Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литовську добу

Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спри­чинили складні процеси в розвитку української культури XIV—XVI ст. З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель перебува­ла під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не инесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, нони існували як окремі князівства. Але з часом політичні обстави­ни складалися не на користь України: почав зростати авторитет Мос­ковського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами паї Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. На­слідком політичних побоювань Литви став договір з Польщею 1385 р. За умовами договору литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою; він зобов'язувався прийняти католи­цизм і зробити його державною релігією Литви; приєднати до Польщі литовські та українські землі. Так звана Кревська унія відкривала шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму.

Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі. Польські магнати посідали вищі посади, захопили великі земельні володіння. Дрібна шляхта одержувала землі за умови постійного проживання в Галичині. Хоча міста дістали Магдебурзьке право, але користуватись ним могли лише католики. Процес полонізації посту­пово поглиблювався. В 1434 р. в Галичині було введено польське ігоялування та суди.

Скасувати повністю незалежність Литовського князівства Польщі не вдалося. Опір цьому чинили литовські феодали й намісники, які керували Київським та Подільським князівствами. Остаточне по неволення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об'єднувалася з Польщею в єди ну державу — Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій дер жавного самоврядування. Адміністративний поділ українських зе­мель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Пози межами Польщі залишилася закарпатська Україна в складі Угорщи­ни, Північна Буковина — під владою Молдовії.

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об'єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала пе­реймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Довгий час православна церква залишалася для українського на­селення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Великою шаною вона користувалась і в литовських князів, які до 1385 року були православними.

В українських землях поступово поширювався католицизм. У1375 р. в Галичині засновано латинське архієпископство, котре незабаром було перетворено на латинську митрополію. До її складу ввійшли єпископства в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Однак довгий час ка­толицька церква існувала тут лише номінально, бо не було парафіян. Крім того, самі єпископи часто мешкали за межами своєї єпархії.

Проте католицька церква провадила активну місіонерську ді­яльність через різні ордени. Першим з'явився домініканський ор­ден у XIII ст. Потім було збудовано значну кількість монастирів: у Луцьку, Барі, Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Констянтинові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославлі. У XIV ст. був заснований орден францисканців. У 1345 р. католики вже мали окремий вікаріат, до якого належали чернечі обителі у Львові, Снятині, Городку, Коломиї, Галичі. З XV ст. з'явився орден бернардинів, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на Волині. Всі ці ордени сприяли поширенню католицизму серед українців і їх полонізації.

Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов'язана і з тим, що православна церква не мала державної підтрим­ки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій осві­ченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Укра­їні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кар­диналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап — все це підри­вало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на ці яви­ща став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у польсько-литовській феодальній державі.

Першими на терени України проникають ідеї гуситства, чому сприяли інтенсивні зв'язки з Чехією: українці навчались у Празько­му університеті, були учнями Яна Гуса. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, але й національні мотиви. На почат­ку XV ст. починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації, а гусити висували ідеї національної не­залежності. Наслідком стало пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Священного Писання українською.

Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50-х роках XVI ст. У Галичині, на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині утворюються громади кальвіністів, антитринітаріїв, соціан та ін. І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий.

Як відомо, на зміну Реформації в Західній Європі прийшла контр­реформація — реакція католицької церкви. Не обминув цей процес і Україну. У 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів. Орден було засновано в Парижі у 1534 р. і затверджено папою Павлом під назвою "Товариство Ісуса". Орден єзуїтів через місіонерську та педагогічну діяльність наполегливо продовжував справу полонізації та окатоличення українського населення. Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Вінниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії. У школах, окрім освітянської справи, увага акцентувалась на пропаганді католицького віровчення.

Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії в жовтні 1596 р. її підпи­санню передувало багато подій як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Не останню роль в її підписанні відіграла частина право­славних ієрархів, яка ще в 1590 р. вступила у таємні переговори з польським королем Сигізмундом III і висловила бажання приєдна­тись до католицької церкви. А в 1595 р. прихильники унії (за під­тримки королівського уряду) направили своїх посланців — єписко­па Луцького Кирила Терлецького та єпископа Володимирського Іпа-тія Потія в Рим, де вони у присутності папи Климента VIII прийня­ли його зверхність від імені всього православного народу. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

Влучну оцінку Берестейської унії дав Іван Франко: "Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінар­ними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути,... та в кінце­вому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір'ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні "руїну", а Польщі зародок по­літичного занепаду".

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку україн­ської культури. Загалом ці обставини не припинили культурного про­цесу в українських землях, лише надали йому специфічних особли­востей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період тата-ро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істот­ного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях три­вав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сфе­рам української культури періоду феодальної роздрібненості, але най-рельєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

6. Освіта і книгодрукування в XIV—XVII ст.

Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існу­вали язичницькі та християнські школи. За князювання Володими­ра Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною за­гальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи пись­ма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов'янською мовою. їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віро­вчення, єднання парафіян навколо церкви. Вказані типи шкіл проісну­вали аж до XVI ст. Пастор Павло Одерборн, який побував в Україні у 70 роках XVI ст., у своїх спогадах писав, що "русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам".

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Поспо­литої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення україн­ського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освіти і школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов'я. Освітні за-

клади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася най­більшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський при­значив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосе­реднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.

В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 р.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 р.), Луцьку (1614 р.), Києві (1647 р.), Кам'янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На україн­ських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Євро­пи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському універси­теті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ре­місника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім'я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болон­ський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.

Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небес­них світил протягом березня-грудня 1478 року". Це своєрідний астро­логічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах". На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популяр­ністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти ба­гатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продов­ження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора в іншому, вчений продовжував навчання — відвідував ме­дичні студії.

До наших часів праця Юрія Дрогобича дійшла в рукописі відо­мого німецького гуманіста Гертмана Шеделя, який високо оцінив її значення та наукову цінність. Як ректор Болонського університету Юрій Дрогобич склав іспит на звання доктора медицини. Ще кілька років Юрій Дрогобич залишався в Італії: викладав, займався медич-

ною практикою, науковою діяльністю. У науковій спадщині зберегло ся лише чотири наукові праці Дрогобича. Всі вони з астрономії: астро номічні прогностики, а також трактати з медицини тощо.

З багатьох його робіт найвідомішою є друкована праця "Прогної; тична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету". У науковііі праці з точністю до години передбачено затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а та­кож Москви і Вільно. Зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, про становище вір і сект. Складено також метеорологічний прогно:і і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викла­дав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекла­дав твори згаданих авторів та писав власні вірші.

Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов'ян­ське походження, не поривав з Батьківщиною ні подумки, ні всією своєю освітньою діяльністю, навіть взяв собі псевдонім — Русин.

Займався він також і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов'янською мовою. Серед них був часосло­вець для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Це його безпосередній внесок у розвиток освіти в Україні. Після знищення католицьким духовенством давньоруських книгосховищ у Західній Україні Русин вважав видавництво цих книг найбільшою перемогою у відродженні освіти в Україні.

Як вже зазначалося, його вважають першим поетом-гуманістом України, хоча писав він латиною. Парадокс давньоукраїнського літе­ратурного життя полягав у тому, що православне духовенство (нема­ло поетів тих часів були священиками), яке чинило опір католициз­му, саме було навчене і навчало своїх вихованців у латиномовному дусі. Латинською мовою написано чи не найкращі твори давньоукра-

міської поезії під впливом ідей Відродження, які приходили в укра­їнську культуру разом з латиною.

В 1509 році були видані "Пісні Павла Русина з Кросно". Це най­цікавіша літературна пам'ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за темати­кою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Орі-ховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі ігавчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуан­ському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного пе­ребування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначні­шими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово 1 та П-ге", видане у Кракові в 1543 р., "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Промова на похоронах Сигізмунда І". Він був талановитим оратором, публіцистом, істори­ком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станісла­ва Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.

Вчителями Станіслава Оріховського були відомий австрійський гуманіст, професор Віденського університету Александр Брасікан, професор риторики в Падуанському та Римському університетах Ама-дей, відомий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер (до речі, саме в його будинку деякий час проживав український мислитель). С. Оріховський підтримував тісні зв'язки з визначними гуманістами та науково-культурними діячами Західної Європи, серед яких були Ульріх фон Гуттен, Антоні Пассера, художник Альбрехт Дюрер та багато інших.

Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності.

Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блиску­че освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім ("Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го") та багато інших. Туробінський-Рутенець Іван зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Отри­мавши освіту в Краківському університеті, згодом став професором і ректором цього університету. Григорій Чуй-Русин освіту здобув також у краківському університеті. Протягом життя працював рек­тором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Кло-давській школі, був професором Краківського університету. Вірші Григорія Чуя набули європейської слави.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші

зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі пер­ших у європейській філософській думці вони заперечували божествеїі не походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмежен ня її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів означеного періоду за­лишила помітний слід в історії української культури, сприяла роз­витку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національ­ної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гума­ністичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтува­лися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький куль­турно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький засну вав 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкар­ня, яку протягом 1577—1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка її українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богосло­в'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старо­слов'янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працю­вали висококваліфіковані професори не лише православного віро сповідання, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл за проте­стантські погляди. Один з професорів, Захарія Копистенський, писав, що в Острозькій академії "знаходилися й славні доктори, добре ви­вчені в мовах грецькій та латинській, знаходилися й математики і астрономи перевиборні, а між ними і славний математик, філософ і астролог Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив і письменно друком довів, що він не вільний від помилок". Серед професорів були українці Василь Суразький, що написав "Працю про єдино істинну православну віру", де обгрунтував релігійну доктри­ну острозьких книжників; Дем'ян Наливайко, який зробив істотний внесок у розвиток афористичного аспекту філософського знання в Україні; білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі "Хро нологію"; росіянин Андрій Курбанський, який підготував для потреб шкільної освіти посібник з логіки; грек Кирило Лукаріс (здобув освіту у Венеції і Падуї), який здійснював переклади наукових праць з грецької на слов'янську й книжну українську мови. Утвердженню

авторитету старослов янської мови, яка принижувалась католицьки­ми богословами, сприяло перевидання Іваном Федоровим старо­слов'янського букваря.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії осві­ти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам'ят­кою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрова­ної Біблії слов'янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові — 1572 р., Володимирі-Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Львові — 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих. їх основним завданням було релігійне і моральне виховання молоді. У Львівській братській школі, наприк­лад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматику й риторику, діалектику і музику. Особлива увага приділялася ви­вченню Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні години учні ви­вчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов'янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. З огляду на конкретно-історичну ситуацію вивчалися також латинська і польська мови. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень.

Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XVII столітті, відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Пав­ло Алепський, що відвідав Україну в 1654 р., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.

Острозька школа підготувала цілу плеяду відомих культурних і І церковних діячів, письменників-полемістів та перекладачів. Саме в стінах школи були опубліковані полемічні твори Василя Суразького "Про єдино істинну православну віру", антикатолицький збірник "Книжиця", до складу якого увійшли послання І. Вишенського до К. Острозького, "Апокрисис" Христофора Філалета та інші. Тут були написані й видані перші полемічні твори ректора вищої школи Г. Смо-трицького — "Ключ царства небесного" та "Календар римський но­вий", котрі започаткували українську полемічну літературу.

Найактивніша діяльність Острозького культурно-освітнього цен­тру припадає на період підготовки Берестейської церковної унії. її наслідком була поява талановитих полемічних творів, у яких на основі розвитку реформаційних ідей викристалізовується оновлена релігійна доктрина Острозьких книжників.

Острозький культурно-освітній центр був одним з відомих осередків розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні. У межах

цього світогляду відбувалася поступова переорієнтація від теоцентриз-му до антропоцентризму, становлення ідей єдності земного і небесного світів, духовного та тілесного начал. У центрі гуманістичного світог­ляду стояла ідея людини, її самоцінності. Піднесення ролі індивіду­альних рис людини значно позначилось на творчості учасників Ост­розького науково-літературного гуртка, що виявилось у ставленні до окремих осіб та їхніх вчинків. Особливо багато віршів було написано "на герб" засновника академії — князя Костянтина Острозького. Ді­яльність Острозького культурного центру збагатила культуру не лише українського народу, але й культуру східнослов'янських народів.

Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, ри­торику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділя­лася вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною. Польський дослідник Й. Лукашевич, аналізуючи освітницьку діяльність протестантів, зазначав, що саме через неї відбувалася по­пуляризація нової віри, оскільки їхні школи створювались при ре­лігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Таку ж пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці виконували католики та православні. Школа стала основною ідей­ною зброєю в руках православних в боротьбі з експансією католи­цизму в Україні, єзуїтів — у контрнаступі проти протестантизму. Освітня справа розвивалася в контексті релігійної полеміки, що охо­пила Україну в ті часи.

Характерною прикметою протестантських шкіл у XVI ст., що якісно відрізняє їх від інших, була особлива присутність світського начала: протестантські школи створювались не як вузько богослов­ські заклади, а спрямовувались, передусім, на виховання широкоосві-ченої, ерудованої людини, готової для участі у політичному і куль­турному житті, і разом з тим, здатної відстоювати принципи проте­стантського віровчення. Таким же завданням було підпорядковане навчання і в католицько-єзуїтських школах. В. Біднов, характери­зуючи рівень освіти тих часів, зазначав: "Знання, що давали като­лицькі і протестантські школи, були значно вищі тих, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більш відповідали прак­тичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад". Протестантські й католицько-єзуїтські школи користувались популярністю у шляхтичів і міщан, оскільки навчання в них грун­тувалося на передових досягненнях західноєвропейської науки, вони намагалися йти в ногу з часом. Згодом такі методологічні принци­пи освіти взяли на озброєння передові діячі православної церкви, які започаткували реформу шкільної освіти в Україні.

Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестант­ська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в укра­їнських землях. Під впливом прогресивної громадськості польський король Стефан Баторій у 1574 р. видав декрет про дозвіл віденським громадянам відкрити й утримувати братські школи. Починаючи з 1575 р. це право було поширене на всі православні братства Велико­го Польсько-Литовського князівства й Галичини. Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві, її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі Стефан та Лаврентій Зи-занїі. У програму школи входило вивчення курсу "семи вільних наук", які складались з предметів "тривіума" — граматики, риторики, діа­лектики та "квадривіума" — арифметики, геометрії, астрономії, му­зики. Поряд з церковнослов'янською й грецькою вивчали польську та слов'янську мови.

При Львівській школі була власна багата бібліотека. В ній збері­галися грецькі та латинські видання творів Арістотеля, Платона, інші філософські трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських поетів Вергілія, Овідія, Ціцерона, істориків Лукіана, Валерія Макси­ма тощо. Велика увага приділялась вивченню музики. Взагалі вва­жається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні.

Львівська Успенська братська школа користувалась високим авто­ритетом. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський в 1586—1588 рр. уклав "Поря­док шкільний", що став одним з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. В ньо­му наголошувалось, що "багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою". Навчання у братській школі мало демократичний характер. "Порядок шкільний" був взірцем для всіх інших братських шкіл. Під керівництвом А. Еласонського 1591 р. було видано "Адельфотес" — перший підручник грецької мови зі сло-веноукраїнським перекладом. Написані викладачами Львівської Успенської братської школи підручники поширювалися в Україні, Білорусії, а також в Росії і Молдові. Педагогічна, літературно-філософ­ська і видавнича діяльність Львівської братської школи сприяла піднесенню української культури.

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Боре­цький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав

там латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою а Києві пов'язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетііі Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін.

У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов'ян ську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом" вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братській школам. З цим змушені були рахуватись різні політичні і державні діячі.

У цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близь­ко тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'ян-ці-Подільському, Городку та інших містах. Відповідно до статутів братських шкіл, учитель мав бути носієм високих моральних яко­стей, на нього покладалась чимала частина відповідальності за вихо­вання учнів. Стосунки між учителями та учнями визначались успі­хами останнього, а критерієм оцінки виступали знання, й аж ніяк не матеріальний достаток чи належність до майнового стану.

Основою створення братських шкіл були добровільні пожертву­вання членів братства. Саме цей фактор і визначив їх становий ха­рактер. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно.

У цілому зміст навчання і виховання в братських школах знач­ною мірою був проникнутий ідеями гуманізму, про що свідчить інте­рес до античної літератури й філософії, звернення до європейської філософської думки. Але найяскравіше дух гуманізму виявляється в педагогічних засадах братських шкіл. Основним змістом педаго­гічної діяльності було усвідомлення цінності людської особистості, суспільної значимості освіти й виховання. Вагомі здобутки вітчизня­ної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополи­том Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий за­клад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською брат­ською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називати­ся Києво-Могилянською академією. Він забезпечив її професорами високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західно­європейські університети, турбувався про помешкання для професорі» і гуртожиток для учнів, про їх матеріальне утримання. Навчання було поставлено добре, кількість учнів зростала. Викладання проводилось латинською мовою.

Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої осві ти. Тут викладалися згадані "сім вільних мистецтв", студенти дістн вали ґрунтовну підготовку з класичної літератури, історії, географії.

математики, медицини і філософії. Значна увага приділялася вивчен­ню мов, зокрема старослов'янської, грецької, латинської, польської, а мгодом французької і староєврейської. Після загальноосвітньої підго­товки починалося вивчення богослов'я та юридичних наук. Правда, богословські науки в академії викладалися з великими перервами, оскільки польські панівні кола їх забороняли, побоюючись, щоб на-нчальний заклад не став ідеологічною опорою православ'я.

Києво-Могилянська академія була вищою школою загальноосвіт­нього характеру. До неї вступала молодь всіх станів українського су­спільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів до академії всту­пали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Академія відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні XVII—XVIII ст.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. По­ява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, запо­чаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодруку­вання. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гумані­стичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, кот­ра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є руко­писне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко вико­ристовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення україн­ської флори.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і пол­іграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Ось-мигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першод­руком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Фе-доровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток дру­карства в Україні.

Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читан­ня. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам'ятка шкільної освіти.

Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ'я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного пра­вославного народу. Православні користувалися рукописними зоши тами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоро-вим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 "толковників" — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.

Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю Острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов'янських народів. У їх оздобленні переважають декоратив­но-орнаментальні прикраси.

Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львів­ської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуван­ням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скром­но ("Граматика", 1591 р.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'явля­ється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.

Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Духовні особи обіймали такі посади: керівни­ка друкарні, загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошували світських осіб. Такими поса­дами були: "типограф" — складач і метранпаж, "наборщик" — по­мічник типографа, "столпоправитель" — головний коректор, "батир-щик" — накатник фарби на складальну форму, "ізобразителі" — люди, котрі готували малюнки для гравюр. У друкарнях також працюва­ли допоміжні робітники та учні, що виконували другорядні роботи.

Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодру­карів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привоз­ним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водя­ними знаками. Для філіграней використовували герби засновників

папірень, зображення монастирів або братських церков, яким нале­жали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукуван­ня Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації дру­ку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'ян­ський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожні­ми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відроджен­ня з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — почат­ку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості по­лемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Ви-шенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берес­тейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Пись­менників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного авто­ра "Пересторога".

Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й рефор­маційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістич­не спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцінне" (1646) утверджується ідея земного буття людини.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рога-тинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні рене­сансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідом­лення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI — на початку XVII ст. вперше більшість передмов до укра­їнських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що пе­реважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умо­вах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і оратор­сько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIII століттях.

2. Розкрийте об'єктивні та суб'єктивні причини утворення Галицько-Волинського князівства.

3. Назвіть основні осередки культури в Галицько-Волинськом і/ князівстві.

4. Роль стольних міст, церкви і княжого двору в розвитку кум, тури.

5. Освіта в Галицько-Волинському князівстві та її особливості.

6. Розвиток книжної справи в Галицько-Волинському князівстві. Особливості літописної, перекладної та оригінальної літератури.

7. Особливості архітектури, живопису і художніх ремесел у Га лицько-Волинському князівстві.

8. Значення культурних зв'язків Галицько-Волинського князів ства з іншими землями Стародавньої Русі та західними державами.

9. Специфіка соціально-політичної і культурної ситуації в поль сько-литовську добу.

10. Розвиток освіти в польсько-литовську добу.

11. Характерні особливості літературного і видавничого процс су в українських землях за часів феодальної роздрібненості.