Поняття про світове господарство

Географія світового господарства – невід’ємна складова суспільної географії та один з базових навчальних курсів на економічних, географічних, природничо-географічних факультетах вищих навчальних закладів.

Термін «господарство» [1] всім добре знайомий, він часто вживається у різних сполученнях – «домашнє господарство», «народне господарство», «національне господарство», нарешті, «світове господарство». Що ж поєднує ці різні господарства? Праця та взаємозв’язки між їх складовими, наприклад, між окремими людьми в домашньому господарстві або окремими країнами у світовому господарстві.

Світове господарство – це сукупність національних господарств всіх країн світу, які пов’язані між собою всесвітніми економічними відносинами, заснованими на базі міжнародного географічного поділу праці.

Світове господарство неможливо уявити без потужних потоків товарів, капіталів, послуг, інформаційних ресурсів, що рухаються між країнами та збільшуються з кожним роком.

Процес формування світового господарства фактично охоплює всю історію людства (згадаймо, наприклад, Великий шовковий шлях та інші приклади). Прискорився цей процес наприкінці феодалізму, коли почався розвиток мануфактурного виробництва та намітився перехід від натурального обміну до товарно-грошових відносин.

«Зародок» світового господарства сформувався у Середземномор’ї з прилеглими до нього районами Європи й Західної Азії. Внаслідок Великих географічних відкриттів, міжнародна торгівля вслід за Європою та Азією охопила Північну Америку та інші регіони світу (останніми були залучені важкодоступні райони Тропічної Африки). Обмін продуктами між ними і створив світовий ринок. Подальшому розвитку цього ринку сприяв розвиток транспорту (у ХІХ столітті дуже швидко зростала протяжність залізниць, які пов’язали міцними зв’язками внутрішні частини континентів і за влучним висловом Г. Гейне «вбили простір»; а пароплави пов’язали між собою материки. Моря і океани, які колись роз’єднували країни, навпаки перетворились в об’єднуючий фактор).

Але головна роль у формуванні світового господарства належить великій машинній індустрії. Вона виникла протягом ХІХ століття в країнах Західної Європи та США після так званих «промислових переворотів». Швидке зростання промислового виробництва дало можливість значно збільшити випуск товарної продукції та одночасно викликало потребу в нових джерелах сировини та ринках збуту.

Таким чином, світове господарство склалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття внаслідок розвитку машинної індустрії, транспорту й формування світового ринку.

Порівняно невеликий час існування цілісного світового господарства з деякою долею умовності можна поділити на 4 етапи розвитку.

І етап: від початку ХХ століття – до початку Першої світової війни. Характеризується швидким зростанням промисловості та стрімким розвитком транспорту (насамперед, залізничного), різким збільшенням обсягів обміну товарами і послугами між найбільш розвиненими країнами світу, початком експорту капіталів.

ІІ етап: початок Першої світової війни – кінець Другої світової війни. Характеризується певним згортанням міжнародних економічних зв’язків внаслідок двох світових воєн, революцій у різних регіонах світу, розриву господарських зв’язків СРСР з деякими традиційними партнерами царської Росії, економічної депресії у багатьох країнах в 30-х роках ХХ століття.

ІІІ етап: 50-ті – середина 80-х років ХХ століття. Характеризується поглибленням міжнародної спеціалізації більшості країн світу, початком інтеграційних процесів (утворення Спільного Ринку як прообразу Європейського Економічного Співтовариства, Ради Економічної Взаємодопомоги та ін.), збільшенням обсягів міжнародної торгівлі, відновленням і зміцненням ринку позикового капіталу.

ІV етап: кінець 80-х років ХХ століття – початок ХХІ століття. Характеризується переходом найбільш розвинених країн світу в стадію постіндустріального суспільства, подоланням економічної відсталості групою країн (маються на увазі деякі з індустріальних та нових індустріальних країн), розпадом соціалістичної підсистеми світового господарства.

Рис. 1.1. Функціональна модель світового господарства

(«центр-напівпериферія-периферія»)

Рис. 1.2. Морфологічна (географічна) модель світового господарства

(«Північ – Південь»)

Сформувалася багаторівнева структура світового господарства (див. рис. 1.1, 1.2 та 1.3). Центральну його частину («центр») становлять постіндустріальні країни Північної Америки, Західної Європи і Японія, які контролюють науково-технічний прогрес, рух капіталу та стан світових ринків. Між майже 25 країнами «центру» досягнуто високого рівня єдності виробничих, торговельних та фінансових відносин. Основна спрямованість їхнього розвитку – перехід до постіндустріального інформаційного суспільства.

Периферійна частина («периферія») – країни «третього світу», розташовані переважно в тропічних широтах. Периферія живе за рахунок експлуатації природних ресурсів, деякі з її регіонів перенаселені, у багатьох місцях зберігаються зони політичної нестабільності і конфліктів. Периферію внаслідок переважання аграрного сектору в економіці часто називають «світовим селом».

«Напівпериферію» світового господарства складають досить неоднорідні групи країн перехідної економіки. До них належать: середньорозвинені індустріальні країни Західної Європи (наприклад, Ірландія, Португалія, Греція), індустріальні та деякі нові індустріальні країни Азії, Латинської Америки, Африки, Австралії та Океанії; а також постсоціалістичні країни Євразії (серед них й Україна та всі її сусіди – Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова тощо), повноцінна інтеграція яких у світове господарство тільки розпочалася.

Господарство постсоціалістичних країн з перехідною економікою виявилося індустріально найбільш насиченим. Проте чимало їхніх промислових підприємств усе ще послуговуються застарілими технологіями та мають організаційні проблеми з діяльністю на зовнішніх ринках На інших континентах – у нових індустріальних країнах Латинської Америки і Східної Азії – частка промисловості є скромнішою, однак продукція її провідних галузей, куди залучено капітал і передові технології світових ТНК, активно вийшла на світові ринки (електроніка з Південної Кореї, Сінгапуру і Мексики, метали з Бразилії тощо).

Рис. 1.3. Територіальна структура світового господарства

(за І. Валлерстайном)

Опорним каркасом системи «центр – напівпериферія – периферія» є кілька осередків (ядер) світового господарства (які науковці називають інколи країнами «тріади»), а в кожному з них найбільші міста – економічні центри, це так звані світові (або глобальні) міста (див. рис. 1.3 та 1.4).

Рис. 1.4. Світові (глобальні) міста

Наймогутніше ядро світового господарства склалося у Північній Америці. Його основу становить економіка США, з нею тісно пов’язані економіки Канади й Мексики, які разом утворюють асоціацію NАFТА. На цю трійку при 7% населення світу припадає 23% валового національного продукту, 25% виробленої промислової та 17% сільськогосподарської продукції.

Найважливіші особливості цих північноамериканських країн такі:

· величезний ринок збуту;

· могутність американських банків, трестів і концернів, які не лише контролюють національне багатство своєї країни, але й перетворилися на ТНК;

· високий технічний рівень промисловості США і Канади;

· високий науковий потенціал США і Канади [2];

· потужний військово-промисловий комплекс США.

Не менш потужне ядро світового господарства сформувалося в Європі, країни якої мають не просто спільну географічну приналежність, а й глибокі історичні та геополітичні зв’язки. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу в Західній Європі відбувся глибокий процес економічної інтеграції.

Тут сформувалося європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), яке згодом трансформувалося в Європейський Союз (ЄС). До нього з 2007 р. входять 27 країн з населенням близько 500 млн. осіб. Це значне економічне угруповання та ринок, який за можливостями попиту цілком можна порівняти з ринком США. Частка ЄС у світовому виробництві валового національного продукту, промислової і сільськогосподарської продукції становить близько 25%, а у золотовалютних резервах – більше 40%. Успіхи консолідації західноєвропейського ядра світового господарства особливо помітні в галузі зовнішньої торгівлі: на країни ЄС припадає понад 40% зовнішньоторговельного обороту світу. ЄС став тим інтеграційним ядром, навколо якого йдуть процеси економічної і політичної інтеграції як всієї Європи, так і прилеглих регіонів Африки (зокрема північно-африканські країни) й Азії (Кіпр, Туреччина, Ізраїль, країни Закавказзя та навіть Казахстан).

Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (далі – АТР). Японія, група країн-«драконів» (або «далекосхідних тигрів»), Східний Китай формують інтеграційне ядро цього регіону. На його долю припадає близько 20% світового економічного потенціалу, а сумарна «вага» всіх країн АТР набагато більша. У регіоні сформувалося інтеграційне утворення АСЕАН.

Географічні та історичні особливості розвитку Японії сприяли утвердженню її як одного з основних лідерів АТР. Країна посіла помітне місце у світовому господарстві (10% ВНП світу), а також стала фінансовою супердержавою. Її досвід наслідують Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та інші країни.

Дедалі міцніші позиції в АТР посідає Китай. Його економічний потенціал вже сьогодні можна зіставляти із показниками інших наддержав. В Китаї зосереджені надзвичайні запаси мінеральної сировини та величезні трудові ресурси, поступово формується місткий внутрішній ринок, що дозволяє прогнозувати можливість появи нового ядра світового господарства у майбутньому.

Між вищезазначеними трьома «ядрами» світового господарства, які складають так звану «тріаду» його «центру», склалися потужні комунікаційні напрями. Це «Європа – Північна Америка», або євроатлантичний напрям, виражений морськими, повітряними шляхами та мережею електронних комунікацій через Атлантику.

Рівнозначний йому напрям «Північна Америка – Східна та Південно-Східна Азія», або азійсько-тихоокеанський, виражений не менш потужними транспортними комунікаціями в північній частині Тихого океану.

Євразійський напрям «Європа – Східна Азія» (до речі, найстаріший серед усіх) колись обслуговувався «Шовковим шляхом», а з його занепадом – морськими дорогами навколо півдня Євразії та Африки. Нині знову відроджується система шляхів через внутрішні країни континенту від Китаю дорогами Центральної Азії і далі через Україну або Туреччину в Європу.

Мережа комунікацій, що пов’язує ядра «тріади» із сусідніми напівпериферійними і периферійними регіонами, доповнює картину «опорного каркасу» господарства світу.

Територіальна структура світового господарства віддзеркалює також різку диференціацію рівнів розвитку регіонів, породжену різностадійністю розвитку їхнього господарства. Розглянута вище структура в основному склалася ще в кінці ХХ століття.

Обмежена кількість країн, які знаходяться в ядрах «центру», має відчутні переваги глобального суспільно-географічного положення. Але ця ситуація не детермінована. З одного боку, все перебуває у стані постійних змін, з іншого – завдяки дії інших чинників навіть країни периферії можуть скористатися можливостями своїх порівняльних переваг. Згадаймо лише про дію світових інформаційно-технологічних мереж, активізацію міжнародного туризму, діяльність офшорного бізнесу. Розглянемо конкретні приклади.

Країна «центру». США – головний полюс економічної активності світосистеми, держава, яка завдяки своєму економічному потенціалу здатна вирішувати складні геополітичні та геоекологічні проблеми, не рахуючись особливо з позицією ані суперників, ані союзників. США мають багатий ринок збуту товарів і послуг, високий технічний і технологічний рівень матеріального виробництва, підкріплений високим інтелектуальним потенціалом суспільства, а також потужний військово-промисловий комплекс.

Саме на території США зосереджені основні вузли сучасної інформаційно-технологічної мережі світу. Держава послідовно дотримується власних геостратегічних пріоритетів: збереження глобальної конкурентоспроможності корпорацій країни; створення противаги Європейському та Азійсько-Тихоокеансько­му ядрам економічної активності; очолення боротьби з тероризмом; закріплення світового лідерства та недопущення (після подолання «двополюсності» світу) панування в Євразії будь-якої держави. США – стратегічний партнер, з підтримкою якого пов’язані системи безпеки Європи і Японії.

Але найбільший вплив США відчувається в Новому Світі: з Канадою і Мексикою країна пов’язана інтеграційним угрупованням NАFТА, поглиблюється економічна та політична взаємодія з Латинською Америкою.

Країни «периферії». Візьмемо, наприклад, Науру або Французьку Полінезію, що загубилися у просторах Тихого океану. Жваві торгові шляхи проходять осторонь від них, все їх багатство – коралові атоли та море. Події світової історії торкнулися цього регіону лише в роки Другої світової війни під час боротьби між американцями та японцями за кожний острівець, придатний під аеродром. Але нині на цих островах ВНП на душу населення вдвічі більший від середнього у світі й прямі авіарейси зв’язують острови із США, Японією, Австралією та іншими країнами. Чому це стало можливим? Туристсько-рекреаційна та офшорна діяльність долучили їх до світового господарства.

Країни «напівпериферії». Україна. Територія нашої країни завжди перебувала в центрі подій Євразійського континенту. Тут перетиналися історичні шляхи й основні геополітичні вісі Євразії, що давало широку можливість контактів як із Західною і Північною Європою, так і з країнами Близького Сходу і Центральної Азії. Зокрема шлях «із варяг у греки» проходив Дніпром, а «Шовковий шлях» однією з гілок виходив до узбережжя Азовського і Чорного морів та причорноморських степів.

Більш як за тисячу років Україна на різних етапах свого історичного розвитку пройшла багато форм політичного існування. Була вона і впливовою в Європі монархією (Київська Русь), і колонією Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, була (Козацька держава ХVІІ століття, УНР та ЗУНР початку ХХ століття) і тепер є республікою.

На початку ХХІ століття глобальне суспільно-географічне положення України визначається такими рисами. По-перше, вона розташована в глобальному геопросторовому «кільці» північної півкулі, утвореному територіями країн «тріади» та комунікаціями між ними. На заході територія країни безпосередньо прилягає до європейських держав, які після розширення ЄС входять у найпотужніше інтеграційне угруповання світу. Значною мірою від самої України залежить, щоб її кордони виконували контактну, а не бар’єрну функцію.

По-друге, користуючись можливостями міжнародної співпраці суверенній Україні зручно, з одного боку, активізувати взаємодію з євроатлантичними структурами, сподіваючись на залучення технологій і капіталу країн Європи, США та Японії, а з іншого – зберігати добросусідські відносини з країнами євразійських структур (передусім – з Росією), які й надалі залишаються важливими ринками сировини (особливо енергоносіїв, лісу, кольорових металів) і не менш важливими ринками збуту.

Нарешті, за межами «кільця» Україна має широкі можливості контактів з країнами на південному та південно-східному напрямках – морські шляхи ведуть у басейн Середземномор’я і далі в Атлантичний та Індійський океани; розвиток сухопутних (через Закавказзя – Центральну Азію або Росію – Казахстан) спеціалісти пов’язують з відродженням історичного «Шовкового шляху».

Отже, на сучасному етапі розвитку світового господарства глобальна ринкова економіка охоплює лише порівняно невелике коло постіндустріальних та найбільш «просунутих» індустріальних країн (таких як Канада) та ще декілька нових індустріальних країн з великими експортними галузями (на кшталт Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру). Разом вони утворюють так званий «золотий мільярд» людства, який споживає близько 80% світового ВНП.

Більшість населення світу мешкає в умовах неринкової підсистеми (див. рис. 1.1), створеної такими типами економічних та політичних режимів:

а) комуністичні та посткомуністичні (КНР, Куба, КНДР);

б) авторитарні [3] (арабський світ, африканські країни);

в) меркантилістські [4] (латиноамериканські, південноазійські країни).

Основний зміст сучасного етапу: група цих національних економік з майже п’ятьма мільярдами населення у найближчі роки намагатиметься інтегруватися до ринкової підсистеми світового господарства.

Основні риси сучасного етапу розвитку світового господарства: інтенсивна глобалізація (1) при збереженні багатоукладності (2) та різностадійності (3) розвитку країн і регіонів з проявами циклічності (4).

1) Глобалізація тісно пов’язана із створенням світових ринків всіх видів товарів, конвертованих валют, цінних паперів, інтелектуальної власності (патенти, «ноу-хау»), трудових ресурсів, реклами, банківської справи і т. д. Процес глобалізації має об’єктивний характер, він є невідворотним результатом еволюції світової економіки та посилення світогосподарських зв’язків.

Інтегратором світового економічного простору є світова фінансова система. Головну роль в ній відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк реконструкції і розвитку (СБРР), а також центральні банки США, Великобританії (20% ВВП країни створюється фінансовими службами Лондонського Сіті на площі в 1 кв. милю), Японії, ФРН, Франції. Саме вони забезпечують необхідний ступінь стійкості основних світових валют – базових для міжнародних розрахунків – долару США та євро. Особливу стабілізуючу роль у світовій фінансовій системі грають банки Швейцарії («всесвітній сейф»).

В географічному просторі світового господарства аналогічну інтегративну роль грають сучасні системи глобального транспорту і зв’язку, без яких не може функціонувати жоден центр економічної діяльності. Ці зв’язки забезпечуються взаємодією міжнародних систем авіаційного, морського, залізничного та інших видів транспорту, ліній електропередачі (ЛЕП) та всіх видів зв’язку, включаючи телефакси, електронну пошту з використанням космічних засобів. Досягнення в галузі космічної техніки, комп’ютеризації, інформатизації та інших високих технологій остаточно «проковтнули» простір, ставши технічною основою глобалізації. На базі машин, що збирають, зберігають, перетворюють, переробляють і передають інформацію, створена світова інформаційна інфраструктура – Інтернет.

Без цих систем дійсна інтеграція в світове господарство неможливанавіть при достатньо сформованих виробничих структурах.

Прогнозний етап розвитку світового господарства буде постіндустріальним, тобто світ перетвориться на «світ послуг», в якому матеріальне виробництво не буде мати визначної ролі, а національні економіки зможуть спеціалізуватися на наданні певних видів послуг.

2) Багатоукладність визначається різним ступенем розвитку ринкових відносин, міжнародного поділу праці та ін. Під економічним укладом розуміється визначений сектор національної економіки країни, особливий тип господарства, в основі якого знаходиться певна форма власності на засоби виробництва та відповідні їй виробничі відносини людей.

У більшості доіндустріальних країн досі основна частина продовольства виробляється у споживчому господарстві (нетоварному, неринковому), в той же час з ним мирно співіснують приватно-капіталістичні та державно-капіталіс­тичні уклади.

Важливою структурою сучасного світового господарства залишається так звана «неформальна економіка» (або «чорний ринок»), яка виробляє до 20% світового валового продукту.

3) Різностадійність: в межах світового господарства співіснують національні економіки, що знаходяться на різних стадіях соціально-економічного розвитку: постіндустріальній, індустріальній, доіндустріальній.

Ця різностадійність веде до закономірного зміщення «старих» галузей у більш відсталі країни (або регіони в межах однієї держави). Дійсно, зараз масові промислові виробництва поступово «переселяються» до країн з дешевою робочою силою при обов’язковому поєднанні її наявності з необхідним рівнем професійної підготовки, трудової моралі, інфраструктури.

З різностадійністю пов’язані й рівні демографічного розвитку країн, що знаходяться на різних стадіях демографічного переходу. Швидке зростання населення доіндустріальних та нових індустріальних країн залишається однією з домінант світового розвитку, що суттєво впливає на стійкість світового господарства.

Справа в тому, що сучасне світове господарство сформувало стереотипи «споживаючого суспільства». Рівні споживання середніх шарів населення високорозвинених постіндустріальних країн завдяки «демонстраційному ефекту», викликаному поширенням спочатку голлівудських фільмів, а зараз телесеріалів та інших засобів масової інформації, стали дуже притягальними в усьому світі. Недосяжність цих рівнів для багатьох країн не відміняє престижність споживання. Збереження цих споживацьких стереотипів у поєднанні з «демографічним вибухом» є потенційно найнебезпечнішим дестабілізуючим фактором світового розвитку (в США мешкає близько 5% світового населення, але споживається 40% природних ресурсів).

Підтримання цих стереотипів можливе лише у групі високорозвинених країн, що увійшли в стадію постіндустріального (інформаційного) суспільства. Для їх господарства характерно переважання в структурі зайнятості третинної та четвертинної сфер, інформатизація, роботизація та інші процеси, а також поступове скорочення споживання природних ресурсів.

Турбота виключно про економічне зростання може спричинити руйнівний вплив на мораль людства; філософія, яка лежить в основі манії споживання, ймовірно, загрожує найважливішим людським цінностям.

Коло постіндустріальних країн вже сформувалося. Поява в ньому країн-«новачків», що відповідають критеріям постіндустріальності не за рівнем доходів, а за домінацією наукомістких виробництв, за роллю науково-дослідних і конструкторських робіт, навряд чи можлива у найближчі 15-20 років. Ще раз підкреслимо, що основний фактор досягнення постіндустріального статусу – це високий культурний і освітній ценз населення та створений на цій основі потужний науково-технічний потенціал.

Багатоукладність та різностадійність (2 та 3 риси), виходячи із загальносистемних позицій (закон Ешбі), відповідають потребам «необхідної різноманітності» і забезпечують стійкість та певну гнучкість світового господарства.

4) Циклічність. Ідея циклічності поступовостає ядром сучасної суспільної географії. Ця риса дещо нагадує ритмічність (як закономірність географічної оболонки), хоча така аналогія і не зовсім коректна.

Відомо, що динаміка впровадження технічних інновацій, коливання цін на внутрішніх і світових ринках, зміни у співвідношенні факторів виробництва – землі, праці й капіталу – зумовлюють циклічний характер розвитку (у тому числі й світового господарства).

Дослідженням періодичних коливань в економіці займалося багато дослідників, свого часу і фундатори марксизму-ленінізму. Виділяються наступні типи економічних циклів:

· короткі цикли «Т-Г-Т΄» або «Г-Т-Г΄» тривалістю від декількох днів до декількох місяців (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс);

· середні цикли коливання співвідношення попиту і пропозиції з кризами перевиробництва тривалістю у 4-5 років (Д. Рікардо, А. Маршалл, Дж. М. Кейнс, А. Пігу та інші);

· довгі цикли тривалістю 40-50 років (М.М. Туган-Барановський та його учень М.Д. Кондратьєв);

· наддовгі цикли тривалістю до декількох тисяч років (гіпотеза Андре Гундер Франка).

Знання законів циклічності розвитку виробництва здатне в ідеалі привести до повної ліквідації негативних наслідків стихійної природи цих циклів. Природа й особливості прояву коротких і середніх циклів на даний час добре вивчені та відображені в основах економічних теорій (так звані теорії загальної рівноваги та інші макроекономічні моделі).

Найбільш суттєво на галузеву і територіальну структуру світового господарства впливають два останніх цикли – «кондратьєвські хвилі» та «наддовгі хвилі».

Матеріальна основа довгих циклів (піввікових) – оновлення основних виробничих фондів (ОВФ), технічної інфраструктури та поколінь кваліфікованих робітників. Ця циклічність – універсальна риса світового господарства, тобто вона не залежить від форми власності та знаходить свій прояв в умовах як централізованої, так і ринкової економіки.

Хоча в історії світового господарства відомі й феномени «стискування» циклів (наприклад, Японія «стартувала» набагато пізніше Європи – лише після революції Мейдзі – але користуючись готовими технологіями, все ж таки наздогнала її; а в СРСР соціалістична індустріалізація 30-50-х років ХХ століття майже на 20 років скоротила термін проходження 3-го циклу [5]).

Головні галузі, що формують «обличчя» довгих циклів:

1-й – текстильна промисловість;

2-й – вугільна, чавуноливарна промисловість;

3-й – чорна і кольорова металургія, важке машинобудування;

4-й – автомобілебудування, органічна хімія, електротехніка;

5-й – електроніка, біотехнологія, тонка хімія, інформатика.

Крім того, кожен цикл відзначається і зміною тенденцій в регіональному розвитку. Зараз Україна закінчує 4-й цикл, в регіональному відношенні це проявляється депресією в багатьох старопромислових районах, особливо – вугільно-металургійних.

Сучасним вимогам активізації малих форм виробництва («мале – прекрасне») та вимогам населення до якості умов проживання дуже вдало відповідають дрібноміські структури з гарним екологічним станом території, її високою інфраструктурною насиченістю та підготованими кадрами.

Наддовгі цикли тривають близько 5 тисяч років. Андре Гундер Франк, досліджуючи територіальну структуру світового господарства різних часів, приходить до висновку, що світу завжди була властива поляризація на багатий «центр» та бідну, залежну від нього «периферію».

Він звертає увагу на те, що центри завжди мали тенденцію до зміщення із Сходу на Захід та завжди знаходилися в межах Північної півкулі. Схема цього руху така: центр глобальної економічної гегемонії пересувався із Східної Азії (Китай) через Індію та Близький Схід до Європи, спочатку південної, а потім північно-західної. Далі він змістився в США: спочатку на східне (атлантичне) узбережжя, а зараз – на західне (тихоокеанське). На даний момент він рухається в Японію, подальший прогноз – повернення його в Китай (таким чином відбудеться завершення наддовгого циклу). Цю точку зору ми перевірити не зможемо – нашому поколінню не вистачить життя. Але критика цієї, безумовно, оригінальної гіпотези можлива з позицій сучасної методології вивчення суспільно-природної взаємодії. Коротко кажучи, гіпотеза А.Г. Франка грішить «географічним фаталізмом».

Висновки:

1. Світове господарство являє собою глобальну багаторівневу диверсифіковану систему національних господарств та недержавних утворень, пов’язаних міжнародним географічним поділом праці, що взаємодіють між собою у різних формах.

2. Важливою ознакою світового господарства є його цілісність. Вона підтримується завдяки постійному існуванню в цій системі двох рухів: вертикального – до суверенізації народів; та горизонтального – до інтеграції національних економік. Крім того, цілісність забезпечується завдяки діяльності міжнародних організацій та функціонуванню ТНК.

3. Сучасне світове господарство по своєму походженню пов’язане з історією промислової революції в Європі, хоча зародки цієї системи спостерігалися практично у всіх народів. Але в ході жорсткої еволюції лідером стала спочатку Європа (найбільше це стосується Великобританії – першої індустріальної країни світу та Нідерландів, де відбулася перша буржуазно-демократична революція), потім – США.

4. У світовому господарстві слід виділяти стадіальний (еволюційний) та циклічний час. Світове господарство в своїй еволюції пройшло низку просторово-часових стадій географічного відбору, кожній з яких відповідав свій «центр» і своя «периферія».

Центр формує навколо себе периферію, притягує основні фінансові й торгові потоки, утворює цілісний економічний простір. Потім один центр змінюється іншим, будуючи таким чином просторово-часову траєкторію формування світового господарства.

5. Сучасна просторова структура світового господарства схематично така:

· у функціональному плані – «центр – периферія»;

· у морфологічному плані – «Північ – Південь».

Функції «центру» світового господарства виконують приблизно 25 країн. Це країни, які повністю трансформувались за 5 останніх століть і накопичили надзвичайно великий капітал (тільки на країни «великої сімки» припадає близько 53% світового національного доходу). Більшість населення світу мешкає в умовах «напівпериферії» та «периферії». Розрив по ВНП на душу населення між «центром» і «периферією» сягає 100-200 разів [6].

«Центром» світового господарства зараз є так звана «світова олігополія»: США, країни Західної Європи та Японія при панівній ролі США. В цій олігополії найстаршою є вісь «Західна Європа – США», якій більше 200 років. Інтенсивно формується тихоокеанська вісь «США – Японія», якій близько 50 років.

Морфологічну модель не слід протиставляти функціональній, адже «центр» – це Північ, «периферія» – це Південь. Важливу стабілізуючу роль у світовому господарстві грає «напівпериферія». Основним агентом стабілізації виступають нові індустріальні країни.

6. Трудові ресурси високорозвинених країн «центру» світового господарства зайняті переважно інформаційною діяльністю: вони створюють нові технології та виробляють нові наукомісткі види товарів. В обмін на послуги і технології вони отримують вироблені в країнах «периферії» і «напівпериферії» товари широкого вжитку та сировину за відносно низькими цінами. Так формується світогосподарська система, заснована на нових принципах міжнародного поділу праці, нових життєвих стандартах і ресурсах виробництва.

7. Рівень соціально-економічного розвитку країн визначається не стільки природними ресурсами і географічними умовами, скільки інноваційною активністю й ступенем використання наукових і технічних досягнень в тій чи іншій галузі економіки. Сьогодні найважливішим ресурсом став науково-технічний та інтелектуальний потенціал. Країни, що володіють таким потенціалом, виходять на лідируючі позиції в світовому господарстві незалежно від наявності або відсутності у них інших видів ресурсів.

8. Основною тенденцією розвитку світового господарства на сучасному етапі є прояв процесу глобалізації, що призводить до поступового перетворення цієї соціально-економічної системи на суспільно-географічну.

9. Глобалізація, в цілому збільшивши можливості людства, не змогла знищити бідність у світі, навіть не сприяла зменшенню її масштабів. Таким чином, відбувається зростання територіальної соціально-економічної диференціації регіонів світу. По суті, діюча модель глобалізації консервує відсталість слаборозвинених країн, залишає за ними лише роль аграрно-сировинних придатків високорозвинених постіндустріальних країн.

10. Україна на даний момент, як і її сусіди – Росія, Бєларусь, Польща, Угорщина та інші – знаходиться на одній сходинці (4-й кондратьєвський цикл) з латиноамериканськими країнами та деякими південноєвропейськими (Іспанія, Португалія, Греція).

Мабуть, не раніше 2015 року Україна зможе розпочати 5-й цикл (горбачовське «прискорення», як спроба перестрибнути у 5-й цикл, від початку було приречене на невдачу). А це означає збереження відставання на один повний цикл від «центру» світового господарства (приблизно 50 років).

[1] Як аналог часто вживається термін «економіка», яким позначають сферу життя суспільства, що охоплює виробництво товарів і послуг, обмін ними, а також розподіл створених у суспільстві благ та їх споживання тощо.

[2] В США і Канаді сьогодні професійною справою для п’ятої частини економічно активного населення стало створення, обробка і поширення різних видів інформації.

[3] Авторитаризм – суспільна система з режимом сильної центральної влади, характерними ознаками якої є відсутність демократичних інститутів, диктаторські методи правління. В цих умовах велику роль відіграє суб’єктивний фактор, службова та соціальна ієрархія.

[4] Меркантилізм – економічна політика сприяння розвитку власного імпортозамінного виробництва під захистом протекціоністських бар’єрів для обмеження іноземної конкуренції. Провідниками цієї політики в країнах «третього світу» ще у першій половині ХХ століття стали творець сучасної турецької держави Кемаль Ататюрк та відомий аргентинський лідер Хуан Перон.

[5] Щоправда, збудований надпотужний індустріальний комплекс виявився «колосом на глиняних ногах», адже він не мав надійного сільськогосподарського фундаменту та «даху» у вигляді доступної для всіх сфери послуг. Всі спроби реорганізувати таку «дефіцитну економіку» виявилися невдалими та лише призвели до соціально-економічної кризи і розпаду СРСР.

[6] Один британський журналіст підрахував, що британська кішка отримує у два рази більше тваринних білків, ніж пересічний африканець, а їжа цієї кішки коштує більше середнього доходу 1 млрд. людей в країнах «третього світу».