Право на забезпечення безпеки

З метою забезпечення ефективного і справедливого правосуддя для певних осіб передбачене право на забезпечення безпеки і на державний захист.

Право на забезпечення безпеки мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу про кримінальне правопорушення або в іншій формі брала участь чи сприяла виявленню, попередженню, припиненню або розкриттю кримінальних правопорушень; потерпілий та його представник у кримінальному провадженні; підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники; цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; свідок; експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; члени сімей та близькі родичі зазначених вище осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства. Підстави і процесуальний порядок забезпечення безпеки учасників кримінального провадження визначені Законом від 23 грудня 1993 року "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".

Право на державний захист мають працівники суду, правоохоронних органів та їхні близькі родичі. Підстави і процесуальний порядок реалізації цього права регламентований Законом від 23 грудня 1993 року "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів".

Тема 5. Докази і доказування

Докази

5.1.1. Поняття

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі).

Згідно з ч. 1 ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

З процесуальними доказами не слід плутати:

o інформацію, що використовується у кримінальному процесі; o аргументи сторін і думки осіб, що ведуть судочинство;

o судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ; o логічні докази.

Іншими словами, не можуть розглядатися як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними на підставі доказів та "попереднього" знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.

Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів визначала їх як "фактичні дані", що містяться в установленому законом джерелі.

Термін "фактичні дані" іноді замінюють словами "відомості про факти", "відомості".

Таким чином, докази стають об'єктом, що вмішується у свідомість, оскільки відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що їх сприймає, та суб'єктом, який їх використовує.

Зміст інформації, що використовується під час кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, що дістає її.

У радянській доктрині існувала (і продовжує існувати до цього часу) думка, що відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а "містяться" у встановленому законом джерелі.

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення доказів, С.А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Зрозуміло, що "мертва матерія" жодними "відомостями" не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха3. Людям роздаються картки, на яких нанесені кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок), і які не несуть жодного інформаційного навантаження. Але люди, розглядаючи ці картки, повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером "відомостей" такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, але цілком очевидно, що ніяких "даних" на картинках не містилося, а "інформація" - плід фантазії особи, підданої дослідженню.

Зрозуміло, що докази, які виходять безпосередньо від людей (свідчення, висновки, документи) придатні для отримання інформації про сприйняття події цією особою. Але слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки не будуть піддані процесуальному доопрацюванню і пристосуванню до потреб сторін. На цьому етапі і одержуються "фактичні дані" у процесуальному сенсі.

Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнаватися доказами однією чи навіть обома сторонами, але не визнаватися судом, і навпаки. Інакше питання про визнання даних доказами пропонувалося вирішити у Концепції реформування кримінальної юстиції України, згідно з розділом 2 якої визнання зібраних фактичних даних доказами у справі має здійснюватися виключно судом у присутності і за безпосередньої участі сторін обвинувачення та захисту. Це положення Концепції реалізовано у КПК 2012 року.

5.1.2. Ознаки

Кримінальні процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу кримінального провадження. Вони можуть включатися в систему (сукупність) доказів і виключатися з неї не один раз. Але в будь-якому разі фактичні дані для того, аби вони могли стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Вчені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описанням невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (стосовно сукупності доказів).

5.1.2.1. Допустим ість

Допустимість доказів - це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, в силу положень процесуальною права використати їх як докази.

Допустимість доказу визначається виходячи, насамперед, із обставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів:

o одержання фактичних даних із належного процесуального джерела - ч. 2 ст. 84 КПК (наприклад, не можуть бути доказами фактичні дані, одержані в результаті допиту від особи, яка не могла підлягати допиту

як свідок);

o одержання фактичних даних належним суб'єктом (стороною захисту, стороною обвинувачення, потерпілим);

o одержання фактичних даних в належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

o належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих (розшукових) дій, журнал судового засідання).

Законодавцем певне значення надається також змісту отримуваних фактичних даних. Так, наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагатися судом, органами прокуратури, іншими органами для вивчення та використання у вигляді доказів під час розгляду кримінальних справ. Такі дані є конфіденційною інформацією, що охороняється законом.

Допустимість доказів повинна визначатися, як правило, в момент подання їх для розгляду. Але доказове значення деяких фактичних даних має бути виявленим раніше, ніж вони будуть досліджені як докази. Наприклад, спочатку має бути доведено, що пістолет безпосередньо використовувався під час вчинення кримінального правопорушення з метою досягнення певного результату, а потім уже пістолет може буде використаний як речовий доказ - знаряддя злочину (ст. 98 КПК).

Після визначення недопустимості використання фактичних даних як доказів можна себе уже не утруднювати перевіркою і оцінкою їхньої належності, достовірності та достатності (самих по собі чи в сукупності з іншими доказами).

У багатьох закордонних державах діє правило "отруєного дерева" (або "ефект доміно"), згідно з яким визнання одного доказу недопустимим тягне невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Так, коли у кримінальному провадженні встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей здобуті від підозрюваного шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то отримані на підставі таких показань під час обшуку фактичні дані доказами не визнаються. В Україні таке правило не діє.

Російським вченим і практиком - федеральним суддею Росії С.А. Пашиним розроблені 11 "заповідей", якими, на його думку, слід керуватися під час оцінки допустимості зібраних матеріалів. Оскільки системи оцінки доказів в Росії і в Україні суттєво не відрізняються, зазначені "заповіді" можуть бути використані вітчизняними слідчими, прокурорами та суддями:

1. Допустимість матеріалів як доказів не залежить від оцінки їх важливості для завершення справи.

2. Якщо закон істотно змінив умови допустимості доказів, то в основу обвинувачення не можуть бути покладені ті з них, що не відповідають положенням цього закону.

3. Матеріали в інтересах захисту підлягають менш суворим правилам оцінки їх допустимості як доказів, ніж матеріали обвинувачення (у теорії кримінального процесу це правило називають "асиметрією доказів" - Л.Л.).

4. Інтересам сторони слугує той матеріал, на використанні якого вона наполягає, яким би не був його зміст.

5. Обвинувачений не розплачується своєю долею за помилки або зловживання сторони обвинувачення, а також захисника та інших осіб, що стоять на його стороні.

6. Тягар доведення хибності матеріалу покладено на сторону, яка вказує на його хибність. Якщо ця сторона продемонструє його хибність, тягар доведення допустимості матеріалу як доказу покладається на протилежну сторону.

7. Матеріали мають підводитися під матрицю залежно від їх змісту, а не назви.

8. Отруєне дерево дає отруйні плоди. Матеріали, отримані в результаті використання недопустимого матеріалу, самі є недопустимими як докази.

9. Після визнання матеріалу недопустимим спрацьовує "ефект доміно". Зокрема, забороняється згадувати про існування такого матеріалу в інших матеріалах справи.

10. Нарочитість загрожує неповноцінністю. Наприклад, існує правова відмінність між відеодокументом, отриманим від агента, що спеціально спостерігав за якоюсь особою, і отриманим в результаті безперервної зйомки стаціонарною камерою всіх відвідувачів банку.

11. Заповіді можуть бути суперечливі: їх дія визначається людським вибором1.

Фактичні дані щодо обставин кримінальної справи мають право подавати як сторона обвинувачення, так і сторона захисту. Стаття 6 ЄКПЛ не вимагає, щоб під час збирання доказів сторона захисту мала ті самі права, що й обвинувачення. Однак, якщо обвинувачений вибирає активну лінію захисту, то він повинен мати право збирати і пред'являти докази "на тих самих умовах", що й обвинувачення (див. п. 225 рішення ЄСПЛ від 11 грудня 2008 року у справі Мірілашвілі проти РФ). Питання про допустимість доказів остаточно вирішує суд.

Концепцією реформування кримінальної юстиції України передбачено, що визнання зібраних фактичних даних доказами у справі має здійснюватися виключно судом у присутності і за безпосередньої участі сторін обвинувачення та захисту1. Згідно з ч. 1 ст. 89 КПК суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

КПК 2012 року визначив діяння, вчинення яких сторонами чи потерпілим є істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод і е підставою для визнання даних, здобутих у результаті цього, недопустимими (ст. 87 КПК).

Законодавець у ст. 88 КПК встановив, що:

- докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження;

- відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого -

є недопустимими (за винятком певних випадків - ч. 2 ст. 88 КПК) на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ч. 3 ст. 88 КПК).

У кримінальному провадженні сторони вправі надавати відомості, отримані поза межами цього провадження. Однак, вирішуючи питання про їх допустимість, суд повинен враховувати такі обставини:

1) відомості, здобуті в інших, крім кримінального, юридичних процесах (дисциплінарному, адміністративному тощо) є допустимими як докази у тому разі, якщо вони отримувалися не у зв'язку з кримінальним провадженням. Дотримання такої вимоги робить неможливим використання іншої юридичної процедури, крім кримінальної, для встановлення обставин кримінального провадження. Особливо актуальним це є для діяльності, здійснюваної тими державними органами, у структурі

яких утворені слідчі підрозділи і для яких є притаманним здійснення адміністративної діяльності;

2) відомості можуть бути здобуті не у процесі юридичної діяльності особами, не наділеними кримінальною процесуальною компетенцією. Це може відбутися у результаті фіксування фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні. Як відзначив КС, для правильного вирішення питання про допустимість таких відомостей як доказів необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій фізичних або юридичних осіб, їх мету та цілеспрямованість при їх фіксуванні. КС вважає, що подані будь-якою фізичною або юридичною особою речі або документи не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини, закріплених в Конституції, зокрема внаслідок цілеспрямованих дій із застосуванням оперативно-розшукових заходів (п. 3.4 Рішення КС від 20 жовтня 2011 року № 12- рп/2011 у справі за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції). Отже, отримання відомостей особами, не уповноваженими на провадження оперативно-розшукової діяльності, в результаті випадкового, а не ініціативного характеру їхніх дій робить ці відомості недопустимими для використання у кримінальному процесі як доказів;

3) учасники кримінального провадження вправі звертатися до приватних детективів з метою пошуку, збирання та фіксації відомостей про злочини. Приватна детективна діяльність здійснюється поза межами кримінального провадження в строки, встановлені законом для провадження. Відомості, зібрані приватними детективами і подані учасниками провадження до суду, оцінюються з точки зору їх допустимості, належності, достовірності і достатності нарівні з іншими відомостями.

5.1.2.2. Н алежніс ть

Належність доказів - це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "приховувати" обставини, що належать до предмету доказування.

Належність доказу визначається, виходячи із значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний оборот.

Всі докази, що дають в конкретних умовах місця і часу підставу для судження (роздумів) про обставини предмету доказування, вважаються належними.

Ознаки, за якими суд має вирішувати питання про належність доказів, урегульовані ст. 85 КПК.

5.1.2.3. Достовірн ість

Достовірність доказів - це можливість застосування фактичних даних в процесі доказування з точки зору знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Іншими словами, достовірність доказів - це їхня "гносеологічна допустимість".

Під достовірністю у кримінальному процесі розуміють зовсім не ту достовірність, що мається на увазі в точних науках1 (рівна одиниці ймовірність), і не "істинність" (істину можна шукати безкінечно - див. п. 3 цієї теми), а так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найбільш відповідальних ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

o його суспільне становите, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду; o факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

o стан свідка в момент сприйняття події;

o його заінтересованість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Так, під час дослідження протоколу огляду місця події треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд; висновку експерта - характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, коли показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Як правило, достовірність фактичних даних в кінцевому підсумку може бути встановлена під час прийняття рішення у справі. В ч. 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

5.1.2.4. Достатн ість

Достатність доказів - це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їхню сукупність або один із них в основу процесуальною рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності (ч. 1 ст. 94 КПК).

Достатність доказів визначається, переважно виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінальні процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів тягне такі наслідки:

o відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад, про притягнення як обвинуваченого);

o прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);

o скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт).

У кримінальному процесуальному законі йдеться й про інші ознаки доказів, зокрема: вагомість (п.1 ч. 1 ст. 178 КПК) та силу (ч. 2 ст. 94 КПК). Однак вони не є ознаками у "чистому" вигляді, оскільки характеризують доказ в аспекті його переконливості для учасників кримінального провадження, а не містять власне його характеристику.

5.1.3. Клас ифікація

Докази класифікуються на особисті й речові; обвинувальні й виправдувальні; первинні й похідні; прямі й побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інших документах, висновку експерта. Спільним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для кримінального провадження.

До речових доказів належать матеріальні об'єкти, які мають властивості, що відображають обставини кримінального правопорушення у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

Первинні і похідні докази розрізняються залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації чи з "других рук" ("показання з чужих слів" - ст. 97 КПК).

Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні обумовлюється відношенням до предмету обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення кримінального правопорушення певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними доказами є докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення кримінального правопорушення певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі і побічні докази поділяються щодо предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмету доказування, а побічні - на обставини, із яких можна зробити висновок про інші факти. Побічні докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмету доказування.

5.1.4. Проце суальн і джере ла

Процесуальні джерела доказів - це форма збереження фактичних даних.

Згідно з ч. 2 ст. 84 КПК фактичні дані, що можуть буж доказами у кримінальній справі, встановлюються:

1) показаннями;

2) речовими доказами і документами;

3) висновком експерта.

5.1.4.1.Показання

Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження

Давання показань:

- для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

- для свідка, експерта - обов'язком.

Залежно від того, отримані докази безпосередньо у стадії судового розгляду чи у стадії досудового розслідування, але в судовому засіданні, показання можуть бути "реальними" і "депонованими". Перші отримують шляхом надання їх свідком безпосередньо у судовому засіданні, де кримінальну справу розглядають по суті обвинувачення. Другі - у судовому засіданні, що відбувається у стадії досудового розслідування, коли обвинувачення лише готується для подання його до суду. "Депонування" доказів відбувається в порядку ст. 225 КПК у виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, через існування небезпеки для життя і здоров'я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявність інших обставин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Не можуть бути доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо вони не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб ("показання з чужих слів"), то ці особи повинні бути також допитані. Винятки становлять лише випадки, встановлені ст. 97 КПК. Використання показань з чужих слів захищене суттєвими гарантіями від зловживань з боку слідчих, прокурорів, суддів (ст. 97 КПК).

5.1.4.2.Речові докази і документи

Речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що

встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Документи є речовими доказами, якщо вони містять зазначені вище ознаки.

Документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Не визнається джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записна книжка не встановленого власника). За характером виникнення документи поділяються на 2 групи:

1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);

2) особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Коли відомості про фактичні дані викладаються громадянами, то до форми документа можуть ставитися вимоги лише в особливих випадках (наприклад доручення, розписка тощо). При цьому слід мати на увазі, що такі документи можуть використовуватись в процесі доказування, якщо достовірно встановлений їх власник і джерело походження.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути:

o письмові - документи на папері (довідки, характеристики, листи);

o електронні - це документи, інформація в яких зафіксована у вигляді електронних даних, в тому числі обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону від 22 травня 2003 року "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. 3 ст. 7 Закону). Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцю слід подбати про врегулювання порядку використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах;

o графічні (схеми, графіки, креслення); o знакові (табуляграми);

o фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки); o відеозапис (відеотеки);

o звукозапис (фонограми).

Критеріями, за якими відрізняють документи і речові докази, називають різноманітні ознаки:

o особливості методів дослідження;

o замінюваність документів і незмінюваність речових доказів;

o стихійний характер формування речових доказів і штучний - документів;

o значущість для справи змісту (документи) або слідів на них, обставин їх утворення, зміни, переміщення або виявлення (речові докази).

Однак всі перелічені ознаки є не досить стабільними і можуть зустрічатися як у речових доказів, так і у документів, а також у документів з ознаками речових доказів.

Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів. Правила роботи з документами у кримінальному провадженні врегульовані ст. 99 КПК, а зберігання їх і речових доказів - у ст. 100 КПК.

5.1.4.3.Висновок експерта

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обгрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який грунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях. Висновок експерта не може грунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.

Вимоги, що ставляться до висновку експерта, викладені у ст. 102 КПК.

Висновок експерта не є обов'язковим для особи або органу, який здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Акти чи інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатись як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони одержані на запит суду, органу досудового розслідування або адвоката (п.

18 ППВС від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах").