Адміністративно-процесуальні норми та адміністративно-процесуальні відносини

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 7Следующая ⇒

Найважливішими ознаками, що дозволяють розглядати адміністративний процес як ціле та самостійне правове явище, слід вважати наявність специфічних адміністративно-процесуальних норм і відносин.

Адміністративно-процесуальна норма — це встановлене або санкціоноване державою та забезпечене її примусом загальнообов’язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що виникають у ході реалізації процесуального порядку вирішення адміністративних справ.

У наукових джерелах серед найбільш поширених рис адміністративно-процесуальної норми виокремлюють такі:

а) загальнообов’язковість;

б) формальна визначеність;

в) загальний характер;

г) представницько-зобов’язуючий характер;

ґ) встановлюється або санкціонується компетентними державними органами;

д) охороняється всіма заходами державного впливу, включаючи примус;

е) загальнозначущість;

є) системність;

ж) елемент системи права;

з) абстрактність;

и) владний характер;

і) функціональність;

ї) ясність тощо.

Специфіка процесуальних норм полягає у такому.

1. Вони відрізняються від матеріальних норм своїм призначенням. Матеріальні норми регулюють права та обов’язки суб’єктів і відповідають на запитання «що робити?». Процесуальні норми регулюють порядок, процедуру реалізації цих прав та обов’язків і відповідають на запитання «як, яким чином робити?».

2. Процесуальні норми другорядні стосовно матеріальних. Це означає, що вони виникають й існують лише за потреби у реалізації матеріальних норм, за потреби у встановленні обов’язкових для виконавчо-розпорядчих органів та їх посадових осіб правил розгляду адміністративних справ.

Слід зазначити, що потреба в адміністративно-процесуальних нормах виникає лише у разі коли необхідна спеціальна процедура для вирішення конкретного управлінського питання.

У таких випадках йдеться про матеріальні норми адміністративного права, реалізація яких здійснюється через застосування.

3. Конкретна адміністративно-процесуальна норма завжди є засобом реалізації кількох матеріальних норм, але забезпечує цю реалізацію тільки частково.

Неможливо побудувати автономну конструкцію, в якій би взаємодіяли тільки дві норми: з одного боку — матеріальна, з іншого — процесуальна, тобто конструкцію, в якій процесуальна норма була б замкнена виключно на одну матеріальну норму і забезпечувала б її реалізацію в повному обсязі.

Взята окремо процесуальна норма, як правило, обслуговує кілька матеріальних норм, але ніколи не забезпечує їх реалізацію до кінця. У свою чергу, взятій окремо матеріальній нормі для повної реалізації треба взаємодіяти з групою процесуальних норм. Саме тому другорядність норм процесуальних щодо норм матеріальних не означає, що матеріальна норма породжує процесуальну.

4. Адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію матеріальних норм не лише адміністративного права. Цю функцію вони виконують і щодо інших правових галузей.

Будучи первинним елементом адміністративно-процесуального права та системи права в цілому, адміністративно-процесуальна норма водночас є складним системним утворенням, що має власну структуру.

Структура адміністративно-процесуальної норми — це її внутрішня будова, логічно обумовлена система взаємодіючих і взаємозалежних елементів.

Традиційно у структурі юридичних норм виділяють три складових елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію.

Гіпотеза — вказує на конкретні життєві обставини (умови), за наявності або відсутності яких адміністративно-процесуальна норма вступає в дію.

Iснує кілька різновидів гіпотез адміністративно-процесуальних норм. Відповідно до ступеня визначеності відображених у ній обставин гіпотеза може бути абсолютно визначеною та відносно визначеною.

Відносно визначена гіпотеза надає суб’єктам правозастосування можливість самим вирішувати питання про наявність чи відсутність умов для вступу адміністративно-процесуальної норми в дію. Зазвичай такі гіпотези формулюються за допомогою семантичних конструкцій: «за необхідності», «у разі потреби», «у випадку, коли є підстава вважати», «з урахуванням обставин», «з власної ініціативи» тощо.

Абсолютно визначена гіпотеза чітко окреслює сферу застосування адміністративно-процесуальної норми. Остання вступає у дію в єдино можливому випадку, прямо вказаному в гіпотезі. Відповідне питання вже не покладається на розсуд суб’єкта правозастосовної діяльності — воно однозначно вирішено законодавцем.

За кількістю відображених умов дії адміністративно-процесуальної норми гіпотези поділяються на прості та складні.

У простій гіпотезі вказана лише одна умова реалізації норми адміністративно-процесуального права.

Складні гіпотези встановлюють одразу кілька обставин, які передбачають «задіяння» адміністративно-процесуальної норми. Серед цих гіпотез виділяють альтернативні та комплексні.

В альтернативній гіпотезі кожна окрема обставина з кількох наявних є достатньою для вступу норми у дію.

Комплексна гіпотеза передбачає кілька умов, одночасне настання яких тягне виникнення відповідних адміністративно-процесуальних правовідносин. Кожна з цих умов, взята окремо, є недостатньою для активації адміністративно-процесуальної норми.

Диспозиція адміністративно-процесуальної норми — це правило поведінки, за яким учасники адміністративно-процесуальних правовідносин діють у разі настання умов, передбачених гіпотезою.

Залежно від ступеня конкретизації закріпленого правила поведінки диспозиції норм адміністративно-процесуального права класифікуються на прямі, альтернативні та бланкетні.

Пряма (визначена) диспозиція містить вказівку на єдино можливий у даному випадку варіант поведінки. Вона є найбільш простою для розуміння та застосування, оскільки абсолютно точно і ясно визначає необхідну поведінку суб’єктів правовідносин, не припускаючи жодних її альтернатив.

Альтернативна (відносно визначена) диспозиція закріплює кілька варіантів можливої поведінки. При виникненні обставин, передбачених гіпотезою, учасник адміністративно-процесуальних правовідносин отримує можливість вибору одного, кількох або, навіть, усіх цих варіантів одразу. Разом з тим, його поведінка не повинна виходити за рамки, окреслені адміністративно-процесуальною нормою.

Бланкетна («відсилочна», або «відкрита») диспозиція містить найзагальнішу характеристику правила поведінки, жодним чином його не конкретизуючи. Роз’яснення щодо необхідного порядку дій слід шукати в інших нормах або нормативних актах, до яких вона відсилає.

Iноді бланкетна диспозиція адміністративно-процесуальної норми переадресовує суб’єкта правозастосування до інших положень цього самого нормативного акта.

Але значно частіше бланкетна диспозиція адміністративно-процесуальних норм пов’язана з іншими нормативними актами. У переважній більшості випадків вона не містить посилання на конкретні норми. Зазвичай, нормотворець обмежується вказівкою на:

а) назву відповідного нормативного акта;

б) тип нормативних актів, де слід шукати кореспондуючу юридичну норму;

в) суб’єкта видання нормативного акта;

г) сферу дії відповідного нормативного акта;

д) законодавство України взагалі.

У всіх зазначених випадках пошук необхідної норми покладається безпосередньо на суб’єкта правозастосовної діяльності.

Санкція адміністративно-процесуальної норми вказує на несприятливі наслідки, що настають у разі порушення її диспозиції.

Варто відмітити, що лише незначна кількість адміністративно-процесуальних норм характеризується наявністю «власної» санкції. У цьому немає об’єктивної потреби — адже їх реалізація гарантована загальноприйнятими заходами примусу, як-то: скасування акта правозастосування, дисциплінарна відповідальність посадової особи тощо. А у тих випадках, коли невиконання або порушення певного правила адміністративного процесу становить очевидну суспільну небезпечність, реалізація відповідної адміністративно-процесуальної норми забезпечується санкціями кримінально-правових та адміністративно-деліктних норм.

Окрему санкцію норма адміністративно-процесуального права встановлює лише тоді, коли нормотворець вважає за необхідне підкреслити особливу важливість закріпленого у нормі правила поведінки для всебічного, неупередженого, об’єктивного, оперативного розгляду адміністративної справи.

Отже, якщо постає нагальна необхідність у забезпеченні певних процесуальних дій за допомогою заходів процесуального примусу, то останні формулюються у санкціях окремих адміністративно-процесуальних норм. При цьому санкція виконує функцію забезпечення нормального перебігу адміністративного процесу і не має на меті притягнення порушника процесуальних правил до відповідальності. Адже реальна процесуальна відповідальність неодмінно була б пов’язана з додатковими несприятливими наслідками або покаранням винної особи.

За ступенем визначеності заходів процесуального примусу санкції адміністративно-процесуальних норм поділяються на абсолютно визначені, відносно визначені та альтернативні.

Абсолютно визначена санкція чітко та однозначно передбачає захід негативного впливу на недобросовісного учасника адміністративно-процесуальних правовідносин.

Відносно визначена санкція, закріплюючи конкретний захід процесуального примусу, водночас встановлює межі його застосування.

Альтернативна санкція містить перелік заходів реагування на порушення правил адміністративного процесу. Конкретний захід (заходи) обирає суб’єкт правозастосовної діяльності.

Санкції деяких адміністративно-процесуальних норм можуть поєднувати ознаки відносної визначеності та альтернативності.

З метою якомога повнішого осмислення закономірностей функціонування, принципів побудови та інших сутнісних характеристик адміністративно- процесуальних норм у теорії права розробляються їх різноманітні класифікації. Число критеріїв таких класифікацій (а отже, і самих класифікацій) є практично необмеженим, тому звернімося до найбільш значущих із них:

За функціональним призначенням можна виділити:

— норми-дефініції — містять визначення категорій і понять адміністративно-процесуального права;

— норми-принципи — виражають основоположні ідеї, покладені в основу адміністративного процесу та його окремих проваджень;

— визначально-установчі норми — закріплюють цілі й завдання адміністративно-процесуальної діяльності органів публічної влади;

— норми, які окреслюють коло джерел адміністративно-процесуального права та його інститутів;

— норми, що визначають процесуально-правовий статус суб’єктів адміністративно-процесуального права;

— процедурні норми — закріплюють адміністративно-процесуальні строки та послідовність адміністративно-процесуальних дій;

— норми, котрі розкривають зміст процесуальних правил або документів;

— норми, якими визначаються підстави та межі юридичної відповідальності за порушення правил адміністративного провадження;

— норми, що закріплюють перелік заходів процесуального примусу, а також підстави та порядок їх застосування;

— норми, спрямовані на забезпечення законності в адміністративно-процесуальній сфері;

— норми, які встановлюють інші правила організації та здійснення адміністративно-процесуальної діяльності органів публічної влади.

Відповідно до сфери соціальних відносин, у якій вони функціонують, адміністративно-процесуальні норми класифікуються на:

— норми, що регламентують адміністративно-процесуальні відносини у сфері економіки та її численних галузях — промисловості, будівництві, транспорті тощо;

— норми, які регулюють адміністративно-процесуальні відносини у соціально-культурній сфері, зокрема у галузях науки, освіти, охорони здоров’я тощо;

— норми, котрими регулюються адміністративно-процесуальні відносини у тих або інших секторах політичної сфери: оборони, безпеки, юстиції, внутрішніх справ, закордонних справ тощо;

— норми, які упорядковують адміністративно-процесуальні відносини у сфері підприємницької діяльності;

— адміністративно-процесуальні норми, які функціонують в інших сферах суспільного життя.

За дією в часі розрізняють такі види адміністративно-процесуальних норм:

— тимчасові (із заздалегідь визначеною тривалістю дії);

— постійні (з невизначеною тривалістю дії).

За дією в просторі адміністративно-процесуальні норми поділяються на:

— загальнодержавні;

— регіональні;

— місцеві;

— локальні.

Класифікації норм адміністративно-процесуального права будуються й за багатьма іншими критеріями: за способом викладення змісту норми (визначені та бланкетні); за суб’єктами видання; за колом адресатів тощо.

Адміністративно-процесуальні правовідносини складають органічну частину системи правових відносин і мають такі основні риси [26]:

1. Адміністративно-процесуальні відносини є юридичним зв'язком між конкретними суб'єктами, що володіють певними процесуальними правами й обов'язками. Вони можуть виникнути мінімум між двома суб'єктами, виявляючись у даному випадку як передбачений правовою нормою юридичний взаємозв'язок між ними. Адміністративно-процесуальні правовідносини не можуть існувати у вигляді загальнорегулятивних.

2. Адміністративно-процесуальні правовідносини передбачають визначеність взаємної поведінки їх суб'єктів, що приписується відповідними правовими нормами. При цьому ступінь визначеності взаємної поведінки суб'єктів залежить від змісту того чи іншого виду адміністративно-процесуальних правовідносин, зумовленого характером тієї сфери державного життя, у межах якої воно виникає. Більшою визначеністю характеризується процесуальний статус суб'єктів юрисдикційних проваджень, що складаються з приводу вирішення спорів.

3. Адміністративно-процесуальні правовідносини завжди виникають на основі правових норм. Процесуальні публічні відносини можуть існувати тільки як правові відносини.

4. Реалізація будь-якого кола адміністративно-процесуальних правовідносин, як і всяких правових відносин взагалі, забезпечується заходами державного впливу.

Однак ці ознаки ще не розкривають специфіки адміністративно-процесуальних правовідносин. Розкривають їх особливості такі властивості:

Перша властивість полягає в тому, що адміністративно-процесуальні правовідносини виникають у сфері управління, регульованої нормами адміністративного права та суміжних публічних галузей права. Отже, адміністративно-процесуальні правовідносини відносяться до управлінських правовідносин.

Друга властивість відрізняє названі відносини як процесуальні і дає можливість провести межу між матеріальними і процесуальними адміністративно-правовими відносинами. Вона полягає в тому, що вони відносяться до процесуальних відносин, тобто до таких, котрі виникають при вирішенні індивідуально-конкретних справ у сфері державного, комунального та непублічного управління.

Адміністративно-процесуальні правовідносини, маючи загальний з матеріальними адміністративно-правовими відносинами управлінський характер, відрізняються від них рядом ознак, зокрема:

1) особливостями виникнення,

2) способом регулювання,

3) призначенням,

4) колом суб'єктів.

По-перше, роль юридичного факту при виникненні адміністративно-процесуальних правовідносин виконує складений фактичний склад: юридичні факти, на основі яких може виникнути матеріальне основне правовідношення, та переконаність заявника (скаржника) про правомірність своїх вимог.

По-друге, адміністративно-процесуальні правовідносини відрізняються від матеріальних адміністративно-правових відносин особливостями регулювання, що зумовлені специфікою юридичних норм, які регулюють відповідні групи адміністративно-правових відносин. Якщо матеріальні норми адміністративного права регулюють «статичні» відносини, то процесуальні адміністративно-правові норми регулюють відносини «динамічні», для яких особливе значення мають дії їхніх суб'єктів.

Дії суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин, здійснювані в передбаченої законом послідовності, зумовлюють стадійність розвитку правовідносин. Існування стадій адміністративно-процесуального правовідношення також є обставиною, яка відрізняє цей вид правовідносин від матеріальних.

Адміністративно-процесуальні правовідносини відрізняються від матеріальних адміністративно-правових відносин своїм призначенням. Завдання адміністративно-процесуальних правовідносин, так само як і взагалі будь-яких процесуальних правовідносин, полягає в забезпеченні реалізації розпоряджень насамперед матеріальної правової норми. Звідси випливає, що адміністративно-процесуальні правовідносини в повній відповідності з диспозицією адміністративно-процесуальної норми виступають як засіб здійснення відповідних матеріальних правовідносин.

Було б помилково обмежувати «реалізуючі» можливості і межі адміністративно-процесуальних правовідносин тільки потребами здійснення матеріальних адміністративно-правових відносин. Ці межі трохи ширше і торкаються інтересів ряду інших галузей права. Подібно до того, як адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію матеріальних норм адміністративного, фінансового, трудового, земельного та ряду інших галузей права, так і адміністративно-процесуальні правовідносини зв'язані з реалізацією матеріальних правовідносин галузей права.

В адміністративно-процесуальних правовідносинах складність структури також виражається в наявності декількох суб'єктів, роль яких у конкретних правовідносинах неоднакова. У зв'язку з цим можна виділити основні процесуальні відносини і відносини, що виникають у зв'язку з основним і є, так би мовити, побіжними. Наприклад, при здійсненні громадянином адміністративного правопорушення виникає процесуальне відношення між ним і адміністративною комісією. Це відношення, проходячи ряд стадій і виступаючи у якості основного, магістрального, породжує попутно ряд інших процесуальних зв'язків. Вони складаються при реалізації адміністративною комісією повноваження про виклик на своє засідання свідків, а також представників державних органів і громадських організацій. Правовідносини між комісією і названими суб'єктами можуть бути віднесені до категорії «побіжних», допоміжних, таких, що сприяють реалізації основного правовідношення між адміністративною комісією і правопорушником.

Адміністративно-процесуальні правовідносини відрізняються від матеріальних адміністративних правовідносин і колом суб'єктів. Учасниками цього виду відносин є всі суб'єкти матеріальних адміністративно-правових відносин і, крім того, деякі суб'єкти, що у матеріальних адміністративно-правових відносинах за загальним правилом не беруть участь,-— наприклад, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Вища рада юстиції, прокурор.

Отже, адміністративно-процесуальні правовідносини варто розглядати як регульовані правом суспільні відносини, що складаються з приводу вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері функціонування ланок адміністративного устрою.

Адміністративно-процесуальні правовідносини характеризуються наявністю внутрішньої структури, елементами якої є: суб’єкти, об’єкт і зміст.

Під змістом правовідносин взагалі, адміністративно-процесуальних зокрема, розуміються правомочності та юридичні обов'язки учасників даного правовідношення.

Зміст адміністративно-процесуальних правовідносин — це суб’єктивні права і обов’язки учасників адміністративного процесу, котрі реалізуються ними в рамках адміністративно-процесуальних правовідносин.

Як відомо, будь-яке суб’єктивне право завжди забезпечується кореспондуючим обов’язком. Разом вони (право і обов’язок) утворюють юридичний зв’язок між уповноваженою та зобов’язаною сторонами. До виникнення об’єктивних правовідносин такий зв’язок має суто гіпотетичний характер. Він існує лише «на папері» — у вигляді абстрактного правила поведінки, закріпленого у змісті юридичних норм.

Але з «народженням» фактичних правовідносин законодавча модель правової поведінки втілюється у реальність. Шляхом здійснення певних дій або утримання від них одна сторона реалізує свої суб’єктивні права, інша — обов’язки. Саме відповідна поведінка суб’єктів і становить суть правовідносин, є їх змістовим наповненням.

Так, зміст адміністративно-процесуальних правовідносин з приводу обмежень дій особи, за якою встановлено адміністративний нагляд, формують: а) рішення суду про заборону залишати помешкання у визначений час (реалізація судом відповідного права); б) тимчасове утримання піднаглядного від виходу з власного дому або квартири (виконання особою покладеного на неї обов’язку).

Ознаки адміністративно-процесуальних правовідносин. Адміністративно-процесуальним правовідносинам притаманні всі загальні риси, характерні для будь-якого виду юридичних відносин:

вони регламентуються нормами права;

у них завжди беруть участь кілька сторін;

об’єктивною передумовою їх виникнення, зміни або припинення є юридичні факти;

сторони правовідносин завжди наділені взаємообумовленими суб’єктивними правами та кореспондуючими їм обов’язками;

реалізація зазначених прав та обов’язків забезпечується можливістю застосування державного примусу тощо.

Поряд із цим, адміністративно-процесуальні правовідносини мають низку особливостей:

1) виникають з приводу реалізації норм матеріальних галузей права, причому лише тих галузей, якими регламентуються суспільні відносини у сфері публічного управління;

2) регулюються нормами адміністративно-процесуального права;

3) однією із сторін адміністративно-процесуальних правовідносин завжди є орган публічної адміністрації або його посадова особа. Такий орган (особа) наділяється державно-владними повноваженнями з організації і ведення адміністративного процесу. Але це не означає його «зверхності» у відносинах з громадянином. Ідеологія домінування держави над людиною, на якій ґрунтувалася радянська адміністративно-правова доктрина, поступово відійшла у минуле. Натомість, сучасне адміністративно-процесуальне право виходить з рівності сторін правовідносин. Як орган публічної адміністрації, так і звичайний громадянин наділяються комплексом суб’єктивних прав, однаково гарантованих державою, та юридичних обов’язків, однаково обов’язкових для виконання. Однакове підпорядкування закону і суду ставить посадових осіб і громадян на загальну юридичну площину;

4) у більшості випадків реалізація адміністративно-процесуальних правовідносин відбувається без застосування заходів державного примусу. Суперечності між сторонами часто вирішуються шляхом прямого владного рішення уповноваженого органу (посадової особи), в якому точно визначаються суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

5) такі відносини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін. При цьому незгода або небажання іншої сторони не стають на заваді їх виникненню. Це правило стосується не лише громадян, а й суб’єктів адміністративної юрисдикції (наприклад: орган публічної адміністрації зобов’язаний прийняти до розгляду звернення громадянина, оформлене належним чином і подане в установленому порядку);

6) переважна більшість адміністративно-процесуальних правовідносин мають неконфліктний, управлінський характер. Цим вони відрізняються від кримінально-процесуальних і цивільних процесуальних правовідносин, головним призначенням яких є розв’язання спору про право.

Кожне правовідношення має свої специфічні матеріальний та юридичний змісти, що конкретизуються в залежності від багатьох факторів і неоднаково виявляються в різних правовідносинах.

Матеріальний зміст адміністративно-процесуального правовідношення є більш складним: його складають фактичні суспільні відносини, що закріплюються матеріальним компетенційними адміністративно-правовими відносинами, та фактичні дії по реалізації процесуальних норм.

Матеріальний зміст - головний, але не єдиний критерій, що визначає юридичний зміст адміністративно-процесуальних правовідносин. Іншим критерієм, що діє в даному напрямку, є суб'єктний склад тих чи інших правовідносин. При цьому варто мати на увазі, що матеріальний зміст у певній мірі здатний визначати суб'єктний склад даного правовідношення. Наприклад, деякі державні органи можуть бути учасниками не у всіх, без винятку, адміністративно-процесуальних правовідносин, а лише тих, котрі складаються у певних сферах державної управлінської діяльності. До числа таких органів, зокрема, може бути віднесений Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, що, як правило, не бере участі у правовідносинах, які виникають, наприклад, в галузі адміністративно-політичної діяльності держави.

Основи адміністративно-процесуальної правосуб'єктності встановлюються зазвичай актами, що регулюють у цілому компетенцію того чи іншого органа з урахуванням тієї ролі, яку покликаний відіграти даний суб'єкт як суб'єкт адміністративно-процесуальних правовідносин. Причому встановлення адміністративно-процесуальної правосуб'єктності здійснюється нормативними актами з різним ступенем визначеності залежно від характеру компетенції, за обсягом повноважень і т.д.

Аналогічні труднощі стоять на шляху точного визначення прав і юридичних обов'язків таких суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин, як державні службовці, правовий статус яких дуже різноманітний.

Не складають у даному випадку особливого винятку і громадяни як суб'єкти адміністративно-процесуальних правовідносин. Здавалося б, що визначення їх прав і юридичних обов'язків не складає особливих труднощів, оскільки громадяни володіють рівною адміністративною правосуб’єктністю. Однак і тут положення ускладнюється розмаїтістю матеріального змісту тих адміністративно-процесуальних правовідносин, учасниками яких є громадяни. Безсумнівно, що, наприклад, права й обов'язки громадянина, який вступив в адміністративно-процесуальні правовідносини з військовим комісаріатом, помітно відрізняються від правомочностей і обов'язків громадянина, який вступив у відносини з адміністрацією вищого чи середнього спеціальної навчального закладу.

Адміністративно-процесуальні правовідносини можна класифікувати за такими підставами;

1) за змістом,

2) за видами адміністративного провадження,

3) за галузевою належністю кореспондуючих матеріальних правовідносин,

4) за співвідношенням прав і обов'язків їхніх учасників.

1. Розподіл адміністративно-процесуальних правовідносин за змістом є комплексним. Одна група правовідносин, врегульованих адміністративно-процесуальним правом, не зв'язана безпосередньо з реалізацією якої-небудь функції держави, їхній зміст носить загальний характер. Такого роду відносини складаються, наприклад, при проведенні атестації державного службовця. Інша група адміністративно-процесуальних правовідносин пов'язана з реалізацією вже якоїсь визначеної функції, наприклад, регулювання зовнішньоекономічної діяльності, управління культурою.

2. Розподіл адміністративно-процесуальних правовідносин за видами адміністративного провадження відображає складну структуру адміністративного процесу. Значне число цих справ, їхню розмаїтість зумовлюють об'єктивні потреби в об'єднанні цих справ по видах провадження, виходячи з характеру кожної даної категорії індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління. Такі категорії справ складаються в ході реалізації відповідних функцій ланок адміністративного устрою. Виконання таких функції здійснюється у формі провадження. Тому за цим критерієм класифікації виділяються адміністративно-процесуальні відносини, що складаються в ході таких проваджень: реєстраційне, ліцензійно-дозвільне, правонадавальне, державно-екзаменаційне, експертно-посвідчувальне, службово-призовне, адміністративно-наглядове, провадження по притягненню осіб до відповідальності, адміністративно-захисне.

Крім цієї класифікації, в науці пропонують виділяти види проваджень за ступенем деталізації регулювання процесуальної форми [27]. За цим критерієм виділяють звичайні провадження та скорочені. Скорочене провадження, зокрема, при накладенні адміністративного штрафу на місці скоєння правопорушення, розгляді звернення громадян на особистому прийомі, характеризується мінімальним числом процесуальних актів, відсутністю стадій, з яких складається звичайне провадження.

3. Розподіл адміністративно-процесуальних відносин за галузевою належністю реалізовуваних з їхньою допомогою матеріальних відносин ґрунтується на тому, що в даному випадку існують не окремі, ізольовані адміністративно-процесуальні правовідносини, а система відносин, де адміністративно-процесуальні правовідносини виступають в якості одного з її елементів.

Дана система складається з трьох елементів: а) фактичні суспільні відносини, б) матеріальні компетенційні правовідносини, що закріплюють фактичні суспільні відносини, і в) адміністративно-процесуальні правовідносини. Між цими елементами, безсумнівно, є тісний зв'язок. Кожний з них відносно самостійний і має визначені специфічні властивості.

Зв'язок між елементами названої системи виражається насамперед у певній послідовності їхньої взаємодії та розвитку.

Такий підхід, на думку Сорокіна В.Д., дозволяє врахувати особливості одночасного правового регулювання подібного роду систем декількома галузями права і визначити місце кожної з них[28].

4) за спрямованістю розвитку цих відносин адміністративно-процесуальні правовідносини поділяються на такі два види:

У першому випадку адміністративно-процесуальні правовідносини виникають з ініціативи суб'єкта, що знаходиться в підпорядкуванні у свого контрагента. У цьому випадку правомочність, із приводу якого виникли правовідносини, на боці нижчестоящого суб'єкта правовідносин, а вищестоящий учасник зобов'язаний розглянути праводомагання підлеглого суб'єкта.

При іншому варіанті (зверху вниз) адміністративно-процесуальні правовідносини виникають з ініціативи вищестоящого суб'єкта, який володіє повноваженнями, у даному випадку підкріпленими безпосередньою можливістю і здатністю забезпечити їхню реалізацію прямим розпорядженням нижчестоящому підлеглому учаснику даних правовідносин.

Об'єкту адміністративно-процесуальних відносин притаманні такі властивості:

1. Об'єкт правовідносин - це предмет чи явище, що існує поза суб'єктом, що займає, так би мовити, зовнішнє стосовно суб'єкта положення.

2. Об'єкт – це такий зовнішній предмет чи явище, котрий у певний спосіб пов'язаний із правовою нормою, тобто знаходиться у сфері дії права. Предмет чи явище, не пов'язане з правовою нормою, не можуть бути об'єктом правовідносин, а є об'єктом не регульованих правом суспільних відносин.

3. Оскільки правові норми регулюють поведінку тільки людей, отже, їхній зв'язок з об'єктами правовідносин, що складаються між людьми, непрямий. Цей зв'язок полягає в тому, що правові норми встановлюють права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин не взагалі, а стосовно визначеного об'єкта, із приводу якого і виникають дані правовідносини. Різні об'єкти впливають на нормативне визначення повноважень і юридичних обов'язків суб'єктів правовідносин. Якщо об'єктом правовідносини є річ, то від її властивостей і призначення залежить врегулювання повноважень і обов'язків суб'єктів правовідносин, що складаються з приводу цієї речі.

4. У сфері дії права юридичні відносини між людьми виникають із різноманітних приводів. В одному випадку це може бути річ, матеріальний предмет, у другому – поведінка людини, його особисте нематеріальне благо і т.д. Отже, об'єкти, тобто те, із приводу чого чи в зв'язку з чим виникають правові відносини між суб'єктами, також можуть бути різноманітними.

До числа об'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин належать:

1. Речі, матеріальні цінності (до прикладу, відносини між суб'єктами процесуальних відносин з приводу подачі та прийняття фактичних даних у якості доказів по справі).

2. Результати дій чи бездіяльності суб'єктів правовідносин. У якості результату виступає задоволеність правових вимог заявника.

Отже, адміністративно-процесуальні правовідносини складаються навколо різноманітних проявів, сторін, властивостей та відношень оточуючого світу. Це можуть бути:

поведінка людей, діяльність органів (установ, організацій);

інформація;

речі матеріального світу та операції з ними;

документи;

строки (час, порядок);

місце, де відбувається подія, розташований об’єкт або перебуває особа;

стани;

особисті нематеріальні блага.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 Следующая ⇒
Date: 2015-07-24; view: 1239; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию