Тема 2. Кримінальний процесуальний закон

План:

1. Кримінальне процесуальне право – самостійна галузь права. Джерела кримінального процесуального права України.

2. Структура Кримінального процесуального кодексу України. Поняття, структура і види кримінальних процесуальних норм.

3. Чинність кримінального процесуального закону у просторі, часі і щодо осіб.

4. Значення рішень Конституційного Суду України, роз’яснень Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ для кримінального провадження.

5. Застосування кримінального процесуального закону за аналогією.

Провадження у кримінальних справах у відповідності з Конституцією Україні повинно здійснюватись виключно у порядку, який встановлюється зако­ном. Таким систематизованим законом, що визначає права і обов'язки учасників кримінально-процесуальних відносин та порядок провадження у кримінальних справах, є цей Кримінально-процесуальний кодекс України.

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні.

Правильне розуміння кримінально-процесуального права є необхідною умовою для відмежування цього поняття від інших, подібних до нього.

У судовій практиці при вирішенні конкретних справ виникають такі ситуації, коли виконання приписів процесуальних норм тягне за собою порушення норм матеріального права, і навпаки. Проте кримінально-процесуальним законом не передбачено, як повинен діяти в таких випадках суд. У результаті, зустрічаючись з подібними колізіями, суди чинять по-різному, але в більшості випадків судова практика надає перевагу процесуальному закону.

Кримінальне судочинство являє собою сферу суспільних відносин, у якій панує правова форма регулювання. Однак, воно відрізняється і тим, що застосування норм закону в багатьох випадках ґрунтується на моральних нормах. Норми права в кримінально-процесуальному законодавстві визначають порядок діяльності, повноваження посадових осіб, статус учасників процесу, характер і порядок прийняття й оскарження рішень та інш. Але варто звернути увагу, що кримінально-процесуальний закон не дає повної свободи в розпорядженні процесуальними правами.

Тому виникає необхідність у додатковому регулюванні дії суб'єктів кримінально-процесуального доказування. Таке додаткове регулювання обумовлюється особливостями цієї форми суспільних відносин, де суб'єкти кримінально-процесуального доказування для досягнення цілей слідчої діяльності розкриття злочину наділені значними владними повноваженнями. Іншою особливістю процесу розслідування кримінальних справ є також і те, що закон не дає чіткої регламентації всіх засобів і методів проведення слідчих дій. Багато питань процесу розслідування не мають конкретного визначення в законі й у цьому плані гостро встає проблема: якими засобами буде відбуватися досягнення цілей кримінального судочинства. У зв'язку з цим, А.Ф. Коні писав: “В кожній судовій дії поряд із питанням, що варто провести, виникає питання “як” це провести”.

Панування правової форми регулювання в кримінальному процесі зовсім не означає, що мораль, як форма суспільної свідомості, зовсім витиснута з його норм, і що моральні вимоги діють у цій сфері лише винятково через правові розпорядження. Мова йде про складну взаємодію норм права і моралі в процесі розслідування кримінальних справ.

Характеризуючи специфіку права і його соціальних функцій, Л.С. Явич підкреслював, що право не може бути очищене від моралі, відокремлено відділене від впливу її норм. “Цинічно зневажаючи загальнолюдськими категоріями справедливості, правди і неправди, добра і зла, законодавці і судді не можуть боротися зі злочинами, виправляти вдачі людей, зміцнювати престиж права і правосуддя”.

Багато норм кримінально-процесуального законодавства, визначаючи правові гарантії охорони моральних цінностей особистості, чітко визначають поведінку слідчого, прокурора, судді (наприклад, заборонено домагатися показань обвинувачуваного й інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз і інших незаконних дій). Однак, законом заборонені тільки ті дії або способи їхнього здійснення, що явно і при будь-яких умовах суперечать моралі.

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону:

1) це акт, що має найвищу юридичну силу;

2) він формулює принципи і регулює процедуру кримінального судочинства;

3) він регламентує діяльність учасників процесу, надаючи їм певні права й обов'язки;

4) цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу.

Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами:

1) за юридичною силою — закони (КПК) і підзаконні акти (наприклад, Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку та розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди);

2) за сферою дії — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

3) за ступенем загальності правових норм — загальні та норми, що конкретизують;

4) за характером волевиявлення — норми, що встановлюють, норми, що змінюють, і норми, що скасовують;

5) за часом дії — визначено-строкові та невизначено-строкові;

6) за суб'єктами нормотворчості — видані Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Слід також пам'ятати, що на відміну від кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки кримінально-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною. Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону.

Система кримінально-процесуального законодавства.

Кодекс складається з 9 розділів і 36 глав, які умовно по­діляють на Загальну та Особливу частини. До Загальної частини входить перший розділ Кодексу "Загальні положення", який об'єднує норми, що стосуються усіх стадій і форм провадження кримінальних справ. Особлива частина об'єднує інші розділи Кодексу, в яких містяться норми, що регламентують кожну стадію провадження.

Кримінально-процесуальний кодекс є найважливішим, але не єдиним законом, що регламентує провадження у криміналь­них справах. До законодавчих актів, що входять до кримінально-процесуального законодавства слід віднести:

1. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 року.

2. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23 грудня 1993 р.

3. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року.

4. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992р.

5. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30 червня 1993 р.

6. Про попереднє ув`язнення: Закон України від 30 червня 1993 р.

7. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р.

8. Про статус суддів: Закон України від 15 грудня 1992 року.

9. Про судоустрій та статус суддів. Закон України від 7 липня 2010 р.

Постанови ПВСпУ є роз'ясненнями, в котрих дається тлумачен­ня кримінально-правових норм і які орієнтують судову практику на правильне застосування чинного законодавства. Це сприяє усуненню прогалин і недоліків у кримінальному законодавстві. При цьому в постановах ПВСпУ йдеться про легітимні повноваження, якими законодавець наділив судові органи - правом видавати певні роз'яснення щодо положень, які не відображені чи нечітко закріплені в кримінально-правових нормах. Набуваючи форми постанов, роз'яснення ПВСпУ мають загальний характер і не підміняють законів.

Особливістю кримінально-процесуальної діяльності є досить детальна регламентація її нормами кримінально-процесуального права. У зв'язку з цим для теорії і практики кримінального судочинства набуває великого значення розробка питань про те, як у правовій нормі формулюється державна воля, якими засобами досягається поєднання її з волею суб'єктів правовідносин, яким є шлях найбільш ефективного впливу правової норми на суспільні відносини для одержання найкращого практичного результату.

Частина цих питань може бути з'ясована при розгляді видів і структури кримінально-процесуальних норм.

Кримінально-процесуальна норма як загальноправова норма має такі особливі риси:

1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою і має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності);

2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов'язки учасників відносин, а також санкції за порушення встановлених норм: приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені);

3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, що регламентується нормою права);

4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розробки, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм);

5) це правило, здійснення якого забезпечується державою (держава створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному здійсненню правил поведінки, а також створюються засоби заохочення, переконання, примусу і санкцій за невиконання вимог).

Кримінально-процесуальна норма — це встановлене законом правило чи порядок діяльності або поведінки учасників кримінального судочинства, яке забезпечується силою державного примусу.

Кримінально-процесуальна норма як загальноправова норма має такі особливі риси:

1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою і має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності);

2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов'язки учасників відносин, а також санкції за порушення встановлених норм: приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені);

3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, що регламентується нормою права);

4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається уповноваженим на те органом у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розробки, обговорення, прийняття.

Кримінально-процесуальний закон, як і будь-який закон, має власні правила дії в часі, просторі й стосовно осіб. Вони викладенні у ст. 3 КПК України.

Дія кримінально-процесуального закону в просторі може бути територіальною й екстериторіальною.

Територіальна чинність кримінально-процесуального закону окреслена територією України та визначається державним суверенітетом. Провадження у кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця вчинення злочину.

Екстериторіальна дія закону регулюється міжнародними договорами та передбачає поширення законодавства певної держави за межі її території. Так, провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває поза межами України під прапором або розпізнавальним знаком України, здійснюється згідно з кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не перед­бачено міжнародними договорами.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі може бути прямою та зворотною. Пряма дія закону полягає в тому, що при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє під час провадження дізнання, досудового слідства чи судового розгляду справи.

За загальним правилом, закон зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Проте кримінально-процесуальний закон, згідно з яким покращується становище учасників процесу (надаються нові додаткові права, скасовуються певні обмеження тощо), має зворотну силу, тобто поширюється на ті кримінально-процесуальні відносини, що виникли до його прийняття.

Чинність кримінально-процесуального закону щодо осіб характеризується загальним правилом: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб'єктами відносин, котрі він регулює. Дія кримінально-процесуального закону поширюється на всіх громадян України, осіб без громадянства й іноземних громадян, окрім осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності (дипломатичним імунітетом).

Date: 2015-07-24; view: 364; Нарушение авторских прав