Державна і приватна монополії: порівняльні характеристики

*складено за даними автора 20

В Україні з початку 90-х років ХХ ст. і до сьогодні відбуваються специфічні трансформації, пов’язані з переходом від планово-командної економіки до економіки ринкового типу. На перших етапах перехідного періоду існувала концепція майже повної відмови від державного регулювання і втручання держави в економічні процеси, але вже з другої половини 90-х років відзначається поступове визнання доцільності такого втручання, принаймні в підприємницьку діяльність, інвестиційно-інноваційну політику, соціальну сферу.

Якщо виходити із прийнятої класифікації країн за ступенем їх економічного розвитку (розвинені, середнього рівня розвитку та слабко розвинені), то слід визнати, що в кожній з груп тим чи іншим чином в економічній структурі певне місце посідає держава, тобто існує державний сектор. За соціалістичних умов господарювання суспільна власність вимагала майже повного одержавлення економіки. Відносно капіталістичної економіки діяли і діють інші фактори: досить швидкі науково-технологічні зміни та процес інформатизації сприяють суттєвому підвищенню ступеня усуспільнення виробництва і капіталу, їх певної демократизації і соціалізації за участю держави. З останньої третини минулого століття спостерігається посилення ролі держави в країнах капіталістичної економіки. Частка державних витрат у ВВП розвинених країн світу (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, інші країни ЄС, Японія, Південна Корея та інші) складає від 30% до 40%, хоча різниця по країнах є суттєвою. Тому нове століття позначилося поширенням державної сфери діяльності майже повсюдно [3, с.102].

В Україні протягом 90-х років ХХ і на початок ХХІ ст. за результатами процесу роздержавлення і приватизації спостерігався зворотній процес. Так, частка недержавних підприємств в обсязі промислового виробництва зросла з 18,2 % у 1992 р. до 84,6 у 2005 р. з одночасним падінням рентабельності за той же період з 30,3 % до 5,5 %. За умов реформування у приватну власність перейшло понад 108 тис. підприємств, внаслідок чого на початок 2006 року 88,6 % підприємств України одержали статус недержавних. Проте ефективного власника цей процес не дав, бо серйозних змін в економіці не відбувається, а стійкий розвиток її "є поки що декларацією про наміри". Негативно впливає на економіку і постійне зменшення частки державних витрат у ВВП: з 26,7 % у 1995 році до 20,6 % у 2005 році. Очевидною виявилася необхідність певних змін. Однією з них є необхідність функціонування національного державного сектора як засобу регулювання економіки у руках суспільства з метою надання йому належного значення за умов трансформаційних перетворень.

Сучасна дійсність дає чимало приводів для аналізу місця і ролі держави в економіці. Ринкова економіка та економічні функції держави нерозривно пов'язані між собою. Принцип вільної конкуренції не можна розуміти абсолютно, тобто як повне роздержавлення економіки, повне звільнення останньої від державної організації. Даний принцип говорить не про повну деетатізаціі економіки, а про особливу господарської державності, що дозволяє існувати конкуренції і ринку і забезпечує їх інфраструктури. Дійсно, є мало підстав вважати, що ринок міг би функціонувати в ситуації передбачає недержавну економіку. Лише опис такого суспільного ладу, і, ймовірно, дуже реалістичне опис, має резюмувати словом хаос [5, с.108].

Узагальнення закордонного досвіду формування і розвитку державного сектора економіки дозволило виявити, що частка державного сектору в економіці – величина динамічна, обумовлена фазою економічного циклу і стратегією соціально-економічного розвитку країни. Для кожної країни вона має свої особливості, обумовлені підходом до формування системи державного управління в цілому, які коригуються у відповідь на зовнішні виклики. У кризові етапи розвитку економіки існує тенденція до збільшення частки державної власності в економіці, що обумовлено функцією держави по забезпеченню стійкості національної економічної системи.

При проведенні аналізу сутності, структури, динаміки, ролі в економіці державного сектору спостерігається відсутність єдиної термінології та розбіжності у визначенні базових понять. Перш за все, це відноситься до трактування співвідношення понять державна власність і державний сектор. До визначення даних понять існує кілька підходів, як у вітчизняній, так і зарубіжної літературі [9, с.112-113].

У найзагальнішому вигляді державний сектор можна представити як сукупність елементів, які пов'язані між собою приналежністю до державної власності, що виконує свої функції для досягнення встановлених державою цілей. У ряді випадків, щоб окреслити сферу діяльності державного сектора економіки, використовуються критерії суспільної корисності, громадської активності. Однак зміст зазначених критеріїв може мінятися. Деякі автори під поняттям державної власності мають на увазі підприємства, що належать державі повністю або частково (змішана власність), а під державним сектором обсяг втручання держави в економічне життя. У рамках даного підходу розглядає розширене трактування державного сектора, згідно з якою він являє собою сукупність ресурсів економіки, що знаходяться в розпорядженні держави. При цьому ресурси, якими розпоряджається держава - це не тільки організації, що знаходяться в його власності, а й фінансові ресурси держави, необхідні для виконання запропонованих йому функцій. У першому випадку мова йде про запас ресурсів, у другому - про їх потоці [11, с.200].

Інші автори, розуміють під державною власністю все матеріальне і нематеріальне майно, що перебуває в розпорядженні держави, а під державним сектором сукупність державних організацій та установ, або комплекс господарських об'єктів, цілком або частково належать центральним та місцевим державним органам. Проте однозначно стверджувати істинність тільки однієї з даних точок зору досить складно. З проведеного аналізу видно, що хоча категорії державний сектор і державна власність є взаємно, проте вони не ідентичні.

Разом з тим у наукових публікаціях зустрічається розширене трактування держсектора, крім господарських систем, що здійснюють економічну діяльність, включають всі рівні законодавчої і виконавчої влади, що займаються управлінням і регулюванням економіки, а також забезпечує їх система фінансів. У цьому випадку функції державного сектора в економіці ототожнюється з державними функціями регулювання економіки. У сучасних умовах особливо слід звернути увагу на приналежність до державного сектору інформаційних ресурси, які виступають в сучасній економіці як об'єкта власності. Важко переоцінити роль даного ресурсу у підвищенні ефективності всієї економічної системи країни [6, с 52].

Державний сектор економіки представляє собою, таким чином, системно структуроване безліч взаємопов'язаних елементів, що виконують певні функції в інтересах досягнення встановлених державою цілей. Їх реалізація здійснюється за допомогою державного регулювання, яке стає складовим елементом системи організації функціонування сучасної ринкової економіки і управління нею.

Отже, з усього вище перерахованого можна зробити висновок про те державний сектор є визначальним і необхідною ланкою для всієї країни в цілому. Поняття державного сектора носить складний багатоаспектний характер, зважаючи на неоднозначності визначення структури державного сектора. Поняття державного сектору включає в себе безліч економічних, правових відносин. На сьогоднішній день найбільш актуальне застосування розширеній трактування держсектора, що включає в себе ресурсну базу, всі рівні законодавчої і виконавчої влади, систему фінансів, держкомпанії і держкорпорації, держустанови.

Методи державного регулювання держсектора є складовою частиною методів державного втручання в економіку. Межі держсектора дозволяють розбити сукупність методів регулювання держсектора на два блоки: прямі методи державного регулювання держсектора і непрямі.
Під прямими методами варто розуміти, такі методи, які безпосередньо впливають на обсяг і структуру держсектора, і забезпечені примусовою силою держави. До них відносяться:

- Законодавчі методи. Нормативно-правові акти визначають можливість або неможливість тим чи іншим суб'єктам здійснювати господарську та інші види діяльності. Держава також організовує бар'єри для входу в галузь, щоб забезпечить можливість вести діяльність тільки для надійних і відповідальних організацій, регламентує порядок реєстрації, ліквідації та банкрутства. Антимонопольне законодавство стежить за станом конкуренції в економіці, при її відхиленні від заданих нормативів може регулювати становище монополіста на ринку, застосовувати методи розукрупнення компанії, а також впливати на цінову політику і контролювати якість продукції монополії. Пряме (а також пайову) участь держави в процесі виробництва товарів і послуг, на основі держвласності. Держкомпанії покликані діяти в тих галузях і сферах, де ринкові методи створення, розподілу та споживання благ не задовольняють суспільні потреби в необхідному обсязі. Мета діяльності держсектора - це перш за все не отримання прибутку, а задоволення необхідних потреб жителів країни. Держсектор здатний мобілізувати більший обсяг фінансових і виробничих ресурсів, для їх подальшого направлення на довгострокові і сверхдолгосрочние проекти, ніж приватний сектор. Держава бере участь також у тих сферах, які не передбачають отримання будь-якого доходу. З усього вище перерахованого випливає, що практично весь обсяг держсектору не входить в інтереси приватного сектора на даному етапі розвитку. У міру розвитку ринкових відносин, зростання добробуту громадян, інтеграції у світовий економічний простір, розвитку партнерських та корпоративних відносин, розвитку технологій - з'являється можливість залучення держсектора в ті сфери, де раніше діяв тільки держсектор. Таким чином держава делегує частину своїх повноважень зміцнілому і надійному приватному сектору.

- Приватизація держмайна означає його передачу в приватні руки. У результаті приватизації частина держмайна переходить у власність окремих нечисленних людей. Приватизація спрямована на максимальний фінансовий результат, доходи від приватизації спрямовуються до бюджету.

- Інвестування. Держава здатна здійснювати інвестування в ті чи інші сфери, тим самим стимулюючи виробників на створення доступної і затребуваної продукції. Завдяки держінвестиціями відбувається оновлення матеріально-технічної бази, реструктуризація заборгованостей, змінюється обсяг і структура виробництва, збереження провідних фахівців. Нерідко інвестування приймає форми державної підтримки підприємств, метою якої є реструктуризація компанії, недопущення зупинки підприємства, розпуску персоналу. Надання державою кредитів, поручительств, гарантій [14, с.17].

До непрямих методів регулювання держсектора належить:

- Податкове регулювання. Сприяє регулювання відрахувань до бюджету.

- Стимулює перелив капіталу в сфери з більш низьким оподаткуванням.

- Стимулювання попиту. Сприяє збільшенню попиту при його спаді. Наприклад, збільшення доходів фізичних осіб збільшує попит на ті чи інші товари та послуги, стимулювання виробництво яких необхідно в конкретний момент. Держава, змінюючи облікову процентну ставку і норму обов'язкових резервів, визначає доступність кредитів, як для підприємств, так і для населення [14, с.18].