомішими з них є – стоянки в Мізині, Межирічі, Кам'яна Могила, розташована поблизу с. Терпіння у Запорізькій області та ін (10-11 тис. років тому). Завдяки археологічним знахідкам ми вивчаємо матеріальну та духовну культури наших пращурів.

В процесі еволюції людини зароджуються та розвиваються архітектура, скульптура та живопис. Саме ці види мистецтва уособлюють в собі музику, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з безліччю сюжетів і жанрів, що передають людському поколінню буття і мрії.

Саме з будівництва житла та оборонних споруд розпочинається процес зародження та становлення архітектури. У будівництві слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була достатня кількість каменю. До речі, такі святилища зводилися не тільки до остаточного прийняття християнства 988 р., а й значно пізніше, до кінця ХІІ ст. Серед інших українських земель кам'яне будівництво було особливо розвинене у Криму. Із створенням стабільної давньоруської держави у Х ст. ці традиції було використано і збагачено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох кам’яних споруд передусім у столиці – Києві. Десятинна церква – це перша церква побудована у 988-996 рр. на території Київського Дитинця Володимиром Великим, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків.

Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих грунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими з принципами у 996 р. було завершено будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Але грунт не витримав тиску велетенської кам’яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно скоро перетворився на купу будівельного брухту. Інша річ, церкви, які будувалися пізніше. Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі значно меншими втратами.

Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

У Київській Русі сформувалась власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом. Стіна мурувалася з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або самому її центрі, якщо форма храму була округлю. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від лат. navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі. Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався з ліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала богові, середня ангелам, нижня – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої).

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходилися оглашенні (що оголосили про свій намір залучитись до таїнств віри й проходили строк випробування) або нехрещені миряни.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано у 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилась візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія, мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її праобраз – Матір Божа. Київська Софія будувалась за хрестово-купольною моделлю. П’ять її нефів та тринадцять куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованому на величному циліндрі з прорізями витончених аркових вікон.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву «Нерушимої стіни», стало національним символом вічності народу і його культури.

З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі- Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові.

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори у Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Архітектура ХIV – середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков – трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. В ХIV – XV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних уособиць і війн брали на себе функції фортець (церква – твердиня у Сутківцях на Поділлі, 1476 р. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський та ін.)

Готичний стиль поширюється в Галичині у ХІV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові та Перемишлі. У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькі стрілчаті вікна та ін.)

На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки. Будуються замки цілком із каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі украплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля.

Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси та ін.)

На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам'яне будівництво (фортеця у Судаку).

В архітектурі другої половини ХVI – XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовані «Високий замок», будинок Гепнера – «Чорна кам'яниця» (1570), будинок грецького купця і уславленого мецената Корнякта (1580), каплиця Трьох святителів (1578), вежа Вірменської церкви (1576), а також вежа Корнякта (1572-1578) і братська Успенська церква (1591-1629). Архітекторами і будівельниками були переважно італійці із Венеціанської республіки та Швейцарії: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але й відомі імена українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів, Амвросій Прихильний.

Великий будівельний рух кінця ХVI – початку XVII ст. завдячує своїм розвитком головним чином діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Переяслав, Канів та ін.) Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови перших років ХVII ст. завзятого охоронця української культури князя К. Острозького з характерними високими аттиками (надбудови з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі та ін.)

Цілком своєрідним було дерев'яне будівництво XVI – XVIII ст. на західноукраїнських землях. До таких будівель належать каплиці – усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах. Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П’ятницька церква у Львові (1643).

Вплив західноєвропейського мистецтва у сполученні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як зовні, так і зсередини. Одним з найбільш високомистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер’єрі «Чорної кам'яниці» у Львові.

У першій половині ХVII ст. виникає яскраве явище української національної культури різьблений іконостас. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу. Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.

В архітектурі XVII – XVIII ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину ХVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Однією з перших споруд даного стилю була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва.

Козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу. Стіни охайно білилися, характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди – найдавніші з уцілілих архітектурних пам'яток Слобожанщини.

Протягом 90-х рр. ХVII ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Івана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського самодержавства (Військово-Микільський собор, 1690-1696) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря, 1690-1695 у Києві).

До нашого часу дійшла лише мізерна частина будівель, які побудували за часів Івана Мазепи, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких споруд було ідеологічно упередженим.

У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, які наближаються до стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору та ін.) За проектом Вартоломей Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац (У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури).

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко та рококо найвидатнішими були Степан Ковнір (ряд будівель Києво – Печерської лаври), Іван Григорович – Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», церкви Покровська і Миколи Набережного у Києві та ін.) Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд.

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. позначився утвердженням стилів класицизм та ампір, які в Україні набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Андрій Меленський (церква – ротонда на Аскольдовій могилі), Вікентій Беретті (Головний корпус Київського університету), Франц Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац у Криму). Найвідомішим в Україні комплексом є національний дендропарк Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVIII – на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля.

З середини ХІХ ст. в архітектурі втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), львівський університет (Ю. Гохбергер), Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер).

На початку ХХ ст. поширився стиль модерн (з фанц. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів, ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бессарабський критий ринок у Києві (1910, арх. Г. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор Олексій Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913).

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. В. Кричевський), будинок художнього училища в Харкові (арх. К. Жуков).

Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Владислав Городецький. За його проектом було збудовано уславлений «Будинок з химерами» 1902 – 1903 рр. – перший у Києві будинок з цементу. Архітектурна композиція будинку тяжіє до монолітності, асоціації з замком. Примхливі конфігурації просторів інтер’єру, руху світлових потоків, химерні скульптури – усе це є свідченням перетворити реальність в особливий ідеально-романтичний світ.

У 20-30 рр. ХХ ст. архітектурна творчість позначена як спорудами українського національного стилю, так ї західноєвропейського конструктивізму. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанцій тощо. У змішаному стилі були зведені будівлі Верховної Ради (арх. В. Заболотний), Кабінет міністрів України (арх. І. Фомін) у Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка в Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими цього періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори у Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори в Києві відбудовані.

Після Другої світової війни національно – самобутні ретроспекції відбулися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (арх. О. Власов, А. Добровольський та ін.) Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

В 1960 – 70 рр. з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індивідуальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів – Палац Спорту в Києві (арх. М. Гричина, О. Заваров), наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (арх. А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.), «Університет» (арх. Г. Головко, М. Сиркін та ін.), готель «Тарасова гора» у Каневі (арх. Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.), Палац дітей та юнацтва у Києві (А. Мілецький, Е. Більський), кіноконцертний палац «Україна» (арх. Є. Маринченко та ін.) Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Шевченка (арх. В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.)

З кінця 1980 – рр. відновилося будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.)

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значну роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі.

В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових – легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик» арх. Л. Філенко, діловий комплекс «Зовнішекспосервіс» арх. О. Донець та ін., банк «Україна» арх. Бабушкін, офісний центр «Київ-Донбас» арх. В. Жежерін, готельно-офісний центр «Східний горизонт» арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк» арх. І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Знаковою подією була також реконструкція та оновлення майдану Незалежності у 2001 р., зокрема встановили Монумент Незалежності та ін.

Протягом 2001 – 2011 рр. побудовано Свято – Троїцький собор (с. Підволочиськ Тернопільської обл., житловий комплекс «Славія» м. Дніпропетровськ, Костел Матері Божої Неустанної Помочі м. Львів та ін.

2011 рік позначився реконструкцією НСК «Олімпійський» та стадіону «Арена-Львів».

Отже, українська архітектура виразна та цікава. Вона стала виявом економічного, політичного, історичного розвитку нашої держави і увібрала в себе самобутні традиції української та світової культури.

Date: 2015-07-22; view: 469; Нарушение авторских прав