З історії вивчення проблеми мови і мовлення. Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо­ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов­лення

Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо­ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов­лення.

Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен­ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця­ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус­пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил, який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре­мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови».

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су­купність мовного матеріалу одного народу.

Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис­тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот­ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам»

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.

Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов­лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», Еіп2ЄІзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегти£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер­ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді­яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува­гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».

Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не­поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.

Основні положення швейцарського вченого, викла­дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль­ність (1ап£а£е), мову (1ап£ііе) і мовлення (рагоіе);

2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по­в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до­помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб­то звуки і значення, належать до мовлення;

Мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе­редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив­ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе­редує мові.

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальни­ти так:

Date: 2015-07-23; view: 383; Нарушение авторских прав