Обвинувачення

9.1.1. Поняття

Згідно з практикою ЄСПЛ підозра є частиною поняття "обвинувачення".

Термін "обвинувачення" у кримінальному процесі вживають у кількох значеннях: як кримінальну процесуальну функцію (основний напрям кримінальної процесуальної діяльності); як офіційне повідомлення особи компетентними органами про те, що вона обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення; як вимогу органів обвинувальної влади (у кримінальних справах приватного обвинувачення - потерпілого), звернену до суду щодо судовою визнання належного державі права публічно оголосити притягуваного до суду злочинцем і обґрунтовано, відповідно до закону, справедливо його покарати1.

Український законодавець у нормі-дефініції, викладеній у п. 13 ч. 1 ст. З КПК, визначив обвинувачення як твердження про вчинення певною особою кримінального правопорушення, висунуте в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом.

У ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ за тлумаченням ЄСПЛ вміщено концепцію терміна "кримінальне обвинувачення", яка характеризується скоріше матеріальним, аніж формальним характером ("Deweer v. Belgium"). У справі "Eckle v. Germany" ЄСПЛ зазначив, що кримінальне обвинувачення може бути визначене як "офіційне повідомлення особи компетентним органом про те, що вона підозрюється у вчиненні кримінального порушення". У справі "Foti and others v. Italy" ЄСПЛ навів ширше розуміння цього визначення, включивши до нього також "інші підстави, що підтверджують це звинувачення, і які можуть спричинити серйозні наслідки, що можуть ускладнити становите підозрюваного"1. Комісія2 та Суд визнали, що такими підставами, які можуть спричинити серйозні наслідки, можуть бути видання ордеру на арешт, обшук приміщення чи особистий обшук. Однак, на їхню думку, такі дії, як початок досудового (поліцейського) розслідування, допит свідків або інші дії, що безпосередньо не впливають на особу, не можуть бути віднесені до таких підстав. Водночас особа, викликана як свідок у кримінальному провадженні, але фактично підозрювана у вчиненні злочину (якщо їй під час допиту були поставлені запитання, які можуть бути використані проти неї як обвинувальні) користується гарантіями ст. 6 ЄКПЛ ("Serves v. France"). Офіційним повідомленням про обвинувачення також є початок досудового слідства проти конкретної особи чи арешт банківських рахунків конкретної особи ("Ringeisen v. Austria").

Поняття "підозра" у КПК не визначене. Законодавець лише пов'язав підозру із початком притягнення особи до кримінальної відповідальності. Позиція ЄСПЛ дає підстави стверджувати, що підозра за українським КПК є частиною більш широкого поняття - "обвинувачення".

Виходячи із визначених ЄСПЛ критеріїв, в Україні "кримінальне обвинувачення" вважатиметься висунутим у таких випадках: 1) фактичне затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину; 2) повідомлення про підозру у вчиненні злочину; 3) застосування запобіжного заходу щодо особи до моменту повідомлення її про підозру.

Обвинувачення є рушійною силою процесу. Відмова прокурора від підтримання обвинувачення і небажання потерпілого підтримувати обвинувачення перед судом має наслідком закриття кримінального провадження.

9.1.2. Ознаки

Обвинувачення в кримінальному процесі характеризується такими ознаками:

1) поділ обвинувачення на первинне - підозру, що має місце у перебігу досудового розслідування, і остаточне - державне, яке підтримується

Перед судом;

2) зближення діяльності з первинного обвинувачення з діяльністю із розшуку і припинення злочинів (обмеження гласності, усності, тісна взаємодія з оперативно- розшуковими органами тощо);

3) має суворо індивідуальний характер. Так, у разі смерті підозрюваного (обвинуваченого) обвинувачення не може переходити на інших осіб, а кримінальне провадження має бути закрите;

4) забезпечення обвинувачення державною підтримкою і поширення на нього державного контролю.

9.1.3. Характеристики

Обвинувачення має як якісні, так і кількісні характеристики.

Якісні характеристики обвинувачення визначаються кваліфікацією злочину чи злочинів, що ставляться в вину особі, а кількісні - обсягом обвинувачення, тобто кількістю злочинів, у вчиненні яких вона обвинувачується. Ці характеристики мають значення для вирішення питань про зміну і доповнення (підозри) обвинувачення, про закриття кримінального провадження в частині висунутого обвинувачення та в деяких інших випадках.

9.1.4. Р ізновид и

Залежно від того, хто здійснює обвинувачення, воно поділяється на: державне, приватне, додаткове та субсидіарне.

Державне обвинувачення здійснюється прокурором, а приватне - потерпілим.

Додаткове обвинувачення здійснюють разом із прокурором чи потерпілим (основним обвинувачем) інші особи - представник потерпілого, громадський обвинувач тощо.

Субсидіарне (замішувальне) обвинувачення здійснюється замість основного обвинувача іншими особами. Так, наприклад, якщо із кримінальної справи вибуває прокурор, а потерпілого, який би міг "підхопити" обвинувачення, у справі немає, то замість нього як обвинувач допускається будь-який громадянин, якому не байдужі суспільні (публічні) інтереси.

9.1.5. Р озпод іл повноважень між суб'єктами, які зд ійснюють обвинувачення у д осудовому

провад женні

У процесуальних системах держав Європи за підготовку обвинувачення до суду і підтримання обвинувачення перед судом (судове переслідування) відповідають державні обвинувачі (прокурори)2. Вони здійснюють процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, тобто повністю відповідають за його результати. Від моделі досудового розслідування, здійснюваного у повному обсязі слідчим суддею, європейські держави відмовляються. Швейцарія зробила це у 2010 році3.- ФРН у 1975 році скасувала посаду слідчого судді на користь одноособової відповідальності служби державного представництва.

Оскільки прокурор повністю відповідає за досудове розслідування і обвинувачення, то теоретично можливо було б передати функцію розслідування до служби обвинувачення. Але практично це неможливо здійснити з історичних, політичних, економічних та інших причин. Поліція (міліція) як орган виконавчої влади має значні технічні і людські ресурси, що дозволяє їй здійснювати на належному рівні розслідування злочинів. Запровадження паралельного розслідування злочинів службою обвинувачення (прокуратурою), у якій згадані ресурси є набагато меншими, було б недоцільним.

Самостійна підготовка обвинувачення обвинувачами є недоцільною і з суто процесуальних причин. Формування обвинувачення у стадії досудового розслідування передбачає здійснення певних процесуальних, у тому числі пізнавальних, дій. Якщо обвинувач буде їх здійснювати особисто, а у суді він може бути допитаний як свідок, то він підлягатиме відводу. У такому разі буде порушено принцип незмінності обвинувача, який закріплений у КПК багатьох держав, у тому числі в Україні.

Отже, новітні тенденції щодо розмежування повноважень між органами обвинувачення полягають у тому, що обвинувач повинен лише керувати діями службових осіб державних органів, які здійснюють розслідування злочинів. Такими органами є поліція, податкова служба, органи безпеки та інші, яким право на розслідування надано національним законом. Якщо служба обвинувачення несе повну відповідальність за результати підготовки обвинувачення до суду, то вона має право керувати цією підготовкою, тобто діяльністю слідчих із розслідування.

У зв'язку з таким розподілом повноважень органів обвинувачення виникає питання щодо незалежності слідчих у вирішенні процесуальних питань, захисту їх від "зовнішніх впливів". З огляду на те, що обвинувачення, підготовлене слідчим під керівництвом прокурора, останній представляє у суді, логічно, щоб слідчий виконував усі його вказівки щодо провадження процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень, а також розслідування в цілому. Такий підхід не є обмеженням незалежності слідчого, оскільки прокурор, який наглядає за законністю досудового розслідування, не вправі давати незаконні вказівки. Однак слідчий може не погодитися із вказівками прокурора, вважаючи, що вони зашкодять досягненню цілей досудового розслідування. Для вирішення таких спірних ситуацій кримінальне процесуальне законодавство передбачає для слідчого можливість оскарження вказівок прокурора, який здійснює процесуальне керівництво, керівнику органу обвинувачення або до вищестоящого обвинувача.

КМ РЄ у Рекомендації Я (2000) 19 державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінальної юстиції2 висловив своє бачення відносин між службою обвинувачення й поліцією. Воно полягає у тому, що обвинувачі повинні ретельно перевіряти законність поліцейських розслідувань, а особливо на етапі, коли вирішують питання про порушення або продовження кримінального переслідування (п. 21).