Належність доказів і допустимість засобів доказування

Сторони в господарському процесі вільні в наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте, вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди виходять з того, що важливе практичне значення для правильного та об’єктивного вирішення господарського спору мають положення господарського процесуального законодавства щодо належності доказів і допустимості засобів доказування.

У ч. І ст. 34 ГПК України зазначається, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Цю вимогу закону щодо належності доказів позивач має враховувати вже при складанні позовної заяви, а відповідач – при надсиланні відзиву на позовну заяву. Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування та аналіз доказів, які не стосуються справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості встановити істину й винесення незаконного та необґрунтованого рішення. Тому важливого значення надають стадії підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випадках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств та організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирішує питання про призначення судової експертизи; проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження тощо[38].

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути підтверджені будь-якими доказами, передбаченими в ГПК України. Проте для певного кола суб’єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів

доказування. Тому в ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 129 Статуту залізниць України обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць. Інші випадки наведені в ст. 130 Статуту залізниць України, згідно з якою підставою для покладення на залізницю відповідальності за втрату вантажу за позовом одержувача є вантажна квитанція з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу і документів, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу (якщо одержувач не має можливості пред’явити вантажну квитанцію, він подає довідку станції відправлення про прийняття вантажу до перевезення з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу). Подаючи до залізниці позов у разі недостачі, псування або пошкодження вантажу, одержувач повинен подати накладну, комерційний акт і документ, що засвідчує кількість і вартість відправленого вантажу. Якщо в складанні комерційного акта відмовлено, замість нього подається документ, що підтверджує скаргу про цю відмову.

Date: 2015-07-23; view: 324; Нарушение авторских прав